Раді Вас бачити!

Найгучнішою подією цієї весни в імперії Ельмаріс стало весілля кронпринца Адріана та леді Ліліани. Уся столиця святкувала три дні, захлинаючись дорогим вином і солодкими плітками. Хто б міг подумати, що казка так швидко обірветься! Уже на четвертий день говорили зовсім про інше – золото весільних дзвонів миттєво потонуло в холодному брязкоті кайданів.

Глухий стукіт кованих чобіт відбивався від кам'яних склепінь коридору. Конвой ішов щільним кільцем. Люди квапливо притискалися до стін, поступаючись дорогою, і простір позаду миттєво наповнювався гадючим шепотом: 

– Це ж Астервуд... 

– …кажуть, державна зрада…

Вівіан ішла так, ніби цього натовпу не існувало. Її спина залишалася бездоганно рівною, підборіддя – гордо піднятим. Вона ступала по сірих плитах так впевнено і твердо, ніби не конвой вів її до зали суду, а вона сама милостиво дозволила цим лицарям себе супроводжувати. 

“Дивіться на неї, навіть не змигне!” – долинуло з натовпу.

Але під цією маскою спокою кожен її нерв був натягнутий до межі. Вона пішла на угоду і власноруч передала слідству докази... Але чи дотримається корона свого слова? Чи для них буде простіше і безпечніше знищити весь рід під корінь, аби не залишати свідків?

Перед масивними дверима процесія зупинилася. Один із вартових зробив крок уперед, дістаючи вкриті рунами антимагічні кайдани. Вівіан мовчки простягнула вперед тонкі зап'ястя, готові прийняти залізо. 

– Не треба, – різко пролунав чийсь голос.

Вартовий завмер. Вівіан повернула голову, впізнаючи Кайдена Торна – командира імператорських лицарів, який особисто відповідав за безпеку цього процесу. Він стояв поруч, загорнутий у темний плащ поверх броні, з обличчям, витесаним із каменю.

– Але ж наказ, командире... – розгубився лицар, не опускаючи кайданів.

– Леді Астервуд не володіє магією, – відрізав Кайден. – Це зайве.

Вартовий квапливо відступив, ховаючи залізо. Кайден зробив це, бо не бачив сенсу принижувати її ще більше, надягаючи ланцюги на людину без Дару. Але для Вівіан, чиї нерви зараз трималися на одній голій силі волі, ці слова прозвучали зовсім інакше.

Вона мимоволі окинула його швидким поглядом, чіпляючись за знайомі деталі: жорстке короткострижене темне волосся і довгий шрам, що перекреслював щоку, додаючи його й без того суворому обличчю небезпечної гостроти. Серце зрадницьки тьохнуло, і Вівіан змусила себе силоміць відвернутися, подумки заборонивши собі розглядати. 

“Звісно, – гірко хмикнула вона про себе, втупившись у масивні двері зали. – Навіщо кайдани. Я настільки жалюгідна, що мене навіть зв'язувати немає сенсу”.

Вона старалась більше не дивитись на нього, щоб не видати емоцій.

– Дякую за нагадування, – ніби відрізавши ножем, кинула жінка.

Кайден ледь помітно насупився. Він явно не зрозумів, чим саме зачепив її цього разу. Втім, як і завжди. За всі роки в палаці Вівіан так і не навчилася читати цього чоловіка, а він не навчився говорити з нею так, щоб вона не сприймала все як спробу задіти. Він говорив мало, а вона завжди чула в його словах щось своє.

Двері розчахнулися, і Вівіан зробила крок у сліпуче світло. Величезний амфітеатр судової зали гудів, як розбурханий вулик. Сотні очей миттєво вп'ялися в неї, жадібно шукаючи страх. На високому помості височів імператор, поруч – кронпринц Адріан, а по ліву руку від нього сиділа Ліліана.

Їхні погляди перетнулися. Ліліана миттєво зблідла, у її великих очах плескалося якесь дивне почуття провини. 

“Чого вона так дивиться?” – майнуло в голові Вівіан, перш ніж вона спокійно відвела погляд, відчуваючи, що всередині не залишилося ні роздратування, ні ненависті.

У центрі залу вже стояв інший обвинувачений – граф Астервуд. Його бездоганна аристократична витримка тріснула й розсипалася на дрібні уламки. 

– Я Астервуд! – його голос зривався на істеричний хрип, позбавлений колишньої владності, поки він безуспішно намагався вирватися з рук гвардійців. – Ви не можете судити мене, як простолюдина! Без Вищої Ради... Ваша Величносте, ви ж знаєте мої заслуги! Я вимагаю особистої аудієнції!

Він сипав прокльонами, жалюгідно брязкаючи кайданами, коли гвардійці грубо відтягнули його назад. На трибунах зневажливо пирхнули. Той, перед ким ще вчора тремтіла половина міністерств, зараз виглядав як божевільний жебрак! Вівіан так і не змусила себе кинути на батька бодай один погляд. 

“Саме так він поводився всі ці роки. Засліплений власним его до самого кінця”.

Верховний суддя підвівся, і в залі запала вичікувальна тиша. Глядачі подалися вперед, смакуючи кожну секунду. Служитель закону розгорнув сувій і почав карбувати пункти звинувачення. З кожним зачитаним словом – від фінансування повстанців до закупівлі зброї для перевороту – з графа Річарда Астервуда наче живцем здирали його пиху. 

Його шкіра стрімко втрачала здоровий колір: спочатку зійшов столичний рум'янець, потім обличчя стало попелясто-сірим, а під кінець граф блід усе дужче, поки не став нагадувати шматок крейди. Його губи тремтіли, а очі скляніли від усвідомлення, що величний дім Астервудів щойно остаточно рухнув. Нечувано!

– Суд Імперії Ельмаріс визнає графа Річарда Астервуда винним у державній зраді, – голос судді лунко вдарився об стіни. – Вирок – смертна кара через відсікання голови.

Натовп задоволено видихнув. Графа, чиї ноги остаточно підкосилися, варта підхопила під пахви. Його безладні жалюгідні зойки ще довго відлунювали під високим склепінням коридорів, поступово затихаючи в глибині палацу. Цей галасливий і засліплений власним его чоловік щойно назавжди зник із її теперішнього – і, залишалося сподіватися, майбутнього – життя.

Суддя так і не зробив паузи, перегорнувши сторінку офіційного акту. 

– Леді Вівіан Астервуд.

Жінка ледь підняла підборіддя, зустрічаючи погляд судді прямо. У залі знову запанувала мертва тиша – усі чекали, коли ж голова гордої зрадниці нарешті схилиться. Вона до болю вп'ялася нігтями в долоні під прикриттям важких складок сукні. Зараз усе вирішиться.

Служитель закону почав зачитувати перелік гріхів. Інтриги проти кронпринцеси Ліліани? Було. Зловживання статусом нареченої спадкоємця престолу? Аякже, класика жанру. Проте особисті грішки зараз не мали жодної ваги – правосуддя вимагало крові від усього роду. 

– Як єдина спадкоємиця сім'ї Астервудів, ви мали б розділити долю батька, – зауважив він. – За законами Ельмаріса, подібна спорідненість та співучасть карається смертю.

Серце Вівіан пропустило удар і важко гепнулося кудись у шлунок. Усередині все похололо. Отже, її обманули. Вони забрали докази, а тепер... 

– Однак, – голос судді навіть не змінив інтонації, він просто читав наступний абзац того ж самого документа. – Трибунал зобов'язаний діяти згідно з офіційним клопотанням Корони. Зважаючи на те, що підсудна не фінансувала змову, а також пішла на добровільну співпрацю зі слідством, надавши ключові докази...

По ярусах прокотилася хвиля шокованих зітхань. Вона здала своїх же?! Неймовірно! Десь на задніх рядах хтось придушено охнув.

Вівіан завмерла, ледь не забувши, як дихати. Вона рвучко, всього на секунду, скинула погляд на головну ложу, ловлячи непроникні очі Адріана. Пальці, що судомно стискали тканину сукні, ледь помітно розслабилися. Все-таки вони не викинули її сувої в багаття, як вона боялася щоночі в камері, а пустили в хід.

Мимоволі її очі ковзнули трохи вбік, туди, де за кріслами вінценосної пари височів Кайден Торн. Командир гвардії дивився просто на неї. Хоч його обличчя залишалося непроникним, та він все одно ледь помітно кивнув – так коротко і суворо, як підтверджують виконання бойового наказу, ніби говорячи, що її шию прямо зараз рятують від плахи.

– ...Крім того, маги-аудитори зафіксували повну відсутність магічного Дару, що фізично унеможливлює її причетність до диверсій. Заручини з кронпринцом були розірвані підозрюваною добровільно. Також Суд долучає до справи особисте прохання Її Високості кронпринцеси Ліліани про пом'якшення вироку.

Балконами миттєво поповз тривожний шепіт. Сама кронпринцеса захищає доньку зрадника?! Що взагалі відбувається?

Ліліана, яка до цього сиділа мовчки, несподівано підвелася. На тлі масивного крісла дівчина здавалася зовсім тендітною, проте спину тримала напрочуд рівно. 

– Леді Астервуд сама зупинила власного батька і стала на бік Імперії, – голос Ліліани лунав дзвінко. – Стратити людину, яка допомогла врятувати корону, лише через кровну спорідненість... це не правосуддя. Я прошу зберегти їй життя.

Сказавши це, Ліліана опустилася на місце. Головна улюблениця імперії щойно власноруч розбила свій ідеальний образ безмовної страждальниці заради порятунку “лиходійки”.

Стриманий аристократичний шепіт миттєво переріс в обурений гул, що здійнявся під саме склепіння зали. Хтось із літніх графів на перших рядах розгублено схопився на ноги, жінки гарячково замахали віялами, перезираючись у цілковитому шоці. Свята лілея імперії, безневинна жертва інтриг, привселюдно захищала ту, хто місяцями отруював їй життя! І уявити подібне було неможливо! Столична аристократія, яка прийшла подивитися на показову й криваву розправу над усім родом зрадників, була відверто розлючена таким фіналом. Судді були змушені кілька разів важко гупнути молотками, аби вгамувати цей стихійний рев натовпу.

Імператор повільно повернув голову до сина. 

– Адріане? Ти керував розслідуванням. Що скажеш?

Адріан витримав паузу. Його обличчя залишалося бездоганно гладким, але погляд, який він нарешті перевів на Вівіан, став дещо прискіпливим. Він дивився на неї не як на колишню наречену, а як на небезпечний і непередбачуваний елемент, який йому – майбутньому імператору – зараз доводилося особисто легалізувати перед усім двором. 

– Усе так, Ваша Величносте, – його щелепа напружилася, але голос прозвучав сухо і твердо. – Жодне з наданих нею свідчень не виявилося хибним.

Суддя знову взявся за молоток. 

– Зважаючи на сприяння короні, трибунал ухвалює рішення: позбавити Вівіан Астервуд дворянського титулу та конфіскувати всі активи роду. Смертну кару замінити на довічне заслання. Місцем визначається старий маєток у Сонячній Лощині. Залишати межі Лощини без дозволу корони суворо заборонено. Вирок остаточний.

Глухий удар по дереву поставив крапку.

Амфітеатр миттєво ожив: судді квапливо збирали папери, дворяни загомоніли, бурхливо обговорюючи нечуваний скандал, важкі двері відчинилися, впускаючи свіже повітря. Світ покотився далі.

Лише Вівіан продовжувала стояти на місці. Але тепер це коштувало їй надлюдських зусиль. Щойно суддя опустив молоток, якась вперта сила, що тримала її на ногах останні тижні, різко випарувалася. Натомість накотилася задушлива слабкість. Її пробив холодний піт, а коліна зрадницьки затремтіли і підігнулися. Вона судомно вдихнула повітря – так глибоко, що ребра занили від гострого болю. Вівіан довелося непомітно спертися стегном об край столу, щоб не осісти прямо на мармурову підлогу.

Її не стратять. Вони дотримали слова. Вона житиме.

Поруч виріс начальник варти. 

– Леді Астервуд, час іти. Суд завершено.

Здригнувшись, жінка відірвалася від столу і зробила перший хисткий крок. Ноги здавалися зробленими з вати. Досі кожен її вчинок диктувався чужим сценарієм, у якому їй від початку була відведена роль приреченої на смерть лиходійки, і вона вижила лише завдяки власній впертості. Але тепер ця книга зі стукотом закрилася. І вперше вона не мала жодного уявлення, що буде далі... Попереду виднілась лише порожнеча – чистий аркуш її власного і ніким не прописаного життя.