Раді Вас бачити!

Після оглядин майбутньої теплиці Вівіан повернулася до будинку. Наче за якихось пів години там могло дивом щось змінитися! Або ж у глибині душі ще жевріла наївна, відчайдушна надія, що масштаби руйнувань їй просто примарилися.

Мовчки пройшовши кімнатами першого поверху, нова господиня зазирнула в порожню кухню, провела вказівним пальцем по густому шару пилу на підвіконні й надовго завмерла посеред зали, де вільно гуляв протяг. Міла дріботіла слідом, мов тінь, намагаючись дихати якомога тихіше. Ох, цей мертвий будинок чудово вмів наганяти тугу.

Вийшовши назад на ганок, колишня графиня щільно причинила важкі двері. Дерево протяжно, невдоволено скрипнуло – так, ніби саме не вірило, що його потурбували після десятиліть спокою. Затримавшись на сходах, жінка ще раз критично оглянула двір. Плющ все ще холоднокровно душив фасад, кропива майже перетравила залишки кам'яної бруківки, а розлогі бур'яни виглядали так, ніби давно й офіційно приватизували цю землю.

Усередині не було ні води, ні дров, ні крихти їжі, ні бодай клаптика чистої підлоги для ночівлі. Навіть найменшого відра і того не було! 

– Добре... – глухо озвалася Вівіан, оцінюючи пейзаж. – Грандіозний план “почати нове життя” тимчасово відкладається до моменту, поки в цьому житті з'явиться обід і хоча б шматок мила.

Міла мовчки, але дуже енергійно закивала.

Сонце якраз підбивалося до зеніту, коли стежка знову повела їх униз, до села. За сім років столичного комфорту реалії сільського побуту майже вивітрилися з голови. Пам'ять – хитра штука: вона дбайливо зберігає найтепліше, на зразок аромату свіжоскошеної трави чи парного молока, і безжально перетирає на порох усе те, через що звідти колись кортіло втекти – важезні відра, бруд під нігтями і безкінечну фізичну працю. Здається, уся ця міська романтизація “простого життя” працює рівно до тієї хвилини, коли виникає гостра потреба знайти елементарну ганчірку.

Крокуючи узбіччям, жінка несвідомо зірвала крайній колосок жита й розтерла його між пальцями, оцінюючи твердість зерна. Ще зелене. Раптом зупинившись, вона з подивом втупилася в лушпиння на долоні. Це ж треба! Стільки років блискучих придворних балів, а руки все ще пам'ятали, як перевіряти стиглість урожаю. 

“Треба буде згодом оглянути їхні поля”, – подумки додала вона ще один пункт до свого нескінченного списку.

Щойно мандрівниці вийшли на головну вулицю, атмосфера навколо невловимо змінилася. Якщо вранці всі були зайняті своїм клопотом, то тепер, ближче до обіду, село ніби жило виключно появою нових сусідок. Новини в Лощині бігали явно швидше за людей! Селяни зиркали не ворожо, проте з максимально відвертою цікавістю.

Жінка, що вибивала килим посеред двору, завмерла з піднятою лозиною. Старий біля криниці так і залишив повне відро висіти над водою. Навіть рудий пес, який щойно ліниво дрімав у тіні воза, нашорошив вуха. До вух долітали уривки швидких перешіптувань: 

– Та це ж та сама пані... 

– Уже до маєтку ходила? 

– Кажуть, ішла своїми ногами, тільки з одною служницею! 

– Скоро втече, от побачите... – глухо припечатав невидимий пророк за парканом.

Спина Вівіан миттєво випросталась. Колись давно вона й сама була такою ж провінціалкою, а тепер з гіркотою усвідомлювала: навичка просто йти вулицею, не контролюючи поставу, вивірений крок чи кут погляду, давно і безповоротно втрачена.

Староста Ровен якраз лагодив свій тин. Помітивши їх, одразу опустив молоток: 

– Ну що? 

– Будинок стоїть, – відзвітувала жінка. Співрозмовник явно чекав на продовження, тому після короткої паузи вона сухо додала: – І це єдина хороша новина на сьогодні.

Ровен щиро й розкотисто розсміявся. Дивлячись на його добродушне обличчя, Вівіан зловила себе на думці, що столичне життя її остаточно зіпсувало. У палаці за кожну дрібну послугу чиновники вимагали тонну лестощів та обов'язковий занесок золотої монети, а тут староста зранку підігнав їй найкращого майстра просто тому, що ночувати на руїнах – це “кепська прикмета”. 

– Ровене, – Вівіан злегка кашлянула, поправляючи ремінець сумки. – Я ще раз хочу подякувати за Торека. Без вашої допомоги ми б досі сиділи на траві й ворожили на кавовій гущі. 

– Та ну, киньте, пані Вівіан. У нас у Лощині так заведено, – чоловік відмахнувся широкою долонею, проте було очевидно, що похвала йому лестить.

Скориставшись гарним настроєм старости, вона вирішила одразу кувати залізо: 

– Тоді, можливо, підкажете ще дещо? Мені вкрай необхідно десь дістати відро. І мило. Та й мітлу непогано було б роздобути, щоб розчистити ті барикади. Де у вас тут найближча крамниця? 

– Крамниця? – Ровен знову почухав потилицю і здивовано кліпнув. – Та ніде. Нема в нас такого.

Вівіан заклякла:

 – Як це немає? А де ж ви все берете? 

– Ну як де? – щиро здивувався чоловік, точнісінько як дорослий, що пояснює дитині, чому трава зелена. 

– Мило он Лора варить на тому кінці вулиці, відра Келлан б'є, а мітли дід Свен в'яже. Як кому що треба – той напряму до людини й іде. Міняємося або за дрібну монету купуємо.

Пояснення прозвучало настільки просто і логічно, що столичній гості залишалося лише подумки зітхнути, ховаючи свої міські звички подалі.

У місцевому шинку на них теж усі витріщалися, але без напруги – скоріше з кумедною і неприхованою цікавістю. Кремезний корчмар за дерев'яною стійкою швидко відсканував відвідувачок. 

– Що замовлятимете?

 – Щось гаряче і поживне. З собою. 

– Це знайдеться, – він підхопив глибокий глиняний горщик, наповнюючи його пахучою стравою. – То ви нова пані з маєтку? 

Вівіан мовчки кивнула.

– Співчуваю, – просто констатував чоловік і без зайвих розпитувань простягнув їжу.

Жінка розрахувалася, вивудивши кілька дрібних монет із дорожнього гаманця. Коли вони вийшли на вулицю, сонце все ще яскраво світило. Обідня пора.

Повернувшись до маєтку, вони нашвидкуруч пообідали гарячою юшкою, сидячи просто на вкритих чохлами стільцях у порожньому холі. А потім узялися до роботи. Пів дня минуло в запеклих спробах хоча б трохи розгребти вікові завали, позмітати імпровізованими віниками з гілок павутиння і звільнити простір від товстого шару пилу. Торек, як і обіцяв, заскочив із хлопцями остаточно оцінити дах і пішов, залишивши по собі стійкий запах тютюну та дерев'яної стружки.

Сонце повільно котилося за ліс, і всередині великого кам'яного будинку стало нестерпно холодно. Голі дошки підлоги дихали вогкістю.

Вівіан обвела поглядом їхні мізерні пожитки. Ні ковдри, ні подушки. 

– Ми не можемо тут спати, – тихо сказала вона, розтираючи замерзлі руки. – Спати на голих дошках у такій холоднечі – це вірна смерть від запалення легень.

Міла, яка згорнулася клубочком на стільці, жалібно шмигнула носом. 

– Ходімо, – Вівіан рішуче підвелася. – Підемо в село шукати, у кого можна викупити хоча б якесь рядно.

Коли вони знову спустилися до Лощини, вже помітно сутеніло. Повітря стало по-справжньому прохолодним, а над дахами низько стелився сизий дим із розтоплених вечірніх печей. Староста якраз заганяв свою рогату шкідницю до хліва. Помітивши Вівіан та змучену Мілу, він затримався біля хвіртки.

– Знову ви? – здивувався він. – Щось сталося? 

– Ровене, чи не знайдеться у когось у селі пари зайвих ковдр та подушок на продаж? – запитала Вівіан, ховаючи втому за рівним тоном. – Бодай щось. Ми ще можемо заплатити.

Чоловік важко зітхнув, оглядаючи їх. 

– Ковдри – це добре, пані. А спати ви де збираєтеся? Знову до маєтку? Там же дах світиться і підлога гола, вас ніяка вовна не врятує. 

– Іншого варіанту поки що не придумали, – відповіла Вівіан, ледь помітно знизавши плечима.

Чоловік ще раз важко зітхнув, явно борючись із власною гостинністю та сільськими правилами. Потім рвучко розвернувся до сусіднього двору і загорлав на всю вулицю: 

– Агнес! Вийди на хвилину! 

– Потоки свідки, якщо твоя Білка знову в моїй капусті – клянусь, цього разу я зварю її в казані! – миттєво долетів звідти різкий і страшенно невдоволений жіночий голос. 

– Та не про козу я!

За парканом глухо пробурчали щось лайливе. Грюкнув важкий засув, і хвіртка нарешті відчинилася. На вулицю вийшла міцно збита жінка літ за сорок. Незважаючи на грубу полотняну сорочку та важку статуру, Агнес не була негарною. Навпаки, у її високих вилицях та глибоких темних очах читалася особлива сувора врода. З-під щільно зав'язаної темно-синьої хустки вибилося кілька сивих пасом, додаючи образу ще більшої строгості.

Її натруджені руки витиралися об грубий фартух. Зупинившись біля порога, Агнес вперла кулаки в боки і зміряла старосту чіпким поглядом з-під зсунутих брів. 

– Ну? Що вже стряслося? 

Ровен кивнув у бік Вівіан. 

– Он, нова пані з маєтку. Їм ніде ночувати, мерзнуть. А в тебе ж кімната пустує. 

– Бо син виріс. І нехай собі пустує, – жорстко відрізала Агнес, окинувши незнайомок прискіпливим поглядом. – От навіть не починай, я вам що, заїжджий двір?

– Пані доросла, холоднечу якось переживе, – не здавався староста, киваючи на Мілу. – Але ти на дівча глянь. Вона ж ледве на ногах стоїть.

Агнес нарешті перевела погляд. Міла стояла мовчки, з останніх сил намагаючись не тремтіти від вечірнього холоду. Плечі безсило опущені, під очима залягли глибокі тіні виснаження, а поділ сукні густо обріс реп'яхами та сірим пилом.

Жінка дивилася довго. Оцінювально перевела погляд на Вівіан. Потім на небо, що невблаганно темніло і обіцяло морозну ніч. 

– Ви її далеко ще сьогодні тягнути збиралися? – кинула вона без зайвих церемоній. 

– Назад до маєтку, – чесно відповіла Вівіан. 

– Не дійде, – Агнес важко видихнула і здалася, відступаючи від хвіртки. – Потоки терплячих люблять, а мене, видно, просто на міцність випробовують. Не виношу чужих у хаті. Але в Лощині не прийнято кидати людей ночувати просто неба. Заходьте вже.