Спочатку:
На сторінку книги
Сонячна Лощина виявилася зовсім не такою романтичною, як видавалася з пагорба. З іншого боку, Вівіан і сама не знала, чого очікувала. Соромно зізнатись, та за сім років вона і столиці не покидала, а у тих наївних романах, які вона колись читала до оніміння в очах, провінція завжди виглядала однаково солодко: квітучі садки, рум’яні селяни й неодмінна добра бабуся біля хвіртки з кошиком свіжоспечених пиріжків. Реальність же, як це часто буває, виявилася трохи бруднішою і відчутно пахла гноєм.
Щойно екіпаж звернув на головну вулицю, колеса миттєво загрузли в глибокій пилюці, яка після кількох сонячних днів вкрила дорогу щільним шаром. Проте повітря тут було напрочуд легким і дихалося набагато вільніше, ніж у столиці. Жінка списала це на близькість густого лісового масиву та відсутність міської кіптяви.
Обабіч тягнулися присадкуваті хати під солом'яними стріхами. За кривими тинами шуміли садки, десь відчайдушно квокчали кури, а над усім поселенням плив густий аромат сухого сіна. Колись, у тому давно забутому минулому, вона мріяла жити саме в такому спокійному місці.
Оскільки далі карета проїхати не могла, довелося вийти назовні, щоб знайти когось із місцевих і спитати дорогу до маєтку.
І саме в цей майже ідилічний момент відбулася зустріч із козою.
Тварина була великою, білошерстною і настільки нахабною, ніби посада старости Сонячної Лощини належала саме їй. Без жодних вагань вона висунула рогату голову з-за похиленого паркану, діловито оглянула новоприбулих і цілеспрямовано рушила до Міли.
– Пані... – жалібно протягнула дівчина, задкуючи.
Вівіан лише приречено видихнула. Життєвий досвід підказував: будь-яка спроба насолодитися красивим моментом неодмінно закінчується катастрофою. Просто раніше катастрофи носили дорогі камзоли і титули, а тепер вони мали копита і хвіст. Загалом, різниця не надто суттєва.
Міла ще не встигла отямитися, як рогата бестія вже вчепилася зубами в край її полотняного вузлика.
– Пані! – служниця тонко пискнула й миттєво пірнула за спину Вівіан, намертво вчепившись у її рукав.
Коза лише сердито мекнула й уперто потягнула тканину на себе, відстоюючи чесно здобутий трофей. Колишня графиня безцеремонно перехопила тварину за шорсткі роги.
– Ми ще навіть кроку від карети не зробили, а місцеві вже вимагають данину, – роздратовано процідила вона, тягнучи козу у свій бік.
– Святі Потоки! Білка! Я зараз із тебе шашлик зроблю! – голос пролунав так гучно, що злякано пурхнули горобці на паркані.
Із подвір'я вискочив кремезний чоловік у засуканій лляній сорочці. На ходу витираючи руки об робочий фартух, він, здається, звично готувався ловити втікачку. Білка ж його появу проігнорувала, продовжуючи жувати вузлик.
– Та пусти ти людей, безсоромна тварюко!
Тільки після міцного ляпаса по рогатій маківці коза неохоче, ніби роблячи господареві неймовірну послугу, розтиснула зуби. Чоловік нарешті вхопив її за нашийник і винувато усміхнувся:
– Ой... Вибачте... – він окинув поглядом пасажирок, затримавшись на дорогій, хоч і простій дорожній сукні Вівіан. – ...леді. Білка як бачить чистий мішок – одразу вирішує, що там зерно чи сухарі. Справжня божа кара, а не худоба. Я тутешній староста, Ровен. А ви?..
– Вашій худобі бракує хіба що манер та уроків етикету, – несвідомо з інтонацією столичного стерва відрізала жінка.
І тут же подумки боляче прикусила язика. Та щоб його. Сім років палацового вишколу так просто не вивітриш – захисна реакція у вигляді словесної отрути спрацьовувала швидше ніж вона встигала подумати. Вівіан глибоко вдихнула, змушуючи себе розслабити напружені плечі, і вже значно м'якше додала:
– Просто Вівіан. Нічого страшного, Ровене. Характерна у вас дівчинка. Та за всі роки мене намагалися зжерти куди гірші хижаки, ніж ваша Білка.
– Ще раз вибачте, бо вона така, що й залізні цвяхи зжує, – староста винувато почухав потилицю, міцніше намотуючи повідок на руку.
Губи жінки мимоволі розтягнулися в усмішці, поки господар тягнув Білку назад до двору. За роки життя при дворі її намагалися вкусити десятки аристократів і одна коза. Не найгірша статистика.
Вівіан хотіла у нього розпитати, як дістатись до маєтку, та, враховуючи норовливу тварину в його руках, вирішила дати йому можливість спочатку завести козу в хлів.
Тим часом Сонячна Лощина жила своїм звичним ранком. Біля криниці дві молодиці тягали воду важкими дубовими відрами. З двору навпроти лунав ритмічний стукіт сокири. Було дико не бачити жодного побутового закляття чи магічної іскри, які стали нормою в столиці! Тут усе робили руками. Двоє замурзаних хлопчаків із вереском ганяли курей (хоча збоку виглядало так, ніби саме кури взяли їх у кільце). Десь скрипнули ворота, зарипів старий віз, а з відчинених дверей якоїсь хати війнуло таким густим ароматом гарячого хліба, що навіть Міла гучно ковтнула слину. Шкода, що тільки запахом ситий не будеш.
Староста вже майже затягнув козу за хвіртку, але раптом зупинився і уважніше придивився до новоприбулих:
– А ви, перепрошую, по якому ділу в нашу глушину? Столичні екіпажі в нас – велика рідкість.
– Не підкажете, як дістатися до отого маєтку на відшибі? – Вівіан кивнула в бік пагорбів, що прилягали до лісу.
Ровен на мить застиг. Його погляд метнувся від герба на найманій кареті до двох супутниць із мізерними пожитками, і брови здивовано поповзли вгору.
– Учора ввечері гонець зі столиці привіз указ про конфіскацію тих земель... Невже ви – нова власниця?
Жінка ствердно кивнула.
Чоловік помітно знітився. Переступивши з ноги на ногу, він нервово зім'яв у широких долонях край фартуха, а обличчя набуло майже співчутливого виразу.
– Ну... – він завагався, добираючи слова. – Навіть не знаю, як це м'якше сказати...
– Кажіть як є, – сухо кинула Вівіан, втрачаючи терпіння і готуючись до найгіршого. – Він згорів дотла чи просто розвалився на каміння?
З пагорба ж він не виглядав аж такою руїною! Староста глибоко зітхнув, дивлячись кудись у бік лісу:
– Та ні, стіни стоять... Тільки... ну, самі все побачите.
Міла тихенько смикнула господиню за рукав і ледь чутно прошепотіла:
– Пані... здається, лопат нам знадобиться три.
Карета повільно тряслася грунтовою дорогою. Вівіан майже не відривалася від вікна. Село жило своїм розміреним життям, не звертаючи на них особливої уваги. Старий дерев'яний млин ліниво крутив лопатями над спокійною течією річки. На нагрітій призьбі однієї з хат солодко потягувалася пухнаста кішка. Біля невеликого дерев'яного храму з потемнілою від часу дзвіницею бавилися діти. Лише кілька місцевих провели екіпаж зацікавленим поглядом.
Нарешті дорога звернула до пагорбів, різко звузилася і густо поросла споришем. Транспорт зупинився перед перекошеними кованими воротами, які наполовину вросли у вогку землю.
Кучер натягнув поводи. Довго й дуже уважно вдивлявся кудись уперед. Потім повернувся в салон.
– То нам сюди?
Отримавши ствердний кивок, чоловік ще раз оцінив пейзаж за вікном, а тоді надзвичайно співчутливо подивився на жінку:
– Пані... Не ображайтеся, але якби це залежало від мене, я б зробив вигляд, що в нас відвалилося колесо, і просто відвіз би вас назад до столиці.
Вівіан скептично вигнула брову, хоча десь дуже глибоко всередині була з ним абсолютно згодна.
– За “колесо” довелося б платити з власної кишені. Розвантажуй.
Та й це б нічого не змінило. Відчинивши дверцята, колишня графиня ступила за перекошені ворота. Тільки зараз стало остаточно зрозуміло, чому імператор так легко “подарував” їй цей дім. Родовий маєток Астервудів у Сонячній Лощині давно не мав жодної цінності! Будівля пустувала десятиліттями, а її реставрація коштувала б скарбниці дорожче за будь-які податки.
Колись тут була парадна під'їзна алея – тепер її напрямок можна було лише вгадати за поодинокими каменями бруківки, що сиротливо визирали з-під дикої трави. Декоративний плющ давно забув своє місце і перетворився на безжального загарбника: він наглухо задушив фасад, взяв у заручники балкон, проліз у кожну тріщину між кладкою і вже успішно штурмував димар. Жінка ніколи не думала, що колись дивитиметься на рослину з такою відвертою ненавистю.
Колишній сад теж оголосив незалежність. Яблуні переплелися гілками так щільно, що утворили непробивний навіс, а клумби безслідно потонули в морі жалючої кропиви.
Знання, поховані десь глибоко під сімома роками палацового етикету, підказували, що земля тут неймовірно родюча. Ще вчора, у кареті, Вівіан відчувала азарт і була свято переконана, що легко з усім впорається. Але зараз, дивлячись на ці непролазні джунглі, вона раптом відчула, як до горла підступає тривога. В теорії вона знала все! На практиці... її бліді доглянуті руки з тонкою шкірою не тримали нічого важчого за срібну виделку чи шовкове віяло вже майже десятиліття. Як відвоювати це поле у кропиви? З чого взагалі починати?!
Міла зупинилася поруч, міцно притискаючи до грудей свій вузлик.
– Тут так багато дерев... – вона невпевнено усміхнулася. – Гарно.
Вівіан ледь стрималася, щоб не істерично пирхнути. Гарно – авжеж. Приблизно так само гарно, як пишна зелена пліснява на забутому шматку сиру, якщо милуватися нею з дуже безпечної відстані.
Кучер тим часом мовчки скинув їхні речі просто в траву. Отримавши кілька монет, він навіть не став їх рахувати – коротко кивнув, застрибнув на козли й ляснув батогом із такою силою, наче за ним гналася зграя демонів. Гуркіт коліс швидко розтанув за поворотом. Вони залишилися самі.
Усередині будинок дихнув їм в обличчя затхлим холодом. Трохи меблів, накритих посірілими від часу чохлами, стояли на своїх місцях. Підгнившу підлогу вкривала щільна ковдра пилу, яка глушила кроки. З люстр сумно звисало павутиння, на кухні було мертво й порожньо, а в комірчині завивав протяг.
Залишалося загадкою, чому за стільки років майно не розтягли – чи то в селі справді жили святі люди, чи то охочих тестувати імперське правосуддя на власній шкурі просто не знайшлося. Та зараз Вівіан було плювати на збережені стільці.
Вона стояла посеред мертвого холу, і її хвалена залізна витримка давала тріщину за тріщиною. У столиці вона подумки малювала собі героїчне нове життя, де хвацько закочує рукави і береться до праці. Ілюзія щойно зі дзвоном розбилася об брудну підлогу.
Вона гадки не мала, що робити. Де брати воду? Чим відмити цю вікову багнюку, якщо в них немає навіть ганчірки? Як узагалі розпалити оцю велетенську холодну піч, якщо останні сім років вона лише дзвонила у срібний дзвіночок, щоб їй принесли гарячий сніданок?
Вівіан скривилася, прикидаючи, скільки часу піде на генеральне прибирання. Спочатку рахувала в днях. Ще раз критично оцінила шар бруду - і похмуро перевела розрахунки в тижні. Потім безсило опустилася на найближчий вкритий чохлом стілець, навіть не зважаючи на хмару куряви, що піднялася в повітря. Столична аристократка зіткнулася з реальністю віч-на-віч - і та поки що перемагала всуху.
