Спочатку:
На сторінку книги
Карета в'їхала під високу кам'яну арку столичних воріт, і колеса глухо застукали по = бруківці.
Вівіан дивилася у вікно. Колись, багато років тому, вона підіймала очі на ці масивні вежі та білокам'яні шпилі із завмиранням серця. Це було серце імперії, місце, де вирішувалися долі, де сяяла влада і куди мріяла потрапити кожна провінційна дворянка.
А тепер... тепер ці стіни здавалися їй неприродньо холодними. Немов висока і витесана із каменя клітка.
Вулиці були переповнені блискучими екіпажами, вершниками в розшитих мундирах і міщанами в охайному одязі. Але Вівіан раптом здалося, що місто пахне... нічим. Тут не було запаху мокрої землі після щедрого поливу. Не було терпкості свіжоскошеної трави чи аромату стиглих яблук. Не пахло димом від вечірніх багать і свіжим хлібом, який Агнес діставала з печі. Лише запах нагрітого каменю, воску, металу кінських підков і важких парфумів, що тягнулися за каретами аристократів.
Жоржик, який тихо стояв поруч із Мілою на сидінні, здавався зараз єдиною живою зеленою плямою на сотні миль навколо.
В решті решт, її не повезли до імператорського палацу одразу. І це було цілком логічно – вона все ще залишалася вигнанкою, чий титул ніхто офіційно не відновлював.
Ескорт зупинився в одному з престижних районів, перед високою кованою огорожею. Їй відкрили її власний маєток. Точніше... те, що від нього залишилося після конфіскації.
Коли важкі двері зі скрипом відчинилися, Вівіан ступила в напівтемний хол. Повітря тут було застояним. Усюди лежав густий шар пилу, а меблі стояли накриті білими полотняними простирадлами, наче привиди минулого. Усе ніби завмерло того самого дня, коли її вивезли звідси.
Вона повільно пройшлася вітальнею.
Тут усе досі пахло її минулим життям – дорогим деревом і лаком, яким покривали паркет. Вівіан мимоволі ловила уривки спогадів, що витиналися з кутків, варто було їй поглянути на ту чи іншу річ. Ось під цим накритим простирадлом кріслом колись сиділа маркіза, розпускаючи чергові отруйні плітки. Ось біля того високого дзеркала сама Вівіан годинами стояла перед балом, затягнута в корсет так сильно, що важко було дихати, і ретельно репетирувала бездоганну усмішку.
Її погляд ковзав по строгих лініях, холодній ліпнині на стелі та темних кольорах шпалер. Кожна деталь цього інтер'єру буквально кричала про багатство, але тепер, після місяців у Сонячній Лощині, Вівіан бачила все чітко: цей дім ніколи не будували для затишку. Його спроєктували як декорацію і холодну вітрину для демонстрації статусу, де живим людям просто не було місця. Раніше, до заслання, вона цього взагалі не помічала, вважаючи таку задуху нормою.
Вівіан зупинилася посеред зали. І... нічого не відчула. Не хотілось сказати “ах, я вдома”. Та і щемливої ностальгії не було. Відсутнім було і бажання зірвати ці простирадла і вдихнути сюди нове життя.
“Як дивно, – зловила вона себе на думці, проводячи пальцем по запилюженому підвіконню. – Я пам'ятаю напам'ять кожен коридор. Кожні сходи. Але не можу згадати тут жодного по-справжньому щасливого дня”.
Тим часом у малому залі засідань імператорського палацу вирішувалася доля Вівіан. Справа колишньої графині Астервуд була занадто делікатною й політично слизькою, щоб виносити її на велику раду.
За довгим дубовим столом під важкими гобеленами сиділи кронпринц Адріан, Ліліана, Кайден та кілька вищих радників. Останні місяці імператор сильно хворів і практично не залишав своїх покоїв, тож уся влада й нескінченний потік державних справ повністю лягли на плечі Адріана. Він ще не носив корону, але вже керував імперією, і ця виснажлива відповідальність читалася в кожній лінії його напруженої фігури.
– Враховуючи обставини, – бубонів перший радник, перегортаючи папери, – леді Астервуд має перебувати під суворим домашнім наглядом до завершення магічної експертизи.
– Не менше двох охоронців постійно, – підтакнув інший.
– Переміщення столицею – виключно з дозволу Корони. Жодних контактів із пресою чи аристократією, поки не з'ясуємо природу її дару, – додав третій, поправляючи окуляри.
Адріан, який сидів на чолі столу, втомлено потер скроні і перевів погляд на начальника гвардії.
– Командире Торн? Кого з ваших людей ми можемо виділити для цієї... місії? Бажано когось непомітного, але надійного.
Кайден, чиє обличчя нагадувало витесаний з мармуру монумент, впевнено відповів:
– Я візьму це на себе, Ваша Високосте.
У залі запала тиша. Один із радників дуже повільно, наче в нього заклинило шию, повернув голову до Торна. Другий так і завмер із піднятим над папером пером. Третій узагалі опустив окуляри на кінчик носа, не вірячи власним вухам.
Командир елітної імператорської гвардії, особистий охоронець кронпринцеси і гроза столичного криміналітету… щойно добровільно попросився працювати... нянькою-наглядачем у вигнанки?
Адріан звузив очі.
– Це не твій рівень роботи, Торне. Для домашнього арешту вистачить і рядових лейтенантів.
– Це моя відповідальність, – незворушно парирував Кайден.
– Що маєш на увазі?
І тут Кайден видав аргументацію такою інтонацією, що до неї неможливо було причепитися юридично.
– Я вже працював із цією справою на місці. Я знаю всі обставини замаху. Я особисто був присутній під час першого прояву магії об'єкта. Це заощадить час на введення нових людей у курс справи та мінімізує витік інформації.
Формально – все звучало бездоганно. Але... у кімнаті не було ідіотів. І деякі все миттєво зрозуміли.
Ліліана, яка сиділа по праву руку від чоловіка, дуже акуратно взяла свою порцелянову чашку і максимально старанно втупилася в чай. Вона всіма силами намагалася сховати широчезну усмішку, що рвалася назовні.
Адріан повільно перевів погляд на дружину.
– Щось не так?
– Ні, – Ліліана зробила дуже серйозні очі, хоча її плечі ледь помітно здригалися. – Я просто... чай дуже гарячий, – вона зробила ковток і ледь не вдавилася, закашлявшись у серветку.
Адріан не був дурнем і бачив усе. Він перевів погляд з дружини, яка явно щось знала, на свого найкращого і найбільш холоднокровного командира, який зараз стояв струнко, дивлячись прямо перед собою.
“Ну звісно.”, – подумки зітхнув майбутній імператор.
– Торне, – повільно промовив Адріан, відкинувшись на спинку крісла. – Ви останнім часом надто часто добровільно берете на себе... зайву роботу.
– Так склалися обставини, Ваша Високосте, – з кам'яним обличчям відповів Кайден.
Адріан довго дивився на нього, а потім з іронією хмикнув:
– Авжеж. Звісно, що обставини. Гаразд, затверджено.
Ліліана остаточно сховала розчервоніле обличчя за великою чашкою.
***
За дві години після приїзду Вівіан сиділа на єдиному очищеному від простирадл дивані у вітальні й чекала. З хвилини на хвилину мала прибути її офіційна охорона.
“Гаразд, – думала вона, прислухаючись до важких кроків у холі. – Зараз зайдуть двоє суворих гвардійців із кам'яними обличчями. Треба одразу встановити правила: куди їм не можна заходити, і що на кухню без стуку – зась…”
Важкі дубові двері вітальні повільно відчинилися.
На порозі стояв Кайден Торн. У своїй повній парадній чорній формі командира, з ідеально випрасуваним коміром, срібним тисненням на грудях і важким мечем на поясі. Після сільських сорочок та домашнього затишку Сонячної Лощини він знову виглядав як недосяжний столичний лицар.
– Доброго вечора, – майже офіційно привітався він.
Вівіан завмерла. Вона повільно піднялася з дивана, оглядаючи його з ніг до голови. Потім визирнула в порожній, напівтемний коридор за його спиною. Потім знову подивилася на нього.
– Це якийсь новий вид столичного гумору? – нарешті порушила вона тишу. – Де решта загону?
– Загону немає, – Кайден зробив крок у кімнату, і двері за його спиною із глухим клацанням зачинилися.
– Вас понизили у званні? – Вівіан здивовано підняла брови.
– Ні.
– Ви програли кронпринцу в карти?
– Ні.
Вівіан примружилася, мимоволі роблячи крок назустріч.
– Тоді що ви тут робите, командире?
Торн заклав руки за спину, прийнявши свою улюблену уставну позу, але його погляд, всупереч усім військовим інструкціям, дуже повільно й уважно ковзнув по її обличчю, затримуючись на губах. Напруга в кімнаті миттєво підскочила на кілька градусів.
– Відсьогодні я особисто відповідаю за вашу безпеку, переміщення та домашній нагляд, – викарбував він кожне слово, хоча його голос став на тон нижчим, ніж зазвичай.
Вівіан дивилася на нього довго. І стояла так близько, що могла розрізнити легкий запах шкіри та сталі, який завжди йшов від його форми. Вона вдивлялася в його темні очі, намагаючись знайти там бодай натяк на іронію чи знущання. Не знайшла. Він говорив серйозно. Капітан імперської гвардії прийшов вартувати вигнанку.
– Командире... – Вівіан приречено, слабко потерла пальцями лоб, відчуваючи, як серце зрадницьки прискорює хід.
– Так, Вівіан? – він ледь помітно нахилив голову, змушуючи її знову закинути підборіддя.
– У вас що... взагалі немає особистого життя?
Кайден трохи насупився. Його брови зсунулися до перенісся, і він дійсно задумався над її питанням на кілька секунд, наче подумки оглядав свій завантажений графік чергувань у палаці на найближче півріччя.
– Зараз... – він знизав широкими плечима, не зводячи з неї очей. – Мабуть, немає.
Вівіан на мить заплющила очі, відчуваючи, як щоки починають горіти.
“Святі Потоки, – прошепотіла вона подумки, ледь стримуючи водночас і сміх, і дивне занепокоєння десь глибоко в грудях. – Він навіть не зрозумів, що це був сарказм. Або зрозумів і вирішив добити мене своєю чесністю”.
***
Примітка автора. Дякую всім, хто терпляче очікував на продовження! З моєї сторони, певно, було трохи не чесно так раптово зникати, але у своє виправдання скажу, що життя бентежне, і переїзд в нову країну затягнувся трохи надовше, ніж я розрахувала. Я вже вертаюсь в колію потрохи. Наступний розділ вийде завтра о 7:00, як і раніше. Але розділи далі будуть виходити поки що через день. Гарного всім настрою!)
