Спочатку:
На сторінку книги
Літнє сонце вже відчутно пекло, а не просто м’яко гріло спину. Вівіан сиділа на лавці, відчуваючи, як від утоми гудуть натруджені ноги, і дивилася на розчищений двір. Усе виглядало майже пристойно, доки погляд не чіплявся за величезний, зарослий бур'янами пустир за будинком і кістяк недобудованої теплиці. Тоді крихке задоволення миттєво вивітрювалося, поступаючись місцем холодній тривозі.
Вони латали дах, вигрібали сміття, розчищали місце під скляні рами, але весь цей час Вівіан гризла одна нав'язлива думка: ремонт не звариш у казані. Звісно, гроші в них були. Лише вчора ввечері, зачинившись у кімнаті, Вівіан перераховувала свої статки при світлі свічки. Її власний потаємний мішечок, який вона по крихтах збирала декілька років, плюс важка імператорська виплата, куди Ліліана явно від душі доклала чимало від себе. Золота було вдосталь. Навіть дуже.
Але золото мало одну вкрай підступну властивість – воно тануло. Нові крокви, скло для теплиці, цвяхи, інструменти, оплата теслярам – Лощина хоч і не столиця, та відбудова мертвого маєтку жерла монети з апетитом справжнього дракона.
А попереду невідворотно маячила зима. Початок літа для будь-якого агронома означав не старт сезону, а останній вагон потяга, що вже рушив. Ще тиждень-два зволікання, і ця розкішна земля перетвориться на марний зелений килим.
Вівіан підхопила міцну гілку, рішуче підійшла до пустиря і встромила її в грунт. Вона почала запекло креслити просто по утоптаній землі великі квадрати, розмічаючи межі їхнього виживання.
– Тут картопля, – бурмотіла вона, ніби читала заклинання. – Тут буряк. Тут морква і огірки, а по краю пустимо квасолю. У теплицю, щойно хлопці Торека вигнуть нові металеві дуги й натягнуть захисне полотно, піде пізня розсада.
Міла, що якраз тягнула до хати порожнє відро, зупинилася і витріщилася на ці художні потуги.
– Ви що робите?
– Рятую нас від голодної смерті, – буркнула Вівіан, не відриваючись від малювання чергової лінії.
Міла розгублено кліпнула, глянувши на яскраве небо.
– Та до зими ще пів року. Літо ж тільки почалося! – дівчина нерозуміюче знизала плечима. – Та й гроші в нас є.. Точно не помремо.
– Саме тому, Міло, – Вівіан випросталася, відкинула гілку і втомлено витерла лоб тильною стороною долоні. – Золото не можна зварити і з'їсти. Коли в грудні Лощину засипле снігом, дороги замете, а в селян закінчаться власні надлишки на продаж, наші монети перетворяться на звичайні марні брязкальця. Якщо не почухаємося зараз і не виростимо власну їжу, взимку будемо гризти кору, сидячи на мішках із золотом.
Вона присіла скраю ділянки, підчепила пальцями грудочку землі й повільно розтерла її. На губах мимоволі з'явилася задоволена усмішка. Так, вона бачила цей ґрунт уже багато разів, але щоразу як уперше щиро дивувалася такому глибокому темному кольору і розсипчастій структурі.
– Розкіш. Суцільний чорнозем.
Служниця недовірливо примружилася, схиливши голову набік:
– Чорно... що? Ви про ситу землю, чи як?
Вівіан осіклася, подумки вилаявши себе за чужоземні терміни з минулого життя.
– Так, про неї, – вона швидко обтрусила долоні. – Вода тут не застоюється, сходить як треба.
У голові вже самі собою крутилися знайомі розрахунки. Пізно, але ще не глухий кут. Картопля встигне дати осінній збір. Кабачки та гарбузи ще мають шанс. Кріп уволі можна сіяти хоч щотижня.
– Капуста... – Вівіан похитала головою. – Може бути, та не впевнена... Цибуля – гарно було б знайти сівок.
Вона ще раз окинула поглядом накреслені квадрати, перевела погляд на очищений від бур'янів каркас теплиці, який вони з Мілою віддирали два дні поспіль, і твердо сказала:
– Добре. Починаємо.
Зависла коротка пауза. Вівіан дивилася на свій “бездоганний” план, і до неї раптом дійшла вся комічність ситуації. Вона почала загинати пальці:
– Лопати – дві штуки. Мотики – нуль. Плуг – нуль. Кінь – нуль. Скло для теплиці – нуль. Насіння...
Вона засунула руку в кишеню фартуха, намацавши два крихітні полотняні мішечки. Увесь її “запас” – те, що вона в паніці розіпхала по рукавах перед втечею з маєтку Астервудів. Це було насіння рідкісних селекційних троянд та примхливих дельфініумів. Ними можна було прикрасити клумбу, але з них не звариш юшки.
Вівіан потерла перенісся. Ані картоплі, ані зерна.
– Це погано? – обережно запитала Міла.
Вівіан гірко розсміялася:
– Це означає, що мій геніальний план порятунку існує лише на цій пилюці.
За спиною тихо брязнув посуд. Агнес, яка зібрала казанки після обіду теслярів, повільно йшла стежкою до хвіртки. Вона порівнялася з ними якраз тієї миті, коли Вівіан втомлено видихнула:
– ...ні насіння, ні картоплі. Нічим садити.
Агнес зміряла важким поглядом розкреслену ділянку, потім саму Вівіан з її гілкою, перевела погляд на іржавий каркас теплиці, про який гуло все село, мовляв, “столична пані щось дивне чудить”, невизначено гмикнула і, не зронивши ні слова, рушила далі.
Але наступного ранку біля їхніх дверей стояв лантух із дрібною картоплею. Ніхто нічого не пояснював, тільки ввечері Агнес, ніби між іншим, кинула через паркан:
– Картопля не згнила?
І відразу перевела тему.
Через пару днів на кухонному столі сама собою з'явилася скляна банка з квасолею. Ще за день Агнес байдуже тицьнула їй згорток:
– У Марли розсада огірків лишилася. Забрала, бо на сонці згорить, шкода. А там у твоїй скляній халабуді, може, й прийметься.
Потім хтось припер до хвіртки старі, але ще міцні залізні граблі. А ближче до кінця тижня Вівіан знайшла свою зламану лопату – тепер її держак був намертво закріплений новеньким дубовим клинцем.
Вівіан не звикла чекати на диво, тому сама взялася копати тужаву землю. Вона встромила лопату в грунт уже, мабуть, усоте. Місяць тому після такої каторги в неї тремтіли б руки, а тепер лише важко дихалося. Спина нила, проте сили дивним чином не вичерпувалися.
Наступного разу, коли вона натиснула ногою на неї, земля розступилася напрочуд м'яко, ніби це була не спресована глина, а пухкий торф.
– Бачите? – усміхнулася Міла, що возилася поруч. – Казала ж, Потоки працьовитих люблять.
– Потоки тут ні до чого, – скептично відрізала Вівіан. Але все ж здивовано подивилася під ноги.
“Певно, просто натрапила на м'якшу ділянку”, – подумала вона, відганяючи дивні думки.
У п'ятницю ввечері Вівіан сиділа за столом, розклавши перед собою свої “скарби”: мішечок картоплі, квасолю, розсаду в мокрій ганчірці, сівок від старого сусіда. Вона намагалася пригадати, скільки заплатила хоча б за одну з цих речей. Не пригадала. Бо не платила.
У столиці не існувало безкоштовних подарунків. Будь-яка послуга, ввічлива усмішка чи вчасно подана рука мали свою ціну. Рахунок приходив завжди: іноді грошима, частіше – зворотною послугою, а часом за такі “дрібниці” розплачувалися свободою. А тут... Вони справді нічого не чекали навзаєм?
Зранку Вівіан не витримала. Вона наздогнала Агнес біля сараю і рішуче простягнула їй кілька мідних монет:
– Візьміть. За картоплю.
Агнес відсахнулася так, наче їй тицяли дохлу мишу:
– Сховайте гроші й не смішіть людей. Вона дрібна, як горох, усе одно б свиням пішла! – відрізала жінка й демонстративно відвернулася.
Того ж дня Вівіан перехопила сусіда:
– Скільки я винна за сівок?
– Та який там сівок! – дід щиро розреготався. – На денці лишалося, до зими б згнило.
Навіть коваль, який полагодив лопату, зніяковіло відмахнувся від монет: “Та перестаньте, діла на дві хвилини”.
Після четвертої невдалої спроби розрахуватися Вівіан сіла на лавку і спантеличено дивилася на свої руки. Міла, яка розплутувала мотузку для розмітки, зупинилася:
– Ви так дивуєтеся, ніби люди допомагають одне одному лише тоді, коли хочуть із цього щось мати.
Вівіан промовчала. Як пояснити дівчинці, що саме так вона й жила все своє життя?
Її вперті спроби скопати пустир вручну не лишилися непоміченими. Наступного ранку Вівіан вийшла на ганок і просто зависла на місці. Біля її майбутнього городу стояли люди. Старий Свен спокійно тримав за вузду гнідого коня. Поруч спирався на металевий плуг той самий чоловік, Льюїс, якому вона допомогла з возом. Трохи далі стояв Торек, кілька хлопчаків і Агнес із повним відром води. Вівіан спочатку подумала, що вони зібралися на якусь толоку, але як виявилось...
Торек кинув у бік будинку:
– Ремонт пів дня почекає.
Свен поплескав коня по шиї і гукнув:
– Ну що... Показуйте, де ваш город буде. А хлопці мої вам ті залізяки для теплиці допоможуть виставити, щоб міцно стояли.
Вівіан відчула, як до горла підкотився тугий ком.
“Чому?” – це єдине слово билося в голові, остаточно кришачи залишки столичного цинізму. Вона швидко підняла свою паличку й почала показувати межі. Чоловік із плугом окинув оком пустир і махнув рукою:
– Та ми вам зараз усе від паркану до сараю піднімемо. Землі тут ого-го.
– Ні, – раптом різко діловито сказала Вівіан, перемикаючись у професійний режим. – Усе не треба. Тільки цю половину. Іншу залишаємо під пар.
Селяни невпевнено перезирнулися. Льюїс насупився, обіпершись на чепіги плуга, і з сумнівом похитав головою:
– Та знаємо ми про пар, не дурні ж. Тільки як землі гуляти дати? Дарма сезон проїсть. У нас кожен клаптик на рахунку – чим більше засієш, тим більше зерна в комору восени засиплеш.
– Цього року – так, – спокійно заперечила Вівіан, присідаючи й пропускаючи крізь пальці землю. – А наступного вона згасне. Зберете вдвічі менше, і комори залишаться порожніми. Землі теж треба дати віддихатися, інакше вона просто перетвориться на пил.
Старий Свен кілька секунд мовчки дивився на ділянку, розминаючи пальцями суху грудку. Поглянув на орача Льюїса, потім на Вівіан, і на його засмаглому обличчі з'явилася усмішка. Він хвацько сплюнув у траву.
– Воно-то правильно, – неохоче погодився старий. – Тільки зазвичай у нас живіт раніше за розум говорити починає. Але... хай буде по-вашому. Спробуємо.
Коли чоловіки рушили, а лезо плуга врізалося в дерен, перевертаючи пласт масної землі, Вівіан підійшла до старого.
– Дякую вам, – тихо сказала вона, дивлячись, як оживає її город. – За все це.
Свен зупинився, поправив сорочку і просто знизав плечима:
– Та не мені дякуйте. У селі прийнято: сьогодні одному підсобиш – завтра він тобі. Так воно й тримається.
