Спочатку:
На сторінку книги
Минуло два дні.
Старий сад перетворився на повноцінне укриття. Колишня графиня з головою пішла в роботу, винищуючи бур'яни з такою холодною люттю, ніби разом із корінням виривала власні тривоги. Сапа безжально кресала по сухій землі. Логіка побудувалася просто: якщо не виходити за межі двору – нікого не зустрінеш, нічого не почуєш, ні з ким не доведеться перетинатися поглядами.
Агнес усе чудово помічала. Жодного слова докору не звучало, з дому їх ніхто не гнав, але колишня невимушеність зникла, лишивши по собі ніяковість. Господиня більше не сідала навпроти під час вечері й не розпитувала про столицю. Вона все так само приносила на ганок кухоль гарячого відвару чи залишала на столі свіжий хліб, але робила це квапливо, майже потайки, наче намагалася якомога швидше піти й уникнути прямого погляду. Від цієї мовчазної дистанції Вівіан було гірко, проте вона чудово розуміла: суворій селянці теж потрібен час.
На третій день запаси на кухні Агнес зменшились, бо того ж хліба доводилось пекти в два рази більше. Вівіан відчула докір совісті, і раз жінка просто гроші не приймає, вирішила діяти інакше.
– Міло, сходиш до комори? – Вівіан на мить розігнула втомлену спину, спираючись на держак. – Потрібно забрати борошно. І, якщо не важко, прихопи ще солі, Агнес просила.
Дівчина кивнула й побігла до села.
Трохи згодом Вівіан і сама вийшла за ворота – вирішила нарізати на березі струмка гнучкої вербової лози, щоб перепідв'язати звільнений від хащів виноград. Йти на головну вулицю в плани не входило, потрібні кущі росли якраз на межі села, і про те, що Міла затрималася біля громадської криниці, ніхто не здогадувався.
Голоси вдарили по вухах ще з-за старих верб.
Спочатку лунала просто глуха суперечка, але з кожним кроком інтонації ставали різкішими. Вівіан зупинилася, вловивши знайомий тремтячий тембр. Міла не істерила, проте у словах уже бриніли ледь стримувані сльози.
– Ви нічого не знаєте! – гарячково доводила служниця кільком жінкам біля криниці. – Усе зовсім не так! Ви ж навіть не були там, у столиці!
– А ти, значить, була? – з ноткою зверхності відгукнулася одна з молодиць, спираючись на повне відро.
– Я жила поруч сім років!
– То, може, тебе просто навчили так гарно брехати, – пирхнула інша. – Змії отруту довго ховають.
Міла зірвалася майже на крик:
– Жодного разу... жодного разу нікому не було зроблено нічого лихого! Ви ж самі бачите, як людина тут горбатиться!
– Та годі тобі надриватися, – жінка відмахнулася, остаточно закриваючи тему. – Ти просто служниця. Що ти взагалі можеш знати про панські справи?
І справді, для місцевих Міла залишалася лише наймичкою, якій платять за мовчання. Але для самої сироти Вівіан стала тією, хто її виховав, єдиною опорою протягом семи складних років.
Нових аргументів не знайшлося. Опустивши голову і нервово мнучи край сукні, дівчина дрібно затряслася від плачу.
За стовбуром старої верби стояла Вівіан, як мовчазний свідок цієї сцени. Кров прилила до скронь, пальці міцно стиснули дужку порожнього відра, але крок уперед так і не відбувся. Будь-яке різке втручання, будь-яка спроба зараз захистити підопічну лише підтвердила б теорію про “столичну змію” і погіршила б ситуацію.
Дочекавшись, поки сусідки підхоплять воду й розійдуться, жінка безшумно вийшла на стежку. Підійшла до Міли, яка все ще втирала сльози кулаками, і тепло доторкнулась до її плеча.
– Ходімо додому.
Дорогою назад висіла важка мовчанка. Чутно було лише, як хрумкає дрібне каміння під черевиками та як лунають тихі схлипи.
– Вибачте... – нарешті прошепотіла Міла, не піднімаючи очей. – Не стрималася. Вони такі несправедливі...
Вівіан відкрила рота, щоб заперечити.
– Ні… - та слова зависли в повітрі. – Хоча... Я зараз теж до біса сильно хочу сказати, що вони несправедливі, – чесно зізналася колишня графиня. – Бо мені теж боляче.
Ще кілька кроків пройшли в мовчанці.
– Але якби я сама опинилася на їхньому місці... Напевно, теж боялася б.
Міла рвучко підняла голову, розгублено кліпаючи мокрими віями. Наступна фраза прозвучала настільки раптово, що вибила все повітря з легень.
– Коли вони називають вас чудовиськом... то виходить... що я сім років жила поруч із чудовиськом, – голос зірвався. – Виходить... я або остання дурепа... або така сама.
Усередині ніби ніби щось обірвалося. Ось воно як… Міла билася не за чесне ім'я своєї колишньої пані, а відвойовувала право не почуватися дурепою, яка стільки років служила чудовиську. Справа вже давно не стосувалася лише вироку імператора чи столичних пліток; тепер під загрозою опинилося все, у що це дівчисько свято вірило.
Того вечора стара скрипуча лавка знову стала місцем для роздумів. Погляд ковзнув по власних руках, густо вкритих подряпинами від ожини та мозолями.
“Дурна. Хотіла сховатися. Наче якщо не виходити за ворота... проблема розсмокчеться сама собою”.
Вівіан міцніше стиснула край лави, відчуваючи, як гнів на власну слабкість остаточно витісняє втому. Спроба пересидіти бурю за високим парканом виявилася дурістю, за яку тепер доводилося розплачуватися Мілі. Ховатися далі означало просто боягузливо підставляти дівчину під удар, а цього колишня графиня дозволити собі не могла.
Наступного ранку сапа так і залишилася в сараї. Жінка привела себе до ладу, вдягла чисту сукню, накинула плащ і спокійно рушила прямо до села. Їй потрібно було нагадати і собі, і місцевим, що ховатися по кутках вона не збирається.
Невдовзі дорога різко пішла вниз. Після нічної зливи колію сильно розмило, перетворивши узбіччя на в'язке місиво. Саме там і відбулася ця зустріч.
Той самий чоловік із комори - Льюіс. Він взагалі не був ні місцевим п'яницею, чи якимось маргіналом, просто звичайний натруджений селянин. І зараз його віз безнадійно застряг, глибоко провалившись колесом у розкислу глину. Кінь нервово бив копитом, мішки небезпечно нахилилися і ось-ось готові були посипатися в багнюку. Двоє перехожих неподалік лише співчутливо знизали плечима, поспішаючи у своїх справах – бруднитися ніхто не бажав.
Вівіан порівнялася з возом. Впізнавання було обопільним і на коротку мить погляди перетнулися. Чоловік похмуро опустив очі, відвернувся до коня і міцніше перехопив віжки, очікуючи, що горда аристократка зараз пройде повз, подумки насолоджуючись його безпорадністю.
Кроки дійсно сповільнилися. Та жінка мовчки підійшла ближче.
– Чого вам? – з напругою кинув селянин, помітивши рух.
Вівіан промовчала, зупиняючись за крок від колеса.
Він роздратовано смикнув віжки:
– Пані не боїться сукню забруднити? Чи вирішили показати всім, яка ви добра?
Жінка ледь не до побілілих губ стиснула щелепи. Бажання розвернутися і піти вдарило в голову гарячою хвилею. Ноги навіть самі зробили кілька кроків назад, подалі від багнюки.
“Та до біса. Нехай сам витягує”.
А потім перед очима виринуло вчорашнє заплакане обличчя Міли. Якщо зараз піти... завтра цей чоловік розповість усе в шинку, висміюючи столичну пиху. Післязавтра це почує Міла. І знову буде плакати.
Назад її повернула не раптова святість чи милосердя, а думка про єдину близьку людину, яка не заслугувала бути щитом для її гордості. Вівіан різко розвернулася і впевнено рушила назад до воза.
– Якщо вже відкрили рота, – сухо і жорстко пролунало у відповідь, – то краще відкрийте задній борт.
Плащ полетів на найближчий тин, а плече міцно вперлося в брудні спиці.
Чоловік оторопів на мить, але швидко схаменувся. Разом навалившись на конструкцію, під гучне чавкання глини, вони нарешті виштовхали віз на тверду землю.
Запала досить напряжна мовчанка. Селянин хвилину просто стояв, важко переводячи подих і мовчки обтираючи заляпані глиною долоні об штани. Він дивився на неї спідлоба – похмуро і з очевидним збентеженням.
– Навіщо? – нарешті буркнув він, перериваючи соковите чавкання багнюки під копитами коня.
Вівіан лише виразно підняла брову, зосереджено зчищаючи шматок мокрої землі з подолу сукні.
– Що саме навіщо?
– Навіщо під колесо полізли? – чоловік дратувався через власну незручність. – Після всього, що я... тоді в коморі бовкнув.
– Я пам'ятаю, що ви бовкнули, – без краплі злоби відповіла вона, не перериваючи свого заняття.
– І все одно допомогли?
Руки завмерли. Колишня столична леді справді задумалась над відповіддю.
– Ні, – Вівіан подивилася йому прямо в очі, без жодної гри чи спроби здаватися кращою. – Не все одно. Мені було шалено образливо. І зараз теж. Але якщо я почну платити кожному тією ж монетою... то дуже скоро стану саме тією людиною, якою ви мене вже встигли вважати.
Чоловік замовк, розгублено переводячи погляд з її обличчя на свої заляпані брудом чоботи. Потім глухо, майже неохоче буркнув:
– Я б на вашому місці не допоміг.
– Знаю, – це прозвучало без докору чи зверхності.
– То чого ж тоді?.. – селянин справді щиро не розумів її.
– Бо я збираюся прожити тут багато років, – Вівіан відчула, як накочує втома, і голос мимоволі пом'якшав. – А образи – занадто важка ноша, щоб тягати її з собою щодня. Спина не витримає.
Вона розвернулася і спокійним кроком рушила далі дорогою.
Чоловік довго стояв нерухомо, дивлячись їй услід. Раптом його погляд упав на тин, де залишився забутий плащ, густо заляпаний рудою глиною. Наче прокинувшись, селянин підхопив тканину й швидко, важко тупаючи по калюжах, наздогнав жінку.
Він мовчки простягнув їй згорток. Вівіан зупинилася.
– Вівіан... – незграбно злетіло з його губ. Чоловік і сам наче здивувався, що вперше назвав її на ім'я, без уїдливого “пані”.
Він зам'явся на мить, переступаючи з ноги на ногу, а тоді тихо додав:
– ...дякую.
