Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

На початку третього літнього місяця Лощина відгуляла Свято Першого Колоса. З самого ранку селяни врочисто тягнули перший зрізаний сніп до маленького Святилища Потоків, дякуючи землі за щедрість. Увечері ж майже все село збилося до купи за довгими столами.

Вівіан теж прийшла – скоріше з ввічливості, ніж через раптовий спалах любові до місцевих традицій. Вона мовчки стояла скраю, повторювала поклони за іншими і слухала голос отця Орвена. Попри те, що крига між нею та селом скресла, на цьому святі вона все ще почувалася глядачкою у чужому театрі.

Середина місяця дихала спекою, але її тут уже не боялися – літні Потоки щедро пролилися вчасними дощами, і земля не тріскалася від спраги.

Від хвіртки до ганку більше не доводилося прорубуватися крізь хащі злої кропиви. Кам'яна доріжка нарешті згадала, що вона – доріжка. Правда, все ще недобудованим зяяло місце, де була альтанка. Та Вівіан мудро вирішила, що її можна довести до ладу вже наступного року – не горить. А от справжнє диво розкинулося за будинком. Разом із маєтком нарешті була приведена до тями й стара комора. Тепер її дах не світив дірками, а міцні двері надійно захищали майбутній урожай.

Поруч із нею гордо височіла засклена теплиця. Всередині було так волого й спекотно, що без звички паморочилося в голові, але саме цей парниковий ефект нарешті розбудив життя в тих двох крихітних мішечках, які Вівіан так довго ховала в кишенях своєї дорожньої сукні. Столичні примхливі елітні селекційні троянди та дельфініуми таки проклюнулися крізь сільський чорнозем, пустивши тоненькі, але міцні зелені пагони. Вони прижилися. Як і вона сама.

Та крім цих квітів Вівіан так більше нічого там не висадила. Банально не було що… Тому залишила це на наступний рік. Вже там запасеться розсадою і дасть теплиці нового життя. 

Сам город, розкреслений одразу за теплицею, густо шумів зеленню. Картопля вимахала вище коліна і вже бралася жовтизною знизу – вірна ознака, що скоро доведеться братися за лопату. На помідорах наливалися важкі грона, а огірки з квасолею нахабно й безцеремонно окупували свої жердини, сплівшись у суцільні живі мури.

Вівіан щоразу сповільнювала крок біля грядок і спантеличено мружилася. За всіма розрахунками, помідори мали б висіти зеленими ще щонайменше місяць, та й картоплі було зарано! Спершу списувала це на спеку, потім – на казковий місцевий чорнозем. Зрештою, просто прийняла як факт: тутешня природа грала за своїми невідомими науці правилами, і ці правила працювали на неї.

Трохи осторонь, під захистом сонячної сторони паркану, пишно розростався малинник – особиста маленька авантюра колишньої графині. Коли на початку літа чоловіки збиралися на великий міський ярмарок, Вівіан ризикнула викупити через них кілька саджанців особливого сорту. Місцеві тоді лише скептично хитали головами: мовляв, дурна затія, звичайна малина дає перші ягоди лише на другий рік, а столична пещена примха просто згниє в їхній багнюці.

Проте жінка вперто наполягла на своєму, витягнувши з пам'яті мудроване слово – “ремонтантна”. Цей сорт мав дивовижну властивість плодоносити на пагонах першого ж літа. Ризик виправдав себе на всі сто: міцні соковиті пагінці не просто прижилися, а вже зараз стояли обвішані важким зеленим зав'язом, обіцяючи солодкі червоні ягоди ще до початку перших холодів.

Далі за городом починався сад. Стара яблуня ніби випросталася після десятків років боротьби за світло і тепер хилилася до землі під вагою рум'яних плодів. А біля самого ганку вкотре доводив Торекові своє право на життя розлогий кущ троянди, який у Вівіан не піднялися руки знищити.

Вівіан саме безжально відщипувала зайві пасинки на помідорах, коли поруч виріс бригадир. Старий тесляр витер мозолясті руки об штани і мовчки мотнув головою в бік будинку: 

– Вівіан. Ходіть-но.

Не чекаючи на відповідь, він розвернувся і покрокував до маєтку. Вівіан, заінтриговано піднявши брову, рушила слідом. Вони піднялися сходами, і Торек широким жестом відчинив перед нею оновлені вхідні двері.

Вона ступила за поріг – і мимоволі затамувала подих. Покинутий маєток більше не дихав у спину сирою прохолодою. Дім зустрів її ніби живим теплом: у повітрі густо висіли пахощі нагрітої сонцем соснової стружки, свіжого вапна і терпкої смоли.

Вівіан повільно йшла за тесляром, заворожено дивлячись, як сонячні смуги лягають на рівну підлогу. На кухні, де ще недавно зяяла чорна діра проваленого комина, тепер гордо випиналася білими боками заново вимурувана піч. Серце будинку нарешті забилося. Вони піднялися на другий поверх. Нога Вівіан напружилася, очікуючи звичного жалібного скрипу старої деревини, але нові дубові сходини прийняли її вагу з поважною тишею.

Коли Торек пішов униз збирати інструмент, Вівіан гукнула Мілу. Вони стояли посеред світлого коридору другого поверху і заглядали в порожні кімнати, що пахли свіжістю. 

– То яка з них ваша? – запитала Міла, крутячи головою. 

– Знаєш... навіть уявлення не маю, – розгублено зізналася Вівіан.

Вони почали блукати з кімнати в кімнату, лунко човгаючи по нових дошках. 

– О, тут сонце гарне! – раділа Міла. 

– А тут зранку очі виїсть світлом. 

– Зате з цієї видно сад! 

– Гаразд, тоді цю віддамо під спальню, – вирішила Вівіан, вмикаючи тон серйозної господині. – А ту зробимо кабінетом. А це буде...

І тут вони обидві не витримали. Тишу розірвав дзвінкий сміх. Кімнат було багато, пахли вони чудово, але з меблів на весь цей розкішний маєток у них були: один клишоногий стіл, дві скрині, одне ліжко і рівно три стільці. Вони ще хвилин десять на повному серйозі сперечалися, куди саме поставити єдиний нормальний стілець, щоб він виглядав найбільш презентабельно.

– Якщо поставимо його в кабінет, – крізь сміх видавила Вівіан, – я матиму вигляд дуже серйозної, але вкрай бідної землевласниці. 

– А якщо у вітальню, – підхопила Міла, витираючи сльози, – то зможемо приймати рівно одного шановного гостя на місяць! А інші хай стоять із поваги!

Коли Вівіан, все ще всміхаючись, спустилася вниз, Торек уже чекав її біля ганку. Він довго порпався в глибоких кишенях своїх незмінних робочих штанів, а потім витягнув важкий залізний ключ. Взяв руку Вівіан і майже врочисто вклав його їй у долоню. 

– Приймайте, господине. Роботу закінчено.

Вона стиснула теплий метал. Ключ обпікав пальці, немов зігрітий чужою працею. Усі рахунки були закриті, вона до копійки розплатилася з теслярами, не заборгувавши ні монети. Але саме зараз, дивлячись на старого майстра, Вівіан до щему під ребрами відчула, що її справжній борг – неосяжний.

Агнес допомагала їй не за гроші. Сусіди притягли плуг не за монети. Діти гасали двором просто так, наповнюючи це місце життям. Заплатити за таке сріблом було неможливо. Це була та сама сільська валюта довіри, якою їй доведеться віддавати борг ще роками.

Вівіан підняла очі на старого тесляра. 

– Тореку, нехай ваші хлопці далеко не розходяться. 

– Роботу ж зроблено, – насупив кущисті брови той. 

– Справжню роботу тільки починаємо, – Вівіан м'яко всміхнулася, виражаючи щиру вдячність. – Перекажіть у селі: нехай приходять усі. Ті, хто допомагав, ті, хто просто заглядав крізь тин, коваль, пасічник, Марла... Усіх кличте, Тореку. З дружинами, чоловіками і дітьми. Сьогодні цей дім приймає гостей.

Вона рішуче переступила поріг шинку й з дзенькотом опустила на засмальцьовану стійку кілька важких срібних монет. Шинкар, який саме меланхолійно полірував кухля брудною ганчіркою, повільно перевів погляд зі срібла на Вівіан.

– Хочу нагодувати всіх, – безапеляційно заявила вона.

– Усіх? – його густі брови поповзли кудись під лінію волосся. – Оці ваші “усі”, пані, це скільки в людях? 

– Усі, хто допомагав маєтку, і їхні родини. З дітьми.

Шинкар застиг із кухлем у руках. Його очі на мить заскляніли – він швидко, мов найкращий столичний рахівник, перекидав у голові кількість ротів у громаді, від старости Ровена до останнього підмайстра. Потім важко зітхнув: 

– А в штуках це скільки, заберіть мене Потоки?! По головах? 

– Не маю уявлення, – чесно і трохи різко зізналася Вівіан. – Багато.

– Оце – найгірша відповідь, яку я чув від людини, що замовляє в мене бенкет, – пробурчав він, але срібло зі стійки згріб у мозолястий кулак із дивовижною спритністю. – Гаразд. Будуть вам і бочки з квасом, і кабани на рожнах. Але якщо забракне хліба – я не винен, пані Віві!

За якусь годину до маєтку вже торохтіли візки з бочками квасу, м'ясом, свіжим хлібом та овочами. І щойно ці скарби опинилися на подвір'ї, Агнес миттєво і без жодних дозволів узяла на себе командування парадом. 

– Не туди! – летіло над двором. – Казан сюди тягни, кому кажу! Міло, мий зелень, а не мрій про танці! Хто залишив гострого ножа біля дітей?!

Вівіан гасала разом з усіма, розставляючи на подвір'ї довгі столи, збиті з нових дощок. Вона просто хотіла зробити їм подарунок. Віддячити.

Але ближче до вечора почалося те, до чого вона виявилась не готова.

У хвіртку зайшла Марла. Вона несла дві гарно вишиті лляні серветки. 

– Це на новий стіл. Дрібниця, але хай буде в домі.

За нею підійшов старий сусід Свен і поклав різьблену дерев'яну ложку з дивовижним візерунком: 

– Сам вирізав. Деревина хороша.

Коваль Келлан приніс нову, важку кочергу для свіжої печі. Пасічник – цілу в'язку справжніх духмяних воскових свічок. Хтось притягнув новеньку мітлу, хтось – рушник і дощечку для нарізання. І кожен, простягаючи подарунок, бурмотів одне й те саме, сором'язливо відводячи очі: “Та це дрібниця, беріть, хай служить”.

Вівіан стояла біля ганку, з силою стискаючи в пальцях ту дерев'яну ложку, і відчула, як у горлі збирається тугий ком, а очі зрадницьки щипає. Вона ж хотіла їм віддячити, розщедрилася на шинок, а вони... 

– Я ж просила нічого не нести... – тихо сказала вона, кліпаючи, щоб не розплакатися.

– А як у новий дім без приначок заходити? Хто ж таке бачив? – аж до глибини душі здивувалася Марла. 

– Оце щоб вода в хаті ніколи не переводилась, – басовито додав староста Ровен, поплескавши по пузатому глиняному глечику, який приніс із собою. 

– А це мені жінка наказала віддати, – прокректав Свен, поправляючи пояс. – Каже, у молодої господині мисок завжди бракує. Тож дякуйте їй, не мені, вона скоро підійде.

– Дякую, – ледь чутно видихнула Вівіан, проковтнувши сльози, що вже безсоромно стояли в очах. Вона притиснула ложку до грудей і всміхнулася так щиро, як не всміхалася жодного разу за всі роки при дворі. – І дружині вашій обов’язково подякую. Усім вам.

Сандра Мурмайт
Від дворянки до селянки

Зміст книги: 53 розділа

Спочатку:
Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (1)
1785514672
44 дн. тому
Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (2)
1785259711
47 дн. тому
Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (3)
1785259725
47 дн. тому
Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (4)
1785259741
47 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (1)
1785259758
47 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (2)
1785259772
47 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (3)
1785259788
47 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (4)
1785297600
46 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (5)
1785384000
45 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (6)
1785470400
44 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. Інтерлюдія.
1785470400
44 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (7)
1785556800
43 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (8)
1785643200
42 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (9)
1785729600
41 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (10)
1785729600
41 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (11)
1785816000
40 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (12)
1785902400
39 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (13)
1785988800
38 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (1)
1786075200
37 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (2)
1786075200
37 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (3)
1786161600
36 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (4)
1786161600
36 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (5)
1786248000
35 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (6)
1786334400
34 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (7)
1786334400
34 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (8)
1786420800
33 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (9)
1786507200
32 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (10)
1786593600
31 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (11)
1786680000
30 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (12)
1786766400
29 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (13)
1786852800
28 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (14)
1786852800
28 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (15)
1786939200
27 дн. тому
Розділ 4. Що принесе зима. (1)
1787025600
26 дн. тому
Розділ 4. Що принесе зима. (2)
1787112000
25 дн. тому
Розділ 4. Що принесе зима. (3)
1787198400
24 дн. тому
Розділ 4. Що принесе зима. (4)
1787284800
23 дн. тому
Розділ 4. Що принесе зима. (5)
1787371200
22 дн. тому
Розділ 4. Що принесе зима. (6)
1787457600
21 дн. тому
Розділ 5. За межами Сонячної Лощини. (1)
1787544000
20 дн. тому
Розділ 5. За межами Сонячної Лощини. (2)
1787630400
19 дн. тому
Розділ 5. За межами Сонячної Лощини. (3)
1787716800
18 дн. тому
Розділ 5. За межами Сонячної Лощини. (4)
1787803200
17 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (1)
1787889600
16 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. Інтерлюдія.
1787976000
15 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (2)
1787976000
15 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (3)
1788062400
14 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (4)
1788148800
13 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (5)
1788235200
12 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (6)
1788321600
11 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (7)
1788408000
10 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (8)
1788580800
8 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (9)
1788753600
6 дн. тому
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!