Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Минали дні. Перший тиждень після приїзду перетворився на суцільну й, здавалося, нескінченну втому. Робітники дедалі рідше вибивали старі балки й дедалі частіше підганяли нові. Подвір'я поступово переставало нагадувати мертві хащі. І поки Торек зі своєю бригадою воював із будинком, Вівіан оголосила війну саду.

Вона позичила в Агнес старий серп, витягла із сараю іржаві, але міцні граблі, стару лопату й тупу сапу. Вівіан була затята й замотивована - у минулому житті праця не була для неї чимось чужим, тож вона рвалася до справи з повною впевненістю, що швидко все опанує.

Але реальність боляче ляснула по носі вже за першу годину.

Роки, проведені в розніженому дворянському тілі, не минули безслідно. Тіло аристократки просто не пам'ятало такої напруги. Грубе дерев'яне руків'я безжально натерло перші водянисті мозолі, які майже одразу луснули. Долоні пекли й червоніли від їдкого соку рослин та глибоких подряпин, а спина ніби задерев'яніла. Серп брав суху траву, а от товсті батоги дикої ожини доводилося довго перепилювати іржавою пилкою, від чого пальці зсудомило так, що вони відмовлялися розгинатися.

Це виявилося важким ударом не лише по руках, а й по самолюбству. Вівіан картала себе за слабкість, злісно дивлячись на власні тремтячі пальці. Вона ж планувала бути сильною, хотіла довести самій собі, що не зламається, а натомість ледве тримала тупу сапу.

Більшість часу забирала вимотуюча рутина. Наступні два дні пішли виключно на те, щоб викорчувати старе коріння біля ледь помітної кам'яної доріжки. Здавалося, варто було викопати один кущ – поруч, ніби знущаючись, з'являлося ще три. Один особливо впертий корінь ожини вони з Мілою пиляли тричі, проклинаючи всі відомі рослинні родини.

Щоранку Вівіан прокидалася з відчуттям, ніби її переїхав запряжений кіньми віз Торека, і кожне зусилля підвестися з ліжка вимагало справжньої наруги над собою.

А найгірше те, що в результаті сад візуально майже не змінився. Скільки б вони не різали, зелене море бур’яну здавалося нескінченним. Наступного ранку нічний вітер знову наніс сухого листя й пилу на щойно відвойований клаптик землі. Вівіан лише приречено й трохи істерично розсміялася, спираючись на граблі збитими, перемотаними ганчірками долонями: 

– Клянуся, вони розмножуються вночі. Учора їх точно було менше.

Проте маєток усе одно оживав, хоч і по-своєму. Того ж вечора Вівіан помітила чужий погляд – за перекошеним парканом стояла Емма. Дівчинка нічого не казала, просто довго й неймовірно уважно оглядала їх очима. А наступного ранку прийшла вже не сама – поруч тулилися ще четверо дітей. Над старим тином стирчали чотири замурзані носи. Щойно Вівіан повертала голову в їхній бік – носи миттєво зникали, щоб за хвилину обережно виринути знову.

– Я ж казала, вона справжня! – Емма з надзвичайно серйозним виглядом тицьнула пальцем через паркан. За її спиною тупцяли хлопчаки. Найменший розчаровано окинув поглядом брудну спідницю, подряпані руки й серп: 

– Дворянка? Та вона ж кропиву рве! Ти ж казала, вона навіть картоплю чистила! А де магія? Мама казала, аристократи пальцем світять і бур'яни поглядом палять.

– Бур'яни про це не знають, тому доводиться вручну, – зітхнула колишня графиня, витираючи чоло тильним боком долоні. – Вибачте, малечо, але музей сьогодні не працює. 

– А ми заважати не будемо, – абсолютно серйозно відбила Емма, перекидаючи ногу через тин.

Вівіан лише подумки гмикнула, повертаючись до роботи. Пальцем світять… Взагалі-то, малий мав рацію. Зараз вона б сама не відмовилася від парочки тих пафосних вогняних заклять, якими столичні маги хизувалися на королівських прийомах. Було б неймовірно розкішно клацнути пальцями й спопелити цей набридливий пирій до біса за одну секунду.

Хоча дивуватися такій витривалості бур'янів не доводилося. Земля під Сонячною Лощиною була дивною. Вівіан чудово пам'ятала столичні наукові звіти (зрештою, її якийсь час готували до ролі кронпринцеси, і економіку регіонів довелося вчити напам'ять). У них ці території описували як безнадійно виснажені, а родючість офіційно визнавалася нижчою за середню по імперії – саме тому корона без жалю й віддала ці занедбані клапті засланій леді. Але зараз, розтираючи між пальцями цей масний, пухкий чорнозем і дивлячись на сад, що розростався з якоюсь неприродньо шаленою силою, висновок напрошувався сам собою. У столиці або хронічно не вміють аналізувати грунти, або хтось дуже сильно й усвідомлено бреше.

Недарма поміж простолюду колись бродили напівзаборонені чутки, ніби глибоко під Лощиною пульсують приховані Світові Потоки. І зараз, дивлячись на те, як шалено пре трава з-під каміння, вона вперше серйозно замислилася: що взагалі коїться з цією землею?

Вчепившись у товстий здерев'янілий корінь, жінка рвучко потягнула його на себе. Земля несподівано піддалася, слизьке стебло вислизнуло з рук, і колишня гроза столичних балів з розмаху сіла просто в зарості кропиви. За парканом запанувала тиша. А потім двір вибухнув дружним дитячим реготом. Навіть Міла, яка стояла поруч, не витримала і пирхнула в долоню. Обтрусивши спідницю, Вівіан незворушно піднялася і подивилася на глядачів. 

– Смішно? 

– Дуже, – чесно зізнався один із хлопчаків. 

– Ну, хоч комусь сьогодні весело, – приречено зітхнула вона.

Наступного дня хлопчина, що так обурювався відсутністю магії, прийшов із мотком грубої мотузки. Він мовчки перекинув її через паркан. 

– Це щоб кущі зв'язувати, – буркнув він і миттєво втік, наче злякавшись власної сміливості.

Ніхто його не просив. За кілька годин інший хлопчак притягнув старе, але ціле дерев'яне відро. 

– Чув, у вас тільки одне. 

– Дякую, – усміхнулася Вівіан, приймаючи подарунок. 

– Але поверніть!

Діти поступово нахабнішали: спочатку сиділи на паркані, звісивши ноги, а згодом уже вільно перелазили у двір, тягнули гілки й голосно сперечалися між собою. Щоправда, працювали вони як класичні діти: після обіду прибігали на годину-другу, поки дорослі ще поралися в полі, й допомагали рівно стільки, скільки дозволяв їхній терпець.

Довелося запам'ятовувати імена. Емма – незмінний місцевий екскурсовод. Бран – той, що вмів непогано управлятися з лопатою і постійно нагадував за відро. Ренна – дівчинка з тугими кісками. Фінн – мовчазний хлопчина, який вічно щось розплутував чи лагодив. І найменший, Келл, генератор мільйона запитань. Щоправда, пам'ять періодично підводила, перетворюючи координацію на суцільну вгадайку. 

– Бране, подай серп. 

– Я Келл! – лунало з кущів. 

За годину лунало виправлення: 

– Келле, забери гілля. 

– Я Бран! 

Коли ж малеча вкотре вибухнула дружним реготом, Вівіан закотила очі: 

– Це якась змова.

Повз із оберемком свіжого тесу вкотре пройшов Торек. Він пригальмував, важко глянув на малечу з-під густих брів і гаркнув: 

– Ей, кудлатий! 

Бран аж підстрибнув на місці: 

– Що? 

– Не волочи дошку по багнюці, торці розмочалиш, – буркнув тесляр, перехоплюючи важку ношу зручніше. – Підніми хвоста й неси як люди. 

Він покрокував далі, навіть не озирнувшись, а Бран слухняно підхопив обрубок дерева обома руками.

Тепер двір відкривався не лише їй, і кожна рослина вимагала індивідуального підходу. Біля старої груші, яку вони помітили ще першого дня, виросла ціла гора сухих гілок. Дерево ніби навіть стало вищим – просто тому, що навколо більше не було хащів, які його душили. 

– Нижнє теж різати? – запитала Міла, заносячи серп над товстою гілкою. 

– Ні, лиши. Бачиш бруньки? Вона жива, просто дуже довго чекала на сонце.

За кілька днів вони до вечора возилися з виноградом, буквально по шматках випилюючи стару мертву лозу. Міла лише розгублено дивилася на гору відходів під стіною: 

– Її так багато... 

– Саме тому живому й не вистачало сил, – Вівіан обережно звільнила останній міцний пагін. – Не шкодуй сухого. Воно вже своє віджило. Якщо лишити його висіти, дерево тільки витрачатиме сили даремно, намагаючись прогодувати мерця. А так – наступного року воно нам подякує.

Але найбільша знахідка дісталася Келлу. 

– Тут вода! – заволав він на весь двір так, що птахи знялися з даху.

Вівіан і Міла кинулися до нього, продираючись крізь чагарник. Малий стояв біля старого кам'яного колодязя, що наглухо заріс мохом. Дерев'яний журавель перекосився, але камінь був міцним. Зазирнувши всередину, далеко на самому дні, жінка побачила тьмяний виблиск води. Очі радісно зблиснули: 

– Ми більше не залежимо від чужої криниці!

Але тріумф виявився передчасним. Ще кілька хвилин вдивляючись у темну вологу, вона здула пасмо з чола. 

– Треба чистити, – нарешті резюмувала вона. 

– А як? – кліпнула Міла. 

Вівіан чесно розвела руками: 

– Не маю жодного уявлення.

У минулому житті вона б просто викликала спеціалістів із насосом. Але тут усе вирішилося інакше. Ровен, який якраз приніс їм обід від Агнес, зупинився поруч. Він зазирнув усередину, гучно принюхався й категорично відрізав: 

– Стояча, ще й тхне. Пити точно не можна. Більше десяти років застою.

І закрутилася ціла операція. Хтось притягнув мотузку з відром, Торек виділив дві міцні балки, і чоловіки спустили вниз найхудішого хлопця з бригади. Незабаром наверх полетіло все, що ховалося на дні: згниле листя, гілки, чорний мул і навіть дохла ворона, яка викликала в Міли напад нудоти.

Воду вичерпали до чорного мулу. Потім дали джерелу знову наповнити колодязь – і вдруге витягли її нагору. І тільки після цього Ровен зачерпнув свіжої води, прискіпливо подивився на неї проти сонця, понюхав і задоволено кивнув. 

– Вода чиста, – сказав він. – Але треба ще отця Орвена покликати. 

– Навіщо? – здивувалася Вівіан.

На неї подивилися так, ніби відповідь була очевидною. 

– Ну... колодязь же знову відкрився.

За пів години на подвір'ї справді з'явився літній Хранитель Потоків. Вівіан чомусь очікувала побачити когось значно урочистішого, як це зазвичай бувало у столиці. Проте до воріт неквапливо підійшов звичайний чоловік у простому темному вбранні. Єдиною річчю, яка вирізняла його серед інших селян, був гладкий посох із темного дерева. Він спокійно підійшов до гурту й тепло кивнув: 

– Мир вам. 

– І вам рівноваги, отче, – в один голос відгукнулися селяни.

Орвен підійшов до колодязя. Він мовчки зачерпнув дерев'яним кухлем трохи води й так само повільно вилив її назад. Потім поклав вузлувату долоню на холодний камінь. 

– Потоки довго чекали, поки люди повернуться сюди, – його голос звучав напрочуд чітко й глибоко. – Хай ця вода служить тим, хто працює чесно. І хай той, хто п'є її, пам'ятає: навіть найглибше джерело висихає, якщо про нього забути.

Орвен прибрав руку. 

“Гарні слова”, – подумала Вівіан, хоча її прагматичний розум все ще бачив у цьому просто сільський ритуал. А Ровен тим часом цілком серйозно кивнув: 

– Ось тепер можна.

Він першим зачерпнув води й зробив кілька ковтків. Лише після цього до колодязя почали підходити інші робітники.

Закінчивши, отець Орвен не пішов із двору, а неквапливо наблизився до Вівіан. 

– Ви, певно, і є нова господиня, – лагідно сказав він. 

– Звіть мене просто Вівіан.

Хранитель м'яко усміхнувся: 

– Гарне ім'я. Я Орвен. Доглядаю наше маленьке Святилище Потоків.

Вівіан непомітно випростала спину, готуючись до чергових настанов. Тоді він раптово дуже тихо додав: 

– Більшість людей дивляться на землю лише тоді, коли спотикаються. А ви дивитеся на неї так, ніби слухаєте її. Пам’ятайте: Потоки повертають не тим шляхом, яким забирають. І якщо колись захочете поговорити або просто перепочити – двері Святилища завжди відчинені.

Старий лише схилив голову, ніби на цьому розмова була остаточно завершена, і неквапливо попрямував до воріт. Вівіан ще кілька секунд дивилася йому вслід, не розуміючи, що саме він мав на увазі під слуханням землі. Зрештою вона легенько гмикнула, вирішивши, що це були просто гарні метафори старого священника.

Побутові дрібниці наповнювали ці дні життям. Увечері Міла мила руки над цебром і тихо шипіла, бо подряпини від ожини немилосердно пекли. Вівіан усміхнулася, сама опустила руки у воду... і теж голосно засичала. Агнес, побачивши їхні червоні потерті до кривавих мозолів долоні мовчки принесла невелику глиняну ємність. 

– Гусячий жир, – вона поставила баночку перед ними. 

– Допомагає? – з надією спитала Вівіан. 

– Пече пекельно. Але допомагає.

Їжа теж відміряла час. У перший день вони приходили і їли мовчки. На другий Міла вже сама по-господарськи нарізала хліб, не чекаючи команди. А на третій у кухню залетіла Емма: 

– Ма, ми голодні! Всі! 

Агнес лише мовчки дістала додаткові миски. Так народжувалася звичка.

Наприкінці другого тижня черга нарешті дійшла до теплиці. Вівіан від початку вирішила, що стартуватимуть саме з неї, але тільки тепер настав час відвойовувати знайомий металевий каркас у плюща. Вона стояла посеред цього масивного зеленого клубка, дивилася на серп у руках і чесно попередила: 

– Якщо тут живе щось велике й зубате, зараз саме час виходити. 

– Пані... – злякано пискнула Міла, ховаючись за її спину. 

– Жартую. Напевно.

Вони різали товсті стебла, виносили гори колючого гілля, вимітали гниле листя й згрібали небезпечні уламки старого скла. Поступово теплиця починала народжуватися заново. Торек дозволив використати кілька цілих шибок, що дивом лишилися в сараї, а решту пообіцяв замовити скляру пізніше. І тепер крізь відмите скло всередину нарешті хлинуло сонце. Вівіан, мружачись від світла, вже чітко бачила, де стоятимуть нові стелажі під розсаду і як під самою стелею натягнуться мотузки для майбутньої зелені.

Щовечора, коли діти розбігалися по домівках, жінка сідала на стару садову лавку, яку Міла відкопала під виноградом ще першого дня. Дерево під нею натужно скрипіло. 

– Зламається, – щоразу злякано попереджала дівчина. 

– Якщо не зламалася за двадцять років, то нас точно переживе.

Саме з цієї лавки найчастіше було помітно плин часу. У перші вечори сад майже не змінювався. Через кілька днів з-під трави проступив шматок кам'яної доріжки. Потім стало видно звільнену від гілля грушу й обриси теплиці. А згодом і колодязь перестав ховатися за ожиною. Двір оживав просто на очах.

Вівіан прикрила повіки, глибоко вдихаючи запах скошеної трави і вологої землі. На початку їй здавалося, що цей двір уже не врятувати. Тепер вона знала напевно: він ніколи не був мертвим. Просто все живе тут роками чекало, поки хтось розсуне бур'яни й дасть йому дихати.

Вона мимоволі подумала, що з людьми, мабуть, буває точнісінько так само.

Сандра Мурмайт
Від дворянки до селянки

Зміст книги: 53 розділа

Спочатку:
Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (1)
1785514672
44 дн. тому
Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (2)
1785259711
47 дн. тому
Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (3)
1785259725
47 дн. тому
Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (4)
1785259741
47 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (1)
1785259758
47 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (2)
1785259772
47 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (3)
1785259788
47 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (4)
1785297600
46 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (5)
1785384000
45 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (6)
1785470400
44 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. Інтерлюдія.
1785470400
44 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (7)
1785556800
43 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (8)
1785643200
42 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (9)
1785729600
41 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (10)
1785729600
41 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (11)
1785816000
40 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (12)
1785902400
39 дн. тому
Розділ 2. Сонячна Лощина. (13)
1785988800
38 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (1)
1786075200
37 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (2)
1786075200
37 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (3)
1786161600
36 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (4)
1786161600
36 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (5)
1786248000
35 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (6)
1786334400
34 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (7)
1786334400
34 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (8)
1786420800
33 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (9)
1786507200
32 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (10)
1786593600
31 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (11)
1786680000
30 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (12)
1786766400
29 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (13)
1786852800
28 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (14)
1786852800
28 дн. тому
Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (15)
1786939200
27 дн. тому
Розділ 4. Що принесе зима. (1)
1787025600
26 дн. тому
Розділ 4. Що принесе зима. (2)
1787112000
25 дн. тому
Розділ 4. Що принесе зима. (3)
1787198400
24 дн. тому
Розділ 4. Що принесе зима. (4)
1787284800
23 дн. тому
Розділ 4. Що принесе зима. (5)
1787371200
22 дн. тому
Розділ 4. Що принесе зима. (6)
1787457600
21 дн. тому
Розділ 5. За межами Сонячної Лощини. (1)
1787544000
20 дн. тому
Розділ 5. За межами Сонячної Лощини. (2)
1787630400
19 дн. тому
Розділ 5. За межами Сонячної Лощини. (3)
1787716800
18 дн. тому
Розділ 5. За межами Сонячної Лощини. (4)
1787803200
17 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (1)
1787889600
16 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. Інтерлюдія.
1787976000
15 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (2)
1787976000
15 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (3)
1788062400
14 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (4)
1788148800
13 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (5)
1788235200
12 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (6)
1788321600
11 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (7)
1788408000
10 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (8)
1788580800
8 дн. тому
Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (9)
1788753600
6 дн. тому
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!