Спочатку:
На сторінку книги
Тихі ранки в Сонячній Лощині закінчилися остаточно.
Щойно сонце виповзало з-за пагорбів, маєток оживав нетерплячим гомоном. Дзенькали металеві відра, біля старої комори ритмічно вгризалася в дерево сокира Торека, десь невдоволено бубоніла Міла, а на розчищеному городі вже на повну горлянку сперечалися сусідські діти. Важко було повірити, що ще якихось півтора місяця тому тут чулося лише скрипіння гнилих крокв та тужливе завивання вітру у вибитих вікнах. Ніби сам маєток прокинувся від довгого сну і тепер жадібно надолужував згаяне.
За цей час село встигло відгуляти День Сонця. Вівіан з'явилася на ярмарку лише для виду – стримано привіталася з місцевими, купила дітворі медових пряників і швидко втекла назад, де роботи був непочатий край. Зате Міла відігралася за них обох! Служниця привалила до хати Агнес далеко за північ: із розтріпаним вінком набік, босоніж, зі стертою підошвою на одній туфлі й геть зірваним голосом. Наступного ранку вона, тримаючись за голову, клялася, що більше ніколи в житті не піде танцювати. А вже за десять хвилин із палаючими очима переповідала малій Еммі, хто через яке багаття стрибав і як староста Ровен примудрився заснути просто на возі дорогою додому. Агнес тоді лише мовчки поставила перед дівчиною кухоль льодяного квасу й філософськи смикнула плечем – мовляв, молодість для того й дурна, щоб потім було що згадати.
Сам маєток усе ще нагадував великий мурашник. У кімнатах густо пахкотіло свіжою сосною, вогким вапном і тирсою. Половина стін уже біліла рівною штукатуркою, тоді як інша досі шкірилася потемнілим від часу каменем. Сходами на другий поверх доводилося ступати вкрай обережно, а ночувати, крім однієї вцілілої кімнати, було ще ніде. Тому вони все ще зупинялися в Агнес.
Разом із будинком вирішили довести до ладу й стару комору, що стояла відразу за ним. А поруч із нею тепер гордо поблискувала на сонці свіжим склом відроджена теплиця. О, ця теплиця коштувала Тореку кількох сивих волосин! Старий тесляр довго й страшенно буркотів, коли Вівіан змусила його хлопців вигинати нові металеві дуги й обережно вправляти дорогі скляні рами замість того, щоб класти підлогу у вітальні.
“Вам самій жити ніде, а ви скляний палац для розсади будуєте!” – обурювався він. Але зробив усе на совість. Тепер іржавий кістяк перетворився на справжню фортецю для майбутнього врожаю, надійно захищаючи грядки від примх погоди. Дивлячись на це обійстя знадвору, більше не хотілося перехреститися. Це знову був дім. Просто трохи недолюблений і недороблений.
Вівіан ритмічно змахувала сапою. На ній висіла стара вицвіла лляна сукня, рукава якої були недбало підкочені вище ліктів, а на голові безглуздо стирчав крислатий солом'яний бриль. Вона нагадувала в ньому перелякане городнє опудало, але коли сусідка мовчки натягнула його їй на голову, щоб “сонце мізки не спекло”, Вівіан проковтнула свою столичну гордість і щиро подякувала.
До речі, про столицю. У глибокій кишені її дорожньої сукні досі лежали два полотняні мішечки з рідкісним елітним насінням. Тепер, коли теплиця була готова, розігріта сонцем і заповнена пухким, вологим грунтом, настав ідеальний час для посадки. Але Вівіан так і не наважилася висипати їх у землю. Може, боялася, що примхливі столичні квіти не приживуться в цьому дикому краю, а може – просто підсвідомо берегла єдину матеріальну ниточку, яка ще пов'язувала її з минулим життям.
А тим часом навколо вирувала справжня буря. Келл волік відро з водою, щедро розхлюпуючи половину на власні штани. Емма завзято трамбувала вирваний бур'ян у кошик, а Бран із таким серйозним обличчям сапав грядку, ніби від цього залежала доля всієї імперії.
Якось Вівіан, відчуваючи легкий укол совісті за таку відверту експлуатацію дитячої праці, в якийсь з днів обережно закинула Марлі через її тин:
– Вони ж вам, певно, вдома потрібні, а цілими днями тут у землі копирсаються...
Жінка голосно пирхнула, витираючи руки об боки:
– Моєму тільки скажи вдома бур'ян полоти – він зразу такий хворий стає, хоч отця Орвена клич гріхи відпускати! А до вас із самого ранку летить, аж п'яти сверблять. Та хай уже краще тут користь приносить, ніж котам хвости крутить!
І це була чиста правда. Дітвора давно окупувала двір за маєтком, як свою законну територію. Емма без дозволу тягала молоток. Келл точно знав, де сохнуть чисті ганчірки. Бран роздавав вказівки, як правильно виривати бур’ян. І Вівіан ловила себе на жахливій думці: коли надвечір подвір'я порожніло, ця раптова тиша починала бити їй по вухах.
– Віві! – дзвінко гукнула Емма з іншого кінця городу. Вівіан не відреагувала, зосереджено витягуючи зі своєї грядки особливо впертий корінь. – Віві-і-і! – ще гучніше протягнула дівчинка.
Жінка знову не обернулася. Келл, який саме чвалав повз із мотикою, важко зітхнув, подивився на Емму, потім на Вівіан і авторитетно заявив:
– Та не кричи ти, вона ще не звикла. Раніше ж усі їй викали та “пані” казали. Звідки їй знати, що тепер вона просто Віві?
Вівіан завмерла з корінням у руках. Повільно випросталася, спираючись на держак сапи. На язик так і просилася якась дотепна і злегка отруйна столична шпилька про манери, але вона лише тепло й трохи втомлено усміхнулася і кивнула Еммі, показуючи, що чує. І справді, коли ця дрібнота встигла відкусити половину її імені? Коли Вівіан якось спробувала обережно про це запитати, мала нахаба лише безтурботно знизала плечима й видала: “Бо так вам більше личить”.
А вже в кінці дня, коли курява вляглася, вони сиділи на кухні. Агнес присунулася впритул до свічки, мружачись над густо списаним аркушем паперу. Вівіан налила собі трав'яного чаю, опустилася на лаву навпроти й витягнула гудячі від утоми ноги.
– Хороші новини? – запитала вона, кивнувши на лист.
Агнес не відірвала погляду від кривих рядків.
– Син написав. Каже, через нову посаду знову відпустку не дають. Роботи багато, нема на кого гарнізон лишити.
Вона дістала з-під листа кілька важких золотих монет, які до цього міцно стискала в кулаці, і з глухим дзвоном поклала їх на стіл.
– Знову грошей прислав. Як завжди. Хоч я йому в кожному листі товкмачу, що нам нічого не треба, самі даємо раду.
Агнес акуратно склала аркуш удвоє, сховала його разом із монетами в глибоку кишеню фартуха і вперше за вечір прямо подивилася на Вівіан. На її обличчі не було ні злості, ні награного роздратування – лише якийсь застарілий смуток, з яким люди звикають жити роками.
Коли Вівіан піднялася до їхньої з Мілою кімнати, дівчини ще не було. Після того свята Сонця вона міцно злилася з місцевою молоддю і тепер часто пропадала до темряви. Вівіан не заперечувала – хай дихає, поки є чим.
За хвилину двері тихо прочинилися. Увійшла Агнес зі стопкою чистої білизни. Вона поклала речі на комод, а потім, ніби за якимось завченим роками ритуалом, підійшла до стіни. Рівніше перевісила темний плащ на гачку, потім підсунула ближче один до одного вичищені шкіряні чоботи, змахнула невидимий пил із відкритої книжки на столі. І нарешті обережно торкнулася старого дерев'яного меча в кутку, перевіряючи, чи рівно він стоїть.
Вівіан завмерла з ковдрою в руках. Вона сама за весь цей час жодного разу не насмілилася торкнутися тих речей. Могла, звичайно, переставити свої склянки, розкласти папери, але цей куток залишався недоторканним, як чуже святилище.
– Я тільки зараз збагнула... – тихо обізвалася Вівіан, порушивши тишу. – Ви завжди ставите ці речі точнісінько так само, як вони лежали.
Агнес на мить затримала вузлувату руку на палітурці книги, але не обернулася.
– Кай не любив, коли чіпають його речі, – тужливо відповіла вона. – Тому, коли пил протираю, завжди повертаю все так, як було. Щоб усе чекало на своїх місцях.
У коридорі пролунали легкі кроки. До кімнати зазирнула Емма. Побачивши матір, вона одразу підійшла до кутка і майже благоговійно торкнулася посіченого руків'я дерев'яного меча.
– Мам, то Кай написав? І що, скоро приїде? – з надією запитала вона.
Агнес міцніше стиснула пальцями край полиці.
– Не знаю, маленька. У нього служба.
Емма провела пальчиком по глибокій подряпині на дереві. Її брата не було вдома п'ять років. Цілком достатньо, щоб пам'ятати його теплий сміх, міцні руки, що підкидали до стелі, та обіцянку повернутися до осені. Але за ці роки спогади добряче вицвіли.
– Він обіцяв, що наступного разу привезе мені синю стрічку... – ледь чутно пробурмотіла дівчинка. А потім раптом різко відсмикнула руку від меча, ніби обпеклася, і, ховаючи обличчя, шморгнула носом. – Ну й не треба. Я вже й забула, які стрічки мені подобаються.
Вона круто розвернулася і ледь не підстрибом кинулася геть у коридор – подалі від власної слабкості. У кімнаті знову запала тиша. Агнес ще кілька секунд дивилася на порожній дверний отвір, а потім мовчки поправила меч, повертаючи його рівно. Побажала Вівіан спокійної ночі й тихо причинила за собою двері.
Вівіан лягла в ліжко, але свічку не задувала. Її погляд ковзав кімнатою, зупиняючись то на темному плащі, то на дитячому мечі в кутку. Вона думала про те, що в кожному домі, напевно, є люди, які зараз не вдома. Різниця полягає лише в тому, що в одних їх чекають кілька днів. А в інших – роками.
Внизу глухо рипнули вхідні двері, і невдовзі до кімнати навшпиньках прослизнула Міла. Вона намагалася не шуміти, думаючи, що Вівіан вже спить, але її обличчя світилося відблисками вечірнього сміху. Дівчина тихо скинула черевики, шмигнула під свою ковдру і майже одразу глибоко заснула.
Дивлячись на її розслаблене обличчя, Вівіан нарешті видихнула, загасила свічку і заплющила очі. Хай там що, а життя в цій глушині вперто продовжувалося.
