Спочатку:
На сторінку книги
Ранок у гостьових покоях палацу почався з незвичної тиші. Коли Вівіан розплющила очі, звичного відчуття кам'яної плити на грудях не було. Вперше за сім років вона прокинулася в столиці і зрозуміла, що більше нікому нічого не винна.
Міла вже була на ногах. Дівчина стояла біля вікна, намертво вчепившись побілілими пальцями у складену дорожню сукню, і нагадувала налякане звірятко. Звістка про вчорашнє рішення Державної Ради, певно, встигла облетіти столицю ще до світанку. Міла дивилася на Вівіан великими очима, в яких плескалася дивна суміш захвату та якогось загнаного переляку.
– Леді Вівіан... – невпевнено почала дівчина. – Я... спакувала ваші речі. Сніданок наказати подати сюди, чи... чи ви підете до загальної зали, пані?
Вівіан завмерла. У цьому тихому незграбному “леді” було стільки збентеження і сумніву, що в неї всередині щось стиснулося. Вона бачила це коливання в очах Міли. Справа була зовсім не в страху — Вівіан практично виростила цю дівчинку, і як би вони колись не тримали маску світської субординації при дворі, між ними завжди було більше, ніж просто пані та служниця. Але тепер, коли офіційні титули та імператорські печатки повернулися, Міла банально розгубилася. Вона не знала, чи має ще право після всього цього залишатися тією впертою малою, яка звикла бачити у Вівіан старшу сестру.
Вівіан повільно підвелася з ліжка, підійшла ближче і м'яко, але рішуче витягнула сукню з рук дівчини, кинувши її на крісло.
– Міло, – її голос прозвучав спокійно, хоча навіть трохи строго. – Якщо ти ще раз назвеш мене “леді” або “пані”, я змушу тебе щоранку подавати мені чай у реверансі й кланятися кожному кущу смородини за маєтком.
Міла здригнулася і розгублено закліпала, опустивши очі:
– Але ж... вам повернули титул. Ви тепер знову графиня Астервуд. Офіційно. А я... ну... ми ж повертаємося у світ, де є правила. Хіба я можу...
– А ти та сама нестерпна дівчина, яка ще минулого тижня змусила мене пів години шукати чистий фартух, бо з першого примудрилася зробити ганчірку для сажі, – Вівіан поклала долоні на напружені плечі дівчини і трохи нахилилася, змушуючи ту підняти погляд. – Послухай мене уважно. Цей папірець із печаткою імператора змінює лише те, що тепер нас не зможуть вигнати з нашого маєтку. Все. Ти чуєш мене? Більше нічого.
Вона ледь помітно всміхнулася, і її погляд пом'якшав:
– Ми пройшли через це разом не для того, щоб знову гратися в чужі палацові умовності. Ти моя сім'я, Міло. І ніякий герб цього не скасує. Домовилися?
Міла шумно вдихнула. Її напружені плечі раптом різко опустилися, очі заблищали від сліз, але на губах розквітла така полегшена усмішка, що кімната ніби посвітлішала. Вона швидко втерла ніс рукавом.
– Добре, Віві, – видихнула Міла з посмішкою крізь сльози. – Але якщо я перечеплюся через поділ спідниці під час реверансу - сильно не смійтеся.
Вівіан від душі розсміялася, відчуваючи, як останні уламки столичного тягаря остаточно злітають з її плечей.
За кілька годин, коли скрині були вже закриті, у двері тихо постукали.
На порозі стояла Ліліана. На ній була лише проста, хоч і дорога, ранкова сукня пастельного відтінку. Без королівського антуражу вона виглядала просто дуже втомленою молодою жінкою. В руках Ліліана тримала товстий згорток із щільного пергаменту, перев'язаний темною стрічкою.
– Сподіваюся, я не завадила зборам? – Ліліана пройшла до кімнати, обережно оглядаючи скромні пожитки, з якими Вівіан збиралася покинути палац.
– Аж ніяк, Ваша Високосте, – Вівіан кивнула Мілі, і та, швидко підхопивши один із кошиків, тактовно вислизнула в коридор.
Ліліана простягнула їй згорток.
– Це офіційні акти на право власності. Сонячна Лощина і всі прилеглі до неї землі віднині беззаперечно належать вам. Жоден чиновник більше не має права туди поткнутися без вашого дозволу. Я хотіла передати їх особисто.
Вівіан прийняла папери. Вони були важкими, із золотими тисненнями імперії, але в руках відчувалися просто як гарантія того, що її землю більше ніхто не відбере.
– Дякую. За все, що ви зробили вчора на Раді.
– Я зробила лише те, що було справедливо, – Ліліана склала руки в замок. Її погляд ковзнув по Вівіан, і вона раптом тепло, але з відчутною ноткою суму всміхнулася. – Хоч ви і відмовилися залишатися при дворі…. Знаєте... частина мене дуже сподівалася, що ви передумаєте. Мені справді... бракуватиме наших розмов. Навіть тих, де ми нещадно обмінювалися шпильками. У цьому палаці так мало людей, які говорять те, що думають.
Вівіан подивилася на неї, раптом гостро усвідомлюючи всю абсурдність їхнього шляху. Від ворогів, яких змушував ненавидіти одне одного дурний канон, до двох жінок, які змогли розгледіти справжність за межами нав'язаних їм ролей.
– Цей палац – не мій розмір, Ліліано. Він тисне мені в плечах, – Вівіан поклала сувій на стіл. – Але якщо ви колись відчуєте, що задихаєтесь від державних інтриг і захочете відпочити там, де ніхто не зважає на титули... у моєму маєтку завжди знайдеться вільна кімната. Тільки попереджаю одразу: золотих ложок там немає, до ранку в кімнатах буває прохолодно, а найкращим світським прийомом вважаються вечірні посиденьки на ганку зі шматком свіжого хліба. Хоча ви і так все бачили.
Ліліана дзвінко розсміялася, прикривши рота долонею.
– Я обов'язково запам'ятаю цю пропозицію, Вівіан. Хай бережуть вас Потоки.
Надворі сонце вже стояло високо, випалюючи залишки ранкової прохолоди. Наймана карета, що чекала біля заднього крила палацу, була завантажена під зав'язку. Але замість капелюшних картонок і скринь із оксамитом там лежали щільні рулони спеціального тепличного полотна, мотки міцної мотузки, нові ковані інструменти і десяток коробок із найрідкіснішим насінням, які Вівіан встигла замовити ще вдосвіта. Міла вже сиділа всередині, з надзвичайно поважним виглядом влаштовуючи на колінах горщик із Жоржиком.
Кайден стояв біля екіпажу. У своєму незмінному чорному мундирі, зібраний і зосереджений, він діловито перевіряв міцність шкіряних ременів на багажі, ніби готував карету до бойового виходу.
Вівіан підійшла до нього. Між ними не було ніякої незручності після вчорашнього зіткнення в саду, а повітря навколо здавалося кришталево ясним, позбавленим усяких недомовок.
– Усе завантажили? – запитав він, потягнувши за останній ремінь і повертаючись до неї.
– До останнього цвяха, – відповіла вона, зупиняючись поруч.
У світлі дня його очі здавалися світлішими, і в них більше не було того непробивного столичного холоду. Кайден дивився на неї уважно, запам'ятовуючи кожну рису.
Вівіан спокійно зустріла його погляд. Вона багато думала вночі і тепер точно знала, що збирається сказати. Що життя не бульварний роман, де закохані кидають усе заради пристрасті.
– Ви ж розумієте, що я не поступлюся і не залишуся в столиці, Торне. Як би мені... не хотілося бути поруч. Я не зможу тут дихати. Я зів'яну тут.
– Знаю, – так само спокійно і твердо відповів Кайден. – А я не кину гвардію. Принаймні зараз. Адріану як ніколи потрібні люди, яким він може довіряти спину. Імперія буде надто нестабільною, коли він перейме корону.
Вівіан з глибокою повагою кивнула. Її серце затопило гаряче тепло. Вона стояла перед чоловіком, який не брехав і не обіцяв неможливого. Якби він зараз сказав, що зриває еполети і їде з нею садити картоплю - вона б першою назвала його дурнем. Її Торн - це людина честі та сталевої відповідальності. Він не міг просто так скинути справу всього свого життя під ноги почуттям. І саме за цю цілісність, за цей залізний стрижень вона його й обрала. Вони обоє були надто практичними, надто дорослими і надто скаліченими минулим, щоб гратися в наївні казки про те, як кохання миттєво вирішує всі проблеми. Їхня любов була іншою - вона будувалася на вчинках.
– Це було б вкрай нерозумно з вашого боку, – м'яко погодилася вона. – Ваше місце тут. З мечем, а не з лопатою.
– Але моє місце також і там, де ви, – Кайден зробив пів кроку ближче. Він не зважав на гвардійців, що стояли віддалік, його голос став тихішим, призначеним лише для неї. – В уставі гвардії є пункт про обов'язкову відпустку. Тридцять днів на рік. І ще - вихідні дні між інспекціями регіонів. Сонячна Лощина якраз знаходиться на стратегічному маршруті південного патрулювання. Якщо командувач гвардією вирішить, що південні кордони потребують значно частіших і ретельніших особистих інспекцій... ніхто йому цього не заборонить.
Вівіан тихо щасливо розсміялася, прикривши очі. Він усе прорахував. Цей блискучий тактик не просто так “зависав” учора ввечері - він планував їхнє майбутнє життя з військовою точністю.
– Це шалене марнотратство державних ресурсів, командире, – прошепотіла вона, обережно, кінчиками пальців торкаючись краю його жорсткого коміра.
– Це питання національної безпеки, графине, – без тіні усмішки, але з нестерпно теплим блиском в очах парирував Кайден.
Він не став стискати її в обіймах на очах у половини палацу. Замість цього він підняв руку, накрив її долоню своєю мозолястою долонею і міцно гаряче стиснув її пальці. Від цього простого дотику внизу живота все солодко завмерло.
– Чекайте на мене до першого снігу.
– Тільки спробуйте не приїхати, – Вівіан підняла підборіддя, і в її очах майнув фірмовий іронічний вогник. – Я попрошу Агнес не пускати вас на поріг, якщо спізнитеся бодай на день.
– Зрозумів. Наказ прийнято.
Вівіан легко піднялася на підніжку карети. Столиця з її фальшем, страхом і боротьбою за виживання назавжди залишалася позаду, перетворюючись на прочитану главу. Сюжет, який колись намагався її знищити, був остаточно і безповоротно зламаний нею самою.
– Рушаймо, – гукнула вона кучеру, влаштовуючись поруч із Мілою і розправляючи спідницю.
Чоловік свиснув, ляснув віжками, і колеса весело застукали по бруківці, швидко набираючи хід. Вівіан відкинулася на м'яке сидіння і підставила обличчя теплому вітру з відчиненого вікна.
Попереду чекали три дні дороги, її рідний маєток, кілька десятків неймовірно впертих сусідів, город і осінь. Її власне, ніким не нав'язане життя нарешті починалося. І воно було прекрасним.
