Спочатку:
На сторінку книги
До сутінків подвір'я вже не просто гуло – воно вирувало. У повітрі висів важкий запах диму, печеного м'яса, свіжого хліба й гарячої картоплі.
Спершу всі поводилися майже урочисто чемно. Чоловіки сиділи з рівними спинами, обтираючи вуса рукавами, ніби прийшли не святкувати, а на важливий сход громади. Жінки стишено перепитували одна одну, чи можна вже різати пиріг. Діти, яких зазвичай неможливо було всадити на місці довше п'яти секунд, теж мовчки сьорбали ягідний відвар, здивовано позираючи на принишклих дорослих.
Перш ніж узятися за страви, старий Свен, як найстарший у громаді, мовчки відламав окраєць хліба й поклав його на самий край столу.
– Потокам – за врожай, людям – за працю, – глухо пробурмотів він.
Кілька селян повторили ці слова, і лише після цього хтось нарешті потягнувся до кухля. Ось тут свято вже почалося.
Під столом уже поважно, як повноправна господиня, курсувала сусідська смугаста кішка, а посеред двору нахабно крутилася біла коза – сумнозвісна Білка. Взагалі-то, її появі дивувалися геть усі, адже шлях від центру села до маєтку був не з коротких. Староста Ровен уже двічі з лайкою відводив уперту скотину назад за тин, але варто було йому всістися за стіл і потягнутися до м'яса, як за хвилину біла рогата морда знову визирала з-за хвіртки, ніби перевіряла, чи не почали без неї бенкетувати.
Коли Білка припхалася втретє, на неї просто плюнули. Вівіан лише щиро розреготалася: мовляв, раз у кози така залізна мотивація, то хай уже святкує. Малеча миттєво взяла тварину в обіг: діти плели їй на роги вінки й підгодовували капустяним листям, яке Білка безцеремонно намагалася стягнути прямо зі столу.
А тоді Ровен відкоркував свій улюблений пузатий глечик.
– Моє. Фірмове, – гордо заявив староста, протискуючись до Вівіан і щедро наливаючи їй по вінця.
Вівіан підозріло принюхалася. Пахло літніми ягодами, медом і перестиглими сливами. Вона обережно зробила ковток. Напій виявився напрочуд м'яким, тягучим і зовсім не обпікав горло. Вона зробила другий ковток. Потім упевнений третій.
“Та це ж як густий компот”, – із полегшенням подумала жінка.
Марла, що якраз нарізала хліб навпроти, зиркнула в її бік і раптом зауважила:
– Не пийте так швидко, Віві.
Вівіан здивовано підняла брови.
– Це воно зараз як компотик іде, – сусідка відламала окраєць і кинула собаці, що крутився поруч. – А потім будете всім довго і нудно пояснювати, чого ви раптом на яблуню полізли.
Над столом вибухнув перший гучний регіт. Вівіан завмерла, проаналізувала свої відчуття, а потім дуже повільно двома пальцями відсунула кухоль подалі від себе.
– Ровене... – надзвичайно серйозно заявила вона під новий вибух сміху. – Ви староста чи шарлатан? Це ж чисте шахрайство.
– А чого зразу шахрайство? – щиро, ледь не кліпаючи очима, обурився той. – Я ж не винен, що воно так м'яко стелить!
Люди остаточно розслабилися і застілля нарешті завелося. Вівіан більше не сиділа на місці – вона пурхала між рядами, підливала свіжий квас, допомагала старій сусідці зручніше вмоститися на лавці, відганяла малечу від гарячих казанів. І куди б вона не йшла, її всюди перехоплювали частуваннями.
– Вівіані, скуштуйте ще нашого сиру! – гукав коваль Келлан.
– Уже куштувала, дуже смачний! – сміялася вона.
– То ще шматочок, під слив'янку!
– Віві! Наших пирогів ти ще точно не їла! – волала з іншого кінця столу кума Марли.
– А тепер моїх грибів, Вівіан! Худою господиня в новому домі бути не повинна!
– Якщо я скуштую все, що ви мені зараз пхаєте, – відбивалася Вівіан, відмахуючись рушником, – мене звідси доведеться котити до будинку, як бочку!
До неї раз у раз долинали запитання, яких ніхто б у житті не наважився поставити їй у перші тижні її заслання.
– А правда, що в столиці вода в трубах сама тече? – із захватом запитав хтось із молодих підмайстрів. Вона терпляче пояснювала про помпи та складні акведуки.
– А правда, що карети там усі суцільним золотом блищать? – недовірливо примружився Свен.
– Ні, звичайнісінькі, дерев'яні. Тільки лаковані так, що можна замість дзеркала використовувати.
– А принцес ви бачили? – втрутилася Емма, заглядаючи їй мало не в рота.
Вівіан на мить застигла з надкушеним пиріжком. Усередині щось неприємно й туго стиснулося. Бачила вона принцес. Бачила навіть майбутню кронпринцесу Ліліану, яка з такою ідеальною усмішкою займала її колишнє місце при дворі. Та й сама Вівіан ледь не стала однією з них, поки її так витончено не викинули з палацу в цю саму глухомань.
– Бачила, – всміхнулася вона, ретельно ховаючи гострий блиск в очах. – Вони зазвичай надто зайняті примірками та інтригами, щоб просто так гуляти вулицями.
– А справжні злодії там є? – не вгамовувалася мала.
– О, от злодіїв та лиходіїв там вистачало з головою, – Вівіан хмикнула.
Як іронічно, що найвідоміша “лиходійка столичного масштабу” зараз власноруч підв'язує помідори за їхньою коморою. От комедія!
– Причому найнебезпечніші з цих лиходіїв, – додала вона, – зазвичай ходили не в брудному лахмітті, а в шовкових каптанах із золотим шитвом.
І раптом, піддавшись загальній теплій атмосфері, Вівіан сама почала розповідати, як одного разу на столичній площі кишенькар спробував поцупити гаманець у відомого мага-ілюзіоніста. Вона навіть незграбно, але кумедно показувала в особах і розгубленого злодія, у якого замість крадених монет із кишень почали несамовито вистрибувати живі зелені жаби, і самого мага, який удавав, що захоплено розглядає небо.
– То він тих жаб по кишенях заздалегідь носив? – підозріло насупився Свен.
– Та ні, старий дурню, то ж маг! – пирхнув Ровен. – Він би йому ще й кіз туди насадив, якби настрій мав!
– Добре, що то не в мене гаманець тягнули, – похмуро буркнув Торек. – Я б після такого фокусу сам жабами квакати почав до кінця днів.
За столом знову вибухнув регіт. Хтось одразу пригадав схожий випадок із місцевим шахраєм на ярмарку, інший почав доводити, що всі столичні маги трохи навіжені від ситого життя. А Марла вже крізь сміх обурювалася, що якби з її кишені раптом полізли слизькі ропухи, вона б того ілюзіоніста сама в криниці втопила. Торек аж відставив кухоль, щоб не розлити вино від реготу.
– От і добре, – задоволено сказав старий сусід, дивлячись на них з-під сивих брів. – Коли в новому домі вперше так щиро сміються від душі, Потоки довго пам'ятають таку хату.
Вівіан сміялася разом із ними. Десь між цими безглуздими історіями, запахом гарячого хліба, дитячим галасом і нескінченними кухлями домашнього вина її столична маска нарешті до кінця непомітно розсипалася на потерть. Без неї і справді дихалося набагато легше.
Поруч Ровен, остаточно розімлівши від власної “слив'янки”, посунувся ближче до Агнес.
– Агнес, хлібця? Огірок хрумкий дати? Агнес...
– Відчепися, Ровене, – глухо буркнула жінка, не повертаючи голови.
Але він усе одно мовчки, з якоюсь впертою ніжністю підкладав їй на тарілку найкращі і найм'якші шматочки. А коли її кухоль пустішав – не питаючи, просто підливав відвар. Агнес сердито мружилася, стискала губи, але тарілку не відсувала.
Вівіан здивовано нахилилася до Марли. Сусідка, яка після вина стала дивно балакучою, провела старосту поглядом, тепло всміхнулася якимось своїм давнім спогадам і тихо пирхнула:
– Ех... дурні вони були.
– Хто? – не одразу зрозуміла Вівіан.
Марла ледь помітно кивнула на Агнес із Ровеном.
– Бігав він за нею років зо два. Ще як молодими були. Він усе життя такий, дурень впертий. А Агнес тоді за свого покійного вискочила. Хороший чоловік був, хай земля йому буде пухом. Років зо десять уже як помер, Еммі тоді й року не виповнилося. А цей... – вона кивнула на Ровена, – так і не оженився. Обростає бобилем.
– Через неї? – щиро вразилася Вівіан.
– Та хто ж його знає... – протяжно зітхнула сусідка.
– Марло, ану передай пирога з вишнями! – гукнули з іншого кінця столу, і жінка миттєво переключилася, залишивши Вівіан наодинці з цим несподіваним відкриттям.
Свято набирало обертів. В якийсь момент Вівіан присіла на самий краєчок лавки, щоб просто перевести подих, і раптом озирнулася. Їй більше не треба було нічого контролювати. Марла вже сама по-господарськи поралася біля великого блюда, нарізаючи пироги. Агнес звично й жорстко командувала хлопцями біля казанів. Торек крекчучи зсував порожні столи, звільняючи місце для танців. Шинкар щедро розливав гарячу юшку, а Свен за кутком уже діловито підбивав молотком розхитану ніжку лави. Навіть діти самі, з надзвичайно гордими обличчями, розносили дорослим свіжі кухлі з квасом.
Свен підвівся з-за столу і гучно, владно стукнув своїм кухлем по товстому дереву:
– Тихо! Ну-бо, тихо всі!
Галас неохоче влігся. Старий почухав сиву потилицю, подивився прямо на Вівіан і тепло посміхнувся у вуса:
– Ну... слово господині!
Вівіан відверто розгубилася, повільно піднімаючись під вичікувальними поглядами десятків очей. У горлі раптом пересохло.
– Я... зізнаюся, не готувалася.
– То й дуже добре! – гукнув хтось із підмайстрів. – Найкраще кажеться те, що від серця, а не з папірця!
Вона обвела поглядом довгий стіл. Подивилася на втомлені руки Торека, на суворе, але вже як рідне обличчя Агнес, на Марлу, на малечу, що завмерла біля яблуні, чекаючи.
– Коли я вперше сюди приїхала... – почала Вівіан, і її голос прозвучав напрочуд чисто й гучно в нічній тиші подвір'я. – Я думала, що просто отримала старий, проклятий і напівзруйнований маєток. А тепер розумію... Разом із ним мені дісталися ще й найупертіші, найнестерпніші й найкращі сусіди в усій імперії.
За столом дружно і з полегшенням засміялися. Вона теж усміхнулася, відчуваючи, як зникають останні, колючі краплі хвилювання.
– Я не знаю, чи зможу колись віддячити кожному з вас так, як ви на те заслуговуєте. Але обіцяю одне: поки цей дім стоятиме... його двері завжди будуть для вас відчинені. Для кожного з вас.
Запала коротка, густа тиша. Торек першим підняв свій важкий кухоль:
– Щоб так і було.
– Щоб так і було! – радісно вибухнуло подвір'я, і над столами пронісся багатоголосий, веселий дзвін глиняного посуду.
Поки всі затягнули пісню – голоси були різні: хтось хрипів, хтось фальшивив, діти просто верещали, але разом вони складалися у щось неймовірно правильне і живе, – Вівіан непомітно відійшла на хвилину до хвіртки. Вона обернулася і подивилася на маєток з боку дороги. У нових вікнах її будинку горіло м'яке світло, а поряд лунав щирий сміх.
А потім хтось дістав пастушу дудку. Щойно пролунали перші швидкі й переливчасті звуки, малеча миттєво зірвалася з місця, пустившись кружляти між столами диким хороводом. До них зі сміхом приєдналися жінки, потім кілька молодших чоловіків. На ганку спокійно курив Торек, Агнес звично, суто для профілактики, сварилася на Ровена, який п'яно й фальшиво ревів пісню повз усі ноти, а Марла весело підплескувала їм у такт.
Міла сиділа скраю лави, тихенько підстукуючи черевиком. Місцевий парубок, який уже пів вечора намотував навколо неї круги, нарешті наважився: різко підійшов, нервово ламаючи пальці, і застиг поруч, ніби перед стрибком у крижану воду.
– Потанцюємо? – випалив він так голосно й відчайдушно, що аж сам злякався свого голосу.
– Я... – Міла миттєво спалахнула червоним маком, але швидко підвелася. – Добре.
Вони вийшли на вільний п'ятачок під звуки дудки. Танець вийшов дерев'яним і по-дитячому незграбним: парубок тримав руки так далеко, наче боявся зламати крихку дівчину, а Міла дріботіла ногами, уважно вивчаючи власні черевики. Обоє дивилися куди завгодно, тільки не в очі одне одному. Повз них вихором промчали Емма з Браном. Мала на ходу голосно запирхала і єхидно гукнула на все подвір'я:
– Дивіться, вони як два стовпи стирчать!
Міла залилася фарбою до самих вух і ледь не наступила своєму кавалеру на ногу, але той лише ширше розправив плечі, вперто продовжуючи топтатися на місці з гордим виглядом.
Вівіан стояла в тіні дерев, дивилася на цей теплий острівець життя посеред нічної темряви і раптом подумала: вона стільки тижнів з усіх жил намагалася відбудувати цей дім. І зовсім не помітила тієї миті, коли цей дім непомітно відбудував її саму.
Свято згасло далеко за північ. Діти так набігалися, що поснули просто покотом на м'якій траві під старою яблунею – Марла дбайливо накрила їх усіх одним величезним овечим кожухом. На столах залишилися сиротіти порожні миски та недопиті кухлі. У високій траві заливисто співали цвіркуни. Хтось у темряві все ще тихо перебирав струни лютні.
Вівіан повільно піднялася на ганок і, зупинившись біля масивних дубових дверей, потягнулася до важкого кованого засува.
Крізь прочинені двері в маєток м'яко затікало прохолодне нічне повітря, а разом із ним – розморений сміх діда Свена. Марла ліниво сварила когось за розлитий на лаву яблучний сидр, але в її голосі було стільки тягучого спокою, що Вівіан мимоволі всміхнулася. Ровен знову затягнув під ніс якусь стару баладу, і Агнес звично цикнула на нього, щоб замовк. А під яблунею, збившись у купу, мирно сопіли діти.
Вівіан довго дивилася на холодний метал засува. Потім її напружені пальці повільно розслабилися. Вона відпустила залізяку, зробила крок назад і залишила важкі двері свого маєтку напіввідчиненими в ніч. І вже розвернувшись, легко пішла новими дубовими сходами на другий поверх. У свій дім.
