Спочатку:
На сторінку книги
Вівіан все ще безсило сиділа на вкритому чохлом стільці, розглядаючи пил, що ліниво танцював у променях світла, коли у дверях холу замаячила кремезна постать. Це був староста Ровен. Він важко переступив поріг, і старі дошки під його ногами жалібно застогнали. Слідом за ним до кімнати зайшов ще один селянин.
– Та не кукуватимете ж ви просто неба, – з непохитною сільською практичністю пояснив Ровен. – Нова господиня, яка ночує на руїнах, – кепська прикмета для всього села. Тому я привів Торека. Це наш найкращий тесляр.
І справді, хто б залишив столичну пані ночувати з павуками?
Торек виявився жилавим й засмаглим до кольору дубової кори чоловіком із напрочуд похмурим обличчям. Замість вітань і столичних розшаркувань – от дивина! – він просто мовчки пішов на обхід. Десять хвилин майстер кружляв навколо будинку. Будинок, здавалося, щулився під його поглядом. Торек стукав кісточками по стінах, з підозрою колупав ножем трухляві підвіконня, з яких сипалася потерть. Мружився проти сонця, розглядаючи крокви, і важко багатозначно зітхав. А протяг знадвору ніби завивав йому в тон. Чим довше тягнулася ця мовчанка, тим щільніше Вівіан зчіплювала руки на колінах. Вона вже подумки бачила, як їй виставлять такий рахунок, що поховає всі її надії на світле майбутнє під цими ж уламками.
Зрештою тесляр повернувся в хол, зупинився навпроти неї, стер піт із лоба й коротко припечатав:
– Нє.
– Нє? – приречено вигнула брову Вівіан. Інтуїція підло шепотіла: зараз пролунає вердикт про знесення, і можна сміливо йти копати землянку.
– Не зробимо. Часу забере – ого-го. Потоки свідки, я такого гнилого даху ще не бачив. Балки міняти, перекриття повністю перекладати. Це вже не ремонт, пані. Це спроба воскресіння мерця.
Принаймні, чесно! У столиці за подібний висновок із неї спершу здерли б гроші за три години пафосних консультацій, а вже потім, співчутливо кліпаючи, повідомили б про крах. Приємно, коли людина не прикрашає дійсність. Тільки от сама дійсність зараз дуже потребувала хоч якихось прикрас.
– Я заплачу, – Вівіан за старою звичкою склала руки на грудях, ніби знову перебувала на жорстких столичних переговорах.
Тесляр явно збирався відмовляти далі. Його рот уже відкрився для чергового “нє”. Тоді вона дістала з потаємної внутрішньої кишені сукні золотий імперіал – важку монету з гордим профілем імператора. О, цей чарівний звук металу! Імперіал блиснув у напівтемряві холу і легкою дугою полетів просто в мозолясті руки теслі.
Майстер здивовано упіймав золото. Він довго й недовірливо розглядав його, спробував на зуб, покрутив проти світла, ловлячи сонячні зайчики, і тільки тоді перевів погляд на замовницю:
– Це мені?
– Аванс.
Запала тиша, в якій було чути лише дзижчання самотньої мухи. Майстер ще раз оцінив вагу золота, потім – перекошену стіну маєтку.
– А якщо втечете, поки ми тут дах розбиратимемо? – примружився він із несподіваною підозрою. Сільські майстри теж мали свою гордість!
– Не дочекаєтесь, – різкувато відрізала Вівіан.
Доведеться ще дуже довго витравлювати з себе цю захисну столичну стервозність. Зрештою, вона не втече як мінімум тому, що втеча заборонена указом, а повернення означає плаху. Але місцевим знати такі пікантні нюанси зовсім необов'язково.
– Добре. – Торек нарешті сховав золото в глибоку кишеню робочих штанів і ще раз, уже зовсім інакше, з робочим азартом оцінив масштаб катастрофи. – Якщо не підганятимете... Якщо не економитимемо на лісі й робитимемо на совість... Тоді певні шанси є. Надвечір приведу хлопців на оглядини. Почнемо вдосвіта.
Губи Вівіан ледве не здригнулися в полегшеній усмішці. Дивовижно, дивовижно, як швидко блиск золота лікує найбезнадійніші випадки архітектурної смерті!
Коротко кивнувши на прощання, Торек зі старостою рушили назад до села, продираючись крізь високу траву, що невдоволено шаруділа їм услід.
Міла з надією перевела погляд на маєток, явно готуючись запропонувати бодай косметичне прибирання заради ночівлі. Проте Вівіан відчувала: якщо залишиться в цьому мертвому домі ще хоч на хвилину, стіни просто розчавлять її, і вона почне кричати.
Рвучко розвернувшись, колишня аристократка впевнено, наскільки це взагалі дозволяла важка сукня, покрокувала просто в хащі двометрової кропиви. Місцева флора, готуйся до бою! Міла з острахом посунула слідом, ледве встигаючи фіксувати, як господиня хижо маневрує між здичавілими кущами.
А Вівіан ішла, розсуваючи гілля, і відчувала, як мозок зі ржавим скрипом намагається викопати старі знання. Її погляд вихоплював серед зеленого хаосу загущені крони, страшні шрами від неправильної грубої обрізки, вовчки та дикі пагони, що роками, наче вампіри, висмоктували з дерев життя.
Але разом із цим приходило гірке усвідомлення: сім років балів та отруйних інтриг залишили свій безжальний слід. Знання, які колись на Землі відскакували від зубів, тепер доводилося виколупувати з пам'яті по крихтах.
Вона мимоволі згадала свій затертий до дірок ботанічний довідник, який зараз лежав на самому дні її дорожнього вузлика. Вона знайшла його на третій рік свого столичного ув'язнення в якійсь непримітній крамниці. О, як вона тоді вхопилася за цю книжку з картинками! Як божевільна. Всі ці роки, повертаючись із чергового огидного прийому, де доводилося бездоганно грати роль підступної леді Астервуд, вона замикалася в покоях, ховала книжку під шовкові подушки і потайки читала її при свічках. Гортала шорсткі сторінки, згадувала назви підщеп, малювала на берегах схеми обрізки садів... Просто для того, щоб бодай на папері побути собою.
І все одно, реальні джунглі Сонячної Лощини виявилися куди жорсткішими за малюнки на пожовклому папері. Чагарник нахабно хапав за поли сукні, ніби випробовуючи нову господиню на міцність.
– Пані... – Міла, захекавшись, наздогнала її біля величезного, розлогого дерева. Листя над ними тихо зашепотіло, здригнувшись від вітру. – Ви щось шукаєте?
Вівіан відламала тонку і на вигляд безнадійно мертву суху гілочку. Підчепила кору довгим нігтем, напружено вдивляючись у колір оголеної деревини.
– Зелений... – видихнула вона з неймовірним полегшенням. Потерла лоба брудними пальцями, намагаючись відродити термінологію зі старих університетських конспектів. – Це... камбій. Здається, так. Тільки б не забути...
– Що-що? – не зрозуміла супутниця, кліпаючи очима.
– Це означає, що пацієнт ще живий, Міло.
Вівіан нахилилася. Не зважаючи на сукню (якій все одно вже настав кінець), вона голіруч зачерпнула жменю грунту й розтерла вологу грудку між пальцями. Земля слухняно розсипалася – не збивалася у в'язку глину і не розліталася мертвим пилом. За логікою, після стількох років тотального ігнору грунт мав би виснажитися або забитися корінням до стану бетону. Такої аномальної родючості без догляду просто не повинно існувати!
“Місцевий мікроклімат чи якась магічна специфіка?” – промайнуло в голові. Власного підзабутого досвіду з іншого світу тут явно не вистачить.
– Стара груша, – Вівіан голіруч розсунула щільну барикаду з реп'яхів, які негайно вчепилися їй у рукави. – Якщо серцевина не струхлявіла, а навесні провести обрізку і витравити грибок якоюсь місцевою бовтанкою, вона ще як плодоноситиме!
Зробивши кілька кроків крізь густу поросль і розлякуючи дрібних комашок, вона зупинилася біля залишків похиленої дерев'яної альтанки.
– А це... – пальці обережно торкнулися покрученої лози. – Старий виноград. Здичавів, але штамб потужний. Якщо безжально обрізати, піде в ріст. Треба буде в Ровена спитати, як вони тут лозу на зиму вкривають.
Вітер несподівано лагідно торкнувся її волосся, ніби сам старий сад прислухався до її слів.
– Пані, – раптом з безмежним здивуванням озвалася Міла.
– М-м? – неуважно відгукнулася Вівіан, розглядаючи бруньки.
– Ви зараз що, усміхаєтеся?
Вівіан завмерла. Вона повільно піднесла брудну руку до обличчя і доторкнулася до своїх губ. Вони справді були розтягнуті в усмішці. Щирій, не отруйній і не саркастичній. Вперше за... вона навіть не пам'ятала, скільки часу.
Вона пройшла ще трохи вперед, відхиляючи гілля, і зупинилася як укопана перед іржавим металевим каркасом, який майже повністю проковтнув дикий чагарник. Повільно простягнувши руку, Вівіан зчистила сухий мох із шорсткої від іржі дуги. Зазирнула всередину крізь порожні рами, де під ногами глухо поблискували скалки старого скла, і на мить прикрила очі.
Сюди б повернути скління. Потім збити вздовж стін нові дерев'яні стелажі під розсаду. Натягнути шпагати для огірків... Здається, колись, у тому минулому житті, вона так мріяла про власну теплицю! Де б вирощувала рідкісні види рослин, проводила досліди, бруднила руки в землі і була беззаперечно щасливою.
– Пані? – з надією в голосі покликала Міла, тужливо поглядаючи в бік будинку, де на них чекали лише пил і павуки.
Вівіан розплющила очі. Дзвінко постукала кісточками пальців по металевій опорі теплиці. Тепла усмішка на мить змінилася рішучим прищуром:
– Ось що ми зробимо в першу чергу після будинку, Міло. Ми її відкопаємо.
