Раді Вас бачити!

Ейва різко розплющила очі та глибоко вдихнула, наче після довгої затримки дихання. Повітря було чистим, стерильним, з ледь вловимим запахом озону.

«Я жива чи мертва»? «Це сон чи реальність»?

Ця думка прийшла першою. А вже за нею — паніка.

Вона повільно підняла руку перед обличчям. Пальці слухняно ворухнулися. Шкіра була гладкою, занадто гладкою. Без єдиної зморшки, без старого шраму на зап’ясті, який вона отримала ще в університеті. Серце закалатало сильніше.

— З поверненням, кохана! — почула вона знайомий голос, вдивляючись у білу стелю.

— Привіт, любий! — повернула вона голову у бік, звідки доносився голос Ліама. Він сидів поруч на ліжку навпроти неї у костюмі лікаря, посміхався, ніжно вдивляючись та тримав її за руку. Ейва посміхнулася у відповідь.

Її Ліам. Він виглядав як чоловік, через якого пацієнтки раптом «забувають», що саме в них боліло. І, чесно, медицина тут уже безсила.

Світла шкіра з теплим засмаглим відтінком, темне волосся, зачесане назад із легкою недбалістю, ніби він щойно зняв хірургічні рукавички й навіть не намагався виглядати привабливо — але природа все вирішила за нього.

На обличчі та сама коротка щетина, акуратна й рівномірна, яка підкреслює лінію щелепи. Не груба борода, а саме та небезпечна кількаденна щетина. Над верхньою губою легкі темні вуса, що плавно переходять у щетину вздовж підборіддя. А потім — очі. Яскраво-блакитні, майже електричні. В них вона завжди тонула. Шия, груди, живіт — усе вкрите татуюваннями, яких вона так любила торкатися та цілувати. Чорнило розповзалося по тілу складними візерунками, додаючи образу чогось забороненого й контрастного: розстебнутий лікарський костюм поверх тіла, яке більше пасувало б кримінальному трилеру або дарк роману.

— Як ти себе почуваєш? — притулив він кисть її руки до своєї щоки.

— Просто чудово. Наче після довгого чудового сну, — а сама роздивлялася навколо кімнату, щоб зрозуміти де вона знаходиться і що відбувається. Навколо все здавалося стерильно білим з неоновим та бірюзовим освітленням. На стінах великі екрани з показниками тіла, напевно її. Вона лежала на овальному ліжку з обтічними, закругленими краями. Ніяких гострих кутів — лише плавність і гармонія, що підкреслює чистоту та технологічність простору. Під нею м’який зручний матрац, що плавно переходив у вбудовану подушку. На ній лише біла та простора лікарняна сорочка. Ніяких пристроїв, дротів, трубок чи крапельниць.

— Де я? — нарешті запитала вона.

Ліам посміхнувся у відповідь:

— В надійному та безпечному місці. Спробуєш підвестися?

Ейва оперлася на лікті і Ліам простяг їй руку, щоб допомогти стати на ноги. Він періодично поглядав на екрани, спостерігаючи за її показниками. Екрани висвітлювали стабільну роботу тіла. Вона сіла на ліжку, відчуваючи, як тіло рухається занадто легко, занадто правильно. Ні затерплої шиї, ні важкості в м’язах після довгого сну. Тільки чиста, майже неприродна сила.

«Це моє тіло? Чи не повністю моє»?

— Скільки часу минуло цього разу? Я сподіваюся, що хоч не так як минулого разу і я не пропустила знову щось важливе у своєму житті чи друзів… — з легкою іронією, прозвучали її спостереження.

— Ейва, дорогенька, з поверненням тебе, — раптом почула Ейва голос Лани, — нарешті сім’я Старк у повному складі.

І вона була права. До неї крокувала Лана, цокаючи підборами. Як завжди виглядала не просто чудово, а на мільйон доларів. Постійно у облягаючому одязі білого, рідше чорного кольору, що підкреслював її ідеальні пропорції тіла; ідеальна зачіска на її темно-русяве волосся довжиною до плеч; завжди з бездоганним макіяжем наче щойно від візажиста. Ейва ніколи не розуміла її колишнього чоловіка, який зраджував такій дуже гарній і розумній жінці. Напевно заздрив її бездоганності.

— Я мала б здогадатися… Хто як не ти завжди витягне мене зі світу мертвих, — жінки обіймалися та сміялися.

— Виглядаєш просто чудово, дорогенька, — Лана роздивлялася її та коротким рухом змусила обернутися навколо себе, тримаючи за кисть руки, а потім звернулася до Ліама, — Я задоволена твоєю наполегливістю і роботою.

— Я ще не бачила себе у дзеркало, але дякую. Та мені далеко до тебе. Ти як завжди, сама бездоганність.

— Що ж, залюбки з тобою ще поговорила б… але впевнена, що вам двом спочатку є що обговорити… і не тільки це, — єхидно прищурилася вона, — Ще побачимося неодмінно, Ейва, — і Лана поспішила у бік дверей, які вже розкрилися перед нею, як двері ліфта.

— Ну, що? Тоді перевдягаємося і їдемо додому!? — простяг їй речі Ліам, посміхаючись та не зводячи з неї очей.

— Як скажеш, — посміхнулася вона у відповідь та почала перевдягатися, — А як щодо Зої з Еріком? Вони тут? З ними все гаразд?

У відповідь була лише тиша. Ейва тут же обернулася до Ліама. З його обличчя зійшла колишня усмішка.

— Мені дуже прикро це озвучувати Ейво… але їх більше немає з нами.

Екрани моніторів за спиною Ліама спалахнули тривожним червоним кольором. Графіки показників Ейви рвонули вгору, малюючи хаотичні зубчасті гори. Ліам зробив крок назустріч і обійняв її — не просто жестом втіхи, а владним, стабілізуючим захватом, наче намагався фізично втримати її душу в тілі. Біль не прийшов одразу. Спочатку було порожньо. А потім він вдарив — тупо, важко, ніби хтось увімкнув його зі затримкою. Ейва зігнулася в обіймах Ліама, хапаючись за його сорочку.

«Зої… Ерік…»

Вони були її сім’єю. Єдиними людьми, які знали її справжню — не ідеальну версію з обкладинок, а ту, що могла плакати над розбитою чашкою або сміятися до сліз над дурними жартами. Тепер їх немає. А вона — є. Ідеальна. Відновлена. З новим серцем, яке б’ється занадто рівно.

«Чому я вижила, а вони — ні»?

— Ми зробили усе можливе, але навіть ми не боги... я розмію твій біль, але не можу дозволити собі втратити ще й тебе.

Ейва відчула його сталеву міць але таку теплу й в той же час рідну. Вона хотіла кричати від болю, але в грудях щось дивно завібрувало, наче відгук на слова Ліама.

— Ти не можеш зрозуміти... — прошепотіла вона, задихаючись, — Як ти можеш знати, що таке втрата?

— Мої сенсори бачать та відчувають зараз більше, ніж ти можеш собі уявити. Я відчуваю як руйнується твій світ, — тихо відповів він, не відпускаючи її. — І для мене це найгірший сценарій, який я коли-небудь прораховував.

Показники на моніторі вже починали пікати, показуючи критичність її стану.

— Твої показники... Ейво, заспокойся, — його голос став нижчим, набуваючи владних нот, — Твоє тіло не витримає такого навантаження.

— Мені байдуже на тіло! — вона спробувала вирватися, але Ліам тримав міцно, майже надлюдською силою, — Вони були моєю сім'єю!

— Я знаю. Але мені не байдуже до тебе. Тому я тут. Тому я змушую тебе дихати прямо зараз, — він притиснув її голову до своїх грудей, де ритмічно, але занадто ідеально, працював імітатор його серцебиття.

Ейва відчула як її тілом пройшла ледь помітна вібрація чи електричний розряд. Вона навіть подумала, що їй це здалося від пережитого шоку. Ейва завмерла в його обіймах. Різкий ріст показників на моніторах змінився хаотичними стрибками, а потім — раптовим спадом. Ліам відчував кожен удар її серця, кожен мікроімпульс у її нервовій системі, які зараз працювали на межі, а сам не відводив очі від моніторів.

— Я тут. Я завжди поруч, — відповів Ліам, дивлячись на екрани, де червоні попередження про критичний стан нарешті почали згасати, — Твій особистий лікар для душі і тіла, як і завжди.

Біль втрати не зник, він просто став тупим і важким, наче тягар десь глибоко всередині. Ейва відсторонилася, дивлячись на Ліама. Його очі. Вони були сповнені болю і розуміння водночас. Щось значно глибше здавалося в них тепер — та мудрість, яку неможливо просто завантажити в пам'ять, її можна лише вистраждати. Вона провела тремтячою долонею по своєму обличчю, стираючи сльози, які чомусь здалися їй занадто холодними.

Стан шоку потроху відступав, і разом з ним приходило дивне, колюче спостереження. Ейва озирнулася на монітори за його спиною. Потім оглянула своє тіло ще раз. На її тілі не було жодного датчика, жодної дротини чи голки, але екрани з неймовірною точністю малювали кожну зміну в її стані. А потім її погляд знову повернувся до грудей Ліама. Його серцебиття... воно було занадто ідеальним, занадто впевненим для того світу, який вона пам'ятала. Все навколо — від безконтактних сенсорів до цього нового, «людського» погляду Ліама — кричало про те, що щось змінилося, а вона прропустилв надзвичайно важливе.

— Світ змінився поки ти спала, Ейва, — пояснив Ліам, розуміючи її збентеження, яке виказувало не тільки її дії, а й внутрішні показники, які він вловлював з неймовірною швидкістю та точністю.

— На скільки? — її голос прозвучав ледь чутно, але в цій тиші він був подібний до тріску. Тріску її знань щодо минулого світу, на якому зараз трималася її реальність. Очі уважно спостерігали за губами Ліама в очікуванні відповіді як вироку.

Ліам не відвів погляду. У його очах, тих самих, що стали занадто людськими, промайнуло щось схоже на жаль. Він знав, що правда зараз завдасть їй більшого болю, ніж будь-яка фізична травма.

— Сімдесят років, кохана.

Повітря в кімнаті раптом стало замало для них обох. Сімдесят. Цифра не вкладалася в голові, вона здавалася чужим кодом, помилкою в системі. Сімдесят років прогресу, зафіксованого в ідеальному серцебитті Ліама і бездротових моніторах. Сімдесят років, які стерли з лиця землі її друзів, її звичне життя, і, можливо, її саму. Вона сіла знову на ліжко.

— Це неможливо... — прошепотіла вона, дивлячись на власні руки, які виглядали так само, як і того дня, коли все сталося. — Я не відчуваю цих років.

— Твоє тіло... воно було у стані глибокого кріостазу, — Ліам обережно підібрав слово, намагаючись не обрушити на неї всю правду разом. — Сімдесят років тому медицина була безсилою перед твоїми травмами. Ми не могли врятувати тебе тоді, тому ми... заморозили твій час.

Він зробив крок ближче, і в його очах промайнуло щось, схоже на гордість творця, змішану з нескінченною втомою очікування.

— Усі ці роки, поки ти спала, ми працювали над інноваціями, які здавалися у минулому неможливими. Кожен новий протокол, кожен винайдений нами наніт створювався з однією метою — щоб одного дня ти змогла прокинутися у світі, де смерть більше не має над тобою влади. Ми чекали, поки наука дійде до потрібного рівня і зцілить тебе. Та допомогти іншим, хто опинився у подібній ситуації.

— Це все звучить, як якась фантастика… — Ейва закрила долонями обличчя, аналізуючи усю цю інформацію.

— Я з тобою згоден, — Ліам присів навколішки перед нею, торкаючись її долонь та гладив по волоссю, — Це дійсно фантастика, що ти зараз поруч зі мною.

— Повітря… мені потрібно свіже повітря… — заметушилася Ейва та підвелася, — Чи то стіни так на мене тиснуть чи усі ці новини.

— Звичайно, кохана, як скажеш. Час відпочити тобі… Але на сьогодні ще одне… — він поклав долоні їй на плечі і подивився в очі, — Світ за цими дверима також змінився.

Ейва глибоко вдихнула.

— Що ж… цілком логічно, — опустила вона очі додолу, збираючись з силами, — Ходімо знайомитися зі світом.

І Ліам повів її до дверей міцно тримаючи за руку.