Раді Вас бачити!

Двері перед ними відчинялися кожного разу автоматично та беззвучно, коли до них наближалися. Вони йшли світлими, просторими, майже пустими коридорами будівлі. Подекуди проходили люди у світлих уніформах або різного виду роботи. Коли останні автоматичні двері роз’їхалися в сторони, її обдало не звичним запахом пилу та вихлопних газів, а стерильною свіжістю озону та ароматом квітів. Не було чутно і міської метушні та звуків. Ейва застигла від подиву. Перед нею розгорталася симфонія природи та високих технологій, серед величних засніжених гір.

Усі будівлі та конструкції виглядали так, наче з паралельного всесвіту чи фільмів про фантастику. Ніяких гострих кутів чи нудних громіздких конструкцій. Білосніжні будівлі мали плавні, текучі лінії, що нагадували морські мушлі або вигини екзотичних рослин. Каскади з округлих та овальних конструкцій світлого кольору, з зеленими острівцями та прозорою водою. Прозорі блакитні канали з водою перепліталися з багаторівневими естакадами, по яких плавно рухалися поїзди на повітряних подушках. У всьому відчувалася легкість та свобода. Світ, який вона знала, зник, але те, що прийшло йому на зміну, виглядає як втілена утопія.

Вона хотіла щось прокоментувати, але не могла підібрати правильних слів, намагаючись жестикулювати руками та переводити погляд з краєвиду на Ліама.

— Ласкаво прошу до Ланарії, — він зробив широкий, презентаційний жест відкритою долонею, немов розгортаючи перед нею грандіозне полотно нової епохи.

— Ти не помилився з цифрою щодо років? Точно минуло сімдесят років, а не сімсот… і ми десь не у космосі з озоновим куполом? — прищурилася трохи з іронією Ейва.

— Ні кохана… — видихнув Ліам з посмішкою та притяг її за талію до себе ближче, — Я можу тобі озвучити кожну секунду мого очікування до твого пробудження.

— Ти сказав… Ланарія? — здивовано, наче їй почулося.

— Так, зовсім нове місто на карті за новітніми технологіями.

— Тобто, минулий світ не зник ще остаточно?

— Ні. Це лише новобудови, що виникли з десяток років тому за розробки компанії Лани… і її особисто.

— Тепер зрозуміло, — Ейва ще раз окинула оком краєвид, наче з іншого погляду, — І хто ж тепер має право жити у цьому місті?

— Усі охочі, хто підтримує інновації та технології, а також дбає про навколишнє середовище.

— І ми з тобою також тепер живемо тут, як я розумію? — вона з посмішкою подивилася на нього.

— Звісно! Почесні жителі.

— Тоді поїхали! Шокуй мене і далі. Показуй наш будинок.

Ейва ступила з тротуару на дорожнє покриття, яке мало характерний дзеркальний відблиск та блакитний відтінок.

— Це скло? — здивовано запитала вона Ліама слідуючи за ним та побоюючись ступати на нього, наче воно мало тріснути. Потім вона озирнулася і помітила, що вся площа навколо будівлі, з якої вони щойно вийшли, була скляна.

— Так! І тобі не варто боятися ступати на нього. Це багатошарове загартоване скло з інтегрованими сонячними панелями під ним. Вдень площа не тільки відображає небо, а й заряджається від сонця. А в ночі м'яко світиться блакитним світлом. І не тільки площа. Все місто має підсвітку.

— Вау. Нічого собі, — здивовано подивилася на нього Ейва. Мені ще стільки всього треба дізнатися та побачити.

— У нас тепер багато з тобою часу, моя королево. І він тільки наш з тобою. Будемо жити і насолоджуватися нашим життям. Ти це заслужила, — Обійняв він її ще міцніше та поцілував у скроню, крокуючи через всю площу, діставшись нарешті автівки.

— Автівка також наша? — поцікавилася Ейва, вказуючи на авто білого кольору, модель якого явно відрізнялася від тих, що вона звикла бачити в минулому, але виглядала досить гарно та вписувалася у місцевий колорит.

Вона сіли в автівку і Ліам рушив. Ейва оглядала околиці за вікном. Усе місто було зроблено в одному стилі і кольорі. Ніяких будівель чи конструкцій, які б своїм видом псували загальний футуристичний образ «білого міста», який був наче виточений з мармуру, що виріс з під самої землі та лежав тут серед місцевої природи все життя. Жодних дротів, заводів, фабрик — не було й за містом видно. Навіть поїзди, що безшумно рухалися повітряними трасами, що пронизували все місто, як судини.

— Дивлячись на це місто, в мене складається таке враження, що його просто перенесли сюди, як суцільну конструкцію, або збирали на місці.

— Ти права. Воно зібране з частин. Високотехнологічних, але екологічних.

— Скільки ж коштувало Лані побудувати ціле місто і утримувати його?

— Лана тепер контролює майже всі патенти майбутнього, кохана. Тоді, сімдесят років тому, світ був на межі колапсу, і всі охочі несли їй гроші в обмін на порятунок і технології. Ця утопія збудована на її замовлення. Все продумано до дрібниць: від цих безшумних поїздів до матеріалу стін, який не горить і не руйнується століттями. Чистота і безпека.

— А звідки у нас такі кошти…?

— Так ти у свій час придбала кілька акцій її компанії, тож… ти тепер мільйонерка за ці роки і можеш собі дозволити безтурботне щасливе життя у подібному місті… Ми приїхали, до речі, паркувався біля споруди Ліам.

Ейва перевела погляд на будівлю, яка зовні нагадувала велетенську білу лілію або нитку ДНК, що закручувавлася до неба. Замість звичних кутів та рівних стін — безперервні, плавні лінії. Його основа була широка й міцна, а з висотою він ставав витонченішим, розділяючись на кілька «пелюсток», кожна з яких була окремим житловим блоком. Вони пройшли з невеличкого паркомісця до дверей і зайшли в середину у хол де були розташовані двері ліфта. Ніяких зайвих деталей та фурнітури. Все у спрощеному варіанти та все у тому ж білому кольорі. Вони підійшли до ліфта, біля якого не було жодних звичних кнопок виклику. Ліам дістав невеликий кристалічний брелок — криптоключ — і приклав його до гладкої цифрової панелі. Стіна миттєво зреагувала, спалахнувши тонким зеленим променем, який просканував сітківку його ока.

Ейва навіть здригнулася від несподіванки й інстинктивно зробила крок назад, заворожено спостерігаючи за цим світловим спалахом. В її пам'яті ще занадто свіжими були звичайні залізні ключі, які вічно губилися на дні сумочки, та подряпані кнопки кодових замків. А тут система поводилася з ними так, наче вони проникали в секретний бункер Пентагону, а не у власну квартиру.

Система видала тихий підтверджувальний звуковий сигнал, і металеві двері беззвучно роз’їхалися в сторони.

— Ого... Подвійний захист? — тихо промовила вона, заходячи у кабіну під легким, скеровуючим дотиком долоні Ліама до її спини, — Ми що, ховаємо тут золото всього світу?

— Світ змінився, кохана. Безпека тепер понад усе, — м'яко посміхнувся Ліам, стаючи поруч.

Ейва озирнулася, шукаючи очима хоч якусь панель із цифрами всередині, щоб натиснути їхній поверх, але кабіна вже плавно, майже невідчутно рушила вгору. Розумна система сама вже знала їхній поверх.

— Все місто, включаючи автівки виконані в білому кольорі… чому? — раптом запитала Ейва, згадуючи побачене раніше.

— Так було вирішено на початку. Все стерильно чисто, нічого не відволікає і не вибивається від загальної картини.

— А хіба це погано мати якусь індивідуальність? —здивувалася вона з посмішкою.

— Кохана… — посміхнувся Ліам у відповідь, розуміючи її збентеженість, — Білий колір — це не відсутність вибору. Це вибір на користь внутрішнього миру. Коли зовнішній світ стає «чистим полотном», справжня індивідуальність нарешті може проявитися не в речах, а в думках та вчинках. Індивідуальність у нашому минулому часто була синонімом хаосу. Люди витрачали колосальну енергію на те, щоб виділитися: колір автівки, яскравість фасаду, блиск металу. Це створювало візуальний шум, який тримав мозок у постійній напрузі.

— Теж варіант, — задумалася Ейва, — В цьому є свій сенс. А чому так мало автівок ми зустріли дорогою і біля будинку їх мало. Тут ще мале населення? Де всі люди?

— На справді людей у місті більше ніж ти думаєш. Просто тут усе розташовано так, що більшість з них використовує поїзд як транспорт. Усі зайняті по своїх роботах, домівках. Тому здається усе таким пустим.

— Зрозуміло, — здихнула Ейва.

Двері ліфта беззвучно роз’їхалися, і вони опинилися у невеликому холі. Цей поверх повністю належав їм — тут були лише одні-єдині двері, що вели до квартири. Замість звичних бетонних стін навколо височіли величезні панорамні вікна, відкриваючи запаморочливий краєвид на Ланарію з висоти пташиного польоту. Місто внизу здавалося витонченою білою іграшкою, залитою сонцем. І Ейва зрозуміла, що на неї чекають нові, не менш цікаві враження від інтер’єру та побуту.