Спочатку:
На сторінку книги
Глава 17. Дім, який дочекався
Старий східний будинок стояв у самому серці покинутого кварталу. Колись тут жили купці, ремісники й цілі покоління родини аль-Мазар, а тепер від колишньої величі залишилися лише потріскані стіни, різьблені арки та пил століть.
Усередині панував хаос.
Люди Россі-Дон перевертали меблі, зривали дошки з підлоги, розбивали старі шафи й скрині.
Карло Россі-Дон стояв посеред кімнати, охоплений люттю.
— Де вона?! — гаркнув він, швирнувши на підлогу старовинний канделябр. — Шукайте краще!
Ромео вибивав панелі зі стін ломом, а Габріель переглядав старі документи, які знаходили охоронці.
— Тут нічого немає, — роздратовано кинув Ромео.
Карло різко повернувся до Джозефа.
— Ти сказав, що сторінка захована саме тут.
Джозеф мовчав. Його погляд ковзав кімнатою, ніби він сам уже не був певен, на чиєму боці стоїть.
Раптом його увагу привернула стара дерев’яна скринька, захована під перевернутим столом.
Він обережно витяг її.
— Батьку…
Усі обернулися.
Джозеф відкрив скриньку. Усередині лежав пожовклий аркуш, загорнутий у тканину.
На ньому чітко виднілися старовинні печатки та підпис османського реєстратора.
«Квартал Аль-Нур належить родині аль-Мазар»
У кімнаті запала важка тиша.
Карло вихопив документ із рук сина.
Його обличчя спотворила ненависть.
— Спалити це.
Та перш ніж він устиг зробити хоч щось, у дверях пролунав холодний жіночий голос:
— Навіть не думайте.
Усі різко озирнулися.
На порозі стояла Вероніка з пістолетом у руках.
Її погляд був твердим і спокійним.
— Усім кинути зброю. Руки вгору.
Ромео зло всміхнувся.
— Одна поліцейська проти всіх нас?
Карло повільно повернувся до неї.
— Так-так-так… Вероніка Ковальчук. Глава сім’ї, яка весь час намагалася врятувати своїх сестер.
Він зробив крок уперед.
— Такі люди, як ми, не програють.
— Сьогодні програєте, — твердо відповіла Вероніка.
У цей момент із темного коридору пролунав голос Алмаза:
— Відійди від документа!
Він вийшов уперед, також тримаючи пістолет.
Його очі палали гнівом.
— Ваш предок украв наш дім. Він вигнав мій народ із кварталу й підставив мого діда багато років тому.
Карло холодно засміявся.
— І що тепер? Думаєш, один папірець щось змінить?
Алмаз зробив ще крок.
— Тепер я той, хто поверне те, що належало моїй родині.
Карло стиснув документ у руці.
— Ви все одно злочинці. На вас полює вся поліція Чикаго.
Вероніка різко перевела пістолет на Джозефа.
— А ти… ти заплатиш за те, що зробив з Анною.
Джозеф похмуро всміхнувся.
— Може, ти сама не змогла її вберегти?
Ці слова влучили боляче.
Вероніка кинулася вперед, і між нею та Джозефом спалахнула запекла сутичка.
Він намагався вирвати зброю, але Вероніка виявилася швидшою.
Тим часом Алмаз кинувся до Карло, намагаючись вихопити документ.
Ромео відкрив вогонь.
Постріли загриміли в тісній кімнаті.
Уламки штукатурки посипалися зі стелі.
Алмаз схопив Карло за руку, але той несподівано вдарив його ліктем у груди.
Документ випав на підлогу.
Габріель кинувся до нього.
І саме в цей момент надворі пролунали сирени.
Двері будинку з гуркотом розчинилися.
— Поліція Чикаго! Усім кинути зброю!
До кімнати увірвалися озброєні офіцери.
Попереду стояли Хлоя й Анна.
— Руки вгору! Ви заарештовані! — крикнула Хлоя.
Карло не повірив власним очам.
— Що за нісенітниця? Ви працюєте на мене!
Старший офіцер холодно відповів:
— Уже ні.
Анна швидко підбігла до Алмаза й допомогла йому підвестися.
Хлоя тим часом дістала телефон і ввімкнула запис.
У кімнаті знову пролунав голос Карло:
«Заберіть доказ. Якщо сторінка зникне, квартал назавжди залишиться нашим.»
Поліцейські переглянулися.
Тепер сумнівів не залишалося.
Вероніка відчула, як із її плечей нарешті спадає тягар останніх днів.
— Хлоє… ти це зробила.
Хлоя гордо всміхнулася.
— Казала ж, мої зв’язки іноді бувають корисними.
Карло спробував вирватися.
— Ви не розумієте, з ким зв’язалися! Я контролюю це місто!
Старший офіцер різко заломив йому руки.
— Більше ні.
Ромео й Габріеля теж закували в кайданки.
Джозеф стояв мовчки, не чинячи опору.
Він опустив голову, ніби нарешті усвідомив, до чого привели його амбіції.
Алмаз підняв із підлоги пожовклий документ.
Його руки тремтіли.
Він довго дивився на печатку своєї родини, а потім повільно заплющив очі.
— Дідусю… ми знайшли його.
Анна підійшла ближче й міцно обійняла його.
— Тепер твоя родина зможе повернутися додому.
Алмаз притиснув її до себе.
У його очах блищали сльози, але цього разу — не від болю, а від полегшення.
Тим часом людей Россі-Дон виводили до поліцейських машин.
Карло обернувся й люто крикнув:
— Це ще не кінець! Ви пошкодуєте! Я все одно дістануся до вас!
Хлоя лише фиркнула:
— Спробуй із тюремної камери.
Один із офіцерів підійшов до Вероніки.
— Є ще новини. Мера Чикаго щойно затримали федеральні агенти. Йому висунуть обвинувачення у змові та зловживанні владою.
Вероніка повільно видихнула.
Усе це нарешті закінчувалося.
Анна подивилася на своїх сестер.
Ще зовсім недавно вони сварилися, звинувачували одна одну й тікали від поліції.
А тепер стояли поруч — разом.
Хлоя обійняла обох сестер за плечі.
— Ну що, героїні… здається, ми все-таки перемогли.
Вероніка всміхнулася вперше за багато днів.
— Не ми. Ми перемогли разом.
Алмаз подивився на трьох сестер і тихо сказав:
— Ви врятували не лише мене. Ви повернули моєму народу його історію.
За вікнами старого східного будинку починався світанок.
І разом із першими променями сонця закінчувалася історія трьох утікачок.
Відтепер вони більше не були злочинницями.
А Алмаз більше не був самотнім спадкоємцем загубленого кварталу.
Правда, яку намагалися поховати понад сто років, нарешті побачила світ.
