Спочатку:
На сторінку книги
Глава 9. Тіні зачинених дверей
Учорашній вечір назавжди змінив їхнє життя.
Поки Чикаго обговорював напад у музеї, у верхніх поверхах розкішного хмарочоса Россі-Дон панувала зовсім інша атмосфера. За товстими стінами приватного кабінету вирішувалася доля трьох сестер і людини, яку місто тепер називало терористом.
Карло Россі-Дон сидів на чолі довгого столу з червоного дерева. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах палала холодна лють.
Праворуч стояв Ромео, нетерпляче постукуючи пальцями по столу. Ліворуч — мовчазний Габріель, який уважно переглядав фотографії з музею.
Лише одного члена родини не вистачало.
— Де Джозеф? — холодно запитав Карло.
Ромео знизав плечима.
— Зник після церемонії. Телефон вимкнений.
— Він ніколи не зникає без причини, — тихо промовив Габріель.
Карло не відповів. Його більше цікавило інше.
На столі лежали фотографії Вероніки, Хлої, Анни та Алмаза.
— Вони бачили занадто багато, — сказав він. — Особливо цей араб.
У двері постукали.
— Пане Россі-Дон, прибув мер.
— Нехай заходить.
До кабінету ввійшов мер Чикаго. Зазвичай упевнений і балакучий перед камерами, зараз він виглядав стомленим і наляканим.
Карло навіть не запропонував йому сісти.
— Ви вже отримали звіт поліції?
— Так.
— І що там сказано?
Мер нервово ковтнув.
— Замах на начальника поліції. Викрадення державного артефакту. Головні підозрювані — три офіцерки та невідомий арабський чоловік.
Карло повільно піднявся.
— Не підозрювані, пане мер. Винні.
— Але розслідування ще триває…
Ромео різко вдарив долонею по столу.
— Ви хочете сказати, що сумніваєтеся в словах родини Россі-Дон?
Мер одразу опустив очі.
— Ні.
Карло підійшов ближче.
— До ранку я хочу бачити наказ про арешт усіх чотирьох.
Меру нічого не залишалося, окрім як кивнути.
— Буде зроблено.
Коли двері за ним зачинилися, Габріель тихо промовив:
— А якщо вони справді невинні?
Карло холодно подивився на молодшого сина.
— У цьому місті невинними залишаються лише ті, хто не заважає нашій родині.
Наступного дня в підземному комплексі Россі-Дон панувало пожвавлення.
Карло сидів у своєму приватному залі й чекав.
Він був упевнений: сьогодні трьох поліцейських привезуть сюди, а вже завтра вони зникнуть у федеральній в’язниці так глибоко, що ніхто більше не почує їхніх імен.
Нарешті двері відчинилися.
Охоронці ввели двох жінок у кайданках.
Вероніка й Хлоя.
Карло одразу помітив відсутність третьої.
— Де молодша?
— Нам не вдалося її знайти, — відповів охоронець. — Вона зникла під час штурму готелю.
Очі Карло небезпечно звузилися.
— Вона була не одна?
— Імовірно, її забрав Алмаз.
Хлоя й Вероніка стояли на колінах, але трималися гордо. Особливо Хлоя — її погляд буквально палав ненавистю.
Карло повільно обійшов їх.
— Офіцерки Ковальчук… ще вчора ви носили значки поліції. А сьогодні ви злочинниці.
Вероніка мовчала.
Хлоя різко відповіла:
— Справжній злочинець стоїть перед нами.
Охоронці схопили її за плечі, але Карло лише усміхнувся.
— Смілива.
Він нахилився ближче.
— Ви більше ніколи не побачите денного світла.
Ці слова боляче вдарили Вероніку, але вона не подала виду.
Та коли Карло згадав Анну, Хлоя не витримала.
— Якщо ти хоч пальцем торкнешся моєї сестри…
Карло різко схопив її за підборіддя.
— І що тоді?
Він дістав тонкий складаний ніж.
Хлоя вперто дивилася йому в очі, хоча серце шалено калатало.
Холодне лезо торкнулося її щоки.
— Мені подобається ламати таких упертих людей, — тихо промовив Карло.
Вероніка різко подалася вперед.
— Не чіпайте її!
У її голосі вперше прозвучав справжній страх.
— Будь ласка. Вона ні в чому не винна.
Карло перевів погляд на старшу сестру.
— Ось тепер я бачу справжню Вероніку. Не офіцерку. А сестру.
Він ще кілька секунд тримав ніж біля щоки Хлої, а потім несподівано прибрав його.
— Сьогодні я добрий.
Хлоя важко видихнула, хоча намагалася цього не показати.
Карло повернувся до охоронців.
— Відведіть їх у камери.
Охоронці підняли сестер на ноги.
— А що робити з Анною? — запитав один із них.
Карло зупинився біля вікна.
— Знайдіть її.
Його голос став крижаним.
— Якщо вона з Алмазом, приведіть обох живими.
Ромео посміхнувся:
— А якщо чинитимуть опір?
Карло навіть не озирнувся.
— Тоді зробіть так, щоб вони пошкодували про це.
Вероніка й Хлоя переглянулися.
Тепер вони остаточно зрозуміли: це не тимчасове затримання. Россі-Дон не збиралися передавати їх справедливому суду.
Їх чекала в’язниця.
Можливо, довічна.
Можливо, щось набагато гірше.
Коли важкі металеві двері камери зачинилися за їхніми спинами, Хлоя безсило сперлася на холодну стіну.
— Ми влипли, — тихо сказала вона.
Вероніка сіла поруч.
— Ні.
— Ти сама в це віриш?
Вероніка на мить заплющила очі.
Перед нею постало обличчя Анни — вперте, живе, сповнене надії.
— Анна жива, — твердо промовила вона. — А поки жива хоча б одна з нас, ця історія ще не закінчена.
Десь далеко за межами тюремних стін, серед темних луїзіанських лісів, Алмаз ніс непритомну Анну до свого сховку, навіть не підозрюючи, що саме від нього тепер залежить порятунок усіх трьох сестер.
