Спочатку:
На сторінку книги
Глава 12. Ключ до загубленого дому
Нічна траса тягнулася крізь темряву Луїзіани, а старий позашляховик мчав на північ. За кермом сидів Джозеф, уважно стежачи за дорогою. Алмаз сидів поруч, а Анна на задньому сидінні міцно тримала стародавню книгу.
У салоні панувала напружена тиша.
Анна дивилася у вікно, але думками була далеко — у холодній камері, де могли перебувати Вероніка й Хлоя.
— Вони виберуться, — тихо сказав Алмаз, ніби прочитавши її думки.
— Ти не можеш цього знати.
— Твоя старша сестра не схожа на людину, яка здається.
Анна ледь усміхнулася.
— Це правда.
Джозеф перевів погляд у дзеркало заднього виду.
— Ми майже на кордоні штату. Якщо пощастить, до світанку будемо біля Чикаго.
Раптом позаду спалахнули сині й червоні вогні.
— Чорт… — пробурмотів Джозеф.
Поліцейська машина швидко наближалася.
— Нас помітили? — насторожилася Анна.
— Або перевірка, або хтось уже знає, де ми.
Сирена завила голосніше.
— Зупиніться! — пролунав голос із гучномовця.
Джозеф різко натиснув на газ.
Позашляховик рвонув уперед.
— Ти збожеволів?! — вигукнула Анна.
— Якщо нас перевірять, побачать, що ви в розшуку.
Друга поліцейська машина вискочила з бічної дороги.
— Тримайтеся! — крикнув Джозеф.
Автомобіль різко звернув на стару сервісну трасу. Колеса ковзнули по мокрому асфальту.
Алмаз схопився за дверцята.
— Ліворуч! Там міст!
Джозеф слухняно повернув кермо.
Машина пролетіла вузьким мостом над річкою, а поліцейські, не ризикуючи на великій швидкості, трохи відстали.
Через кілька хвилин переслідування залишилося позаду.
Усі троє важко дихали.
— Це було близько, — прошепотіла Анна.
— І далі буде ще ближче, — похмуро відповів Джозеф.
До Чикаго вони дісталися лише надвечір.
Місто зустріло їх холодним вітром і сірим небом. Джозеф привів їх до покинутого району неподалік старих доків.
Між занедбаними складами стояла напівзруйнована будівля колишньої торгової контори.
— Тут? — здивувалася Анна.
— Так. Мій батько використовував це місце як таємне сховище.
Двері були зачинені, але Джозеф дістав із кишені тонкий набір відмичок.
— Звідки в тебе це?
Він коротко всміхнувся.
— У родині Россі-Дон корисно вміти відкривати зачинені двері.
За хвилину замок клацнув.
Усередині пахло пилом і старим деревом. Вони пройшли вузьким коридором до невеликого кабінету.
У стіні за картиною ховався металевий сейф.
Джозеф знав код.
Коли дверцята сейфа відчинилися, всередині лежало лише кілька старих документів і невеликий бронзовий ключ.
Алмаз завмер.
— Це він…
Він обережно взяв ключ у руки. На його поверхні був вигравіюваний той самий символ, який вони бачили в книзі.
— Ти впевнений? — запитала Анна.
Алмаз повільно кивнув.
— Бабуся розповідала мені про нього з дитинства. Це ключ від дому мого діда.
Анна здивовано подивилася на Джозефа.
— Твій батько зберігав його всі ці роки?
— Схоже, так. Він не хотів, щоб хтось відкрив той будинок.
Алмаз стиснув ключ у долоні.
— Значить, він знав, що там щось залишилося.
Вони сіли за старий стіл, розгорнувши книгу.
Алмаз довго мовчав, а потім тихо заговорив:
— Коли я був маленьким, бабуся часто розповідала про наш дім у старому кварталі. Вона казала, що перед вигнанням дід сховав останню сторінку документа, яка підтверджувала право нашої родини на весь квартал.
Анна уважно слухала.
— І він сховав її в будинку?
— Так. Але ніхто не знав, де саме.
Джозеф нахилився ближче.
— Тоді навіщо був потрібен ключ?
Алмаз задумався.
— Бабуся згадувала ще дещо… дивний ліхтар.
— Ліхтар?
— Вона називала його "світлом пам’яті". Казала, що його потрібно запалити на старій станції, і тоді він покаже шлях додому.
Анна здивовано підняла брови.
— Це звучить як легенда.
— У нашій родині легенди часто виявлялися правдою.
Джозеф усміхнувся.
— Якщо це спрацює, ми зможемо знайти будинок і сторінку раніше за мого батька.
Алмаз уперше за довгий час виглядав по-справжньому натхненним.
— Тоді вирушаємо на станцію.
Та коли вони виходили зі сховища, Джозеф на мить затримався позаду.
Його погляд ковзнув по старих документах у сейфі.
Він тихо зачинив дверцята й непомітно сфотографував один із паперів на телефон.
На екрані спалахнуло повідомлення:
«Знайшов ключ. Вони їдуть до станції.»
Відправник був прихований.
Джозеф швидко стер повідомлення й наздогнав Алмаза та Анну.
— Усе гаразд? — запитала Анна.
— Так. Просто перевіряв, чи нічого не залишили.
Вона нічого не запідозрила.
Тим часом у головному офісі Россі-Дон панувала лють.
Карло стояв біля відчиненого сейфа в торговій конторі. Ромео трощив меблі, а Габріель мовчки дивився на порожню полицю.
— Ключ зник, — холодно промовив Карло.
— Це робота Джозефа, — гаркнув Ромео. — Я казав, що йому не можна довіряти!
Карло повільно стиснув кулак.
— Він зрадив родину.
Габріель тихо запитав:
— Що будемо робити?
Карло подивився на стару карту кварталу.
— Якщо вони знайдуть будинок, то знайдуть і сторінку.
Його голос став крижаним.
— А цього не можна допустити.
Ромео зло всміхнувся.
— Я привезу їх усіх.
Карло похитав головою.
— Ні. Спочатку сторінка. Знищте доказ — і ніхто ніколи не доведе, що квартал належав родині Алмаза.
Він подивився у вікно на нічний Чикаго.
— Алмаз має зникнути назавжди.
— А дівчина?
Карло задумався лише на секунду.
— Якщо вона залишиться поруч із ним, її теж чекає в’язниця.
Не знаючи про справжні наміри Джозефа та про наказ Карло, Алмаз і Анна вже мчали до старої залізничної станції на околиці Чикаго.
У руках Алмаз тримав бронзовий ключ, а в сумці Анни лежала книга з вирваними сторінками.
Попереду на них чекала станція, загадковий ліхтар і таємниця, яка могла або врятувати їх, або остаточно знищити.
