Спочатку:
На сторінку книги
Глава 16. Голос, який змінив усе
Поки Вероніка й Алмаз переслідували Джозефа та людей Россі-Дон, Анна й Хлоя залишалися біля старої станції Блеквуд.
Ніч ставала дедалі тривожнішою. Десь удалині ще лунали постріли, а сирени поліції розривали тишу покинутого району.
Анна нервово ходила вздовж старої платформи.
— Ми не можемо просто сидіти тут, — сказала вона. — Треба допомогти Вероніці.
Хлоя перевіряла магазин пістолета.
— І куди ти пропонуєш бігти? Просто в саме пекло?
— Вони там удвох проти цілого клану!
Хлоя вже хотіла щось відповісти, але раптом почула шум двигунів.
До станції швидко під’їхали два поліцейські автомобілі.
Фари засліпили сестер.
Дверцята відчинилися, і кілька офіцерів вискочили зі зброєю напоготові.
— Поліція! Руки вгору!
Анна завмерла.
Інстинкт колишньої офіцерки спрацював миттєво — вона вже почала піднімати руки.
Та Хлоя несподівано усміхнулася.
— Боже, які ж ви все-таки наївні.
Поліцейські насторожено переглянулися.
— Без жартів! Киньте зброю!
Хлоя повільно підняла телефон.
— Хочете, я покажу вам дещо цікавіше за наш арешт?
Один із офіцерів упізнав її.
— Інспекторко Ковальчук… не ускладнюйте ситуацію.
— О, повірте, це не я її ускладнила.
Анна здивовано подивилася на сестру.
— Хлоє, що ти робиш?
— Те, що ми з Веронікою підготували ще до втечі.
Вона натиснула кнопку відтворення.
Із динаміка пролунав чіткий чоловічий голос.
«Я хочу бачити наказ про арешт усіх чотирьох.»
Поліцейські напружилися.
Другий голос відповів невпевнено:
«Але розслідування ще триває…»
Потім знову пролунав холодний голос Карло Россі-Дона:
«Вони бачили занадто багато. Особливо цей араб.»
Анна широко розплющила очі.
Хлоя зробила звук голоснішим.
На записі було чути все:
— наказ меру підкоритися;
— вимогу заарештувати трьох поліцейських;
— вказівку прибрати їх назавжди;
— згадку про арабський квартал і документ, який доводив право власності родини Алмаза.
Остання фраза прозвучала особливо чітко:
«Заберіть доказ. Якщо сторінка зникне, квартал назавжди залишиться нашим.»
На платформі запанувала мертва тиша.
Офіцери повільно опустили зброю.
— Це… неможливо, — прошепотів один із них.
Хлоя схрестила руки на грудях.
— Ще як можливо.
Вона показала екран телефону.
— Запис отриманий із приватного кабінету Россі-Дон.
— Звідки у вас це?
Хлоя всміхнулася ще ширше.
— Завдяки моєму хлопцю, який працює з системами спостереження, і кільком старим знайомствам у мексиканському картелі ми змогли простежити кожен крок Россі-Дон.
Анна здивовано подивилася на сестру.
— Ти нічого мені не казала…
— Бо ти не вмієш зберігати секрети, — фиркнула Хлоя. — А ще постійно біжиш рятувати красивих арабів.
Анна ледь стримала усмішку.
Тим часом офіцери слухали запис далі.
Там уже лунав голос мера:
«Буде зроблено.»
Один із поліцейських повільно зняв кашкет.
— Боже… ми весь цей час переслідували не тих людей.
Інший похмуро подивився на Анну та Хлою.
— Нас використовували.
Хлоя кивнула.
— Саме так. Ви були не сліпими поліцейськими. Вас зробили сліпими.
Старший офіцер важко видихнув.
— Якщо цей запис справжній, мер і Россі-Дон організували все з самого початку.
Анна зробила крок уперед.
— Він справжній. А зараз моя сестра й Алмаз ризикують життям, намагаючись урятувати єдиний доказ.
Офіцери переглянулися.
Сумніви на їхніх обличчях поступово змінювалися рішучістю.
— Де вони зараз? — запитав старший.
Хлоя швидко показала напрямок.
— Старий арабський квартал біля Північних доків. Там люди Россі-Дон намагаються дістатися до будинку діда Алмаза.
Поліцейський різко взяв рацію.
— Усім екіпажам. Змінити пріоритет операції. Підозрювані Вероніка, Хлоя й Анна Ковальчук тимчасово не затримуються. Повторюю: головна ціль — люди Карло Россі-Дона.
Із рації одразу почали надходити здивовані відповіді.
— Сер, ви впевнені?
— Наказ підтверджую.
Анна відчула, як уперше за багато днів у грудях з’являється надія.
Хлоя сховала телефон у кишеню.
— Ну що, тепер ви знаєте, кого треба арештовувати.
Старший офіцер підійшов ближче.
— Якщо ви допоможете нам затримати Россі-Дон, я особисто передам запис федеральним агентам.
Анна рішуче кивнула.
— Ми допоможемо.
Хлоя взяла пістолет і перевірила запобіжник.
— Тільки не сподівайтеся, що після цього я знову носитиму форму з таким самим ентузіазмом.
Один із молодих офіцерів ніяково всміхнувся.
— Чесно кажучи, після почутого я теж.
Усі трохи розслабилися, але ненадовго.
У рації пролунав новий голос:
«Підтверджено перестрілку в районі старого кварталу. Є озброєні люди Россі-Дон.»
Вероніка була там.
Анна різко обернулася до машин.
— Треба їхати зараз.
Старший офіцер кивнув.
— Сідайте. Ми вирушаємо разом.
Хлоя вже відкривала дверцята патрульного автомобіля.
Перед тим як сісти, вона коротко подивилася на Анну.
— Знаєш, молодша сестричко…
— Що?
— Якщо ми переживемо цю ніч, ти пригостиш мене найкращою піцою в Чикаго.
Анна всміхнулася крізь втому.
— Домовилися.
Сирени знову завили.
Та цього разу вони лунали не як звук полювання на сестер Ковальчук.
А як початок війни проти справжніх злочинців — Карло Россі-Дона та його імперії брехні.
