Спочатку:
На сторінку книги
Глава 10. Союзники серед ворогів
Ніч над Луїзіаною була важкою й задушливою. У густому лісі, далеко від дороги, ховався старий мисливський будинок, який Алмаз використовував як тимчасовий прихисток.
У невеликій кімнаті пахло димом, кавою та лікарськими травами. На старому дивані лежала Анна. Її повіки здригнулися, і вона повільно розплющила очі.
Спочатку все було розмитим.
Темна стеля.
Тьмяне світло лампи.
І знайомий чоловічий силует поруч.
Алмаз сидів біля неї, тримаючи в руках склянку води. Побачивши, що Анна прийшла до тями, він полегшено видихнув.
— Нарешті.
Анна спробувала підвестися, але голова одразу запаморочилася.
— Повільніше, принцесо.
Вона мимоволі всміхнулася від цього звертання, а потім одразу згадала все, що сталося.
Вибух.
Поліція.
Крики сестер.
— Вероніка… Хлоя!
Анна різко сіла.
— Де вони?!
Алмаз опустив погляд.
— Їх схопили.
Слова прозвучали тихо, але боляче вдарили сильніше за будь-який постріл.
Анна відчула, як у грудях стискається від провини.
— Це все через мене…
— Не кажи так.
— Як не казати? Якби я не повірила тобі, якби ми не поїхали сюди…
Алмаз обережно взяв її за руку.
— Вони зробили свій вибір. Вони залишилися, щоб урятувати тебе.
Анна заплющила очі. Перед нею знову постали обличчя сестер.
Хлоя, яка постійно сварилася з нею, але завжди прикривала її спину.
Вероніка, яка все життя намагалася їх захистити.
— Я не можу їх втратити, — прошепотіла вона.
Алмаз дивився на неї з тихою рішучістю.
— І не втратиш.
У цей момент двері відчинилися.
До кімнати увійшов молодий чоловік у темній куртці. Анна одразу впізнала його.
Високий.
Темне волосся.
Спокійний погляд.
Той самий чоловік, який зробив їй комплімент у музеї.
Анна миттєво напружилася.
— Ти…
Незнайомець трохи ніяково всміхнувся.
— Здається, настав час познайомитися нормально.
Він простягнув руку.
— Джозеф Россі-Дон.
Анна різко підвелася.
— Россі-Дон?!
Алмаз швидко став між ними.
— Спокійно.
— Ти привів мене до ворога?!
— Він допомагає нам.
Анна недовірливо дивилася на Джозефа.
— Чому син Карло Россі-Дона раптом вирішив допомагати людям, яких його сім’я хоче знищити?
Джозеф важко зітхнув і сперся на дверний косяк.
— Бо не всі Россі-Дон однакові.
— Звучить як погане виправдання.
— Можливо.
Він на мить замовк.
— Але я знаю, що мій батько бреше.
У кімнаті запала тиша.
Алмаз кивнув.
— Джозеф передав мені інформацію про пересування людей Карло. Якби не він, мене давно схопили б.
Анна все ще не могла повністю йому довіряти, але бачила, що Алмаз справді спокійний поруч із ним.
— Чому ти ризикуєш? — тихо запитала вона.
Джозеф опустив очі.
— Тому що я випадково побачив документи батька. Там були записи про старий арабський квартал. І про те, як наша родина отримала його землю.
Алмаз стиснув кулаки.
— Я ж казав тобі.
— Так. І тепер я хочу допомогти це довести.
Він підійшов до столу й розгорнув карту Луїзіани та старого району Чикаго.
— У книзі бракує сторінок, правда?
Анна дістала книгу зі своєї сумки й поклала на стіл.
Алмаз уважно перегорнув її.
— Тут вирвано розділ про право власності.
Джозеф показав на невеликий символ у нижньому куті сторінки.
— Я бачив такий самий знак у батьківському архіві.
Анна нахилилася ближче.
— Що це означає?
— Це печатка османського реєстру. Якщо знайдемо оригінальні документи, то зможемо довести, що квартал належав родині Алмаза ще до приходу Россі-Дон.
Уперше за довгий час в очах Анни з’явилася надія.
— І де шукати ці документи?
Джозеф провів пальцем по карті.
— Є старе сховище під колишньою торговою конторою в Чикаго. Батько тримає там найнебезпечніші сімейні таємниці.
Алмаз похмуро всміхнувся.
— Отже, нам доведеться повернутися до Чикаго.
Анна одразу згадала про сестер.
— А Вероніка й Хлоя?
— Їх тримають у приватній в’язниці Россі-Дон, — відповів Джозеф. — Звичайній поліції їх не передали.
Анна відчула, як серце знову стискається.
Вона відійшла до маленького вікна. За склом шумів нічний ліс.
Тихо, майже нечутно, вона прошепотіла:
— Боже… будь ласка, бережи їх.
Алмаз підійшов ближче.
— Ми їх витягнемо.
— Ти не можеш цього обіцяти.
— Можу.
Він обережно торкнувся її плеча.
— Ти повірила мені, коли весь світ вважав мене злодієм. Тепер моя черга довести, що твоя віра була не марною.
Анна підняла на нього погляд.
У його очах не було жалю.
Лише тверда впевненість.
— Ми знайдемо докази, — сказав Алмаз. — А потім повернемося за твоїми сестрами.
Джозеф узяв ключі від машини й попрямував до дверей.
— Відпочиньте кілька годин. На світанку вирушаємо до Чикаго.
Коли двері зачинилися, у будинку знову стало тихо.
Анна сиділа біля столу, тримаючи стародавню книгу, а Алмаз стояв поруч.
Попереду на них чекала небезпечна дорога, зрада, полювання мафії та боротьба за життя Вероніки й Хлої.
Але вперше від моменту втечі Анна відчула, що вона більше не сама.
І десь глибоко в серці зароджувалася надія, що їхня історія ще може закінчитися не трагедією, а перемогою.
