Раді Вас бачити!

Глава 14. Сестринське серце

Старий позашляховик різко загальмував біля покинутої станції Блеквуд.

Двигун ще не встиг стихнути, а Вероніка вже вистрибнула з машини. У руках вона міцно стискала пістолет, уважно оглядаючи темну будівлю.

Хлоя теж швидко вийшла слідом.

Над станцією височіла стара вежа, а вибиті вікна нагадували порожні очі.

— Ну що, йдемо? — тихо запитала Вероніка.

Хлоя впевнено кивнула.

— Якщо Анна тут, я витягну її навіть із пекла.

Вони побігли до головного входу.

Сходи скрипіли під ногами, десь угорі лунав глухий гуркіт, а крізь розбиті вікна просочувався холодний нічний вітер.

— Обережно, — попередила Вероніка.

Сестри піднялися на верхній рівень станції й одночасно штовхнули двері диспетчерської.

— Поліція! Не рухатися!

Та картина всередині змусила їх завмерти.

Посеред кімнати Алмаз стояв на колінах, обережно підтримуючи Анну. Вона була бліда, ледь трималася при тямі, а на її шиї виднівся маленький слід від уколу.

У Хлої серце впало кудись униз.

Пістолет мало не вислизнув із її рук.

За секунду вона вже направила зброю прямо в Алмаза.

— Ти, покидьку! — її голос тремтів від страху й люті. — Що ти зробив із нашою сестрою? Відповідай!

Алмаз навіть не відпустив Анну.

— Хлоє, зачекай…

— Я тебе зараз пристрелю!

Вероніка швидко поклала руку на її плече.

— Спокійно!

— Та подивись на неї!

Анна повільно підняла голову.

— Хлоя… ні…

— Не захищай його!

Анна зібрала останні сили й майже крикнула:

— Він урятував мене!

У кімнаті запала тиша.

Хлоя недовірливо опустила зброю на кілька сантиметрів.

— Що?

Алмаз допоміг Анні сісти на старий стілець.

— Джозеф нас зрадив, — тихо сказала вона. — Він увів мені отруту.

Вероніка різко насупилася.

— Джозеф Россі-Дон?

Анна кивнула.

— Той, хто весь цей час удавав, що допомагає нам. Він зараз їде до будинку діда Алмаза. Хоче знайти останню сторінку й знищити доказ.

Алмаз підняв із підлоги бронзовий ключ.

— Він знає, де шукати.

Вероніка й Хлоя переглянулися.

Поки вони сиділи у в’язниці, події встигли змінитися настільки, що їм здавалося, ніби минув не один день, а цілий місяць.

— От же ж виродок… — тихо прошепотіла Вероніка.

Хлоя сердито вдарила кулаком по стіні.

— Я знала, що комусь із Россі-Дон не можна довіряти.

Алмаз підійшов до карти, що світилася золотавими лініями від старого ліхтаря.

— Якщо Джозеф дістанеться будинку першим, усе закінчиться.

Вероніка одразу прийняла рішення.

— Тоді треба поспішати.

Хлоя різко обернулася до сестри.

— Біжіть. Я вас наздожену.

— Що? — здивувалася Анна.

— Я перевірю, чи немає тут поліції. Якщо вони оточать станцію, ви не встигнете вибратися.

Вероніка вагалася лише секунду.

Потім рішуче кивнула.

— Добре. Але не геройствуй.

— Це ти мені кажеш? — хмикнула Хлоя.

Алмаз допоміг Анні підвестися. Вона ще трохи хиталася, але вже могла стояти на ногах.

— Ти впораєшся? — тихо запитав він.

Анна кивнула, намагаючись усміхнутися.

— Я сильніша, ніж виглядаю.

Він затримав на ній теплий погляд.

Вероніка помітила це й ледь усміхнулася про себе.

— Ходімо, — сказала вона Алмазу. — Треба встигнути раніше за Джозефа.

Перед тим як вони вибігли з кімнати, Анна тихо промовила:

— Будьте обережні.

Алмаз обернувся.

— Обіцяю.

За кілька секунд вони з Веронікою зникли в темному коридорі станції.

---

У диспетчерській залишилися лише Анна й Хлоя.

Кілька хвилин панувала незручна тиша.

Анна першою опустила погляд.

— Ти все ще злишся на мене?

Хлоя важко видихнула й сіла поруч.

— Злюся.

Анна сумно всміхнулася.

— Чесно.

— Але не так, як ти думаєш.

Вона довго мовчала, підбираючи слова.

— Я була грубою не тому, що ненавиділа твої рішення. А тому, що постійно боялася за тебе.

Анна здивовано подивилася на сестру.

— Ти ніколи цього не казала.

— Бо це звучить по-дурному.

Хлоя нервово потерла долоні.

— Ти завжди безрозсудна. Спочатку стрибаєш у прірву, а вже потім думаєш, чи є там міст.

Анна тихо засміялася.

— Це правда.

— І кожного разу я думаю, що одного дня не встигну тебе витягти.

У голосі Хлої знову з’явився біль.

— Коли я побачила тебе сьогодні… бліду, непритомну… я подумала, що втратила тебе.

Анна відчула, як у горлі стає важко.

— Пробач мені.

Хлоя здивовано підняла очі.

— За що?

— За те, що втягнула вас із Веронікою в усе це. Якби не я, ви б не сиділи у в’язниці й не тікали зараз від поліції.

Хлоя похитала головою.

— Ми самі зробили свій вибір.

Анна опустила очі.

— Але я поводилася як дитина. Думала лише про справу й не помічала, як вам страшно.

Хлоя раптом усміхнулася крізь сльози.

— Ти й зараз трохи дитина.

Анна легенько штовхнула її плечем.

— Ей.

— Що «ей»? Це правда.

І раптом обидві засміялися — тихо, нервово, майже крізь сльози.

Потім Хлоя раптово міцно обійняла молодшу сестру.

Анна завмерла лише на мить, а потім теж обійняла її у відповідь.

Усе накопичене за останні дні — страх, провина, злість і відчай — нарешті прорвалося назовні.

Хлоя сховала обличчя в плечі Анни.

— Я так боялася тебе втратити…

— А я боялася, що ти більше ніколи не пробачиш мене.

Сльози текли по щоках обох.

Але це вже були не сльози сварки.

Це були сльози двох сестер, які нарешті зрозуміли, наскільки сильно люблять одна одну.

Десь далеко за вікнами знову почулися сирени.

Полювання тривало.

Та зараз, у старій диспетчерській покинутої станції, Анна й Хлоя вперше за довгий час знову відчули себе справжньою родиною.