Спочатку:
На сторінку книги
Глава 11. Втеча з темряви
Холодний коридор поліцейського ізолятора лунав важкими кроками охоронців.
Вероніку та Хлою вели в кайданках між двома озброєними поліцейськими. Металеві двері одна за одною зачинялися за їхніми спинами, відрізаючи шлях назад.
Хлоя різко смикнула руками.
— Відпустіть мене!
— Спокійніше, — буркнув один із конвоїрів.
— Ми не злочинниці! — не витримала Вероніка. — Нас підставили!
Поліцейський лише холодно подивився на неї.
— Усі так кажуть.
— Послухайте, наша сестра в небезпеці…
— Вашу справу вже передали до прокуратури, — перебив другий. — Розмовлятимете з адвокатами.
— У нас навіть немає адвокатів! — сердито крикнула Хлоя.
Конвоїри не відповіли.
Їх провели повз кілька камер. Ув’язнені одразу впізнали колишніх офіцерок.
— О, дивіться, це ж ті самі копи!
— Як вам по той бік ґрат?
— Карма існує!
Хтось засміявся, хтось почав свистіти. Особливо тішилися ті, кого сестри колись заарештовували.
Хлоя стиснула кулаки.
— Ще слово — і я…
— Хлоє, не треба, — тихо сказала Вероніка.
Нарешті їх заштовхали до невеликої камери.
— Сидітимете тут до ранкового переведення у федеральну в’язницю.
Двері грюкнули.
Кайданки зняли, але важкий замок клацнув так голосно, ніби поставив крапку в їхньому колишньому житті.
Кілька хвилин сестри мовчали.
Хлоя нервово ходила камерою, а Вероніка сиділа на вузькій лавці, намагаючись зберігати спокій.
Та зрештою напруга вибухнула.
— Ти задоволена? — різко кинула Хлоя.
Вероніка підняла голову.
— Що?
— Ти завжди ставала на бік Анни.
— Вона наша сестра.
— І саме через неї ми тут!
Вероніка втомлено потерла скроні.
— Не починай знову.
— Ні, почну! Якби ми тоді поїхали до Венесуели, зараз були б вільні.
— А Анна?
— Принаймні ми могли б їй допомогти здалеку.
Вероніка різко підвелася.
— Ти справді так думаєш?
Хлоя замовкла.
Вона хотіла відповісти щось різке, але слова застрягли в горлі.
Камера наповнилася важкою тишею.
Минуло кілька хвилин.
Хлоя повільно сіла на підлогу біля стіни й сховала обличчя в долонях.
— Я не ненавиджу її, — тихо сказала вона.
Вероніка м’яко подивилася на сестру.
— Я знаю.
— Просто… мені страшно.
У голосі Хлої вперше за весь цей час прозвучала справжня вразливість.
— Вона завжди кидається вперед, ніби безсмертна. А я постійно думаю, що одного дня не встигну її врятувати.
Її плечі здригнулися.
— І тепер вона десь сама… з Алмазом… а ми навіть не знаємо, жива вона чи ні.
Вероніка мовчки підійшла ближче й сіла поруч.
Хлоя відвернулася, намагаючись приховати сльози.
— Мені соромно, — прошепотіла вона. — Я наговорила їй стільки дурниць.
Вероніка обійняла молодшу сестру.
— Ми всі казали одне одному зайве.
Хлоя тихо заплакала, уткнувшись їй у плече.
— Я просто хочу, щоб вона повернулася додому.
Вероніка міцніше притиснула її до себе.
— І вона повернеться. Я обіцяю.
Коли емоції трохи вщухли, Вероніка уважно оглянула камеру.
Старі двері.
Простий механічний замок.
І раптом її погляд зупинився на власному волоссі.
У зачісці все ще залишалася тонка металева шпилька, яку охоронці не помітили під час обшуку.
На губах Вероніки з’явилася ледь помітна усмішка.
— Що ти задумала? — насторожилася Хлоя.
— Пам’ятаєш курс аварійного проникнення?
Хлоя здивовано підняла брови.
— Ти серйозно?
Вероніка вже витягувала шпильку.
Вона присіла біля замка й обережно вставила метал усередину механізму.
— Якщо нас завтра переведуть, шансів утекти майже не буде.
Хлоя миттєво оживилася.
— Ось це вже моя старша сестра.
Кілька хвилин чулося лише тихе клацання металу.
Вероніка зосереджено працювала шпилькою, а Хлоя стежила за коридором через маленьке віконце.
Раптом…
Клац!
Замок піддався.
Сестри завмерли.
— У тебе вийшло… — прошепотіла Хлоя.
Вероніка повільно відчинила двері.
Саме в цей момент десь у сусідньому блоці почалася метушня.
Пролунав крик охоронця:
— Хто увімкнув аварійну систему?!
За секунду в усьому ізоляторі загорілося червоне світло, а електронні замки кількох камер автоматично розблокувалися.
— Втеча! В’язні тікають!
Коридором прокотилася хвиля криків і тупоту.
— Це наш шанс! — вигукнула Хлоя.
Вони вислизнули з камери саме тоді, коли інші ув’язнені кинулися навсібіч, створюючи справжній хаос.
Сестри бігли службовими коридорами, оминаючи охоронців, які намагалися зупинити десятки втікачів.
— Ліворуч! — крикнула Вероніка.
Вони вискочили до підземного паркінгу.
Там стояло кілька службових автомобілів.
Хлоя швидко схопила телефон одного з охоронців, який лежав на столі чергового.
— Спробую зв’язатися зі своїм інформатором.
Вона набрала номер.
— Луїсе, це я.
Кілька секунд тиші.
— Чорт… автовідповідач.
— Немає часу, — сказала Вероніка.
Вона дістала інший телефон — маленький запасний апарат, захований у підкладці куртки ще до арешту.
Хлоя здивовано подивилася на неї.
— Ти весь цей час мала запасний телефон?!
— Я ж параноїк, пам’ятаєш?
Вероніка швидко набрала номер.
Після кількох гудків відповів чоловічий голос:
— Вероніка? Боже, ти ж у розшуку!
— Марку, слухай уважно.
Марк був її хлопцем і спеціалістом з кібербезпеки в одному з федеральних відомств.
— Мені потрібна допомога.
— Що сталося?
— Простеж сигнал із цього номера.
Вона продиктувала код телефону Анни, який колись був синхронізований із сімейним обліковим записом.
— Думаєш, вона його ввімкнула?
— Не знаю. Але якщо хоч раз з’явився сигнал — знайди координати.
На тому кінці запала коротка пауза.
— Добре. Дайте мені десять хвилин.
Вероніка вимкнула телефон і подивилася на Хлою.
— Тепер головне — дістатися до машини.
Десь позаду вже лунали крики охорони:
— Вони в паркінгу!
— Перекрийте виїзд!
Хлоя рішуче схопила ключі від найближчого автомобіля.
— Знаєш, що мені подобається?
— Що?
— Що наша сім’я абсолютно ненормальна.
Вероніка всміхнулася вперше за довгий час.
— Згодна.
Вони стрибнули в машину, двигун заревів, і автомобіль рвонув із підземного паркінгу просто в нічне місто.
Попереду була лише одна мета — знайти Анну, поки це не зробили люди Россі-Дон.
