Спочатку:
На сторінку книги
Глава 8. Розділені долею
Вечірній туман повільно розсіювався, відкриваючи перед сестрами високий гірський схил. На самій вершині, серед густих дерев, ледь виднівся старий готель, про який говорив старійшина Расул.
Хлоя першою порушила мовчання.
— Ох... тільки цього нам не вистачало.
Вона махнула рукою в бік вершини.
— Серйозно? Ми туди поліземо? Пропоную сісти в машину й поїхати звідси, поки нас не впіймали.
Анна вперто похитала головою.
— Ні.
— Анно...
— Ми зайшли надто далеко.
Саме в цей момент повз них проходило літнє подружжя туристів із великими наплічниками.
Анна чемно усміхнулася.
— Перепрошую. Не підкажете, як пройти до старого готелю?
Старенький усміхнувся й показав палицею на вершину.
— Увесь час угору. Приблизно година пішки.
— Дякую!
Подружжя пішло далі.
Хлоя лише важко зітхнула.
— Це безглуздя.
Анна повернулася до сестри.
— Ми повинні допомогти Алмазу.
— А якщо він нам брехав?
— А якщо ні?
Анна міцніше притиснула до грудей книгу.
— Якщо в його народу справді відібрали дім, хіба ми не повинні дізнатися правду?
Хлоя фиркнула.
— Та справа не в цьому.
— А в чому?
— Бо ти закохалася в нього.
Анна різко почервоніла.
— Що?!
— Саме так. Інакше не ризикувала б заради людини, яку знаєш один день.
— Неправда!
— Правда.
— Я просто хочу справедливості!
Їхня суперечка ставала дедалі гучнішою.
— Досить! — раптом суворо вигукнула Вероніка.
Її голос луною прокотився схилом.
— Вас уже, мабуть, уся гора чує!
Сестри замовкли.
Вероніка відкрила рюкзак і дістала альпіністське спорядження.
— Ми проходили спеціальну підготовку в поліцейській академії. Піднімемося без проблем.
Вона почала роздавати спорядження.
Хлоя невдоволено застебнула страхувальний пояс.
— Усе одно ця ідея мені не подобається.
---
Підйом виявився набагато важчим, ніж вони очікували.
Сонце припікало.
Каміння ковзало під ногами.
Анна, як завжди, поспішала попереду.
— Повільніше! — крикнула Вероніка.
— Я вже майже...
— Не геройствуй!
Хлоя мовчки підіймалася позаду.
Анна озирнулася.
— Та що з тобою сьогодні?
Хлоя мовчала.
— Ну скажи вже.
Нарешті середня сестра не витримала.
— Знаєш, що мене дратує?
— Що?
— Те, що ти постійно втрапляєш у халепи.
Анна образилася.
— Я не спеціально.
— Але саме через тебе ми втратили роботу.
— Нас підставили!
— А якби ти тоді не побігла за Алмазом...
— Він не злочинець!
Хлоя нервово штовхнула її плечем.
Анна у відповідь також легенько відштовхнула сестру.
— Припиніть! — втрутилася Вероніка.
У цей момент із її рюкзака випадково випала невелика фотографія.
Вона впала просто на каміння.
Анна підняла її.
На фото були вони втрьох.
Маленькі.
Щасливі.
Батько тримав їх на руках, а мама сміялася поруч.
На кілька секунд усі замовкли.
Хлоя відвернулася.
— Пішли.
---
Через годину сестри нарешті піднялися на вершину.
Перед ними стояв старий готель.
Будівля давно втратила колишню розкіш.
Вікна були запилені, фасад місцями обсипався, а дерев'яна вивіска ледве трималася.
Навколо панувала дивна тиша.
— Думаєте, він справді тут? — тихо запитала Вероніка.
Анна кивнула.
— Расул не став би брехати.
Поки вони оглядали територію, Хлоя тихо сказала:
— Анно...
— Що?
— Може, повернемося додому?
Анна здивовано подивилася на неї.
— Серйозно?
— Я не хочу померти через чужу війну.
Анна сумно всміхнулася.
— Ми дуже різні, сестро.
Хлоя через хоче сказати що хвилюється за неї, але не встигла.
Тому що із другого поверху Вероніка різко вигукнула:
— Поліція!
Усі миттєво насторожилися.
До готелю швидко під'їжджали кілька позашляховиків.
— Вони нас знайшли!
— Біжимо!
Сестри кинулися до запасного виходу.
У цей момент пролунав потужний вибух.
Частина стіни обвалилася.
Пил і уламки накрили коридор.
— Сюди! — крикнула Вероніка.
Та вибух розділив їх.
Хлоя залишилася з одного боку.
Анна — з іншого.
— Анно! — закричала Хлоя.
Вона вже хотіла кинутися вперед, але шлях перекрили озброєні люди.
— Біжіть! — крикнула вона сестрам. — Я їх затримаю!
Вероніка теж відкрила вогонь у відповідь, прикриваючи відступ.
Анна вибігла надвір.
Та раптом відчула легкий укол у шию.
— Що...
Усе попливло перед очима.
Вона похитнулася.
Світ почав темніти.
Перш ніж втратити свідомість, Анна побачила високий темний силует.
Незнайомець підхопив її на руки.
— Спокійно... тепер ти в безпеці, — тихо промовив знайомий голос.
Це був Алмаз.
Він швидко зник серед дерев, несучи Анну подалі від переслідувачів.
Тим часом Вероніка й Хлоя опинилися в оточенні.
Боєприпаси закінчилися.
Десятки озброєних людей направили на них зброю.
— Кидайте пістолети!
Вероніка мовчки поклала свою зброю на землю.
Хлоя зробила те саме.
За кілька секунд на їхніх руках уже клацнули кайданки.
— Нарешті, — холодно промовив один із чоловіків.
Сестер посадили до чорного автомобіля.
— Куди нас везуть? — запитала Вероніка.
У відповідь чоловік лише посміхнувся.
— До людини, яка дуже хоче з вами поговорити.
— До Карло Россі-Дона.
Автомобіль рушив із місця.
Вероніка востаннє подивилася у вікно.
Вона не знала, що сталося з Анною.
І молилася лише про одне — щоб молодша сестра залишилася живою.
А далеко в лісі Алмаз ніс непритомну Анну до схованки, розуміючи, що відтепер їхні долі пов'язані назавжди.
