Раді Вас бачити!

— Що робиш?

— Хотів проявити плівку з новими знімками.

Даніель навіть не обернувся. Пальці його швидко й упевнено перебирали котушки плівки, розкладаючи їх рядами на столі. Рух був добре знайомий його рукам — вони робили це вже не вперше.

Кай зупинився на порозі. Кілька секунд мовчки дивився на ці руки.

Потім зробив крок усередину й тихо причинив за собою двері.

— Я хочу поговорити, Дані.

— Про що?

Даніель усе ще не піднімав очей від столу.

Запала коротка тиша.

Кай провів долонею по обличчю, затримавши її на підборідді, ніби намагався зібратися з думками.

— Про вечір, коли загинув наш батько.

Даніель завмер.

Плівка, яку він тримав, тихо клацнула, торкнувшись стільниці. Він відклав її повільно, обережно, наче кожен різкий рух міг щось розбити.

Тоді нарешті підвів погляд.

— Я був удома. Ми дуже посварилися... Я вдарив його.

Кай ковтнув — важко, з видимим зусиллям. Кадик здригнувся на шиї.

— Тричі.

Кай промовив це рівним голосом.

Погляд його опустився на підлогу.

— А потім... Він не втримався на ногах і впав з балкону.

У кімнаті стало тихо настільки, що за вікном було чути, як хвилі розбиваються об берег.

— Кай...

Даніель простягнув руку, ніби хотів торкнутися плеча брата, але той відступив на півкроку.

— Я міг його врятувати. Достатньо було простягнути руку... а я стояв і чекав, поки він впаде.

Голос Кая зірвався на останньому слові.

Даніель мовчки дивився на брата.

— Неважливо.

Кай різко підняв на нього погляд, наче не повірив почутому.

— Це все, що ти скажеш?

— Так.

— Дані...

Даніель неквапом підійшов ближче й поклав руку братові на плече.

— Ти мій брат.

Він сказав це так спокійно, ніби інших слів просто не існувало.

— Усе інше не має жодного значення.

Кай важко видихнув.

Плечі його трохи опустилися — так, ніби з них зняли частину ваги, яку він носив два роки.

— Кессі знає?

— Так.

— Лендон?

— Так.

— Джеремія?

Кай на мить завагався. Потер потилицю й відвів погляд.

— Ми ніколи про це не говорили... але думаю, він здогадується, що того вечора все було не так, як думають інші.

— Ти настільки їм довіряєш? — Даніель злегка прищурився.

— Абсолютно.

Кай відповів без жодної паузи.

— Не страшно, що хтось знає про тебе таку правду?

Кай похитав головою.

На його обличчі вперше за розмову проступило щось схоже на тепло.

— Ні. Якщо цю правду знають люди, яким ти довіряєш більше, ніж самому собі.

Він сумно всміхнувся, дивлячись кудись повз брата, у вікно.

— Іноді мені здається, що я не заслуговую ні на таку сестру, як Кессі... ні на такого хлопця, як Лендон... ні на такого друга, як Джеремія.

Він замовк на секунду.

Потім тихо додав, майже пошепки:

— Вони люблять мене більше, ніж я сам себе.

Даніель опустив голову. Кутики його губ здригнулися — щось середнє між усмішкою і болем.

— А мені здається, що я не заслуговую на такого брата, як ти.

Він ледь усміхнувся, коротко, майже вибачливо.

— Ти завжди мене захищав.

— І завжди буду.

Кай сказав це твердо, без вагань, і поклав долоню поверх братової руки на своєму плечі.

Даніель уважно подивився на нього — так, ніби щось прораховував подумки.

— Ви сварилися через мене того вечора?

Кай відвів погляд убік, до вікна.

— Неважливо.

— Важливо.

Голос Даніеля став твердішим.

Кай мовчав, стиснувши щелепи.

— Він ненавидів мене... Я це знав. Але ніколи не розумів чому.

Два роки тому.

— Де твій брат?

Кай обернувся на голос.

У ніс одразу вдарив важкий, солодкуватий запах віскі — такий густий, що майже відчувався на смак.

Ашер стояв у дверях, спершися плечем об одвірок. Склянка в його руці була наповнена майже до країв.

— Ти п'яний?

Батько похитнувся й гірко засміявся.

— Я нещасний.

Він підніс склянку до рота й зробив ще один довгий ковток, дивлячись на сина мутними очима.

— А це набагато гірше, ніж бути п'яним.

Кай кілька секунд просто дивився на нього.

Ашер відштовхнувся плечем від одвірка. Його хитнуло вбік, і він на секунду виставив руку, шукаючи опору.

Пальці ковзнули по дереву.

— То де Даніель?

— Іди спати.

Кай навіть не підвищив голос. Стояв рівно, руки схрещені на грудях.

— Не хочу розмовляти з тобою в такому стані.

Ашер фиркнув і випростався, розхлюпавши трохи віскі на підлогу.

Він навіть не подивився вниз.

— Серйозно?

Зробив крок уперед.

Важкий. Нетвердий.

Склянка хитнулася в його руці.

— Та мені начхати, хочеш ти говорити чи ні.

Він потер чоло тильною стороною долоні, а тоді знову подивився на Кая.

— Знаєш, що сьогодні говорили за моєю спиною?

Кай дивився батькові прямо в очі.

— «Он Аддерлі...»

Ашер криво всміхнувся, показуючи зуби.

— «...а син у нього педик».

Він засміявся.

Дивним, порожнім сміхом, від якого по спині пробіг холод.

Потім повільно опустив склянку.

— Виховав...

Кай гірко посміхнувся, хоч у грудях уже все стискалося.

— Виховав?

Він похитав головою.

— Ти? Травмував — так. Виховав — ні.

Посмішка на обличчі Ашера зникла.

— Що ти сказав?

Він зробив ще один крок.

Кай відчув на обличчі його гаряче, просякнуте алкоголем дихання.

— Повторити? — абсолютно спокійним голосом запитав він.

Ашер уважно подивився на сина.

Кілька секунд нічого не говорив.

Потім ледь нахилив голову.

— А сміливості вистачить?

— Хочеш перевірити?

Батько пирхнув, оглянувши сина зверху вниз.

— Мій син...

Він зробив ще ковток, не відриваючи погляду.

— Моя кров.

Погляд його раптом спорожнів. Він наче перестав бачити Кая й на кілька секунд дивився кудись у далечінь.

— Він мав померти.

Пауза.

Довга, важка.

— Не вона.

Кай завмер, немов його облили крижаною водою.

— Що ти сказав?

— Коли твоя мати народжувала...

Батько байдуже знизав плечима, наче йшлося про щось буденне.

— Треба було рятувати її.

Ще одна пауза.

Ашер перевів погляд на склянку у своїй руці.

— А не вашого дорогоцінного Даніеля.

Кай відчув, як у грудях починає наростати щось гаряче, обпікаюче.

Кулаки самі стиснулися по боках.

— Ти зовсім збожеволів?

— Можливо.

Батько засміявся — коротко, різко.

— Валенсія була дурепою.

— Не називай її так.

Голос Кая затремтів від ледь стримуваної люті.

Ашер навіть не кліпнув.

— Дурепою.

— Замовкни.

— Вона сама прирекла себе.

Він говорив спокійно.

Надто спокійно.

І від цього спокою було страшніше, ніж від крику.

— «Рятуйте дитину...»

Він передражнив померлу, скривившись у гримасі.

— Ненавиджу її.

Кай зробив крок уперед.

Ашер не відступив.

— І діда вашого ненавиджу.

Ще один крок.

— І ту стару бездітну хвойду Алішу.

Кай стиснув кулаки так сильно, що нігті боляче вп'ялися в долоні, лишаючи на шкірі білі півмісяці.

— Закрий пельку.

— А то що?

— Я сам її тобі закрию.

— Сили вистачить?

Батько нахилився ближче, майже впритул.

— Не провокуй мене.

Кай похитав головою.

— Які ми дорослі стали.

Ашер посміхнувся, і в цій посмішці не було нічого, крім злості.

— Уже погрожуємо рідному батькові.

— Востаннє кажу.

Кай дивився йому просто в очі, не змигуючи.

— Іди спати.

— Не смій наказувати мені.

— Не хочу, щоб Кессі й Дані бачили тебе таким.

Ашер трохи примружився.

— А я хочу дочекатися твого брата.

На його обличчі з'явилася повільна усмішка.

Він неначе щось обдумував.

— Є в мене один спосіб швидко вилікувати його від цієї... орієнтації.

Кай різко зробив крок уперед, так що між ними лишилося кілька сантиметрів.

— Доторкнешся до нього хоч пальцем...

— І що?

— Я вб'ю тебе.

Він сказав це тихо.

Без жодного тремтіння в голосі.

Батько розсміявся, закинувши голову назад.

— Спочатку поясню твоєму братові, що трахатися з мужиками — це збочення...

Він підняв руку.

— ...а потім навчу тебе поважати батька.

Ляпас пролунав різко, луною розійшовшись по кімнаті.

Кай навіть не здригнувся.

Повільно повернув голову назад.

На щоці вже наливався червоний слід, але обличчя лишалося непорушним, застиглим, як маска.

Його голос був майже беземоційним, рівним, як лезо.

— Ніколи більше не смій піднімати на мене руку.

Він зробив ще один крок.

Тепер уже батько мимоволі відступив.

— І навіть не думай торкатися Даніеля.

— Ах ти ж, вилупок...

— Хоч слово скажеш йому про його орієнтацію...

Кай дивився батькові просто в очі, не кліпаючи.

— ...і я, клянусь мамою, уб'ю тебе.

— Я виховаю вас обох!

Батько замахнувся склянкою, ніби забувши, що тримає її в руці.

Кай сумно всміхнувся — втомлено, майже приречено.

— У тебе був шанс.

Він похитав головою.

— Але ти програв сімнадцять років свого життя алкоголю й казино.

Кай розвернувся, щоб піти.

— Відвали.

— Я не закінчив!

Ашер спробував спинити сина, схопивши його за передпліччя. Він пошатнувся, не втримавши рівноваги, і ступив крок назад.

Кай різко висмикнув руку.

— Іди до біса! — вимовив він, проходячи повз нього.

— Ви не мої діти!

Кай завмер на місці, спиною до батька.

— У мене не могло народитися сина-педика!

Батько вже кричав, і голос його зривався, розбиваючись об стіни кімнати.

Він замахнувся і з силою кинув склянку в стіну.

Вона розбилася на дрібні уламки, які розсипалися по підлозі.

Кай дивився на них кілька секунд.

Ці уламки нагадували йому їхнє з Даніелем життя.

— Ваша мати була шльондрою! Нагуляла вас обох, хрінові виродки!

Кай повільно обернувся.

Дуже повільно.

Його обличчя стало абсолютно спокійним.

Страшно спокійним.

Навіть батько на мить замовк, ніби протверезівши від цього погляду.

Кай дивився на нього кілька секунд, не кажучи ні слова.

Потім тихо промовив:

— Тікай.

— Відвезеш мене на кладовище?

— Звісно.

Джеремія повернув ключ у замку запалювання й завів двигун. Автомобіль повільно виїхав на дорогу.

Кай ще кілька секунд мовчав, дивлячись кудись у вікно. За склом повільно пропливали дерева, але він їх майже не бачив.

— За два роки я жодного разу не був у нього на могилі.

— Я знаю.

Джеремія не відривав погляду від дороги, але хватка на кермі трохи посилилась.

— Я міг врятувати тоді його... але не зробив цього.

Джеремія мовчав.

Кілька секунд у салоні було чути тільки двигун.

— Ти знав?

— Я знав, що вас з Лендоном не було в кінотеатрі того вечора. Він був удома, ми грали в DotA.

Кай повільно видихнув. Повітря обпекло легені.

Він притулився скронею до холодного скла.

— Я розповів Дані, що насправді сталося у вечір загибелі батька. Хочу, аби і ти знав. Я вбив його...

Джеремія навіть не здригнувся.

Спокійно перевів на нього погляд, потім знову на дорогу.

— Мені байдуже.

Кай мовчки опустив очі, дивлячись на власні руки, стиснуті на колінах.

— А на що ти сподіваєшся? Що я скажу, що засуджую тебе і більше не хочу, аби ти був у моєму житті? — Джеремія скоса подивився на нього.

— Я просто хочу, аби ти знав.

Джеремія ледь похитав головою.

Куточок його губ смикнувся — щось середнє між сумом і теплом.

— Я знаю одне — якщо ти вчинив так, то у тебе була на те причина. І більшого мені знати не потрібно.

У салоні запала тиша.

Її порушував лише рівний гул двигуна та миготіння дерев за вікнами.

Кай гірко всміхнувся, не відводячи погляду від власних долонь.

— Я мав бути чесним з тобою і поговорити про це раніше. Але який сенс, якщо я відчував, що ти про все знаєш? Я зрозумів це ще в день похорону. По погляду, яким ти дивився на мене під час служби.

Джеремія мовчки слухав, лише міцніше стиснув кермо.

Перед очима знову постав той день.

Кай стояв біля труни, прямий, майже застиглий, немов сама поза мала довести, що він нічого не відчуває. Обличчя — рівне, порожнє, без жодного натяку на сльози чи каяття.

Лише погляд, спрямований кудись повз труну, повз людей, повз усе, що відбувалося навколо — холодний, відсторонений, ніби те, що лежало в цій труні, більше не мало до нього жодного стосунку.

Джеремія тоді не знав усієї правди.

Але він знав Кая.

— Що б ти не зробив, я буду поруч. Завжди.

Кай повільно перевів на нього погляд.

— Чому, Джер?

Джеремія всміхнувся — втомлено, але щиро, на секунду відірвавши очі від дороги.

— Бо знаю, що ти зробиш для мене те саме.

Кай нічого не відповів.

Лише мовчки кивнув і знову відвернувся до вікна, притиснувши долоню до скла.

Кай нерухомо стояв біля могили батька.

Вітер тихо шелестів верхівками дерев, куйовдячи йому волосся. Навколо панувала тиша — така глибока, що навіть власне дихання здавалося надто гучним.

Він довго мовчав, розглядаючи холодний сірий граніт.

Руки в кишенях, плечі напружені.

— Знаєш, жодного разу за два роки я не приходив сюди. Сьогодні прийшов. Навіщо? Не знаю. Просто захотілося.

Кай гірко всміхнувся, опустивши погляд на носки власного взуття.

— Дід, якого ти так ненавидів, колись сказав мені одну річ: «Роби те, що вважаєш за потрібне. Не дивлячись на осуд чи схвалення інших людей». Я послухався його поради того вечора, коли ти помер. Я зробив саме те, що на той момент вважав за потрібне. Дозволив тобі впасти.

Він опустив погляд на землю, носком кросівка ледь торкнувшись краю трави біля плити.

— Усі ці роки я багато разів думав про те, яким було б наше життя. Моє. Дані. Кессі. Якби тоді я простягнув тобі руку.

Він замовк.

Кілька секунд просто дивився на землю перед собою.

— І знаєш... Я ніколи не дізнаюся відповіді. Ти мертвий. Але мені подобається думати, що з часом ти перетворився б на старого алкоголіка і остаточно зруйнував би наші життя. Бо я не можу уявити іншого майбутнього. Не можу уявити, що одного дня ти прокинувся б іншою людиною. Люблячим батьком. Тим, на якого ми з Кессі та Дані заслуговували.

Він повільно похитав головою, погляд так і залишався прикутим до граніту.

— Цього не сталося б. Люди не змінюються.

Кай замовк.

Його погляд ковзнув по даті смерті, висіченій на пам'ятнику, і затримався там на кілька довгих секунд.

— Знаєш... іноді мені хотілося прийти сюди.

Він тихо всміхнувся, майже без гіркоти цього разу.

— Думаєш, щоб попросити пробачення за те, що вбив тебе?

Кай заперечно похитав головою, і в цьому русі було щось остаточне.

— Ні, тату. Я ніколи не прошу вибачення за вчинок, який зробив абсолютно свідомо.

Його голос став твердішим, підборіддя трохи піднялося.

— Тому ти лежиш тут. А я, мабуть, уже ніколи не дізнаюся, чи став би тією людиною, якою є зараз, якби того вечора ти не вивихнув Дані зап'ястя.

Перед очима знову промайнув той вечір.

Переляканий Дані.

Його скривлене від болю обличчя.

Власна безпорадність.

І ненависть, яка народилася в ту саму секунду.

Пальці Кая мимоволі стиснулися в кулаки в кишенях.

— Саме тоді я зненавидів тебе. І тоді ж пообіцяв собі... і мамі... що вб'ю тебе, якщо ти ще хоча б раз зробиш йому боляче.

Кай повільно підняв очі на фотографію батька, вправлену в камінь.

— Ти хотів зробити Дані боляче. І зробив би. Бо ти його ненавидів.

Він зробив коротку паузу, видихнувши так, ніби відпускав щось важке.

— А я просто виконав свою обіцянку.

Знову запала тиша.

Кай ще кілька секунд дивився на могильний камінь, після чого спокійно розвернувся й пішов геть, так і не поклавши квітів.

Цього дня Кесседі виповнилося двадцять три.

З самого ранку в будинку панувало незвичне пожвавлення. Кесседі кілька разів ловила себе на тому, що хтось із домашніх намагається непомітно щось переставити, сховати або, навпаки, виставити на видне місце.

На кухні безперестанку хтось снував туди-сюди, зі стуком відчинялися шафки, дзвеніли тарілки, а з веранди час від часу долинав голос Айзека, який чомусь вирішив особисто наглядати за частиною підготовки.

Кесседі намагалася не втручатися, хоч це й давалося їй нелегко — руки самі тягнулися допомогти.

Зрештою, це був її день, і вона мала хоч раз дозволити іншим зробити все за неї.

Удень приїхали дід Вінсент і тітка Аліша.

Ніякої гучної програми не планували — просто сімейний обід. За довгим столом зібралися вона, Кай, Даніель, Айзек, Вінсент та Аліша.

Розмова неквапом переходила від однієї теми до іншої. Говорили про звичайні речі, згадували минулі роки й час від часу поверталися до Кесседі, яка цього дня неминуче опинялася в центрі уваги і від того щоразу трохи ніяковіла, ховаючи усмішку за келихом.

Вінсент кілька разів піднімав келих за неї, вимовляючи короткі теплі тости. Аліша із щирою цікавістю розпитувала про її плани на найближчий рік.

Даніель посміхався, спостерігаючи за цим усім з боку. Кай здебільшого мовчки слухав, зрідка вставляючи якесь зауваження, а Кесседі то заливалася сміхом разом з усіма, то закочувала очі й ховала обличчя в долонях, коли хтось згадував якусь особливо незручну історію з її дитинства.

Після обіду ніхто не поспішав розходитися — розмови текли ліниво, як і сам вечір.

Вінсент з Алішею все ж зібралися й поїхали близько п'ятої вечора, тепло обійнявши Кесседі на прощання.

Натомість невдовзі приїхали Яго, Шейн і Джеремія.

Невелика вечірка залишалася майже сімейною — без зайвих гостей, гучної музики чи бажання перетворити двадцять третій день народження на подію для всього міста.

Щоправда, Айзек усе ж знайшов спосіб зробити цей вечір незабутнім.

Під час святкування він освідчився Кесседі.

Це сталося без жодного попередження.

У якийсь момент Айзек просто підвівся зі свого місця, і розмови за столом одна за одною стихли, наче хтось вимкнув звук.

Кесседі спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається, — здивовано підняла погляд, готова пожартувати з приводу тосту.

Вона подивилася на нього з легкою усмішкою, а потім помітила обручку в його тремтячій руці.

Її усмішка одразу згасла, змінившись щирим здивуванням.

Вона піднесла долоню до губ.

— Ти серйозно? — тихо перепитала вона, дивлячись на нього широко розплющеними очима.

Айзек лише кивнув, не наважуючись відразу заговорити.

Він сказав їй кілька слів, зовсім не схожих на заздалегідь підготовлену промову.

Час від часу збивався, нервово усміхався сам до себе, проводив рукою по волоссю, а потім знову дивився на Кесседі, ніби намагався переконатися, що вона все ще стоїть перед ним і це справді відбувається.

Коли вона нарешті, кивнувши й засміявшись крізь сльози, погодилася, за столом одразу здійнявся веселий шум.

Хтось голосно засміявся, хтось схопився на ноги й почав аплодувати.

Кесседі ще кілька секунд просто дивилася на обручку, наче не вірячи власним очам, після чого кинулася до Айзека й обійняла його, притиснувшись до нього плечем і сховавши обличчя в його сорочці.

Після цього вечір уже остаточно перейшов у святкування.

Тепер вони сиділи за великим столом на просторій веранді, що виходила просто до пляжу.

Тихо грала музика.

Кесседі з Айзеком повільно кружляли в танці неподалік столу. Її голова лежала в нього на плечі, а на пальці досі незвично виблискувала нова обручка.

Даніель про щось жваво розмовляв з Яго. Той час від часу хитав головою й усміхався, підливаючи собі вина.

Кай з Лендоном напівлежачи вмостилися на дивані, тримаючись за руки й тихо перемовляючись про щось лише їм зрозуміле.

М'яке світло з будинку падало на дерев'яну підлогу веранди, змішуючись із теплим сяйвом гірлянд, натягнутих уздовж перил.

За ними темнів океан, майже зливаючись із нічним небом.

Час від часу вітер приносив із берега солоний запах води й ворушив волосся тим, хто сидів ближче до краю веранди.

Полум'я свічок здригалося й пригиналося від кожного пориву, кидаючи тремтливі тіні на обличчя тих, хто сидів поруч.

З океану тягнуло прохолодним вітром.

Десь унизу, за верандою, хвилі рівномірно накочувалися на берег, і цей монотонний шум змішувався з музикою та сміхом, створюючи якесь особливе, затишне відчуття.

З-за будинку раптом вийшов Джеремія, тягнучи за собою Шейна, міцно тримаючи його за руку.

Шейн ішов неохоче, щоразу смикаючись і намагаючись звільнити руку, але Джеремія тільки міцніше стискав пальці й не відпускав.

— Сядь, — роздратовано кинув Джеремія.

Він майже силоміць посадив Шейна на диван, після чого залишився стояти перед ним, схрестивши руки на грудях і дивлячись згори вниз із неприхованим роздратуванням.

Шейн підняв на нього погляд і ледь помітно насупився, відкидаючись назад.

— А тепер поясни мені, якого хріна з тобою останнім часом відбувається?

Шейн кілька секунд мовчав, дивлячись на Джеремію знизу вгору спідлоба.

— Якщо ти досі не пробачив мені через Мію, я можу перепросити ще раз. А потім ще раз. І ще. Можу просити в тебе пробачення щоразу, коли тебе буде тригерити ця ситуація, — промовив він із гіркою іронією в голосі.

Шейн роздратовано стиснув щелепи й на мить відвів погляд убік, до темного океану.

— Я тобі вже сказав: ситуація з Мією мене абсолютно не хвилює.

— Тоді якого хріна з тобою взагалі відбувається? — Джеремія розвів руками, не приховуючи розпачу.

Шейн промовчав, лише відвів погляд убік.

Пальці його рук нервово стиснулися на колінах, кісточки побіліли.

Джеремія нахилив голову набік, уважно й трохи насторожено дивлячись на нього.

— Ти поводишся як п'ятнадцятирічна дівчина у складному перехідному віці.

Шейн скривився й знову опустив погляд, ображено закусивши губу.

Кілька секунд він сидів мовчки, стискаючи й розтискаючи пальці на колінах.

Потім рвучко підняв очі на Джеремію.

— Не твоє діло.

— Шейн...

— Тебе це не стосується, — відрубав він.

Він різко відвів погляд убік, стиснув губи в тонку лінію й відкинувся на спинку дивана, немов ставлячи крапку в розмові.

— І я взагалі не хочу з тобою розмовляти.

На веранді на кілька секунд запала ніякова тиша. Чутно було тільки шум хвиль унизу.

Айзек, який до цього мовчки спостерігав за ними з-за плеча Кесседі, почав рухатися в танці повільніше, з цікавістю озирнувшись на присутніх.

— У вас у компанії взагалі хоч хтось гетеро є? — весело кинув він.

Кай і Лендон лише переглянулися й ледь помітно всміхнулися одне одному.

Даніель не втримав смішка, прикривши рота долонею.

Яго, доклавши чималих зусиль, ледь стримав усмішку, закусивши губу й відвернувшись.

Лише Кесседі закотила очі й штовхнула Яго плечем у бік.

Той у відповідь звів плечима: мовляв, а що я такого сказав?

Шейн байдужим поглядом подивився на Айзека.

Тоді повільно, майже демонстративно, перевів погляд на Джеремію.

— Так. Джеремія.

На обличчі Джеремії на секунду застиг вираз цілковитого нерозуміння. Брови злетіли вгору.

Шейн підвівся з дивана й, не сказавши більше ні слова, мало не врізавшись в одвірок, швидким кроком вийшов із тераси, засунувши руки в кишені.

Джеремія кілька секунд просто дивився йому вслід.

Потім потер долонею обличчя й розгублено розвів руками.

— Блядь... Куди він знову зібрався?

Він різко розвернувся й швидко вийшов за Шейном.

— Шейн! Повернися сюди!

Шейн навіть не озирнувся.

— Я з тобою не розмовляю!

Джеремія пришвидшив крок, наздоганяючи його.

— Ти ж розумієш, наскільки я фізично сильніший за тебе?!

Шейн продовжував іти далі, ще глибше засунувши руки в кишені, дивлячись перед собою.

— І мій терпець уже уривається!

— Не погрожуй мені! — долинуло у відповідь здалеку, уже майже на межі темряви.

Кай, дивлячись услід Шейну та Джеремії, кілька секунд мовчав.

Потім усміхнувся й похитав головою.

— Оце вже буде весело.

Вони зупинилися на березі, там, де світло з будинку вже майже не сягало.

Шейн склав руки на грудях і дивився на Джеремію з-під лоба.

Той стояв навпроти й щось емоційно пояснював, активно жестикулюючи руками. То показував кудись убік, то розводив долоні, то роздратовано проводив рукою по волоссю, явно втрачаючи терпіння.

Шейн слухав його з підкреслено байдужим виглядом.

Час від часу закочував очі, відводив погляд убік або демонстративно відвертався, ніби розмова його вже втомила до краю.

Вітер розтріпував його волосся, кидав пасма на обличчя, але він навіть не намагався їх поправити — тільки міцніше стискав руки на грудях.

Джеремія, схоже, не збирався здаватися.

Він продовжував щось говорити, раз у раз розводячи руками, тоді як Шейн лише сильніше стискав їх на грудях, зціпивши зуби, і мовчки дивився на нього.

За їхніми спинами темний океан раз по раз накочував хвилі на берег, а світло з будинку залишалося далеко позаду — тепле, жовте й майже домашнє на тлі темного нічного узбережжя.