Раді Вас бачити!

Кесседі сиділа на високому стільці біля кухонного острова, перегортаючи каталог зі спеціями. Перед нею вже лежав аркуш паперу, де вона час від часу робила короткі позначки. Закінчувалися копчена паприка, часниковий порошок і пластівці червоного перцю. Ще треба було взяти Cajun seasoning, італійську суміш трав та Old Bay — Кесседі часто використовувала його, коли готувала морепродукти.

Вона взагалі любила спеції. Особливо коли готувала для Кая. Він ніколи не любив прісну їжу й міг спокійно додати гострого соусу навіть до страви, яку Кесседі вважала вже достатньо гострою.

Вона перегорнула сторінку й зупинилася на наборі різних сумішей.

— Оце точно зайве, — пробурмотіла вона сама до себе, але все одно записала назву.

Десь нагорі відчинилися двері. Кесседі на мить підняла голову, а потім знову повернулася до каталогу.

Даніель.

Вона вже знала, що він прокинувся. Ще кілька хвилин тому чула, як він тихо спускався сходами, а потім помітила на кухонному острові його телефон.

Двері кухні відчинилися, і на порозі з'явився Даніель.

Кесседі підняла голову від каталогу й мимоволі усміхнулася.

На ньому були лише піжамні штани й розтягнута сіра футболка, яка явно була на пару розмірів більшою за нього. Волосся скуйовджене після сну, очі ще сонні. Він постояв у дверях кілька секунд, протираючи їх руками, ніби навіть не до кінця розумів, навіщо взагалі прийшов на кухню.

Кесседі затримала на ньому погляд.

Її брати завжди були красивими — і Кай, і Даніель. Близнюки мали багато спільного в рисах обличчя, але з віком їхня зовнішність усе більше відрізнялася.

У Кая риси стали чіткішими, гострішими. У Даніеля ж у дев'ятнадцять усе ще залишалося щось майже дитяче — м'які риси обличчя, спокійний погляд і та сама беззахисна сонна міміка, яка зараз робила його ще молодшим.

— Привіт, — хрипко сказав Даніель.

— Привіт, сонько, — усміхнулася Кесседі.

Він підійшов ближче, все ще сонно кліпаючи очима.

— Заснув під ранок, — пояснив він.

Кесседі лише кивнула.

— Я так і зрозуміла.

Даніель, не кажучи більше нічого, підійшов до кавомашини. Витягнув із шафи чашку, поставив її під носик, натиснув кнопку й вибрав американо. Кавомашина тихо загуділа, наповнюючи кухню запахом свіжозвареної кави.

Кесседі, не відриваючись від каталогу, кивнула в бік холодильника.

— Молоко свіже. На верхній полиці.

Даніель озирнувся на неї, потім відкрив холодильник.

— Дякую.

Він дістав пляшку молока й поставив її поруч із чашкою. Коли кавомашина закінчила, забрав чашку, долив трохи молока й перемішав каву ложкою. Зробив перший ковток і лише тоді підійшов до Кесседі.

Він сів на сусідній стілець, поставив чашку перед собою, а потім нахилився до сестри й коротко поцілував її в маківку.

Кесседі усміхнулася.

Даніель зробив ще один ковток, трохи помовчав, а потім глянув на неї поверх чашки.

— А де Айзек?

— На пробіжці, — відповіла Кесседі. — З Яго.

Даніель зробив ковток кави й поставив чашку на стільницю.

— Раніше вони майже щодня бігали.

Кесседі відклала каталог убік і всміхнулася.

— Так, а потім Яго поїхав до Лондона.

Даніель ледь помітно усміхнувся.

— Айзек сумував.

— Звісно, що так, але робив вигляд, що дорослі хлопці не сумують за друзями дитинства, — Кесседі тихо пирхнула. — Зате постійно знаходив привід згадати його. То про якусь їхню стару поїздку, то про школу, то про ті довбані пробіжки, які він начебто все життя ненавидів.

Даніель опустив погляд у чашку, приховуючи усмішку.

— Ага, а тепер знову бігають разом.

— Тепер, схоже, вирішили надолужити все, що пропустили. Добре, що він повернувся.

Даніель кивнув.

— Так. Добре.

Він зробив ще один ковток кави. На кілька секунд його погляд затримався десь перед собою, а усмішка, що ще недавно трималася на обличчі, поступово зникла.

— Кай ще спить?

Кесседі підняла на нього очі.

— Схоже на те. Я його ще не бачила.

На кухні запала коротка тиша. Кесседі нічого не сказала. Даніель повільно крутив чашку в руках.

— Ти сьогодні до Лендона не їдеш?

Даніель на мить завмер, а потім похитав головою.

— Ні.

Він потягнувся до скляної цукерниці, що стояла посеред острова, відкрив кришку й дістав одну цукерку. Неквапливо розгорнув фантик, поклав цукерку до рота й тільки тоді додав:

— Я вже чотири дні в нього не був.

На обличчі Кесседі на мить промайнув подив, але вона швидко сховала його за звичним спокійним виразом.

— Чотири?

Даніель кивнув.

Він якийсь час мовчав, повільно розсмоктуючи цукерку. Потім провів великим пальцем по краю чашки й нарешті видихнув.

— Кессі... Я вирішив закінчити стосунки з Ліамом.

— Ти остаточно вирішив?

Даніель кивнув.

— Так. Остаточно.

Він відвів погляд убік, а потім знову взяв чашку.

— Мені просто треба трохи зібратися з думками. Думаю, сьогодні ввечері скажу йому.

Даніель ще трохи помовчав, дивлячись на каву у своїй чашці.

— Як думаєш, я жорстоко вчиняю?

Кесседі подивилася на нього кілька секунд. Вона обійняла брата за плечі й прихилилася скронею до його голови.

— Знаєш, у нас у сім'ї є одна домовленість. Пам'ятаєш, ми ще коли були маленькими, домовилися, що не будемо втручатися в життя одне одного.

Даніель мовчав.

— Я можу дати тобі пораду, якщо ти її попросиш. Можу вислухати, можу допомогти розібратися в чомусь. Але не буду вирішувати за тебе, правильно ти вчинив чи ні.

Вона трохи сильніше притиснула його до себе.

— Це твоє життя, Дані. Тільки тобі вирішувати, що з ним робити.

Даніель опустив погляд на чашку.

— Але якщо ти помилишся, — тихо додала Кесседі, — я все одно буду поруч.

Він ледь усміхнувся.

— Навіть якщо я реально облажаюся?

— Навіть тоді.

Кесседі легенько стиснула його плече.

— Я ж твоя сестра.

Даніель кілька секунд мовчав, а потім повернув голову до сестри.

— Кес... Ти тому намагаєшся не втручатися в наші з Каєм стосунки? І майже не говориш зі мною про нього?

Кесседі не одразу відповіла. Її рука все ще лежала на його плечі.

— Ти ж знаєш нашого Кая. У нього дуже складний характер.

Вона ненадовго замовкла.

— Ти навіть не уявляєш, скільки разів я намагалася з ним поговорити. Зрозуміти, чому все відбувається саме так. Чому він поводиться з тобою так, як поводиться.

Даніель відвів погляд.

— Пам'ятаєш, чим закінчилася наша остання розмова?

Він ледь помітно кивнув.

Кесседі прибрала руку з його плеча й випросталася.

— Я не боюся твого брата, Дані. Іноді я навіть думаю, що повинна втрутитися. Хоча б для того, щоб захистити тебе. Проте Кай я поважаю право твого брата поводитися так, як вважає за потрібне. Це складно.

Даніель закусив нижню губу й кінчиком вказівного пальця почав вимальовувати на поверхні столу якісь химерні, безладні лінії. Потім він шумно видихнув і абсолютно спокійним голосом вимовив.

— Ти не повинна мене захищати.

Кесседі мовчала.

— І ти правильно робиш, що не втручаєшся, — продовжив Даніель. — Це не твоя відповідальність. Те, як Кай поводиться зі мною, — це наші проблеми. Наші.

Він зробив ковток кави й поставив чашку назад.

— Ти й так через це переживаєш. Іноді мені здається, що якби не ми з Каєм, то в тебе було б абсолютно ідеальне життя.

Кесседі тихо, трохи сумно розсміялася.

— У мене й так майже ідеальне життя. А ваші непорозуміння з Каєм рано чи пізно закінчаться. Для цього потрібен лише час.

Погляд Кесседі опустився на каталог, розгорнутий перед нею. Кілька секунд вона просто водила пальцем по краю сторінки, перш ніж знову перегорнути її.

Розмову перервав шум із боку пляжу. За кілька секунд двері відчинилися, і на кухню зайшли Яго та Айзек. Обидва після пробіжки — розігріті, з вологим від поту волоссям і ще з тією легкою усмішкою, яка з'являється після хорошої фізичної втоми.

— Доброго ранку, — кинув Яго, заходячи всередину.

Айзек підійшов до Кесседі першим. Нахилився, швидко поцілував її в щоку й легенько провів долонею по її волоссю, пригладжуючи його.

— Привіт, красуня.

— Привіт, — усміхнулася вона.

Потім він підійшов до Даніеля й скуйовдив йому волосся.

— І тобі привіт, соня.

— Ай, припини, — Даніель відмахнувся від його руки, але сам усміхнувся.

Яго стояв у дверях, спершись плечем об одвірок.

— Ну що, як пробіжка? — запитала Кесседі.

Яго глянув на Айзека, затримав на ньому погляд і ледь помітно підморгнув.

— Божечки, — протягнув він. — Я думав, ми просто побіжимо три кілометри. А виявилося, що я вивів на прогулянку старого діда, який ледь не залишив душу десь на другому кілометрі.

— Іди ти нахрін, — відмахнувся Айзек.

Він засміявся, відкрив холодильник і дістав пляшку води. Зробив кілька великих ковтків, витер рот тильною стороною долоні й кинув пляшку Яго. Той легко її спіймав.

— Дякую, — кинув він і теж зробив кілька ковтків.

Даніель тихо засміявся, спостерігаючи за ними.

Айзек повернувся до нього.

— А ти чим сьогодні займаєшся?

Даніель на секунду задумався, а потім знизав плечима.

— Ще не знаю. Особливих планів немає.

— То поїхали з нами в Bellevue. Кессі запропонувала допомогу в притулку для тварин.

— Seattle Humane? — перепитав Даніель.

— Ага. Собак вигуляємо, вольєри приберемо, трохи допоможемо персоналу. Буде весело.

Айзек кивнув із дверного отвору.

— Вона ще вчора знайшла їхню волонтерську програму. Каже, якщо вже день вільний, то краще провести його не лежачи вдома.

— Поїхали з нами, — повторила Кесседі, трохи нахиливши голову. Голос став м'якшим, майже благальним. — Свіже повітря, собаки. І тобі не доведеться весь день сидіти вдома.

Даніель подивився спочатку на неї, потім на Яго й Айзека. Хмикнув і взяв свою чашку.

— Ну добре. Поїхали.

— От і чудово, — усміхнулася Кесседі й встала з-за столу.

***

Айзек і Кесседі зустрічалися з шістнадцяти років.

Айзек виріс у родині лікарів. Його батько працював нейрохірургом, мати — пластичним хірургом. Батько мав азійське походження, але більшу частину життя прожив у Сполучених Штатах. Від нього Айзек успадкував виразні азійські риси обличчя, темне волосся й характерний розріз очей.

З Яго Айзек, навпаки, був знайомий практично все життя. Їхні батьки працювали в одній клініці, тому хлопці почали спілкуватися ще зовсім дітьми. Спочатку батьки просто брали їх із собою на роботу, потім хлопці почали проводити час разом уже без дорослих. Так і виросли — постійно поруч.

З Кесседі все сталося значно пізніше. Їм було по шістнадцять, коли вони випадково зустрілися в Metropolitan Market. Айзек потім не раз розповідав, що помітив її майже одразу. Кесседі була з тіткою Алішею, розглядала щось біля полиць, а він просто проходив повз. За його словами, тоді він уперше подумав, що ця дівчина йому подобається. Настільки сильно, що він уже того дня вирішив: хотів би познайомитися з нею ближче.

Знайти її виявилося нескладно. Через спільних знайомих Айзек дістав номер Кесседі, знайшов її сторінки в соціальних мережах і написав. Спочатку вони просто спілкувалися, потім почали частіше бачитися, а ще трохи згодом стало зрозуміло, що це вже далеко не просто дружба. Так вони й почали зустрічатися.

Ось трохи перефразований варіант. Зміст і основна думка повністю збережені, але текст став легшим для читання, з більш природним ритмом і плавнішими переходами:

Айзек і Кесседі завжди були різними. Айзек — спокійний, стриманий і врівноважений. Він рідко говорив більше, ніж потрібно, не любив зайвої метушні й майже завжди залишався зібраним, навіть коли навколо все йшло шкереберть. Кесседі була його повною протилежністю: легко знаходила спільну мову з людьми, швидко сходилась із будь-ким і майже ніколи не відмовлялася від спонтанних планів. Їй подобалося, коли навколо щось відбувалося — гості, розмови, сміх. Вона могла за кілька хвилин переконати всіх зібратися й поїхати кудись просто тому, що їй раптом цього захотілося.

Можливо, саме тому вони й підходили одне одному. У їхніх стосунках ніколи не було боротьби за першість чи спроб змінити одне одного. Айзек не намагався зробити Кесседі спокійнішою, а вона не вимагала, щоб він став більш відкритим чи говірким. Вони просто приймали одне одного такими, якими були. І, можливо, у тій старій фразі про протилежності справді було щось правдиве: за всі роки разом Айзек і Кесседі стали чи не найкращим прикладом здорових стосунків між двома молодими людьми — без зайвого контролю, постійних сварок і маніпуляцій.

Та за всією цією легкістю й товариськістю ховалася зовсім не легковажна людина.

Кесседі рано подорослішала. Після смерті батька, коли стосунки між близнюками остаточно зіпсувалися, Кесседі майже постійно опинялася між ними.

Між двома вогнями.

Вона могла однаково добре зрозуміти кожного з них, вислухати і спробувати згладити ситуацію, коли черговий конфлікт заходив надто далеко. Це було нелегко. Іноді їй доводилося мовчати, хоча дуже хотілося сказати все, що вона думала. Іноді — просто залишатися поруч, коли жодні слова вже не допомагали. Але Кесседі справлялася.

Можливо, саме тому за її веселою вдачею, легкістю й адекватним ставленням до людей давно вже було видно дорослу, сформовану особистість. Вона могла сміятися, жартувати, збирати всіх за одним столом і так само спокійно залишатися тією людиною, до якої приходили, коли ставало по-справжньому важко. І, мабуть, найважливіше — вона ніколи не дозволяла проблемам зламати себе.

Через різницю в характерах братів по-різному складалися й стосунки Кесседі з кожним із них.

Із Даніелем усе було простіше. Він завжди був м'якшим, відкритішим і значно охочіше впускав її у своє життя. Для Кесседі він залишався саме молодшим братом — тим, якого можна було обійняти, вислухати й без зайвих слів зрозуміти. Даніель розповідав їй майже про все. Іноді вони могли годинами сидіти на веранді, дивлячись на океан, поки він говорив про музику, Ліама, свої проблеми чи просто якісь дрібниці, які вважав важливими. Кесседі слухала, зрідка щось запитувала або усміхалася, коли він особливо захоплювався черговою розповіддю.

З Каєм було інакше. Хоча він теж був її молодшим братом, поруч із ним Кесседі часто почувалася так, ніби різниця у віці була зовсім не на її користь. Кай рано навчився приймати рішення самостійно, особливо коли справа стосувалася сім'ї. Він міг бути різким, упертим і часом нестерпним, але в серйозних питаннях майже завжди залишався зібраним і розважливим.

Можливо, на це вплинуло те, як до нього ставився Вінсент Вудворд. Дідусь із самого початку покладав на Кая значно більше, ніж просто сімейні очікування. Він бачив у ньому майбутнього керівника своєї суднобудівної компанії, привчав його до відповідальності й поступово давав зрозуміти, що одного дня саме йому доведеться прийняти на себе значну частину того, що сьогодні трималося на старшому поколінні.

А може, справа була не лише у Вінсенті. Кай просто таким був. Він звик нести відповідальність за себе й за тих, хто був поруч, навіть коли ніхто його про це не просив.

Тому поруч із Даніелем Кесседі почувалася старшою сестрою.

А поруч із Каєм — часом просто сестрою.

Наче він сам давно взяв на себе роль того, хто має знати, що робити далі.

Двері відчинилися, і на порозі з'явився Кай.

Він теж виглядав так, ніби прокинувся буквально кілька хвилин тому. Скуйовджене волосся, сонний погляд, одні піжамні штани й босі ноги, які безшумно ступали по холодній плитці.

— Доброго ранку, — пробурмотів він, проходячи повз усіх.

Кесседі мимоволі подивилася йому вслід.

Якщо Даніель для неї завжди був схожий на маленьке янголятко — спокійне, м'яке й трохи беззахисне, — то Кай був його повною протилежністю. Скоріше чортяка, який чомусь постійно прокидався вже з невдоволенням на весь світ.

І при цьому він був до біса гарним.

Його руки й майже все тіло вкривали татуювання. Кілька виднілися на спині, біля лопатки, інші заходили на ребра. Кесседі знала, що татуювання є і на ногах, хоча зараз їх не було видно.

Вона примружилася, розглядаючи його спину. Цікаво, чи не з'явилося за останній час ще кілька?

Кай захоплювався татуюваннями давно. Частину зробив собі сам, іншу йому набивав Джеремія. Іронічно, але всі татуювання Джеремії теж робив Кай.

Яго, спостерігаючи за ним, тихо хмикнув.

— Кай як завжди в піднесеному настрої з самого ранку. У тебе хоч колись буває нормальний настрій?

Кай навіть не повернув голови.

— Буває.

— Коли?

— Коли ти мовчиш.

Айзек тихо засміявся, а Яго лише закотив очі.

Кай тим часом підійшов до кухонної стійки, дістав чашку й увімкнув кавомашину.

Подвійне еспресо.

Без цукру.

Звісно.

— Кессі, ти не бачила мій сірий костюм? — запитав Кай, чекаючи, поки нагріється кавомашина. — Я його віддавав у хімчистку й уже не пам'ятаю, чи забрав.

Кесседі відклала телефон.

— Я забрала. Він у тебе в шафі, на верхній полиці. Не знаю тільки, як ти примудрився його не помітити.

Кай коротко кивнув, ніби відповідь повністю його влаштувала.

— Ти сьогодні до дідуся їдеш? — уточнила вона.

— Так. Він учора телефонував, — Кай поставив чашку під кавомашину. — Просив приїхати сьогодні. Там якісь питання щодо фірми треба вирішити. Новий проєкт чи щось таке. Від цих ділових зустрічей мене вже нудить.

Він натиснув кнопку, і машина тихо загуркотіла, наповнюючи кухню запахом свіжої кави.

Даніель увесь цей час майже не втручався в розмову. Він сидів за столом, слухаючи інших, і лише час від часу кидав на Кая короткий погляд. Робив це обережно, намагаючись не привертати його уваги, а щойно Кай повертав голову — одразу знову переводив очі на свою чашку.

— Мені з тобою поїхати? — запитав Айзек.

Кай похитав головою.

— Та ні. Лендона візьму. Він цю всю хрінь любить.

Ранок у Сіетлі був прохолодним і трохи вологим. Нічний дощ уже скінчився, але на асфальті ще блищали тонкі смуги води, відбиваючи бліде золоте світло, що пробивалося між будинками. Небо залишалося затягнутим світлими хмарами, та крізь них поступово проступало сонце.

Місто поволі оживало. На перехрестях густішав потік автівок, шини шурхотіли по мокрій дорозі, десь попереду дзенькнув сигнал світлофора. Уздовж тротуарів відчинялися перші кав'ярні, над їхніми дверима спалахували теплі жовті вогники, а крізь прочинені вікна вже тягнуло свіжомеленою кавою, ваніллю й теплим тістом. Холодне ранкове повітря змішувалося із запахом міста, і в салоні ставало трохи тепліше від кожного такого подиху.

Машина плавно їхала вулицями Сіетла, вливаючись у ранковий потік. Кай мовчки стежив за дорогою, час від часу кидаючи погляд на мокрі тротуари й перехожих, які поспішали з паперовими стаканчиками в руках.

Біля невеликого кафе він пригальмував.

— Почекай.

Через кілька хвилин він повернувся з двома стаканчиками й мовчки простягнув один Лендону.

— Без цукру?

Кай коротко кивнув:

— Як завжди.

Собі він взяв подвійний еспресо. У Лендона в руках була матча на кокосовому молоці. Лендон опустив погляд на стаканчик і ледь помітно усміхнувся куточками губ.

Кай помітив це й повернув голову:

— Що?

— Нічого.

— Тоді чого усміхаєшся?

Лендон глянув на нього, затримавши погляд на секунду довше:

— Досі не звик бачити тебе в костюмах.

Кай провів долонею по лацкану, поправив манжету й пригладив тканину на грудях — рухи були трохи різкими, незвичними для людини, яка зазвичай не носить такий одяг.

— Ти ж знаєш, це не моє.

— Дарма, — спокійно відповів Лендон. — Тобі личить.

Кай зиркнув на своє відображення в бічному склі, зробив ковток еспресо й хмикнув:

— Кому справді личить такий одяг, так це твоєму брату.

Лендон похитав головою.

— Джеремії взагалі личить усе. Татуювання, пірсинг, класика — він про це просто не замислюється. Він виглядає органічно в будь-якому ганчір'ї, бо сприймає свою зовнішність як належне.

Лендон зробив ковток матча й відвів погляд у вікно.

Кай лише перевів погляд назад на дорогу, а тоді усміхнувся.

— Він у нас класний.

Лендон лише хмикнув, зробивши ще один ковток матча.

— Пам'ятаєш прийом у Колдвелла?

Лендон повернув до нього голову.

— Ага.

На губах Кая з'явилася ширша усмішка.

— Господи, Джер тоді взагалі відпалив.

Лендон засміявся тихо, майже беззвучно, і похитав головою, дивлячись у вікно.

Іноді йому здавалося, що Джеремія взагалі не вмів поводитися так, як від нього очікували. Особливо там, де всі навколо надто серйозно сприймали власні статуси, прізвища й посади.

Він досі пам'ятав той вечір.

Прийом у будинку прокурора Колдвелла мав бути черговим нудним політичним вечором із келихами шампанського, вимушеними усмішками й розмовами, у яких ніхто насправді не говорив того, що думав.

Джеремія, здається, вирішив виправити це вже в першу годину.

Ще вдома він уже встиг пошкодувати про те, що погодився їхати.

Костюм, який для нього замовила Летиція, не сподобався Джеремії ще до того, як він встиг нормально роздивитися себе в дзеркалі.

Він раз у раз смикав брюки, які, на його думку, були надто вузькими, поправляв сорочку й піджак.

— Вони мене душать.

Лендон, стоячи біля дверей, підняв брову.

— Це брюки, Джер.

— Я знаю, що це брюки.

Він знову смикнув тканину на стегні.

— Тоді перестань поводитися так, ніби вони намагаються тебе вбити.

Джеремія невдоволено глянув на нього через дзеркало.

Піджак теж, на його думку, сидів неправильно. Тиснув у плечах, сковував рухи рук і взагалі заважав нормально рухатися.

Лендон кілька секунд мовчки дивився на нього, а потім ледь усміхнувся.

Костюм був пошитий на замовлення саме для Джеремії. Він сидів на ньому ідеально — чітко по фігурі, без жодної зайвої складки. Темно-сірий піджак, біла сорочка, темна краватка.

І все це на тлі пірсингу, татуювань і короткого, майже попелястого волосся виглядало настільки органічно, що Лендон щиро не розумів, як його брат примудряється бачити в дзеркалі щось інше.

Джеремія ще раз глянув на своє відображення.

Потім поправив комір.

Потім краватку.

Потім знову смикнув піджак.

— Ненавиджу його.

— Костюм?

— Увесь цей вечір.

Лендон усміхнувся.

— Ти ще навіть не вийшов із дому.

— Мені вже не подобається.

За кілька хвилин Джеремія остаточно втратив терпіння, вийшов із кімнати й спустився вниз. На нього вже ніхто не звертав уваги — усі готувалися до виїзду.

Він просто сів у машину й чекав, поки інші нарешті зберуться.

А коли вони приїхали до будинку Колдвелла, нічого не змінилося.

Джеремія майже постійно поправляв піджак, смикав манжети й час від часу проводив долонею по тканині на грудях, наче все ще намагався знайти спосіб зробити костюм менш незручним.

Хоча з боку це виглядало зовсім інакше.

Він виглядав так, ніби саме для таких вечорів і був створений.

Лендон тоді ще не знав, що за кілька годин Джеремія змусить його забути про костюм остаточно.

Джеремія завжди цікавив пресу.

Він був сином сенатора Ніколаса Гровера від першого шлюбу — а для журналістів цього вже було достатньо, щоб уважно стежити за ним.

Лендон до цього звик ще з дитинства. Камери, фотографи, запитання на публічних заходах — усе це було частиною його життя настільки давно, що він уже майже не помічав присутності об'єктивів. Його з самого малечку вчили поводитися перед пресою, знати, що можна сказати, а що краще залишити при собі, усміхатися тоді, коли цього вимагала ситуація, і не показувати зайвого.

Джеремія був зовсім іншим.

Коли у дванадцять років він переїхав до Сіетла, разом із ним сюди приїхало й прізвище Гровера, яке вже давно було відомим у місті. Але самого Джеремію це ніколи не цікавило.

Він не хотів бути частиною цього світу.

Не давав інтерв'ю. Не спілкувався з журналістами. Не затримувався перед камерами й завжди намагався триматися якомога далі від людей, які приходили на прийоми заради фотографій і чужих історій.

Батько не змушував його.

Навпаки, Ніколас Гровер давно зрозумів, що син не хоче публічності, і не намагався зробити з нього чергового представника родини перед камерами.

Тому Джеремія спокійно залишався осторонь.

Принаймні до того вечора.

До Джеремії підійшов чоловік років сорока з бейджем Seattle Society на лацкані піджака. У руках він тримав невеликий блокнот і ручку.

Мейсон Моріс працював для журналу, який регулярно висвітлював життя політичної та бізнес-еліти Сіетла: прийоми, благодійні вечори, закриті заходи й людей, чиї прізвища постійно з'являлися на перших шпальтах.

— Містер Гровер, якщо не заперечуєте, можна поставити вам кілька запитань?

Джеремія глянув на нього, на мить затримав погляд, а потім шумно видихнув, ніби зважуючи всі «за» і «проти». Раніше він, найімовірніше, навіть не дав би договорити. Ввічливо. Без грубості. Але так, щоб журналіст більше ніколи не намагався підійти до нього.

Цього разу Джеремія лише опустив погляд на келих у своїй руці.

У джин-тоніку плавало кілька тонких скибочок лайма. Він повільно прокрутив келих між пальцями, зробив кілька ковтків, а тоді підняв очі на журналіста.

— Задавайте.

— Тоді почнемо з вашого батька. Як син сенатора Гровера, ви, мабуть, добре знаєте його роботу. Як ви оцінюєте його політичну кампанію та його підхід до розвитку міста? Чи вважаєте ви правильними рішення, які він зараз приймає щодо Сіетла?

Джеремія кілька секунд мовчав.

— Думаю, мій батько дуже добре знає, що робить.

Журналіст кивнув, записуючи.

— Він живе своєю роботою. Витрачає на неї більшу частину свого часу і щиро вважає, що може зробити місто кращим. Тому, так. Я думаю, його стратегія сильна.

Журналіст поставив у блокноті останню крапку й перевів на нього погляд.

— А якщо від політики перейти до вас? Ви представляєте сучасну молодь. Навчаєтеся в престижному коледжі, походите з відомої родини. Що б ви могли порадити своїм одноліткам?

Джеремія ледь помітно всміхнувся.

Він опустив погляд на свій келих, а потім провів пальцями по лацкану костюма.

— Не намагатися бути кимось, ким ви не є.

Він зробив коротку паузу.

— Звучить банально, знаю. Але чомусь саме це люди найчастіше забувають.

Джеремія оглянув зал, де навколо нього стояли люди в дорогому одязі, з бездоганними зачісками й відпрацьованими усмішками.

— Зараз я стою перед вами в костюмі, який коштує більше, ніж багато людей заробляють за кілька місяців.

Він усміхнувся.

— І так, він чудово на мені сидить. Мені це вже сказали разів десять за вечір.

Погляд ковзнув по темно-сірій тканині.

— Але мені в ньому незручно.

Журналіст трохи підняв брови.

— Він тисне в плечах. Брюки надто вузькі. Краватка заважає. Я весь вечір поправляю цей клятий піджак.

Джеремія знизав плечима.

— І ось у чому проблема. Ми постійно плутаємо те, що добре виглядає, з тим, що добре для нас.

Він зробив ще один ковток джин-тоніку.

— Вам можуть сказати, що цей костюм вам пасує. Що ця машина вам пасує. Що ця робота, ця компанія, це життя — усе вам пасує.

Він ненадовго замовк.

— Але якщо вам у цьому житті незручно, який сенс?

Журналіст перестав писати.

— Якщо вам подобається костюм — носіть його. Якщо ні — зніміть. Якщо вам подобається бути серед сотні людей — залишайтеся. Якщо хочеться тиші — йдіть туди, де її можна знайти.

На губах Джеремії з'явилася ледь помітна усмішка.

— Не треба проживати життя так, щоб воно добре виглядало для інших.

Він поставив келих на стіл.

— Воно має бути зручним для вас.

На кілька секунд Джеремія замовк.

Він подивився просто на журналіста.

— Якщо вам добре у власному житті, вам не потрібне схвалення всіх інших.

Журналіст кілька секунд просто дивився на нього, а потім повільно усміхнувся.

Джеремія ж уже відвернувся, ніби щойно не сказав нічого особливого.

А наступного ранку саме ці слова зробили його одним із найбільш обговорюваних людей того вечора.

Інтерв'ю, яке спочатку мало стати лише кількома короткими відповідями для матеріалу про прийом, несподівано отримало значно більший розголос.

Його почали активно поширювати в мережі. Вирізки з відповідями Джеремії з'являлися в соціальних мережах, його цитували в коментарях, а під самим матеріалом поступово зібралися тисячі переглядів.

У Джеремії навіть з'явилися свої прихильники.

Навіть сенатор Гровер, який раніше намагався не втягувати сина у власне політичне життя, після того інтерв'ю почав частіше згадувати Джеремію під час публічних виступів.

З помітною гордістю.

Він говорив про його погляди, навчання, самостійність і здатність формувати власну думку, не озираючись на прізвище, яке носив.

І, мабуть, саме це було найважливішим.

Після того вечора Джеремію перестали сприймати лише як сина сенатора Гровера.

Він став окремою людиною — молодим хлопцем із власною позицією, який не боявся говорити прямо й не намагався підлаштуватися під очікування тих, хто стояв навколо.

Ділова зустріч у Woodward Marine Industries виявилася значно коротшою, ніж Кай очікував. Усього за сорок хвилин управління компанії встигло обговорити основні питання, переглянути необхідні документи й домовитися про подальші кроки.

Дорогою до будинку Аддерлі Каю зателефонував Джеремія.

Вони з Шейном були на пляжі. Там уже зібралася компанія місцевих хлопців, і хтось запропонував зіграти у волейбол.

Кай одразу змінив маршрут.

Вони заїхали додому, швидко переодягнулися й майже не затримувалися. Лендон узяв футболку та джинси Кая — повертатися до будинку Гроверів за своїми речами не хотілося.

За кілька хвилин вони вже знову були в машині.

До Alki Beach залишалося зовсім небагато.