Раді Вас бачити!

Як можна водночас кохати людину до нестями й ненавидіти її до втрати пам'яті?

Кохати так, що від самої думки про її втрату холоне все тіло, а серце стискається від жаху. Ненавидіти так, що в якийсь момент хочеться лише одного — щоб цей нескінченний біль нарешті припинився. Без жалю. Без докорів сумління.

Наші дні.

Даніель лежав на ліжку, невидющим поглядом дивлячись на екран смартфона. З першого поверху долинали приглушені баси, уривки чужого сміху й гул десятків голосів — вечірка була в самому розпалі. За панорамними вікнами, що виходили просто на затоку, повільно згасав день. Останні промені сонця довгими тінями ковзали по сірих стінах спальні, суцільно обклеєних музичними постерами, що здавалися мовчазними уламками минулого — часу, коли ця кімната була наповнена сміхом, музикою й мріями. Часу, коли Даніель ще вмів щиро усміхатися. Тепер постери залишалися єдиними свідками того життя і єдиним нагадуванням про хлопця, яким він колись був.

Пальці лівої руки ледь слухалися. Даніель набрав кілька слів, натиснув «Надіслати», перевернув телефон екраном донизу на ліжко й заплющив очі.

Усередині було дивно порожньо. Не так, як після звичайної сварки чи безсонної ночі. Це була порожнеча людини, яка надто довго жила в постійній напрузі. Такі люди вже не кричать, не плачуть і не шукають виходу. Одного дня вони просто перестають розуміти, де закінчується втома й починається відчай.

За три роки стосунків із Ліамом змінилося надто багато. І майже всі ці зміни були не на краще.

Два роки тому Ліаму поставили страшний діагноз — хронічну форму лейкемії.

Спочатку вони намагалися поставитися до цієї новини тверезо й раціонально.

Без паніки.

Без істерик.

Домовилися пройти цей шлях разом, хай яким важким він виявиться. Даніель розумів, наскільки виснажливим є лікування. Знав про фізичний біль, нудоту, нескінченні крапельниці, безсонні ночі й страх, який повільно з'їдає людину зсередини. Саме тому пообіцяв собі бути поруч. Розуміти. Підтримувати. Не дозволити Ліаму залишитися сам на сам із хворобою.

Але останній рік перетворив їхнє життя на пекло.

Нескінченні звинувачення.

Істерики.

Маніпуляції.

Кожен день перетворився на випробування. Даніель давно навчився добирати слова так обережно, ніби будь-яка необережна фраза могла спровокувати вибух. Він перестав сперечатися, перестав щось доводити. Лише мовчки відступав, коли чергова розмова оберталася на чергову катастрофу.

І тепер дедалі частіше ловив себе на думці, що більше не витримує.

Іноді йому хотілося просто зникнути.

Іноді — померти.

А іноді... прокинутися три роки тому, до того, як вони ще не знали одне одного.

Або, навпаки, повернутися в той день, коли все тільки починалося.

Це сталося на озері Вашингтон.

У Вінсента Вудворда — дідуся Даніеля, власника однієї з найбільших суднобудівних компаній країни, — був заміський будинок. Масивна двоповерхова кам'яна споруда, зведена ще його батьком, Даніелем Ноелем Вудвордом, із високими вікнами та важкими дерев'яними балками, більше нагадувала середньовічний замок, ніж сучасну віллу.

Вісімнадцятого липня того року Даніелю та Каю виповнилося шістнадцять.

Ранок розпочався звичним святковим безладом: десятки гелієвих кульок під стелею, велетенський торт і гора коробок із подарунками. День народження Даніеля та Кая в родині завжди святкували без зайвого пафосу, лише в колі найближчих. Втім, Вінсент Вудворд ніколи не шкодував грошей ні на подарунки, ні на організацію свята, тож скромним його не можна було назвати. Цього року він перевершив навіть самого себе: Кай не приховував захвату, без кінця крутячи в руках ключі від свого першого автомобіля, а Даніель нарешті отримав мотоцикл, про який мріяв уже не один рік.

Та справжнє святкування було ще попереду. Надвечір Кесседі влаштувала гучну вечірку просто на березі озера.

— Можна попросити у вас трохи льоду?

Даніель озирнувся.

Біля дерев'яної огорожі стояв незнайомий хлопець із металевим відерцем у руці — високий, худорлявий, із карими очима та темним волоссям. На його обличчі застигла напрочуд мила, трохи винувата усмішка.

— У нас холодильник зламався, — пояснив він, потираючи потилицю.

— Так, звісно. Ходімо, покажу, де наш. — Кесседі вислизнула з обіймів Айзека, підморгнула гостеві й кивнула на будинок. Хлопець несміливо рушив за нею.

— Сподобався? — тихо пирхнув Кай, помітивши погляд брата.

Даніель не відповів одразу. Він і сам не планував задивлятися, та чомусь не міг змусити себе просто відвести очі. У цьому незнайомці було щось таке, що одразу чіпляло увагу — можливо, легка незвичність у рухах чи те, як він тримався серед галасливого натовпу гостей.

Навколо й далі гриміла музика, сміялися гості, дзвеніли келихи, але цей шум на мить ніби віддалився. Даніель дивився на хлопця з відерцем у руках і ловив себе на думці, що це миттєве зацікавлення чомусь тривожно й різко відгукується десь усередині.

— Так, сподобався.

— Дивно. Я думав, брюнети — не твій тип.

Кай скоса глянув на брата-близнюка.

Даніель ледь усміхнувся.

— Виходить, нам обом так лиш здалося.

Телефон завібрував.

Раз.

Другий.

Третій.

Даніель навіть не поворухнувся. Він знав, хто телефонує. Цей специфічний, настирливий ритм вібрації він уже давно впізнавав із першої секунди, реагуючи на нього швидше, ніж встигала запрацювати свідомість.

Усередині вже кілька місяців точилася одна й та сама виснажлива думка: можливо, їхнім стосункам час закінчитися? Але щоразу за нею приходило інше, набагато страшніше запитання, яке позбавляло будь-якої рішучості.

А як залишити людину, яка помирає?

Зробивши над собою зусилля, Даніель розплющив очі, повільно підняв руку й, зваживши кожен рух, провів пальцем по екрану.

Він прийняв дзвінок.

— Так, Ліаме.

— Ти не відповідаєш на повідомлення.

— У мене немає настрою. Давай поговоримо пізніше.

— Може, варто було дочекатися, поки я помру, а вже потім ходити по вечірках?

— Сьогодні день народження Айзека.

— Аааа. Ну тоді розважайся. Можеш ще й хлопця собі знайти. Здорового. Такого, який не псуватиме тобі життя своєю хворобою.

Даніель піднявся з ліжка й вийшов на терасу. Притулився спиною до стіни й повільно сповз на підлогу. Затока зустріла його прохолодним вітром. Він жадібно вдихнув свіже повітря, дозволяючи йому хоч трохи вгамувати хаос у голові.

— Навіщо ти це кажеш? Ти ж знаєш, що я тебе кохаю...

— І ніколи мене не покинеш? Так? Ти повторюєш це постійно, але я вже не впевнений, що сам у це віриш.

У слухавці почувся приглушений схлип.

— Ліаме, заспокойся...

— Перестань мене заспокоювати! — закричав той, захлинаючись сльозами. — Ти просто чекаєш, поки я здохну, аби спокійно жити! А я гнитиму в могилі!

— Благаю, замовкни... — голос Даніеля тремтів. — Я зараз приїду.

— Не треба! Якби хотів бути поруч, залишився б зі мною в лікарні.

Пальці Даніеля стиснулися навколо телефону так сильно, що побіліли кісточки.

— У хлопця моєї сестри день народження, чорт забирай! І так, я хочу хоча б один вечір провести зі своєю родиною!

Коротка тиша на тому кінці.

— Гарного вечора, — холодно кинув Ліам.

Короткі гудки.

Даніель повільно опустив телефон.

Темрява навкруги ставала густішою. Він сидів, притиснувши коліна до грудей, і дивився на чорну воду затоки, не в змозі відвести очей. Він уже не знав, чого боїться більше: втратити Ліама чи остаточно зламатися, безуспішно намагаючись урятувати людину, яка щоразу відштовхує його сильніше.

Останнім часом Ліам часто так робив. Якщо розмова йшла не за сценарієм, який він уже прокрутив у себе в голові, він просто скидав виклик, вмикав режим польоту.

А вранці все починалося спочатку.

Десятки повідомлень із вибаченнями.

Обіцянки змінитися.

Або нова хвиля звинувачень.

Даніель сидів на холодній підлозі тераси, бездумно дивлячись на океан.

Хотілося плакати.

По-справжньому.

Не стримуючись.

Так, щоб разом зі сльозами з нього вийшла вся втома останніх місяців.

Але сліз не було.

Даніель до крові закусив нижню губу, навіть не відчувши металевого присмаку в роті. Він лише сильніше стиснув щелепи, ніби фізичний біль міг хоча б на кілька секунд заглушити той, що вже давно оселився всередині.

— Все добре?

У дверях, недбало підперши плечем одвірок, стояв високий темноволосий хлопець. Густе волосся спадало на лоб, ніби він щойно машинально провів по ньому рукою. Правильні, ніби висічені з мармуру риси обличчя легко могли здатися холодними, та перше враження руйнував погляд темно-карих очей — уважний, спокійний. У ньому не було ні жалю, ні цікавості. Лише стримана зосередженість людини, яка звикла спочатку спостерігати, а вже потім говорити.

— Не зовсім, — тихо відповів Даніель.

Хлопець ледь помітно кивнув.

— Яго.

Він відштовхнувся від одвірка й неспішно зайшов до кімнати.

— Так, я впізнав тебе. Не так уже й сильно ти змінився за два роки.

На вустах Даніеля промайнула втомлена посмішка.

Яго підійшов ближче й мовчки простягнув руку.

— Прогулятися не хочеш?

— Хочу.

Даніель без вагань вклав свою долоню в його.

Яго легко допоміг йому підвестися.

— А поговорити?

— Хочу.

— Я очікував іншої відповіді.

— Інколи ми сподіваємося на одне, а отримуємо зовсім інше...

Яго ледь усміхнувся. Не поблажливо — радше так, ніби ця фраза була знайома і йому самому. За кілька секунд він розтиснув пальці.

Даніель зайшов до кімнати, підійшов до дивана біля каміна, взяв куртку й накинув її на плечі. Лише тепер він відчув, як сильно змерз. Чи то від вечірнього повітря, чи від розмови з Ліамом — сказати вже було важко.

— Поїдемо до причалу?

Даніель поглянув на Яго через плече.

Хлопець кивнув.

— Просто... я не дуже вмію підтримувати людей у таких ситуаціях. Але вислухати можу.

— Мене це цілком влаштовує.

— Але спочатку мені потрібно до кімнати Кая.

Даніель здивовано підняв брову.

У відповідь Яго мовчки вказав на темну пляму від коктейлю на своїй сорочці.

На обличчі Даніеля промайнуло розуміння, а слідом — ледь помітна усмішка. Така коротка, що її майже неможливо було помітити.

— Можеш позичити якусь футболку? — після кількох секунд вагання запитав Яго.

Даніель лише кивнув і поглядом показав на шафу в кутку.

За кілька хвилин до цього.

Вечірка на честь дня народження Айзека Рейнфорда проходила в триповерховому особняку родини Аддерлі на узбережжі Тихого океану.

Багато років тому Вінсент Вудворд подарував цей будинок своїй доньці Валенсії на повноліття. Після її смерті особняк перейшов у спадок її дітям — Кесседі та синам-близнюкам Даніелю і Каю. Кілька років тому Кесседі започаткувала традицію благодійних вечірок, які швидко стали одними з найочікуваніших світських подій Сіетла. Вони незмінно збирали під одним дахом спадкоємців найвпливовіших і найбагатших родин міста. Розкіш і бездоганна організація давно стали візитівкою цих заходів, і цей вечір не був винятком.

Правила тут залишалися незмінними: платний вхід, лише повнолітні гості, дрескод і категорична заборона на наркотики. Порушити їх наважувалися одиниці.

Кай сидів в альтанці разом із друзями, але навіть серед кількох десятків гостей одразу привертав увагу. Старший із близнюків Аддерлі належав до тих людей, чию появу неможливо не помітити. Високий, стрункий, із непохитною самовпевненістю та невимушеною грацією, він поводився так, ніби будь-яке місце, де він опинявся, автоматично ставало його територією.

Світле волосся недбало спадало на лоб, а кілька неслухняних пасом ледь торкалися вій, ніби навмисно приховуючи частину холодного погляду. Коротко вистрижені скроні лише сильніше підкреслювали різкі, майже бездоганні риси обличчя. Вилиці здавалися висіченими з мармуру, щелепа — чіткою й напруженою, а темні густі брови разюче контрастували зі світлим волоссям.

Та найбільше вражали очі. Світлі, майже сталеві, вони випромінювали холодну уважність і ніби проникали просто в душу. У них не було тепла — лише мовчазна сила та непроникна маска байдужості.

Його губи майже ніколи не торкала усмішка. Лише зрідка в куточках з'являвся ледь помітний її відблиск — короткий, небезпечний і настільки привабливий, що міг змусити серце пропустити удар.

Чорна шкіряна куртка, темна футболка, срібний ланцюжок на шиї та кілька сережок у вусі лише завершували образ. Але справа була не в одязі. Було щось у тому, як він сидів, мовчав і дивився на людей, що змушувало мимоволі насторожуватися. Кай нагадував шторм над океаном — спершу зачаровував своєю тишею, та кожен, хто хоч раз потрапляв у його епіцентр, знав: ця видима спокійність може закінчитися будь-якої миті, щоб безжально зруйнувати все на своєму шляху.

— Коли Яго повернувся до Сполучених Штатів?

Хлопець, що сидів навпроти, ліниво потягнувся, розминаючи затерплі м'язи шиї.

— Учора ввечері.

Джеремія Гровер.

З першого погляду здавався людиною, яку майже неможливо вивести з рівноваги. Спокійний, небагатослівний, він не мав звички привертати до себе увагу, але дивним чином усе одно її привертав.

Коротко підстрижене світле, майже попелясте волосся підкреслювало чіткі риси обличчя: високі вилиці, різко окреслену щелепу й прямий ніс. Блакитні очі дивилися уважно, трохи спідлоба. У цьому погляді не було ні зверхності, ні співчуття — лише стримана уважність людини, яка звикла спочатку слухати, а вже потім говорити.

Світла шкіра контрастувала з темним одягом, а маленькі сережки у вухах ставали чи не єдиною деталлю, що ненав'язливо натякала: за зовнішнім спокоєм ховалася людина, здатна порушити правила, якщо вважатиме це правильним.

Джеремія майже не рухався. Ліниво розминаючи затерплу шию, він мовчки спостерігав за друзями й говорив рівно стільки, скільки було потрібно. Було в ньому щось таке, що не дозволяло недооцінювати його.

— Вирішив зробити подарунок другу дитинства? — хмикнув Кай.

— Він перевівся до нашого університету і, здається, повернувся до Сіетла назавжди.

Питання Кая було риторичним, але відповів на нього Шейн Лі Вон.

Зробивши ковток із келиха, хлопець скоса поглянув на того, хто сидів за столиком поруч із Кесседі та Айзеком.

Темне, трохи недбале волосся обрамляло правильні, тонкі риси його обличчя, видаючи в ньому вихідця зі Сходу. Утім, найбільше запам'ятовувалися майже чорні очі — уважні, спокійні й напрочуд живі. У зовнішності Шейна не було нічого показного, але саме ця стриманість притягувала до нього людей.

Чорна куртка із сітчастими вставками й ременями поверх білої футболки та маленьке срібне кільце у вусі лише доповнювали його дещо зухвалий образ.

Шейн говорив небагато, зате майже завжди — по суті.

— Скільки часу він прожив у Лондоні?

Парубок, що лежав на дивані, поклавши голову Каєві на коліна, ліниво відірвав погляд від екрана смартфона й лише тоді перевів очі на друзів.

Еверетт Лендон Гровер-Косс.

Лендон належав до тих людей, які не потребували гучних слів, щоб привернути до себе увагу. Вона сама знаходила його. Спокійний, упевнений у собі й незворушний, він справляв враження людини, яку майже неможливо вибити з рівноваги. У цьому Лендон був напрочуд схожий на свого зведеного брата Джеремію.

Темно-каштанове волосся недбало спадало на чоло, підкреслюючи правильні, майже модельні риси обличчя: високі вилиці, чітко окреслену щелепу й прямий ніс. Сіро-блакитні очі дивилися уважно й напрочуд спокійно. На перший погляд вони здавалися такими ж холодними й неприступними, як у Джеремії, та це враження швидко розвіювалося. За стриманістю Лендона ховалися щира доброзичливість і рідкісне вміння співпереживати.

До своєї вроди він давно звик. Інакше й бути не могло — із дитинства Лендон жив у світі фотокамер, світських заходів і чужих захоплених поглядів. Високий, стрункий, із майже бездоганними рисами обличчя, він без особливих зусиль притягував увагу.

Він не терпів дешевої показовості, віддаючи перевагу простій класиці: приглушеним сорочкам й темним піджакам, що бездоганно сиділи по фігурі. Лише срібні сережки у лівому вусі та татуювання на шиї ненав'язливо нагадували, що Лендон завжди жив за власними правилами.

— Два роки, — відповів Кай, опустивши погляд на Лендона й ледь помітно всміхнувшись куточками губ.

У цей час біля бару назрівав конфлікт.

Музика все ще гриміла, хтось сміявся, офіціанти розносили коктейлі, але навколо барної стійки вже почало збиратися дедалі більше людей. Розмови стихали одна за одною. Присутні добре знали: якщо на вечірці Кесседі Аддерлі спалахує сварка, нічим хорошим вона зазвичай не закінчується.

— Якого хріна, Яго?! — викрикнув кремезний хлопець Кірк, коли його різко відштовхнули від стійки.

Яго навіть не глянув на нього.

Його увага була прикута до дівчини, що стояла поруч.

— Скільки твоїй дівчині років? — хрипко запитав він.

— Яка тобі різниця? Через тебе я розлив коктейль! Відвали.

— Скільки років? — Яго звернувся безпосередньо до дівчини.

Та помітно здригнулася. Її пальці сильніше стиснули край короткої спідниці.

— Сімнадцять буде через чотири місяці, — тихо відповіла вона, не наважуючись підняти очі.

Щелепи Яго стиснулися так сильно, що під шкірою напружилися жовна.

— Якого біса, Кірк? Зараз я викличу таксі, і вона поїде додому.

— Ти знаєш правила, Кірк. Жодних наркотиків. І лише повнолітні, — Кесседі, котра до цього стояла поруч зі своїм хлопцем Айзеком біля Яго, зробила крок уперед, опинившись між хлопцями.

Висока, струнка, з довгим світлим волоссям, що м'якими хвилями спадало на плечі, вона привертала увагу не менше за свого брата. Правильні риси обличчя, чітко окреслені вилиці й світлі, майже сталеві очі безпомилково видавали в ній Аддерлі. Варто було лише поглянути на Кесседі та Кая поруч, щоб зрозуміти: вони рідні. Ті самі майже бездоганні риси, той самий уважний, холодний на перший погляд погляд і та сама природна врода, що мимоволі притягувала до себе чужі очі. Але якщо Кай справляв враження людини, до якої боялися зайвий раз наблизитися, то Кесседі пом'якшували жіночність, упевненість і природна привітність.

Її пальці на мить стиснулися в кулак, а тоді розтулилися — так само швидко, як і напружилися. Яго був надто запальним, а Кірк — надто впертим, щоб просто відступити.

Та найбільше вона боялася зовсім іншого.

Кай.

Він мовчки спостерігав за всім із альтанки.

Не втручався.

Навіть не ворухнувся.

І саме це було найнебезпечніше.

Кесседі надто добре знала брата. Якщо Кай мовчав, це ще не означало, що йому байдуже.

— Дівчата хочуть розважитися, Кесс, у чім проблема? — посміхнувся Кірк, обіймаючи дівчину за талію і ще ближче притягуючи її до себе.

— Вони ще діти.

Яго різко вхопив дівчину за руку й відтягнув убік.

Вона боляче вдарилася плечем об барну стійку, тихо скрикнула й одразу ж притиснула долоню до забитого місця. Очі миттєво наповнилися слізьми, але вона стрималася, поспіхом відступаючи до своїх подруг.

Навколо запала така тиша, що навіть музика перестала відчуватися.

Обличчя Кірка перекосилося від люті. Він зробив крок уперед. Кулаки стиснулися так, що побіліли кісточки.

Яго навіть не кліпнув.

— Кірк, забирай хлопців і йди.

Голос Кая прозвучав тихо.

Саме цього Кесседі й боялася.

Кірк зловісно посміхнувся.

— А ось і татусь, — награно солодким тоном кинув він.

На обличчі Кая не здригнувся жоден м'яз.

— У тебе дві хвилини, Барлоу.

Кірк ще кілька секунд мовчки дивився йому в очі. Щелепи напружилися, пальці стиснулися в кулаки, та зрештою він важко видихнув і зробив крок назад. Не тому, що погодився. Просто надто добре знав: переходити Каю Аддерлі дорогу — однаково що добровільно шукати собі проблеми.

Лендон мовчки підвівся.

Ковзнувши поглядом по трьох переляканих дівчатах, він перевів його на Кірка, а тоді — на Яго.

— Ми з Каєм відвеземо дівчат. А тобі, Яго, краще переодягнутися. Подивись щось у гардеробі Кая.

Яго лише глянув на темну пляму від коктейлю, який кілька хвилин тому розлив Кірк. Долоні досі були стиснуті в кулаки. Він повільно розтулив пальці, силоміць змушуючи себе заспокоїтися.

— Ще пам'ятаєш, де знаходиться моя кімната? — із ледь помітною усмішкою запитав Кай.

— Пам'ятаю, Кай.

Яго демонстративно закотив очі.

Лише друзі знали, що цей показний жест не мав нічого спільного з роздратуванням. Так він ховав напругу, яка досі не відпускала.

Різко розвернувшись, Яго неспішно попрямував до сходів.

— Цього року Ліззі виповнилося б п'ятнадцять...

Тихий голос Айзека майже загубився серед музики.

Він повільно підійшов до дивана й важко опустився поруч із Джеремією.

— Чому ти повернувся?

Даніель і Яго сиділи на старих, потрісканих від сонця дошках пірса. Перед ними розкинувся океан. Його спокій давно зник: вода потемніла, набувши важкого свинцевого відтінку, а хвилі повільно й глухо накочувалися на берег. Горизонт розчинився за низькими, рваними хмарами, що стрімко насувалися з відкритого моря. Повітря стало густим і вологим, насиченим гострим присмаком озону й солі. Чайки тривожно кружляли над самою водою, шукаючи прихистку, а вітер, поки ще поривчастий, із кожною хвилиною набирав сили. Усе навколо завмерло в напруженому очікуванні, ніби сама природа затамувала подих перед тим, як випустити на волю нестримну лють бурі.

Яго любив океан.

І це була одна з причин, чому він повернувся.

— Я думав, ми поговоримо про тебе, — спокійно відповів Яго.

Він не повернув голови, лише ковзнув поглядом по Даніелю, помічаючи, як напружено застигли його плечі.

— Він так сильно мене ненавидить?

— Ні. Не думаю, що це ненависть, Дані.

— Ти знаєш, у чому справа?

— Знаю.

— Але не скажеш.

— Не скажу.

Даніель сумно всміхнувся. Його погляд загубився на темній поверхні океану, над якою дедалі густіше нависали грозові хмари.

— Що ж... Спробувати було варто.

Кілька секунд вони мовчали. Вітер перебирав волосся Даніеля, а прохолодне повітря лише сильніше підкреслювало порожнечу, що оселилася всередині нього.

— Коли він почав тебе ігнорувати?

— Не знаю... Це сталося не за один день. Він просто... поступово віддалявся.

Дані знизав плечима, намагаючись надати цим словам байдужості. Та пальці самі собою нервово ковзали по шорсткій дошці пірса, видаючи те, що він так відчайдушно приховував.

— Можливо... Кай так і не зміг змиритися з тим, що його брат-близнюк — ґей.

Яго заплющив очі. Лише на мить — так, ніби на частку секунди дозволив собі зняти з обличчя звичний спокій. Іноді носити чужі таємниці виявлялося значно важче, ніж власні.

Він знав правду.

Знав, чому Кай відвернувся від брата.

Повільно розплющивши очі, Яго перевів погляд на темну гладінь океану. Хвилі одна за одною накочувалися на берег, ніби й вони не наважувалися порушити мовчання.

— Дані...

Голос Яго раптом пом'якшав, і Даніель усе зрозумів одразу.

Річ була зовсім не в цьому.

— Після того, як Ліам захворів...

Даніель завмер. Кілька секунд він безрезультатно намагався вимовити хоч слово, а тоді недовірливо насупився й перевів погляд на Яго.

— До чого тут узагалі Ліам?

Яго проігнорував запитання.

Та Даніель і не чекав відповіді. Одного його спокійного погляду вистачило, щоб зрозуміти: пояснень не буде.

Яго повільно підняв погляд на нічне небо.

— Як він?

— Ліам?

— Угу.

Даніель опустив очі на долоні, міцно переплівши пальці. Суглоби побіліли від напруження, хоча сам він цього не помічав.

— Проходить черговий курс хіміотерапії. Дуже схуд...

Яго ще кілька секунд мовчки дивився в небо. Потім повільно опустив погляд і зосередив його на Даніелі. Він уважно розглядав його обличчя: бліду шкіру, загострені риси, синюваті кола під очима.

— Ти теж схуд.

Дані нічого не відповів. Лише сильніше стиснув щелепи.

— І синці під очима нікуди не поділися.

— Погано сплю.

— Майже нічого не їси.

Дані лише знизав плечима, ховаючись за звичною маскою спокою, яку носив так довго, що майже сам повірив у неї.

— Я маю бути поруч, коли йому погано.

Яго відповів не одразу. Він дозволив тиші зависнути між ними ще на кілька секунд. Лише шум хвиль і посвист вітру заповнювали простір.

Потім тихо запитав:

— А хто поруч із тобою, коли погано тобі, Дані?

Відповіді не було.

Ніхто.

Це слово важким каменем опустилося десь під ребрами.

Ніхто.

Воно було таким простим.

І таким нестерпно правдивим.

Колись усе було інакше.

Колись поруч завжди був Кай.

Коли Дані боявся.

Коли сумнівався.

Коли життя ставало настільки нестерпним, що земля вислизала з-під ніг.

Кай завжди був поруч — спокійний, непохитний, готовий затулити його собою від усього світу.

Саме йому Даніель першим наважився зізнатися в найпотаємнішому — у тому, що йому подобаються хлопці. Тоді він боявся не крику, не заборон і навіть не покарання. Найбільше він лякався побачити в очах брата розчарування.

Та Кай лише мовчки обійняв його.

Так міцно, що стало важко дихати.

І цього виявилося достатньо.

Та найбільше Дані пам'ятав зовсім інший вечір.

Той, коли наважився розповісти правду своїй родині.

Батько мовчки дивився на нього важким, непроникним поглядом.

Дідусь лише зрідка кидав короткі зауваження — майже недбалі, майже випадкові. Та кожне з них боліло сильніше за відверті образи.

Тітка Аліша не переставала говорити, намагаючись заповнити незручну тишу. Її безупинне щебетання лише робило атмосферу ще задушливішою.

Голос Дані тремтів так сильно, що кожне слово давалося йому через силу.

Кесседі сиділа навпроти. Вона не сказала майже нічого. Лише дивилася на нього з тією теплою, спокійною усмішкою, у якій не було ні подиву, ні осуду — тільки прийняття.

Саме тоді Дані вперше зрозумів: для сестри нічого не змінилося. Він, як і раніше, залишався її молодшим братом.

Айзек теж мовчав. Лише ледь помітно кивнув, коли їхні погляди зустрілися. Цього простого жесту виявилося достатньо, щоб Дані відчув підтримку.

І весь цей час Кай не відпускав його руки.

Стискав її під столом так міцно, що побіліли кісточки пальців.

Не сказав жодного слова.

Але Дані й без того чув:

«Я тут. Я з тобою».

Так само Кай тримав його за руку й два роки тому, коли вони сиділи на холодних пластикових стільцях лікарняного коридору, слухаючи, як за дверима кабінету лікаря ридає мати Ліама.

Саме тоді світ Даніеля розколовся навпіл.

Раніше Кай завжди був поруч.

Навіть тоді, коли вони почали жити кожен своїм життям.

Дані майже весь вільний час присвячував Ліаму.

Кай — тренуванням або часу з Лендоном, Джеремією та Шейном.

У них давно були різні компанії.

Різні захоплення.

Різні характери.

Вони бачилися рідше.

Розмовляли менше.

Та це ніколи не заважало їм залишатися братами — найближчими людьми одне для одного.

То що ж, чорт забирай, змінилося?

У який момент він втратив брата, навіть не помітивши цього?

Чому тепер Кай дивився на нього так, ніби Даніеля взагалі не існувало?

Не говорив із ним.

Не згадував про нього навіть у розмовах із Кесседі.

Наче навмисно викреслював із власного життя.

Дані знав, що Кесседі теж не раз намагалася пробити цю стіну.

Вона знову й знову заводила з Каєм важкі, виснажливі розмови про його стосунки з братом.

Остання така розмова закінчилася серйозною сваркою.

Кай із такою силою вдарив кулаком у скляні двері між кухнею та вітальнею, що розбив скло й розсік руку.

А вже за мить, осліплений люттю, жбурнув дерев'яний стілець просто у вікно.

Після цього Айзек категорично заборонив Кесседі знову повертатися до цієї теми.

Лише Лендону тоді вдалося заспокоїти Кая.

Власне, Лендон був єдиною людиною, якій це вдавалося.

Під час таких нападів Кай ніби повністю втрачав зв'язок із реальністю.

Не чув ані благальних прохань, ані переляканих криків, ані погроз.

Нічого.

Перші подібні напади почалися близько трьох років тому.

Звісно, Кай і раніше був запальним.

Іноді різким.

Іноді некерованим.

Але тоді це були звичайні підліткові емоції.

Тепер усе стало інакше — наче всередині нього щось остаточно зламалося, залишивши після себе лише згарище.

Він дедалі частіше вплутувався в бійки.

Спалахував через найменшу дрібницю.

Іноді настільки жорстоко, що його супротивники надовго опинялися в лікарні зі зламаними руками, вибитими щелепами чи тріщинами в ребрах.

Одного разу після чергової сутички за шкільною огорожею Алан Кравіц отримав складний перелом ключиці, розбитий ніс і два зламані ребра.

Якби не особисте втручання сенатора Гровера та давні зв'язки родини Аддерлі, Кая, найімовірніше, відрахували б зі школи, а справа закінчилася б кримінальним судом.

Даніель не розумів, що відбувається з братом. Щоразу, коли після чергової нічної бійки він обережно обробляв спиртом криваві садна й синці на його обличчі, ставив одне й те саме запитання:

— Чому ти так поводишся?

Кай лише дивно всміхався. Так порожньо, що Даніелеві ставало холодно.

— Бо я і є псих, Дані, — кидав він безжально.

І щоразу Даніель до останнього вірив, що брат просто жорстоко жартує.

Згодом навіть найзатяжніші шкільні хулігани перестали його зачіпати. Коли Кай мовчки заходив до класу, розмови стихали самі собою. Ніхто більше не намагався перевірити межі його терпіння.

Його поважали.

Або боялися настільки сильно, що різниця між цими двома поняттями давно втратила будь-який сенс.

А прізвисько «Кай Псих Аддерлі» міцно закріпилося за ним серед однолітків.

Яго з Даніелем ще довго сиділи на пірсі.

Уже не говорили.

Кожен мовчки дивився на океан, загубившись у власних думках.

Небо повільно затягувало важкими свинцевими хмарами. Спершу на дерев'яний настил упала одна крапля. Потім друга. За кілька хвилин дощ уже тихо шурхотів по дошках пірса, а десь далеко над водою глухо прокотився перший грім.

Яго мовчки підвівся.

Даніель зробив те саме.

Усю дорогу додому вони майже не промовили жодного слова.

І, мабуть, уперше за дуже довгий час ця тиша сказала більше, ніж будь-які слова.

Коли Яго зупинився біля будинку Аддерлі, дощ уже перетворився на справжню зливу.

Вечірка скінчилася. Із заднього подвір'я, яке виходило просто до океану, музика вже не звучала, усе освітлення було вимкнене, і лише на першому та другому поверхах ще горіло світло. Здавалося, останні гості роз'їхалися якихось двадцять-тридцять хвилин тому.

Даніель тихо подякував і, не озираючись, вийшов із машини.

Яго ще довго дивився йому вслід, доки темний силует не зник за вхідними дверима.

Лише тоді рушив.

Кожен із них тієї ночі думав про своє.

Але обох не полишало одне й те саме запитання.

Хто буде поруч із Даніелем, коли йому знову стане погано?