Раді Вас бачити!

Лендон отримав повідомлення від Кесседі.

«Кай свариться з Дані. Він розбив мамину кришталеву вазу... Ти маєш бути тут...»

Він не дочитав повідомлення до кінця. Зіскочив із ліжка, на ходу схопив халат, що висів на дверях, і вискочив із кімнати.

— Мамо, ти можеш відвезти мене до будинку Аддерлі?

— Зараз?

Летиція перевела погляд на годинник над каміном. Пів на першу ночі.

— Так. Кай...

Цього виявилося достатньо.

— Візьми ключі від татового автомобіля. Він не в гаражі.

Вона відклала книжку й підвелася з крісла, уважно роздивляючись сина: скуйовджене після сну волосся, піжама, зіжмаканий у кулаці халат. У другій руці Лендон стискав телефон і щосекунди зиркав на екран, ніби чекав нового повідомлення.

— Мій принце, ти навіть не перевдягнешся?

— Ні.

Він накинув халат на плечі, схопив матір за руку й майже потяг до виходу.

Автомобіль сенатора Гровера мчав майже порожніми нічними вулицями Сіетла. Ліхтарі пропливали за вікном жовтими плямами, вихоплюючи з темряви то мокрий асфальт, то фасади високих будинків. Десь удалині глухо прогуркотів грім — насувалася злива.

Летиція раз у раз відривала погляд від дороги й скошувала його на сина. Той мовчки сидів на пасажирському сидінні, стискаючи телефон обома руками: розблоковував екран, дивився кілька секунд, знову гасив. Пальці ледь помітно тремтіли.

— Еві, синку, може, варто зателефонувати Вінсенту? — тихо спитала вона.

Лендон похитав головою.

— Ні, усе добре. Я сам його заспокою.

Тишу в салоні порушував лише рівний шурхіт шин по вологому асфальту.

— Чому ти не розбудила мене, коли ви з татом повернулися? — раптом спитав він, явно намагаючись перевести розмову на щось інше.

— Заходила до твоєї кімнати, але ти так міцно спав, що не хотілося тебе будити. Ми з татом повечеряли, він майже одразу ліг, а я вирішила ще трохи почитати. Думала, може, Саншайн повернеться додому.

Лендон лише кивнув.

За кілька хвилин автомобіль зупинився біля будинку Аддерлі. Лендон швидко нахилився, торкнувся губами материної щоки й одразу відчинив двері.

— Їдь додому. Я напишу, — кинув він і майже побіг до будинку.

Летиція заглушила двигун. Кілька секунд сиділа нерухомо, дивлячись, як перші краплі дощу повільно стікають по лобовому склу.

Їхати не хотілося.

Слова сина не зняли тривоги, тому вона вирішила почекати в машині — переконатися, що все гаразд.

Лендон майже забіг до вітальні.

Побачивши Кая, з полегшенням видихнув.

— Кай.

Той стояв біля столу, спираючись долонями на стільницю, з опущеною головою. Дихання було важким і нерівним.

Даніель застиг біля вікна, немов манекен — обличчя неприродно бліде, майже сіре.

Кесседі стояла біля книжкової шафи, міцно обхопивши себе руками; тіло ледь помітно тремтіло.

— Лендон. Чудово виглядаєш. Чому я раніше не бачив у тебе цієї піжами?

Кай підняв очі на нього й нервово всміхнувся.

За п'ятнадцять хвилин до цього

— Якого біса, Дані? — вимовив Кай, дивлячись на брата.

— Я хочу поговорити.

— Мені похрін, чого ти хочеш.

— Ти повинен вислухати мене...

— Я повинен? Ти щось плутаєш, брате. — Кай пройшов повз нього, ледь відхилившись убік, прямуючи до виходу зі столової.

— Ні. Ми поговоримо!

Даніель схопив його за передпліччя.

Кай різко смикнув рукою.

— Відпусти.

Даніель не поворухнувся.

— Я сказав, відпусти, Дані.

Кай процідив це крізь зуби. У голосі не лишилося роздратування — лише холод.

Пальці Даніеля ще сильніше стисли руку брата.

— Просто поговори зі мною. Поясни, чому поводишся так, ніби я порожнє місце.

— Тому що ти і є порожнє місце! На що ти перетворив своє життя?

Слова влучили точно в ціль.

Даніель важко видихнув, на мить опустив погляд, а тоді знову подивився на брата.

Кесседі, що досі мовчки стояла біля шафи, ступила крок уперед.

— Кай...

Він навіть не повернув голови.

— Ліам хворий, якщо ти забув... — Даніель подивився на нього з-під лоба.

— Та де тут, блять, забудеш! Мені щодня доводиться дивитися, як ти повільно помираєш разом із ним! І, дивлячись на це, я майже впевнений, що в могилу першим ляжеш ти, а вже потім твій хлопець.

Кесседі різко втягнула повітря.

— Кай, припини.

Він подивився на неї так холодно й застережливо, що вона замовкла.

За вікном тихо шелестіло листя — на мить це стало єдиним звуком у кімнаті.

— Це жорстоко, Кай, — сумно всміхнувся Даніель.

— Жорстоко? Жорстоко — це бачити, як твій дев'ятнадцятирічний брат власноруч перетворює своє життя на пекло, і не мати жодної можливості це зупинити.

Кесседі підійшла ще ближче.

— Не підходь, — кинув їй Кай, не відводячи очей від Даніеля.

Даніель повільно розтиснув пальці й відпустив його руку.

— Вибач, але я сам вирішуватиму, як мені жити.

Кай нервово всміхнувся.

— Досить.

Голос став тихішим. І від цього — ще страшнішим.

— Стули пельку, Дані. Просто стули свою бісову пельку.

Він зробив крок уперед.

Кесседі інстинктивно теж ступила вперед, простягнувши руку, але зупинилася за кілька кроків.

— Кай, не треба.

Він навіть не глянув на неї.

— Якого хріна ти постійно вибачаєшся? Кожна, блять, друга фраза починається зі слова «вибач». Ти настільки слабкий і безхребетний, що не можеш узяти відповідальність за власні рішення?

Даніель мовчав.

— Вибачаються тоді, коли вважають себе винними. То скажи мені, Дані... у чому саме ти винен?

Тиша.

Було чути лише важке дихання Кая.

Кесседі ступила ще крок.

— Дані...

Він не відповів і їй.

Кай різко відвернувся. Скули напружилися так сильно, що на вилицях проступили жовна. Він втягнув повітря крізь ніс, пальці кілька разів стиснулися в кулак.

Кесседі помітила це першою.

— Кай...

Він не почув. Або зробив вигляд, що не почув.

Погляд ковзнув по каміну, затримався на свічнику, тоді повільно перемістився далі й зупинився на вазі — тій самій, що роками стояла на камінній полиці й давно стала майже непомітною частиною будинку.

Кесседі простежила за його поглядом. Обличчя її змінилося.

— Кай, не...

Рука метнулася вперед.

Кай схопив вазу й, не замахуючись як слід, з усієї сили жбурнув її вбік — подалі від Кесседі й Даніеля.

На мить запанувала моторошна тиша.

Потім пролунав глухий, різкий удар. Ваза розлетілася об підлогу, уламки розсипалися по паркету, а дзенькіт ще кілька секунд тремтів у повітрі.

Кай стояв нерухомо, важко дихаючи й дивлячись на уламки, наче лише тепер побачив, що саме розбив.

Кесседі відсахнулася назад, легенько вдарившись спиною об стелаж із книжками, і завмерла там, прикривши рот долонею.

Даніель мовчав.

Кай різко розвернувся й ударив кулаком у стіну. На руці залишилися садна. Він на мить завмер, притиснувши кулак до стіни, тоді повільно опустив руку.

— І якщо ти справді хочеш поговорити зі мною... то зніми цю хрінь зі своєї руки. Тоді й поговоримо.

Погляд Кая опустився на чорний еластичний бинт на руці Даніеля.

Даніель мимоволі глянув на руку й одразу сховав її за спину.

— Саме так, Дані. Саме так. А тепер дай пройти... і більше ніколи не говори зі мною.

Він відступив убік.

Кай мовчки пройшов повз нього до столу, наступаючи на дрібні уламки вази — скло тихо хруснуло під ногами.

Він упер обидві руки в стільницю, пальці стиснули її край. Важко вдихнув, затримав подих, повільно видихнув.

Ще вдих.

Ще видих, повільніший.

Кай заплющив очі, опустив голову й кілька разів провів долонями по дереву, ніби намагався зібрати думки докупи.

Коли дихання трохи вирівнялося, він підняв голову.

— Отже, це? — кивнув на руку Даніеля. — Ти робиш із собою через нього?

Даніель кілька секунд дивився на бинт, тоді знову підняв очі.

— Ти коли-небудь допускав думку, що я можу робити це не через Ліама? Що причина взагалі може бути в іншому? Наприклад, у тому, що відбувається між нами з тобою?

Кай стиснув щелепу.

— Ти весь цей час дивився на мене й вирішував, що зі мною щось відбувається через нього. Що я не справляюся з тим, що сталося з Ліамом, що я змінився, віддалився від усіх, що навіть це — наслідок того, що з ним відбувається. Але ти жодного разу не зупинився подумати: можливо, я роблю це через тебе.

Кай відвів погляд.

— Через те, як ти зі мною поводишся. Через те, що ти одного дня просто викреслив мене зі свого життя й почав ставитися так, ніби між нами нічого не було. Ні розмов, ні спільних спогадів, ні тих сімнадцяти років, які ми прожили разом. Ти проходиш повз мене, наче я порожнє місце, наче ми ніколи не були братами.

Кай знову подивився на нього — і цього разу Даніель не відвів очей.

— І найгірше навіть не те, що ти змінився. Люди змінюються, я можу це зрозуміти. Найгірше — що ти вирішив, наче останні два роки важать більше за все, що було до них. Наче ними можна перекреслити сімнадцять років нашого життя й просто жити далі.

Даніель на мить замовк.

— А потім ти бачиш ось це, — простягнув до нього перев'язану чорним бандажем руку, — і питаєш, чи це через Ліама. Ні, Кай. Можливо, тобі варто нарешті запитати себе, що саме ти зробив зі мною.

— Кай.

— Лендон. Чудово виглядаєш. Чому я раніше не бачив у тебе цієї піжами?

Лендон машинально провів долонею по тканині, розправляючи її на грудях. Пальці ледь помітно тремтіли, губи були стиснуті, а погляд раз у раз повертався до Кая.

Кай відійшов від столу. Проходячи повз Кесседі, лише на мить торкнувся її поглядом, потім зупинився біля Лендона й обережно провів пальцями по його щоці.

— Я не хочу тут лишатися.

— Кай... — Кессі важко зітхнула, і по обличчю пробігла тінь болю.

Лендон торкнувся її плеча, легко стиснув, намагаючись заспокоїти, і на мить затримав на ній погляд.

— Мама чекає надворі.

Лише тоді він знову подивився на Кая.

Той стояв, опустивши голову. Плечі ледь помітно тремтіли, а важке, уривчасте дихання було єдиною ознакою того, що він ще стримується.

— Я переночую в Лендона. Люблю тебе, Кесс. І вибач за мамину вазу.

Сказав це абсолютно безбарвним голосом і вийшов зі столової.

Кесседі перевела погляд з уламків вази на руку Даніеля, перемотану чорним бинтом. Губи стиснулися в тонку лінію, вона кілька разів швидко моргнула — сльози все одно виступили.

— Йди до мене, — майже пошепки промовила вона.

Даніель одразу підійшов і обійняв сестру. Вона притиснулася у відповідь, схиливши голову йому на плече.

Він заплющив очі й повільно провів рукою по її волоссю.

Приблизно через десять хвилин після того, як автомобіль Гровера, за кермом якого сиділа Летиція Косс, від'їхав від будинку Аддерлі, телефон Лендона завібрував.

Даніель: Давно він знає?

Лендон: Кілька тижнів.

Лендон поклав телефон екраном донизу.

Пів року він приховував від усіх те, через що проходив. Для більшості чорний бинт на зап'ясті залишався поясненням, яке вони не ставили під сумнів.

Але Кай знав.

І Даніель досі не розумів, як саме брат дізнався правду.

Це лякало його зараз чи не найбільше.

Три тижні тому

Кай повернувся додому о пів на другу ночі — засиділися з хлопцями у Шейна.

Тихо зачинивши за собою двері, перевдягнувся в піжамні штани й вийшов на терасу.

У спальні Даніеля було темно.

Спить.

Кай майже щоночі робив одне й те саме: підходив до панорамного вікна, зазирав усередину, переконувався, що з братом усе гаразд, і лише тоді повертався до себе.

Цієї ночі теж.

Даніель лежав горілиць, закинувши праву руку за голову, ліва безсило звисала з ліжка. Чорний бинт, як завжди, туго облягав зап'ястя.

Кай безшумно відчинив двері, кількома кроками підійшов до ліжка й повільно опустився навпочіпки.

Коли він побачив те, що Даніель так довго приховував, світ навколо ніби завмер.

Кай завмер поруч із братом, кілька секунд не в змозі відвести погляд.

Ні.

Він стиснув щелепи й схилив голову.

Хотілося розбудити Даніеля. Обійняти. Сказати, що він поруч. Що був поруч завжди. І буде.

Але Кай не наважився.

Він обережно повернув усе на місце, ще кілька хвилин мовчки сидів на підлозі біля ліжка, дивлячись на брата. Потім підвівся й вийшов.

У своїй кімнаті написав Лендону коротке повідомлення:

«На добраніч».

Потім ліг, знаючи, що цієї ночі заснути буде важко.

Коли Даніелеві ставало нестерпно від душевного болю, він шукав спосіб заглушити його фізичними відчуттями.

Коли боліло Каєві — фізичного болю зазнавали інші.

Коли Кай із Лендоном поїхали, Даніель залишився з Кесседі.

Вони ще деякий час сиділи на задній веранді, на дивані біля виходу у двір. Нічне повітря було прохолодним і пахло вологою травою, а десь удалині час від часу гавкав сусідський пес.

Коли Кесседі перестала плакати й змогла нормально говорити, Даніель піднявся до своєї кімнати, зачинив двері, сів на край ліжка й набрав Яго.

Кількома короткими фразами пояснив, що сталося, і попросив приїхати.

— Ти насправді віриш, що люди навколо так спокійно поставилися до того, що ти ґей, Дані?

Даніель насупився.

Вони з Яго сиділи прямо на піску біля океану. Хвилі тихо накочувалися на берег, розбиваючись об темну смугу піску, а холодне нічне повітря змішувалося із запахом солоної води й викинутих на берег водоростей.

Даніель мимоволі випростався, повернув голову до Яго. У голосі друга було щось таке, що змусило його насторожитися.

— Про що ти говориш?

Яго опустив погляд, кілька секунд перебирав пальцями пісок, ніби вагаючись, чи варто починати цю розмову.

— Підлітки жорстокі. Особливо ті, що виросли в заможних сім'ях. Ти у п'ятнадцять років відкрито заявив про свою орієнтацію, сподіваючись, що люди поставляться до цього з повагою і розумінням. Але все було не так.

Даніель опустив погляд.

— Було багато розмов. Ти ніколи не думав, чому Кай почав поводитися як псих? Чому в один момент повністю злетів із котушок? Чому бився навіть із товаришами по команді?

Даніель мовчав.

Він пам'ятав. Занадто добре.

Просто ніколи не пов'язував ці речі між собою.

— Закрити людям рота можна кількома способами. Твій брат вибрав той, який вважав найдієвішим. Він карав кожного, хто наважувався глузувати з тебе або відкрито тебе принижувати.

Яго на мить замовк.

— Я пам'ятаю, як Кай побив Еріка Бернса за те, що той назвав тебе «педиком-збоченцем, якому не місце в елітній приватній школі поруч із нормальними хлопцями». Його тоді ледь не відрахували. Якби не ваш дід і сенатор Гровер.

Даніель завмер.

Перед ним одна за одною спливали події: виклики Кая до директора, розсічена брова після чергової бійки, синець на щелепі, збиті кісточки, його мовчання у відповідь на всі запитання.

«Не лізь, Дані».

«Тебе це не стосується».

«Я сам розберуся».

Тоді Даніель справді вірив, що брат просто має складний характер. Що йому подобається конфліктувати. Що він поступово стає іншою людиною.

Тепер ті самі спогади набули іншого сенсу.

Кай не просто змінився.

Він захищав його.

— Кай говорив, що вони всі його бісять, і він... Господи, — Даніель провів долонею по обличчю. — Він весь цей час захищав мене...

Яго нічого не відповів.

Даніель кілька секунд дивився на мокрий пісок під ногами, тоді різко підняв голову.

— Я його просив про це? Хто дозволив Каєві перетворювати своє життя на пекло, аби полегшити моє?

Яго лише мовчки дивився на нього.

— Тобто весь цей чортів час він робив це через мене?

Даніель коротко засміявся, але в голосі не було нічого веселого. Похитав головою.

— Невже він реально думав, що я настільки слабкий? Що не зміг би впоратися? Що без нього я не здатен постояти за себе?

Стиснув щелепу, на кілька секунд заплющив очі.

Три роки.

Три роки він дивився на Кая й бачив у ньому лише агресію. Три роки намагався зрозуміти, що сталося з братом.

І тепер нарешті побачив інший бік того, що відбувалося.

Він відвів погляд до океану. Чорна вода поглинала світло місяця, а хвилі знову й знову накочувалися на берег.

— А він просто вирішив, що мусить боротися замість мене. Хоча, чорт забирай, нам обом було б легше, якби він дозволив мені боротися поруч.

Даніель замовк.

Перед очима знову постав Кай — той самий, якого він так довго намагався зрозуміти.

— Він захищав мене від тих, хто принижував і зневажав через мою орієнтацію. І це зламало його.

Яго тихо засміявся:

— Кай завжди робить те, що вважає за потрібне...

Даніель зітхнув, ледь усміхнувся:

— Так. І чхати йому на те, що думають інші.

Кілька секунд вони мовчки дивилися на темний горизонт. Яго набрав у жменю пісок і повільно випустив його крізь пальці.

— Мабуть, саме це в ньому тобі завжди й подобалося.

Два роки тому

Вечірнє тренування закінчилося майже годину тому. Футбольне поле спорожніло, прожектори погасли, і лише трибуни ще пам'ятали галас уболівальників та свист тренерів.

Кай сидів на верхньому ряду, спершись ліктями на коліна. Яго мовчки сидів поруч.

Кілька хвилин вони просто дивилися на поле.

— Ти реально поїдеш до Англії?

Яго дивився кудись уперед.

— Так.

— Це остаточне рішення?

— Остаточне і добре обдумане.

— Тобто Яго Валенсо зважив усі за і проти?

— Я розглядав лише «за».

— Бо «проти» були більш вагомими і могли вплинути на твоє рішення?

— Я вирішив, Кай.

Кай знову замовк, водячи поглядом по білих лініях поля, ніби намагаючись знайти там щось важливіше за цю розмову.

— Ок.

Яго повернув до нього голову. Він надто добре знав Кая: це коротке «ок» означало зовсім не згоду.

— Буду писати у WhatsApp.

— Я не буду відповідати. Не вірю в дружбу на відстані.

На губах Яго з'явилася ледь помітна усмішка.

Кай завжди був таким — відштовхував людей раніше, ніж вони могли піти самі.

Вони грали разом у шкільній збірній з американського футболу, знали одне одного багато років, але по-справжньому зблизилися лише після того, як Кесседі почала зустрічатися з Айзеком: тоді їхні компанії змішалися, і якось непомітно з'ясувалося, що вони проводять разом більше часу, ніж окремо.

Рішення перевестися до університету в Англії Яго прийняв після чергової сварки з батьком. Того вечора він уже все вирішив.

А Кай уперше усвідомив, що незабаром поруч не стане ще однієї людини, до присутності якої він надто сильно звик.

— Ти питав мене, чому я повернувся... — запитав Яго.

Даніель мовчки кивнув, даючи йому продовжити.

— Ти пам'ятаєш Ліззі?

Даніель не очікував почути це ім'я, здивовано подивився на друга.

— Ти справді хочеш поговорити про неї?

Яго кивнув.

— Коли Ліззі не стало, я думав, що просто не впораюся. Були моменти, коли здавалося, що я божеволію. Я не розумів, як жити далі.

Він на мить замовк, дивлячись на хвилі.

— Коли я поїхав до Англії, минув час, і поступово я зрозумів одну річ. Серед усіх спогадів — про батька, маму, сестру, аварію — я найчастіше повертався не до найгірших моментів.

Ледь усміхнувся.

— Я згадував часи, коли Ліззі ще була жива. Наш будинок теж був біля океану. Ми багато часу проводили на пляжі. Пам'ятаю, як ми бігали по піску, як вона сміялася. Пам'ятаю її улюблене біле плаття. Її карі очі.

Провів рукою по піску.

— Ми збирали мушлі, робили з них браслети й намиста. Вона могла годинами сидіти, вибираючи, які залишити, а які подарувати подружкам.

Даніель мовчки слухав.

— Саме ці спогади допомогли мені повернутися до життя. Не одразу. Але поступово. Я зрозумів, що не хочу пам'ятати тільки день, коли її не стало. Не хочу, щоб останнім, що залишилося від неї в моїй голові, була втрата.

Знову подивився на океан.

— Я хотів пам'ятати її такою, якою вона була. Мабуть, тому я і повернувся. Скучив за океаном.

Даніель подивився на нього, але нічого не сказав.

Розумів: справа була не лише у воді чи місці. Для Яго цей берег був пов'язаний із чимось більшим. Із минулим. Із Ліззі.

Елізабет була на сім років молодшою за Яго — чарівна кароока дівчинка з довгим хвилястим білявим волоссям, його маленька сестра, яку він лагідно називав Ліззі й любив до нестями.

Шість років тому Ліззі не стало. Їй було лише дев'ять.

Вероніка Валенсо боролася з алкогольною залежністю ще з молодості. Того вечора вона знову сіла за кермо напідпитку. Поїхавши до супермаркету, взяла із собою доньку. На одній із доріг не впоралася з керуванням — автомобіль врізався в дерево.

Ліззі померла дорогою до лікарні. Вероніка вижила.

Після смерті сестри Яго змінився. Майже не бував удома, постійно сварився з батьком і не розмовляв із матір'ю.

Останньою краплею стало те, що батько вивіз усі речі Ліззі з її кімнати до контейнера для зберігання. Для нього це був спосіб змусити сім'ю рухатися далі. Для Яго — ніби друга втрата сестри.

Після цього він перебрався жити до тітки Олівії — молодшої сестри батька, а пізніше разом із нею переїхав до Англії.

Два роки тому

Яго стояв у дверях кімнати Ліззі, стискаючи кулаки.

Навіть через чотири роки тут усе залишалося таким самим: її книги, фотографії, дрібнички, які вона так любила. Це було єдине місце, де він ще міг відчувати її присутність.

А тепер і цього в нього забрали.

— Навіщо ти це зробив?

Батько мовчав кілька секунд. На обличчі була втома людини, яка вже давно не знала, як допомогти власному сину. Він знав, що ця розмова рано чи пізно станеться, але все одно не був готовий побачити стільки болю в його очах.

— Я хвилююся за тебе, Яго. Пройшло чотири роки, а ти досі ночуєш у її кімнаті.

— І що?

— Я думаю, настав час відпустити її.

Яго коротко, холодно усміхнувся.

— Не тобі вирішувати, коли мені її відпускати. Я не можу зробити так, як ти. Вдавати, що Ліззі просто частина минулого.

Батько опустив погляд.

— Не говори так. Ми з мамою дуже любили Елізабет, нам теж болить досі, але ми намагаємося жити далі.

— Я вам заздрю, бо не можу жити далі, роблячи вигляд, що Ліззі ніколи не існувало. Я хочу поїхати звідси.

Батько завмер.

— Господи, сину, про що ти говориш?

— Я поїду з Олівією до Лондона. Мені незносно в цьому будинку, кожна річ нагадує про неї.

— Тому ми з мамою й прибрали речі Елізабет з її кімнати... Ти не можеш винити її вічно.

Яго різко повернувся до нього.

— Що? Ти при своєму розумі? Я ніколи їй не пробачу. Ніколи.

Тиша.

— І мене не пробачиш?

Яго подивився на батька. У його очах не було ненависті — лише образа. Глибока, накопичена роками.

— Ти скористався своїм становищем, підробив її аналізи...

— Яго, твою матір могли посадити до в'язниці. Ти насправді цього хочеш?

— Я хочу лише одного: аби Ліззі була живою. А що буде з жінкою, яка мене народила, мені байдуже.

Батько заплющив очі.

— Господи правий... Навіщо ти так? Я відправив її на примусове лікування...

— Тричі! Тричі вона проходила курс реабілітації, і все одно п'є.

— Алкоголізм — це складно...

— Досить! Ти взагалі чуєш, що говориш? Твоя дружина сіла п'яною за кермо, через неї загинула твоя донька, а ти мені про те, що алкоголізм — це складно? Я ненавиджу її! Як вона взагалі може жити після того, що зробила?

— Яго!

Але він уже відвернувся й вийшов із кімнати.

— Розмову закінчено. Я їду з Олівією до Лондона.

Батько дивився йому вслід.

— Того вечора я втратив не лише доньку, а й сина.

Яго зупинився біля дверей.

— Напевно, що так, тату.

Хвилі повільно накочувалися на берег, розбиваючись об пісок тихим, рівним шумом.

Яго з Даніелем сиділи поруч уже кілька хвилин, не говорячи. Яго дивився на океан, лише іноді кидаючи короткий погляд убік.

Даніель опустив очі на свою руку. Пальці завмерли на краю чорного бинта.

— Через це ви з Каєм посварилися?

Даніель повернув голову.

— Я не розумію, звідки він знає...

Провів пальцями по піску, залишаючи тонку лінію.

— Я не роблю це тому, що хочу померти, Яго.

Голос був тихим, майже загубленим у шумі хвиль.

— Іноді я просто хочу відчути, що ще живий. Буває таке відчуття, ніби я вже давно помер. Ніби все, що від мене залишилося, — просто оболонка, яка ходить, говорить, робить те, що треба... А всередині нічого немає. Наче душі вже давно немає. І я просто намагаюся хоч якось нагадати собі, що я все ще тут.

Яго не перебивав.

Лише сидів поруч.

Тоді повільно поклав руку Даніелю на плече.

— Не роби цього більше, Дані.

Даніель заплющив очі. Плечі ледь помітно опустилися.

— Не буду.

Яго не відповів.

Просто залишив руку на його плечі.

Хвилі все так само накочувалися на берег, стираючи з піску сліди їхніх слів.