Раді Вас бачити!

Шейн Лі Вон ніколи не любив говорити про свою сім'ю.

Не тому, що там було що приховувати. Просто в цій родині не прийнято було говорити про особисте.

Батько, Джун-Хо Лі Вон, багато років обіймав дипломатичну посаду й представляв Південну Корею у Сполучених Штатах. Був людиною холодною та стриманою. Головними в людях вважав пунктуальність, відповідальність і вміння тримати слово. У розмовах ніколи не підвищував голосу — йому було достатньо спокійного, твердого тону.

Мати, Кетрін, була американкою, з родини, яка жила в Новій Англії ще з дев'ятнадцятого століття. За столом сідали рівно о сьомій. Спізнення не пробачали навіть дітям.

Їхній дім постійно приймав людей, чиї імена Шейн знав ще до того, як навчився розуміти, чому вони взагалі важливі.

Дипломати.

Чиновники.

Бізнесмени.

Юристи.

Великі будинки.

Приватні школи.

Закриті заходи.

Люди, які звикли вирішувати проблеми тихо й не виносити їх за межі власного кола.

Говорили про політику, про обстановку в країні, про людей. Про погоду. Про себе — майже ніколи.

Шейн ріс усередині всього цього.

Він вільно говорив корейською й майже не мав акценту в англійській. Від батька успадкував пряме чорне волосся, виразні риси обличчя і азіатський розріз очей.

З боку його життя справді могло здаватися ідеальним.

Але в родині була одна людина, про яку Шейн майже ніколи не говорив.

Його старша сестра Унна.

Вона була донькою батька від першого шлюбу. Вони не жили разом постійно, але вона приїжджала на канікули, залишалася на Різдво, Новий рік, дні народження.

У домі, де за столом сідали рівно о сьомій і не любили зайвих слів, Унна завжди виглядала так, ніби потрапила туди випадково.

Шейн добре її пам'ятав.

Вона могла годинами сидіти в його кімнаті, поки він щось програмував. Іноді ставила запитання, у яких зовсім не розбиралася, а потім робила вигляд, що все зрозуміла. Забирала його навушники, коли він не хотів із нею розмовляти. Сміялася з його серйозного обличчя. Залишала свої речі там, де не мала.

У неї було довге чорне волосся, яке вона рідко зав'язувала. Любила полуничне морозиво і рожеву помаду, що залишала ледь помітні сліди на склянках. Часто носила одяг із блискітками, ніби їй завжди хотілося трохи світитися навіть у звичайний день.

Могла увімкнути музику в кімнаті й почати щось наспівувати посеред речення, ніби не помічаючи, що перериває розмову.

У домі, де голосу майже ніколи не підвищували, її сміх було чути з іншого поверху.

Він пам'ятав її як дівчину, яка майже завжди сміялася. Як ту, що у свої шістнадцять ще вірила: світ може бути легким, якщо правильно його розфарбувати.

Принаймні, саме такою вона залишилася в його пам'яті.

Тому після її смерті Шейн довго не міг зрозуміти, що сталося.

Унна наклала на себе руки.

Усі говорили про депресію.

Про тиск.

Про складний період.

Шейн слухав дорослих і мовчав. П'ятнадцять років — не той вік, коли тобі пояснюють усю правду. Особливо якщо дорослі самі не хочуть її вимовляти вголос.

Але йому було недостатньо пояснення, що вона просто не впоралася.

Він пам'ятав її зовсім іншою — світлою, життєрадісною, веселою, безтурботною, сповненою життя.

У його пам'яті вона все ще була живою. І трохи — ніби назавжди залишилася тією шістнадцятирічною дівчинкою з блискітками на рукавах і рожевою помадою.

Спочатку Шейн просто почав шукати. Без чіткого плану.

Він переглядав старі публікації, фотографії, коментарі, акаунти людей, з якими вона спілкувалася. Повертався до одних і тих самих сторінок по кілька разів, шукав дати, імена, згадки, які раніше не здавалися важливими.

Одного разу він до ранку блукав сторінками сестри — друзі, підписники, старі фотографії. Серед підписників натрапив на дівчину з рудим волоссям і веснянками. На одному зі знімків вона сиділа в кімнаті Уни й обіймала її улюблену дитячу іграшку — великого білого ведмедя з рожевим бантом на шиї.

Він написав їй, навіть не сподіваючись, що з цього щось вийде.

Виявилося, це була найкраща подруга Уни — Люсі.

Кілька днів вони переписувалися ні про що. А потім вона розповіла те, чого Шейн зовсім не чекав.

Секрет Уни.

Люсі сказала, що боялася говорити про це раніше. Не знала, кому можна довіритися, і була впевнена, що дорослі їй просто не повірять.

Шейн почав розпитувати.

З'ясувалося, що Уна ходила на приватні уроки фортепіано при одній із приватних шкіл Чикаго. Її викладачем був чоловік, про якого, здавалося, неможливо було подумати нічого поганого.

Спочатку він просто наблизився до неї. Потім звабив. Потім зґвалтував.

І саме після цього Уна наклала на себе руки.

Люсі назвала Шейну його ім'я.

Карлос Соліс — викладач із бездоганною репутацією. Багато років у школі. Подяки від батьків. Фотографії зі шкільних заходів. Виступи учнів. Благодійні вечори. Інтерв'ю для місцевих видань.

На кожній фотографії він виглядав однаково: спокійний, упевнений, привітний.

Людина, якій батьки без вагань довірили б свою дитину.

Тепер Шейн знав хто винен у смерті Унни.

Але проблема була в іншому: у нього не було жодного доказу, який можна було б показати поліції. Була тільки розповідь Уни — а Уни більше не було.

Тому Шейн узявся за єдине, що міг зробити сам.

Він почав створювати фальшиві анкети — одну за одною, десятки за два роки. Змінював вік, фотографії, голоси, акаунти. Виходив із Солісом на зв'язок, намагався розговорити його, підвести до того, щоб той сам зробив помилку — написав щось зайве або погодився на контакт.

Заманити.

Зловити на гачок.

Отримати те, що вже не можна було б списати на чиїсь слова чи припущення.

Але Карлос був надто обережним.

Він був зареєстрований на закритих майданчиках, де Шейн намагався його зачепити, але майже ніколи не йшов на контакт із незнайомими людьми. Не поспішав відповідати. Не довіряв новим акаунтам. І щоразу, коли Шейн думав, що нарешті підібрав правильний підхід, Карлос просто зникав із розмови.

Два роки — і жодного разу.

Він відчував фальш там, де інші могли б її не помітити. Скільки анкет Шейн не створював, скільки підходів не пробував — Соліс завжди зупинявся за крок до того, що можна було б пред'явити.

І Шейн зрозумів: справа не в тому, що бракує підозр проти нього. Їх вистачало б, аби хтось нарешті захотів їх почути. Бракувало одного — доказу, який не залишив би йому жодної лазівки.

Фальшиві анкети так не працювали. Соліс це відчував.

Саме тому, шукаючи будь-яку шпарину, будь-який спосіб підібратися ближче, Шейн почав заходити туди, куди раніше навіть не думав заглядати.

Закриті форуми.

Анонімні майданчики в найглибших закутках мережі.

Старі акаунти, які давно ніхто не використовував.

Місця, де люди могли дозволити собі говорити й робити те, чого ніколи не показали б у реальному житті.

І дуже швидко Шейн зрозумів одну річ.

Історія Уни не була єдиною.

Спочатку він думав лише про одного чоловіка. Про Карлоса Соліса. А потім почав бачити десятки інших імен.

Сотні чужих історій.

Дорослих чоловіків, які шукали неповнолітніх. Людей, які роками ховалися за нормальною роботою, сім'єю, репутацією та звичайним життям.

Шейн ніколи раніше не замислювався, наскільки масштабною може бути ця проблема.

Тепер уже не міг перестати про це думати.

Саме тоді в цій історії з'явився Джеремія. Одного разу Шейн просто подзвонив йому.

— Мені потрібна твоя допомога.

Джеремія не став розпитувати його про те, чого Шейн не хотів розповідати. Він просто погодився.

З цього все й почалося.

Кай і Лендон теж поступово стали частиною цієї справи. Не тому, що Шейн спочатку планував залучити їх усіх. Просто з часом кожен знайшов у цій історії своє місце.

Поступово пошуки Карлоса переросли в дещо більше. Хлопці почали допомагати правоохоронцям у справах, де вдавалося знайти достатньо інформації для подальшого розслідування.

Вони перевіряли людей.

Зіставляли дані.

Збирали матеріали.

Передавали знайдене тим, хто міг діяти офіційно.

Іноді цього вистачало, щоб справу довели до арешту. Іноді — ні. Бували випадки, коли місяці роботи закінчувалися нічим через нестачу доказів. Бували й інші. Ті, після яких Шейн просто закривав ноутбук і кілька хвилин сидів мовчки, дивлячись у темний екран.

За цей час вони допомогли зупинити не одного злочинця.

І кожного разу Шейн думав про Унну.

Про те, що, можливо, хтось міг знайти її кривдника раніше. Міг повірити їй. Міг зробити щось до того, як стало надто пізно.

Так минув майже рік. Потім другий.

За цей час Шейн навчився помічати зв'язки там, де інші бачили окремі випадковості. Він знав, де шукати. Які деталі перевіряти. До яких старих сторінок повертатися.

Але Карлоса він усе ще не міг зачепити. Того самого чоловіка, з якого все почалося.

Іноді Шейн думав, що вже ніколи не зможе вивести його на контакт. Але навіть тоді не видаляв старі файли. Не закривав папку. Не переставав перевіряти.

Бо якби він зупинився, це означало б залишити все так, як було.

А він не міг.

Не після неї.

Тоді Шейн зрозумів те, чого не хотів визнавати два роки: фальшива анкета ніколи не заманить Карлоса на живу зустріч. Він надто добре вміє відчувати вигадку.

Потрібна була не вигадка.

Потрібна була жива дівчинка, з якою Соліс спілкувався б досить довго, щоб це вже не можна було списати на випадковість чи підставу.

Тому Шейн залучив до справи свою молодшу сестру — Шейлі.

Це рішення не сподобалося Джеремії.

— Вона дитина, Шейне. Їй чотирнадцять.

— Вона знає, на що погодилася.

— Це не відповідь.

Шейн подивився на нього.

— Я не збираюся її підставляти.

— Справа не тільки в цьому.

— А в чому?

Джеремія кілька секунд мовчав.

— У тому, що ти вже перестав бачити, де закінчується твоя справа і починається життя інших людей.

Шейн мовчав.

Він розумів, що Джеремія має рацію хоча б частково.

Але відмовитися тепер не міг.

Не після двох років.

Не після того, як нарешті знайшов людину, яку шукав.

Зустріч призначили на вихідний день у серпні.

У місті проходив літній ярмарок. Уздовж набережної стояли торгові намети, грала музика, між рядами людей ходили діти, з фудтраків тягнувся запах смаженої їжі.

Звичайний літній день.

Саме тому місце й обрали.

З боку могло здатися, що нічого особливого не відбувається. Люди гуляли, хтось фотографувався, діти бігали між наметами.

Але кілька людей серед натовпу вже знали, кого чекають.

Шейлі приїхала разом із ними.

Їй пояснили тільки те, що вона мала зустрітися з чоловіком, який уже кілька тижнів їй писав. Вона знала, що Джеремія буде неподалік. Знала, що поруч будуть Кай і Лендон. Знала, що Шейн теж тут. Але не знала всіх деталей того, що мало відбутися далі.

Їй цього й не потрібно було знати.

Правоохоронці домовилися з ними заздалегідь: якщо чоловік прийде, Шейлі просто розмовлятиме з ним так, як домовлялися. Ніхто з хлопців не повинен був провокувати його чи намагатися затримати самостійно.

Потім вони мали відійти.

Далі — працювали дорослі.

Шейлі стояла біля одного з наметів, тримаючи в руках стакан лимонаду.

Джеремія залишався неподалік.

Кай був у натовпі.

Лендон стежив за ситуацією з іншого боку алеї.

Шейн стояв далі за всіх.

Він майже не рухався.

Тільки час від часу дивився на телефон.

Один раз.

Другий.

Третій.

Минуло десять хвилин.

Потім він побачив його.

Карлос з'явився з боку парковки.

Зупинився.

Озирнувся.

Не поспішаючи пройшов кілька метрів і почав шукати когось у натовпі.

Шейн одразу зрозумів, кого саме.

Два роки. Він шукав це обличчя два роки. А тепер людина, яку він бачив сотні разів на екрані, стояла за кілька десятків метрів від нього.

Чоловік помітив Шейлі.

Підійшов.

— Шейлі?

Дівчина кивнула.

— Так.

Вони заговорили.

Шейлі відповідала так, як вони домовлялися. Спокійно. Без поспіху.

Джеремія залишався на своєму місці.

А потім у натовпі з'явилися двоє поліцейських.

Вони не поспішали.

Не привертали до себе уваги.

Просто залишалися там, звідки могли бачити ситуацію.

Шейн помітив їх краєм ока.

На секунду його пальці сильніше стиснули телефон.

Карлос сказав Шейлі ще кілька слів.

Вона відповіла.

Чоловік озирнувся.

Потім знову подивився на неї.

І саме тоді Джеремія рушив.

— Гей.

Соліс обернувся.

Джеремія підійшов ближче.

— Ти хто такий?

— Я просто...

— Чому ти розмовляєш із моєю сестрою?

Чоловік одразу змінив тон.

— Я думав, вона сама тут.

Джеремія подивився на Шейлі.

— Ти його знаєш?

Шейлі на секунду опустила очі.

— Це він мені писав.

Чоловік одразу перебив:

— Я просто хотів запитати, чи вона не загубилася.

— Не бреши.

— Я не брешу.

— Тоді чому ти домовлявся з нею про зустріч?

Карлос замовк.

Джеремія дістав телефон.

— Добре. Тоді зараз поговоримо з поліцією.

— Не треба поліції. Я нічого не зробив.

— Тоді тобі нема чого хвилюватися.

Чоловік зробив крок назад.

Потім ще один.

Він уже шукав очима вихід із натовпу.

Але цього разу його побачили не тільки вони.

Один із поліцейських рушив уперед.

Другий залишився трохи позаду.

— Сер, залишайтеся на місці.

Карлос Соліс озирнувся.

— Що?

— Ми хочемо поставити вам кілька запитань.

— Я нічого не зробив.

— Добре. Тоді просто поговоримо.

Карлос почав відступати.

Джеремія одразу відійшов убік. Цього разу він не став його зупиняти.

Правоохоронці підійшли ближче. Чоловік спробував пояснити, що просто хотів зустрітися з дівчиною. Що не знав, скільки їй років. Що нічого не сталося.

Але тепер у слідчих уже були матеріали, зібрані Шейном.

Повідомлення.

Імена.

Час.

Дати.

Фотографії.

Контакти.

Усе те, що Шейн збирав місяцями, тепер стало частиною офіційного матеріалу.

Карлоса Соліса відвели вбік від основного потоку людей. Він ще щось заперечував. Потім замовк. На його руках з'явилися кайданки.

Усе відбулося без галасу. Без сцени. Без того, щоб більшість людей навколо взагалі зрозуміла, що сталося.

Для них ярмарок продовжувався.

Грала музика.

Хтось купував морозиво.

Діти бігали між наметами.

А людину, яку Шейн шукав майже два роки, посадили в машину.

Шейн дивився здалеку.

Він не підійшов ближче.

Не хотів.

Йому раптом здалося дивним, що ця людина виглядає так звичайно.

Ні демон.

Ні чудовисько.

Просто чоловік.

Такий, якого можна пройти повз і навіть не запам'ятати.

І саме це виявилося найстрашнішим — усвідомлення, що зло рідко має обличчя, яке легко впізнати. Найчастіше воно виглядає як хтось знайомий, привітний, надійний. Хтось, кому довіряють без вагань.

Машина рушила.

Шейн ще кілька секунд дивився їй услід.

Два роки.

Сотні сторінок.

Тисячі повідомлень.

Ночі перед екраном.

Чужі імена.

Хибні сліди.

Видалені акаунти.

І десятки разів, коли Шейн думав, що нічого не знайде.

А тепер усе це закінчилося кількома хвилинами на літньому ярмарку.

Джеремія підійшов до нього.

— Все.

Шейн не відповів.

— Шейне.

— Я знаю.

Джеремія подивився на нього.

— Ти в порядку?

Шейн повільно перевів на нього погляд.

— Ні.

Джеремія нічого не сказав.

Це було, мабуть, уперше за весь час, коли Шейн дозволив собі відповісти чесно.

Він знову подивився на порожнє місце, де щойно стояла машина.

— Я думав, що коли його знайду, стане легше.

Джеремія мовчав.

Шейн опустив очі.

— Не стало.

За кілька метрів від них стояла Шейлі. Вона вже не дивилася в бік поліцейських. Тримала телефон обома руками й час від часу проводила пальцем по вимкненому екрану. Шейн посміхнувся сестрі, вона посміхнулася у відповідь. Підбігла до нього й обійняла. Шейн стиснув сестру в обіймах.

— Вибач, що тобі довелося через це пройти.

Шейлі на секунду подивилася в бік машини.

— Я сама погодилася. Але мені було неприємно.

— Я знаю. Вибач.

— Я не думала, що він справді прийде.

— А я сподівався, що прийде.

Шейлі сумно усміхнулася.

Вона відсторонилася від брата й узяла його за руку.

— Можемо піти звідси?

— Звичайно.

Вони відійшли подалі від натовпу й зупинилися біля машини Кая.

Шейлі сіла на край сидіння, залишивши двері відчиненими.

Шейн залишився поруч.

— Я не знала, що такі люди справді існують.

Шейн кілька секунд дивився на неї.

— Іноді краще не знати.

— Ти казав, що я повинна знати. Щоб ніхто не зміг мені завдати болю.

Він трохи стиснув її руку.

— Тепер я думаю, що тобі не обов'язково знати все.

Шейлі подивилася на нього.

— Чому?

— Тому що тобі чотирнадцять.

Він сказав це спокійно.

— Ти не повинна зараз розбиратися в усіх проблемах дорослих людей. Ти зробила те, про що я тебе просив. Цього достатньо.

Шейлі кілька секунд мовчала.

— А якщо він знову комусь напише?

— Більше не напише.

Шейн не став розпитувати сестру.

Не питав, чи вона злякалася.

Не питав, чи думатиме тепер про це перед сном.

Просто залишився поруч.

За кілька метрів Кай і Джеремія все ще розмовляли з правоохоронцями.

Лендон спілкувався з представниками прес-служби.

Шейн не виглядав людиною, яка щойно закінчила справу, на яку витратила два роки.

Швидше навпаки.

Наче не знав, що тепер із цим робити.

Унну не повернути.

Минулого не змінити.

І найгіршим виявилося те, що всередині нічого не змінилося.

Порожнеча залишилася.

Злість теж.

Він колись думав, що коли знайде цього чоловіка, зможе зупинитися.

Тепер розумів, що не зможе.

За останні два роки він знайшов надто багато інших імен.

Надто багато історій.

Надто багато людей, які вміли виглядати звичайними.

І він уже не міг просто закрити ноутбук і повернутися до життя, яке було до всього цього.

Якщо людина не могла захистити себе сама, хтось мав хоча б спробувати це зробити.

Колись він не зміг захистити сестру.

Тепер хоча б міг спробувати захистити когось іншого.

*

Після того як хлопці відвезли Шейлі додому, хлопці заїхали в супермаркет.

Джеремія штовхав візок однією рукою, Шадоу сидів у нього на плечі, час від часу перебираючи лапками по коміру футболки.

Кай уже давно перестав звертати на нього увагу.

Лендон теж звик, хоча все ще поглядав на павука трохи обережніше, особливо коли той починав рухатися.

Шейн не звик.

Він відійшов убік, щойно Джеремія підійшов ближче.

— Не підходь.

— Він тебе не чіпатиме.

— Мені байдуже.

Кай кинув погляд на Шейна і пройшов повз нього до полиць з фруктами.

— Ти коли-небудь звикнеш?

— Ні.

— Уже тиждень.

— І що?

Лендон тихо засміявся.

— Думаю, йому просто потрібен час.

— Мені потрібен Джеремія без павука.

Джеремія, не обертаючись, підняв руку.

— Я все чую.

— Це й було сказано спеціально.

Вони пройшли до відділу з напоями.

Кай одразу взяв кілька пляшок пива.

Шейн вибрав собі кілька банок.

Джеремія довго дивився на полиці з джином, поки нарешті не взяв пляшку.

— Тільки джин-тонік, — сказав він, кладучи її у візок.

— Ми пам'ятаємо, — відповів Кай, закотивши очі.

— Я просто нагадую.

Лендон тим часом стояв біля іншої полиці.

Він узяв одну пляшку, прочитав етикетку, поставив назад.

Потім узяв іншу.

— Ти серйозно? — запитав Шейн. — Ми купуємо алкоголь, а не вибираємо вино для дегустації.

— Я хочу нормальний коктейль.

— Зроби собі нормальний коктейль із того, що є.

Лендон подивився на нього.

— Саме тому я й вибираю.

Кай поставив у візок ще одну упаковку пива.

— Не сперечайся. Він усе одно вибере найдорожче.

— Я не вибираю найдорожче.

— Минулого разу ти купив пляшку за сто двадцять доларів.

— Вона була хороша.

— Звісно, вона була хороша.

До алкоголю додали тонік, лайми, лід і кілька пляшок соку.

Потім почалося найпростіше.

Піца.

Гамбургери.

Хот-доги.

Чипси.

Солодке.

Щось, що Кай поклав у візок без пояснень.

Щось, що Шейн повернув назад на полицю.

Джеремія вкотре пройшов повз ряд із клітками для домашніх тварин.

Шейн одразу помітив його погляд.

— Ні.

— Я ще нічого не сказав.

— Ти подумав.

— Тут є маленькі тераріуми.

— Джереміє.

— Я просто дивлюся.

Кай подивився на нього.

— У тебе вже є один.

— Це не означає, що мені не потрібен другий.

— Тобі потрібна терапія, — видихнув Шейн. — І Шадоу теж. Він якийсь дивний. Постійно на мене дивиться.

— Подобаєшся ти йому, — Джеремія погладив павука. Той піднявся на задніх лапах, передні піднявши догори й розставивши в боки.

Шейн відійшов подалі від Джеремії.

— Скільки живуть павуки? Сподіваюся, не триста років, як Галапагоські черепахи.

Лендону ледь вдалося стримати усмішку.

Кай хмикнув:

— Десять-п'ятнадцять років.

— Ти, блять, жартуєш? — Шейн шоковано глянув спочатку на Кая, потім на Джеремію, потім на Шадоу.

— Ти до нього звикнеш, — посміхнувся Джеремія.

— Ага, з огляду на те, що в мене на це буде п'ятнадцять років, — Шейн подивився на Шадоу. — І не дивись так на мене. Ти мені все одно не подобаєшся.

Вони закінчили покупки майже за годину.

Коли приїхали до будинку Аддерлі, на терасі були Кесседі та Айзек. Вони сиділи неподалік від басейну.

Кай першим вийшов із машини.

Джеремія — слідом.

Шадоу так і залишився на його плечі.

Кесседі одразу перевела погляд на павука.

— Він такий милий, дай мені його.

Шейна пересмикнуло.

— У мене зараз станеться нервовий зрив.

Джеремія мовчки передав павука Кесседі. Та посадила його собі на коліна й почала гладити пальцем.

Кесседі подивилася на Шейна.

— Як усе пройшло?

Шейн знизав плечима.

— По плану.

Вона нічого більше не запитала.

Їй і Айзеку давно було відомо, чим хлопці займаються. Вони не втручалися.