Раді Вас бачити!

Джеремія Гровер був сином Ніколаса Гровера та Кейтлін Олдбері — доньки Якоба Олдбері, власника одного з найбільших фермерських господарств у Далласі, що спеціалізувалося на розведенні великої рогатої худоби. У тих краях прізвище Олдбері вимовляли з особливою повагою — так, як говорять про людину, чиє слово важить більше за папір і за кров.

Ніколас і Кейтлін познайомилися в університеті, за три роки до народження Джеремії. Спочатку їх пов'язувала міцна дружба, яка згодом переросла в романтичні стосунки.

Кейтлін була товариською, легко знаходила спільну мову з людьми й мала легкий характер. Ніколасу подобалася її безпосередність, а вона цінувала його спокій і надійність. Вони добре ладнали, підтримували одне одного й загалом були щасливі разом. Їхні стосунки розвивалися природно, без зайвих проблем чи драм.

Усе змінилося восени 2006 року.

Повернувшись із літніх канікул із рідного міста, Кейтлін ніби стала іншою людиною. Ніколас довго не міг зрозуміти, що з нею відбувається. Вона почала зловживати алкоголем, дедалі частіше курила марихуану, стала дратівливою й замкнутою.

Згодом Ніколас дізнався, що протягом двох місяців Кейтлін зустрічалася з Джеком Девісом — хлопцем, у якого була закохана ще з дитинства. Саме він привчив її до алкоголю й наркотиків.

Ніколас не залишив її. Вихований у родині, де відповідальність була не просто словом, а способом життя, він майже рік намагався допомогти Кейтлін подолати залежність. Із алкоголем їм вдалося досягти певного успіху, але наркотики виявилися значно сильнішим ворогом.

Перше передозування героїном сталося взимку 2007 року.

Ніколас знайшов Кейтлін непритомною у ванній кімнаті будинку свого друга Патріка, де футбольна команда святкувала Різдво. У квартирі ще лунали приглушений сміх і музика, коли він штовхнув двері ванної й застиг на порозі.

У лікарні лікарі повідомили новину, яка приголомшила всіх: Кейтлін була на третьому місяці вагітності.

Попри все, Ніколас не мав жодних сумнівів, що дитина його. Не вагаючись, він вирішив узяти на себе відповідальність за майбутнього сина.

4 вересня 2007 року народився Джеремія Гровер — міцний русявий хлопчик вагою чотири кілограми чотириста п'ятдесят грамів, із такими ж блакитними очима, як у батька.

На той момент Ніколас уже був заручений із Литицією Косс.

Після народження сина Кейтлін повернулася до батьківського дому в Далласі. Її батьки, Якоб і Марія, разом зі старшою донькою Єлизаветою оточили Кейтлін і маленького Джеремію турботою й любов'ю.

Найбільше Джеремію любив дідусь. Для Якоба онук став справжнім світлом у домі.

Коли хлопчикові виповнилося дванадцять, Кейтлін разом із сином переїхала до Сіетла. Ніколас, який на той час уже обіймав посаду заступника сенатора штату, придбав для них будинок, сподіваючись нарешті стати ближчим до сина.

Його молодшому синові, Лендону, тоді було одинадцять.

Упродовж дванадцяти років Ніколас намагався брати активну участь у вихованні Джеремії. Але тижня зимових канікул і місяця літніх виявилося замало, щоб відчути себе справжнім батьком. Саме тому він так наполягав на переїзді Кейтлін до Сіетла.

Здавалося, життя нарешті почало налагоджуватися.

Минуло лише пів року.

Кейтлін знову повернулася до марихуани.

У серпні 2019 року вона ледь не померла від чергового передозування.

Дванадцятирічний Джеремія знайшов матір непритомною на підлозі спальні, коли повернувся додому після тренування.

Кейтлін терміново госпіталізували.

Ніколас благав сина переїхати жити до нього, але Джеремія навідріз відмовився залишати матір.

Тоді з Далласа приїхали Якоб і Марія. Вони залишилися поруч з онуком, щоб підтримати його, поки Кейтлін проходила лікування.

---

**Вісім років тому**

— Чому Джеремія не хоче жити з нами?

Литиція на мить завмерла, відриваючи погляд від книги.

— Не знаю, синку.

— Може, я попрошу його, і він погодиться?

На вустах Ніколаса промайнула ледь помітна усмішка. Він опустився навпочіпки перед Лендоном і лагідно поклав долоні йому на плечі.

— Еві, твій брат дуже хвилюється за свою маму. Ми маємо з повагою поставитися до його рішення залишитися жити з нею.

Лендон задумливо опустив очі.

— Я знаю, що йому сумно, страшно й самотньо. Я хочу, щоб він знав: у нього є я. І що я завжди буду поруч.

Ніколас мимоволі усміхнувся.

— Ох, янголе мій…

— Можна мені поїхати до нього?

— Я зателефоную його дідусеві й запитаю.

— Дякую, тату.

Коли Лендон переступив поріг будинку Олдбері, Джеремія навіть не приховав здивування. Він завмер на місці, злегка примруживши очі, ніби перевіряв, чи не привиділося йому це.

— Що ти тут робиш?

— Твої дідусь із бабусею дозволили мені переночувати у вас.

— Навіщо?

— Ти мій брат.

— І що?

— Я хочу бути поруч, щоб тобі не було страшно й самотньо.

Джеремія лише фиркнув.

— Я вже дорослий. Мені не страшно. І не самотньо.

— Дорослим теж буває страшно.

Джеремія мовчки подивився на молодшого брата. Хотів заперечити, але чомусь не зміг.

— Спати будеш на дивані.

— Добре.

Кілька хвилин вони мовчали.

Лендон першим порушив тишу:

— Ти злий на мою маму?

— Ні.

— На нашого тата?

— Ні.

— На мене?

— Ні. Ну чого ти причепився з безглуздими запитаннями?

— На кого ти злий?

Джеремія опустив голову.

— На себе. Я маю її захищати, розумієш? Вона слабка, тому я маю бути сильним.

Лендон насупився.

— Тобі дванадцять.

— І що? Вважаєш, якщо мені лише дванадцять, я не можу нести відповідальність за маму?

— Ти не повинен.

— Повинен, Лендоне. Я не дозволю їй померти від наркотиків. Не дозволю.

Лендон зробив крок до брата.

— Я хочу не просто називати тебе братом. Я хочу бути тобі братом.

Джеремія уважно подивився на нього, трохи примруживши великі блакитні очі.

— Ти завжди отримуєш, що хочеш, Лендоне?

— Так.

Куточки губ Джеремії ледь здригнулися в усмішці.

— Добре. Тоді відтепер у тебе є старший брат, принце.

Очі Лендона засяяли.

— Я завжди буду поруч.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Джеремія мовчав кілька секунд. Потім тихо, майже пошепки, запитав:

— Ляжеш біля мене? Я боюся, що прокинуся вранці, а дідусь із бабусею скажуть, що мама померла.

Лендон нічого не відповів. Просто мовчки ліг поруч і міцно обійняв брата.

Лише після цього тихо промовив:

— Вона не помре.

---

Джеремія пізніше не раз замислювався над тим, як склалося б його життя, якби того вечора Лендон не переступив поріг їхнього будинку. Можливо, вони так і залишилися б просто зведеними братами, яких поєднувало лише спільне прізвище батька. Можливо, Джеремія й далі звикав би справлятися з усім сам, переконуючи себе, що йому ніхто не потрібен. Але того вечора все змінилося. 

Іноді одна маленька подія здатна змінити набагато більше, ніж здається в той момент.

---

Джеремія стояв у просторій роздягальні команди коледжу з американського футболу. Щойно вийшовши з душу, він повільно витер рушником волосся, плечі й груди. У повітрі змішалися запахи вологи, хлорки й чоловічого парфуму. Десь у дальньому кінці роздягальні монотонно гуділа вентиляція.

Позаду різко скрипнули важкі металеві двері.

Він обернувся, очікуючи побачити когось із команди, але натомість завмер.

Перед ним стояла Мія. Колишня дівчина Шейна. Вони були разом трохи більше чотирьох місяців, але кілька днів тому Мія сама поставила крапку в їхніх стосунках.

Вона нервово закусила нижню губу, пальці міцніше стиснули ремінець сумки. Мія намагалася триматися впевнено, проте погляд раз у раз тікав убік і знову повертався до Джеремії.

— Що ти тут робиш? — його голос прозвучав спокійно, рівно й абсолютно байдуже.

— Нам треба поговорити, — видихнула вона, швидко моргнувши.

Джеремія відвів погляд, усім своїм виглядом показуючи, що розмова закінчена ще до того, як почалася.

— Нема про що говорити.

— Те, що між нами було, — не помилка. Джеремія, я цього хотіла.

Тепер вона дивилася йому просто в очі.

Джеремія повільно видихнув.

— Ти хотіла, а я був п'яний. Тому забудь про це.

Кілька секунд Мія мовчки дивилася на нього. Її обличчя вмить стало жорстким.

— Господи… яка ж ти тварюка, Гровер.

На його щелепі сіпнувся м'яз. Джеремія повільно звів на неї погляд. У блакитних очах не було ні каяття, ні злості — лише холодна, майже виснажена байдужість.

— Добре, що ти ідеальна. І, до речі, дуже вірна.

Мія нервово всміхнулася. Усмішка промайнула лише на мить — гірка й болюча.

— Я тебе ненавиджу.

— Тоді перестань шукати зі мною зустрічей. Тримайся подалі.

Запала тиша. Ще кілька секунд Мія мовчки дивилася на нього.

Джеремія лише міцніше стиснув рушник у руці.

Мія різко зробила крок уперед.

— Тобі байдуже, так? Тобі взагалі на все начхати.

Джеремія холодно глянув на неї згори вниз.

— Шейн — мій друг. І те, що сталося… це брудно. Ти була його дівчиною. Тобі варто було б про це думати головою, а не чимось іншим.

Мія збила з губ гірку, майже злу посмішку.

— Чому ти не називаєш усе своїми словами? У нас був секс, Джеремія. Секс.

Плечі Джеремії на мить напружилися. Він різко відвів погляд убік, провів долонею по волоссю, а потім зробив кілька кроків назад, збільшуючи відстань між ними.

Запала важка тиша.

Мія знову заговорила:

— Я зустрічалася із Шейном через тебе.

Джеремія повільно підняв на неї погляд.

— Не починай.

— Я серйозно. Ти мені подобаєшся. Вже кілька років. Але до тебе просто так не підійти. У вас там своя компанія, і ти ніколи на мене не дивився. А потім Шейн запросив мене на твій день народження, і я зрозуміла, що це мій шанс.

Джеремія кілька секунд мовчав, щелепа повільно напружилася. Потім він коротко всміхнувся — без жодного натяку на гумор.

— Ти дурна.

— Джеремія…

— Ні.

Його голос різко піднявся, і Мія мимоволі замовкла.

— Ти справді дурна, якщо вирішила, що зізнатися в цьому — хороша ідея.

Вона відкрила рот, але він миттєво підняв руку.

— Не перебивай мене.

Джеремія опустив руку й повільно стиснув пальці в кулак. Вени на передпліччі проступили чіткіше. Він на секунду відвів погляд, ніби давав собі час не сказати зайвого. Потім знову подивився на неї. Тепер у його погляді не залишилося навіть сліду попередньої байдужості.

— Ти взагалі розумієш, що ти зробила? — у голосі дзвеніла сталь.

Мія різко втягнула повітря.

— Я не хотіла його образити…

— Не хотіла?

Він повторив це тихо, настільки тихо, що наступні слова прозвучали ще важче.

— Ти серйозно зараз це кажеш мені в обличчя?

Він зробив крок ближче, і Мія мимоволі відступила на пів кроку.

— Ти знала, що Шейн до тебе прив'язався. Знала, що він тобі довіряє. І все одно продовжувала грати свою роль, бо тобі було зручно використовувати його як двері до мене. Як зручний пропуск у мою компанію.

Він говорив дедалі швидше, не залишаючи їй можливості вставити слово.

— І ти ще стоїш тут, дивишся мені в очі й розповідаєш про те, що «не хотіла»?

Мія мовчала, лише судомно закусила губу.

— І знаєш, що мене найбільше бісить? — Джеремія різко видихнув через ніс. — Те, що ти зараз виглядаєш так, ніби це абсолютна норма. Ніби ти маєш на це право.

Він так сильно стиснув кулак, що кісточки пальців побіліли, а потім змусив себе розтиснути долоню.

— Ти мене навіть не знала, Мія.

Голос став нижчим.

— Ти навіть уявлення не маєш хто я, чим живу. Ти просто вигадала собі історію. Накрутила себе. Вирішила, що я нібито звернув на тебе увагу, що між нами щось було, що ти мені сподобалася.

Він коротко похитав головою.

— Ти серйозно?

Мія спробувала щось сказати, але він не дав їй договорити.

— Я був п'яний, — його голос пролунав різко й безжально. — Дуже п'яний. І якби того вечора поруч були ще дві чи три дівчини, я міг би опинитися з будь-якою з них.

Він провів долонею по щелепі й різко видихнув.

— Я ледве пам'ятаю той вечір.

На секунду він замовк.

— Та якби я тоді випив ще один джин із тоніком, я, чорт забирай, міг би переспати навіть із хлопцем.

Він подивився їй прямо в очі.

— Настільки я був п'яний. А ти зараз стоїш переді мною й намагаєшся переконати мене, що той вечір щось для мене означав?

Мія зблідла.

— Ти насправді не такий, яким здаєшся.

— Добре, що ти починаєш це розуміти.

Він сказав це миттєво, без паузи.

— Ти використала Шейна.

Пауза. Джеремія на мить опустив погляд, а потім знову подивився на неї.

— Мені від цього огидно. Ти розумієш? Мені фізично огидно це слухати.

— Джеремія, послухай…

— Ні!

Він різко обірвав її.

— Слухаєш мене ти. І дуже, блядь, уважно.

Мія замовкла.

Цього разу Джеремія навіть не дав їй шансу продовжити.

— До Шейна ти більше не підходиш. Ні за яких обставин. Не пишеш. Не телефонуєш. Не з'являєшся поруч, навіть випадково.

Його погляд став остаточно крижаним.

— Бо якщо ти ще раз втягнеш його в це лайно, я перестану бути ввічливим.

— Якщо я не послухаю? — її голос ледь тремтів.

Тиша впала різко. Джеремія дивився на неї довго, нерухомо. Потім повільно всміхнувся — холодно, майже без виразу.

— Тоді ти дізнаєшся, наскільки я насправді небезпечний, коли перестаю себе стримувати.

Він випростався й відступив убік, демонстративно звільняючи їй дорогу до виходу.

— Ти хотіла наблизитися до мене? Треба було просто сказати. Я б тебе одразу послав. І ми б зараз не витрачали часу на цю розмову.

Він відступив ще на крок.

— Ти отримала свій шанс.

Погляд залишався мертвим і холодним.

— Другого не буде.

Мія не рушила з місця. Кілька секунд вона просто стояла навпроти нього, схрестивши руки на грудях, ніби намагалася захиститися від його слів. Потім повільно опустила їх уздовж тіла. Пальці кілька разів стиснулися й розтиснулися.

Вона підняла на нього очі, ніби все ще шукала хоч щось, за що можна зачепитися. Ще одну фразу. Ще один аргумент. Хоч якусь тріщину в його байдужості.

— Джеремі, я…

Він не відповів. Навіть не моргнув.

Мія замовкла. Її погляд ковзнув по його обличчю, затримався на жорстко стиснутій щелепі, на руках, які він тримав уздовж тіла. Вона знову подивилася йому в очі. І цього разу нічого не сказала.

Кілька секунд стояла нерухомо, потім швидко відвела погляд. Провела долонею по волоссю, поправляючи пасмо за вухо, хоча воно й так лежало рівно.

— Добре, — тихо сказала вона.

Джеремія не ворухнувся.

Мія зробила крок до дверей. Зупинилася. Обернулася через плече, чіпляючись за останню соломинку.

— Я справді думала, що ти інший.

Він подивився на неї з такою абсолютною байдужістю, що вона більше не стала чекати відповіді.

Кілька секунд Мія стояла нерухомо. Потім кивнула сама собі.

— Я зрозуміла.

Вона відчинила важкі двері роздягальні й вийшла. Двері зачинилися за нею майже беззвучно.

У коридорі Мія спочатку йшла повільно, майже механічно. Через кілька кроків озирнулася через плече, дивлячись на зачинений прохід. Двері залишалися нерухомими. Вона різко відвела погляд і прискорила крок. Каблуки гулко застукали по плитці, віддаляючись коридором. А за поворотом Мія вже перейшла на біг.

Джеремія кілька секунд дивився на зачинені двері, потім опустив погляд на рушник у своїй руці. Тільки тепер повільно розтиснув пальці. На долоні залишилися червоні сліди від нігтів.

---

— Скільки?

Джеремія навіть не здригнувся.

За сусідньою перегородкою ще кілька секунд шуміла вода, а потім стихла. Кай вимкнув душ, відсунув скляні дверцята й вийшов із кабінки, витираючи волосся рушником.

Лише тепер Джеремія перевів на нього погляд. Він відповів не одразу.

— Один-єдиний раз. Тоді… на яхті. День мого народження.

Кай на мить завмер, а потім важко потер долонею обличчя.

— Хріново.

На губах Джеремії промайнула гірка усмішка.

— Я був реально дуже п'яний.

— Це я вже зрозумів.

Кай кинув рушник на лавку й сперся стегном об край шафки. Кілька секунд мовчав, дивлячись у підлогу. У роздягальні знову запанувала тиша. Десь у душових крапала вода, а вентиляція монотонно гуділа під стелею.

— Джер… поговори з Шейном.

— Ні. Цього більше не повториться. Тому нема про що говорити.

Кай невесело всміхнувся.

— Як знаєш.

Він похитав головою.

Вони мовчки перевдягнулися, зібрали спортивні сумки й вийшли з роздягальні. Дорогою додому майже не розмовляли. У салоні автомобіля лунала лише тиха музика, а за вікнами повільно пропливав вечірній Сіетл.

Коли вони заїхали на подвір'я будинку Аддерлі, всередині було напрочуд тихо. Кесседі та Айзек ще вдень поїхали до Яго. Даніеля вдома теж не було — на під'їзній доріжці не стояв його мотоцикл.

— Я зараз помру з голоду, — пробурмотів Кай, скинувши ключі на кухонний острівець.

— Після такого тренування? Не дивно. — Джеремія пройшов на кухню, кілька разів повів плечима й розім'яв спину. Зняв куртку та повісив її на спинку високого барного стільця біля кухонного острова.

Кайті підійшов до холодильника й кілька секунд просто дивився на його дверцята, ніби намагаючись пригадати, навіщо підійшов. Потім відкрив його і без особливого ентузіазму почав діставати коробки з піцою, кілька бургерів, картоплю фрі та пляшки з газованою водою. За кілька хвилин хлопці вже сиділи за кухонним островом, мовчки жуючи холодну піцу, що залишилася після вчорашньої вечірки. Здавалося, важка розмова залишилася позаду. Але лише здавалося.

За Джеремією було видно, що він втомився. Плечі трохи опущені, погляд час від часу зависав в одній точці, а на обличчі залишалася та сама стриманість, за якою Кай уже навчився впізнавати моменти, коли другові справді важко.

Кай кілька секунд спостерігав за ним, а потім запитав:

— Все нормально?

Джеремія перевів погляд на телефон, що лежав на столі поруч.

— Мама телефонувала. Просила приїхати.

Кай трохи нахмурився.

— Як вона зараз?

Джеремія взяв телефон у руку, покрутив його в пальцях і ледь усміхнувся. Усмішка вийшла короткою й зовсім невеселою.

— Каже, що краще.

Він на секунду замовк.

— Говорить, що курс реабілітації дуже хороший. Лікарі хороші. Їй уже набагато легше.

Джеремія тихо хмикнув.

— І, звісно, цього разу це був останній раз.

Кай нічого не сказав.

Джеремія знову глянув на телефон.

— Останній раз, коли вона зірвалася, — уточнив він із тією самою кривою усмішкою.

У його голосі прозвучав сухий сарказм.

— Я вже навіть не знаю, скільки разів чув цю фразу, — додав Джеремія тихіше.

Кай опустив погляд.

— Ти в це віриш? 

Джеремія гірко видихнув і похитав головою.

— Звісно, що ні, — відповів він після паузи. — Вона за майже двадцять років так і не змогла подолати залежність. І я вже не вірю, що колись цей жах реально закінчиться.

Він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти втому.

— Я настільки втомився від цього всього, що все частіше ловлю себе на думці… як би це страшно не звучало… що мені вже, окрім розчарування й болю, спілкування з матір'ю нічого не приносить.

Джеремія замовк. На кухні на кілька секунд запала тиша. За вікном повільно сутеніло, а в будинку було настільки тихо, що навіть слабка вібрація телефона на столі здалася занадто гучною.

Він покрутив телефон у пальцях, а потім відклав його вбік.

— Думаю, на кілька днів поїхати до дідуся, — тихо сказав Джеремія. — Може, на тиждень.

Кай підняв на нього погляд.

— Після похорону бабусі я був там лише раз. На Гелловін минулого року.

Він ненадовго замовк.

— Знаєш, іноді мені здається, що моє життя тут, у Сіетлі, а душа залишилася там, у Далласі.

На його губах з'явилася ледь помітна сумна усмішка.

— Там усе якось простіше. Тихіше. Наче світ рухається повільніше.

Джеремія опустив погляд на свої руки. Кай мовчав.

---

Вхідні двері відчинилися, і за мить до будинку зайшов Шейн. Він швидким кроком пройшов до кухні та поставив ноутбук, який до цього ніс у руках, на стіл. Не кажучи ні слова, підійшов до кавоварки, дістав із полиці чашку, поставив її під носик і натиснув кнопку «лате».

Лише дочекавшись, поки машина загуде, Шейн нарешті заговорив:

— От вам не здається, що в нашій компанії лише я вношу радість, гарний настрій і цю всю позитивну енергію? Бо без мене ви завжди якісь сумні й до жаху нудні, — сказав він із таким серйозним обличчям, що це вже не виглядало як жарт.

Кай глянув на Шейна, ледь помітно примруживши очі.

— Так, ти єдиний світ у віконці. Світло в кінці тунелю. Ми взагалі не уявляємо, як би без тебе жили, — промовив він із такою бездоганною серйозністю, що остання фраза прозвучала особливо переконливо.

Джеремія лише посміхнувся.

— Тож питання просте, — додав Шейн, забираючи чашку з готовою кавою і роблячи ковток, — ми будемо працювати, чи й далі сидіти так, наче кастрація загрожує не тільки нашому Сані, а й нам усім?

Кай і Джеремія майже одночасно кивнули на знак згоди.

— Добре, — Шейн поставив чашку на стіл і відкрив планшет. — Тоді зараз я введу вас у курс справи й розповім про план. Я його пів ночі обдумував.

— Хто б сумнівався, — одразу відгукнувся Кай.

Справа була непростою. План Шейна виявився продуманим до дрібниць. Протягом години Кай і Джеремія уважно слухали його, періодично вносячи свої правки й відточуючи окремі моменти. Говорив переважно Джеремія. Він ставив питання прямо, тиснув на слабкі місця й одразу пропонував свої варіанти, без зайвих розмов. Кай майже не втручався — мовчки стежив за Шейном, інколи коротко кивав або кидав сухі зауваження.

У кишені Кая задзвонив телефон. Він швидко дістав його, глянув на екран і відхилив виклик. Після цього підвівся, не випускаючи телефон із руки.

— Лендон. Вже звільнився. Поїду, заберу його.

Шейн із Джеремією не відвели погляду від ноутбука. Шейн швидко перебирав пальцями по клавішах, щось клацаючи на екрані, а Джеремія лише коротко кивнув.

Кай узяв спортивну кофту, що лежала на столі, накинув її на плечі й вийшов із кухні.

Кілька хвилин після його відходу Шейн із Джеремією ще працювали над справою. На кухні було тихо, якщо не рахувати клацання клавіш і зрідка короткі репліки Джеремії.

Зрештою Шейн відсунув ноутбук убік і розвернувся на стільці.

— Що з тобою останнім часом відбувається?

Джеремія спокійно глянув на нього.

— Усе добре. Просто ситуація з мамою вибиває мене зі звичної колії.

Він кілька секунд мовчав, дивлячись на Шейна, а потім тихо сказав:

— Я втомився, — сказав Джеремія й тихо видихнув.

Він відкинувся на спинку стільця, накрив обличчя долонями й повільно провів ними вниз, ніби намагаючись зібратися з думками. Потім повернув голову до Шейна й кілька секунд просто дивився на нього. На губах з'явилася коротка, гірка усмішка.

— Що буде, якщо наступного разу я не встигну? Якщо я просто не встигну… прийду додому й знайду її не непритомною, а мертвою?

Шейн мовчав, опустивши очі на свої руки й нервово перебираючи пальцями.

Джеремія продовжив:

— Я буду все життя звинувачувати себе, що не встиг, що не врятував її, що не був поруч у той момент, коли це сталося? Я реально, чорт забирай, втомився. У мене є своє власне життя. У мене є ви. Я не можу цілодобово знаходитися з нею.

Він сумно усміхнувся.

— Раніше, перед тим як піти до школи, я чекав моменту, коли мама була чимось зайнята на кухні. Готувала мені сніданок, мила посуд або просто сиділа, дивлячись у вікно. Я піднімався до її кімнати й обшукував майже кожен сантиметр.

Він на мить замовк, дивлячись на свої руки.

— Шукав те, що вона могла сховати. Таблетки, пакети… усе, що могло означати, що вона знову зірвалася. Я настільки боявся, що робив це майже щодня. А вона зривалася знову і знову.

— Мені було чотирнадцять, — тихо сказав Джеремія.

Він опустив погляд і кілька секунд мовчав. Пальці самі собою стиснулися в замок, а великі пальці почали нервово ковзати один по одному.

— Тоді я, як і завжди, обшукував мамину кімнату. Я вже настільки в це втягнувся, що іноді самому здавалося: це вже не просто страх, а щось схоже на нав'язливий стан. Я не міг вийти з дому, доки не перевірю все.

Він важко видихнув і провів долонею по обличчю.

— Я навіть не помітив, як мама зайшла. Вона просто стояла в дверях. Спочатку, здається, взагалі не розуміла, що я роблю. А потім побачила, що саме я шукаю.

Джеремія на мить заплющив очі.

— Вона змінилася буквально за секунду. Почала кричати. Питала, що я роблю в її кімнаті, чому я їй не довіряю, чому постійно за нею стежу. Говорила все голосніше, дедалі більше нервувала…

Він замовк, стиснувши щелепу.

— Я вже тоді зрозумів, що вона знову зірвалася.

Погляд Джеремії ковзнув убік.

— А потім вона вперше за все моє життя мене вдарила.

Він машинально торкнувся щоки, ніби досі пам'ятав той момент.

— Просто ляснула мене по обличчю. А за кілька секунд ніби сама не зрозуміла, що зробила. Сіла на край ліжка, закрила обличчя руками й почала повторювати: «Вибач… вибач… вибач».

Джеремія замовк. На його обличчі нічого не змінилося, але пальці знову стиснулися.

— Вона плакала так гірко, що я навіть не міг на неї злитися.

Він опустив руки на коліна.

— Я просто підійшов і обійняв її. Тоді мені здавалося, що навіть це можна пробачити. Вона була моєю мамою.

Шейн кілька секунд мовчав, не відводячи від нього погляду.

— Раніше ти мені ніколи цього не розповідав.

Джеремія ледь помітно похитав головою.

— Я раніше взагалі нікому цього не розповідав.

Він замовк. Погляд застиг на одній точці, а обличчя поступово стало абсолютно нерухомим. Зникла навіть та напруга, яка досі проступала в його жестах.

— Але знаєш, що найстрашніше?

Джеремія підняв очі на Шейна. Голос прозвучав рівно й майже беземоційно:

— Зараз я б ударив її у відповідь.

---

Телефон, що лежав поруч із ноутбуком, раз по раз подавав короткі звукові сигнали — одне повідомлення за іншим.

Шейн спочатку не реагував. Лише важко видихнув, закинув руку за голову й почав розминати затерплі м'язи шиї. За кілька секунд він усе ж кинув нервовий погляд на екран.

Ще одне повідомлення.

Шейн скривився, перевернув телефон екраном донизу й відсунув його подалі.

Джеремія кілька секунд мовчки спостерігав за ним, а потім запитав:

— Якщо Мія сама закінчила ваші стосунки, чому зараз постійно тобі пише?

Шейн знизав плечима.

— Не знаю.

Він знову потер шию, а потім поглянув на перевернутий телефон.

— Якщо чесно, мені вже легше просто заблокувати її. У цих повідомленнях взагалі немає жодного сенсу.

Він коротко постукав пальцями по столу.

— То пише, що сумує. То починає щось пояснювати. Потім видаляє половину повідомлень і знову пише. Я вже навіть не розумію, чого вона від мене хоче.

Шейн невдоволено видихнув і відкинувся на спинку стільця.

— І мене це, якщо чесно, вже просто дратує.

— То може варто з нею поговорити? — спокійно сказав Джеремія.

— Навіщо? Якщо людина за власною волею вирішила припинити наші стосунки, я не бачу жодного сенсу в подальшому спілкуванні. Абсолютно ніякого.

Джеремія деякий час мовчав, дивлячись на стіну абсолютно відсутнім поглядом, а потім ніби між іншим запитав:

— Ти не заїжджав у «QFC»?

Шейн відреагував не одразу. Кілька секунд він сидів непорушно, ніби застрягнувши десь у власних думках. Потім важко кліпнув і перевів погляд на Джеремію — так, ніби почув запитання лише зараз.

— Ой, блін… усе в машині. Реально забув.

Він поспіхом підвівся з-за столу й швидко вийшов із кухні.

Джеремія мовчки провів його поглядом. Через кілька хвилин за вікном було видно, як Шейн підійшов до машини, відчинив задні дверцята й почав діставати звідти покупки: банки з пивом, коробки з піцою, снеки та ще кілька пакетів.

До Шейна під'їхала машина Кая. Вона зупинилася поруч, двигун стих, і за кілька секунд з автомобіля спочатку вийшов Кай, а слідом за ним — Лендон.

Вони разом підійшли до Шейна. Кай мовчки забрав із його руки пакети.

Лендон поклав руку Шейну на плече й по-дружньому притягнув його до себе. Усміхнувшись, він щось сказав, легко киваючи в бік будинку.

Джеремія швидко взяв телефон Шейна, розблокував його й зайшов до списку контактів. Кількома рухами перегорнув список і знайшов потрібний номер — Мії.

Після цього дістав із кишені власний телефон, розблокував його й відкрив нове повідомлення. Телефон Шейна Джеремія поклав назад на те саме місце, де той лежав.

Він почав набирати текст:

«Я тебе попереджав. Облиш Шейна в спокої. Ти думала, я жартую. Але якщо ти не припиниш свою гру, я доведу наскільки говорив серйозно. Я реально зруйную твоє життя».

Джеремія ще раз перечитав написане і натиснув «Надіслати».