Раді Вас бачити!

Коли родина Гровера збиралася разом, вони часто вечеряли на задньому дворі.

За будинком була простора тераса, відгороджена від решти саду зеленню. Над нею стояла дерев'яна пергола, обвита виноградною лозою. Поруч височів старий дугласів ялицевий стовбур, настільки великий, що його густа крона майже повністю накривала частину двору.

Під перголою стояв довгий стіл, а вздовж нього — кілька широких шкіряних диванів і крісел.

Особливо часто тут вечеряли, коли до них приєднувався Джеремія.

Марія поставила на стіл велику дерев'яну дошку з лососем, запеченим з травами, поруч розклала овочі й соус. Потім зібрала кілька порожніх тарілок, склала їх одна на одну й, не поспішаючи, повернулася до будинку.

За столом залишилися лише члени родини.

— Милий, а ти не хочеш приєднатися до нас двадцять першого? — запитала Летіція. — Батько зранку буде в гольф-клубі. Має зустрітися там із кількома партнерами, а потім вони планують зіграти партію.

Вилка в руці Джеремії завмерла просто над тарілкою. Кілька секунд він не рухався, а потім з-під лоба подивився на Лендона. Брови ледь помітно зійшлися.

Джеремія перевів погляд із Летіції на батька й ледь усміхнувся.

— Я на кілька днів хочу поїхати до мами. Якщо встигну повернутися до двадцять першого, то, думаю, зможу поїхати з вами до гольф-клубу.

— Як Кейтлін? — запитав Ніколас Гровер, уважно дивлячись на сина.

Джеремія майже непомітно знизав плечима. Обличчя залишалося спокійним, голос — рівним.

— За її словами, краще.

Розмова про Кейтлін явно була для Ніколаса Гровера неприємною.

Час від часу він стискав щелепи, на кілька секунд завмираючи над тарілкою. Потім знову брався за виделку, але їв уже майже машинально.

Зрештою Ніколас поклав виделку на край тарілки. Взяв серветку, промокнув нею губи й відкинувся на спинку крісла.

Кілька секунд він просто дивився кудись перед собою.

Погляд залишався нерухомим, спрямованим у простір.

— Сані ще не повернувся?

Лендон узяв зі столу склянку з полуничним соком і зробив кілька ковтків, дивлячись на батька.

Летіція ще кілька секунд сиділа мовчки, задумливо перебираючи пальцями край серветки. Потім повільно підняла погляд.

— Ні, я не знаю, що з ним робити, — сказала вона трохи загальмовано, ніби сама ще прокручувала це в голові. — Не хочеться зараз звертатися до лікаря Маєрса.

Вона ненадовго замовкла.

— Але якщо його походи по кішках найближчим часом не припиняться, то я піду на гріх і все-таки каструю його.

Джеремія відклав виделку й коротко глянув на Летіцію.

— Я зараз буду відвозити Лендона в стоматологію. Можемо заодно проїхатися районом, подивитися навколо. Може, десь побачимо Саншайна.

Летіція одразу трохи випросталася на стільці й кивнула.

— Це було б добре, — погодилася вона. — Я вже починаю хвилюватися.

Решта вечері минула значно спокійніше.

Після розмови про Саншайна родина поступово перейшла на звичайні, буденні теми. Обговорювали початок навчального року в коледжах, плани на найближчі тижні, якісь дрібні справи, що накопичилися за літо. Розмова кілька разів переходила від одного до іншого, без напруження й довгих пауз.

Зрештою вечеря закінчилася так само спокійно, як і почалася. Більше до неприємних тем не поверталися.

За кілька хвилин Джеремія вже сидів за кермом, а Лендон — на пасажирському сидінні.

Автомобіль плавно виїхав із території будинку й звернув на широку вулицю, обсаджену високими деревами. День був теплим і ясним. Сонце просіювалося крізь густе листя, залишаючи на асфальті рухливі плями світла й тіні. Уздовж доріг тягнулися доглянуті газони, за невисокими огорожами виднілися великі будинки, а біля деяких воріт стояли припарковані дорогі автомобілі.

Джеремія не поспішав. Одна рука лежала на кермі, друга — на важелі коробки передач; час від часу він постукував по ньому пальцями в такт тихій музиці з радіо.

Вони зробили один круг районом, потім ще один, звертаючи на сусідні вулиці й час від часу зменшуючи швидкість. Лендон нахилився ближче до вікна, притиснувши долоню до скла, і уважно вдивлявся у двори, узбіччя та зелені смуги між будинками.

Ніде.

Жодної чорної шерсті, знайомого силуету чи навіть випадкової кішки, яка могла б змусити їх зупинитися.

На третьому колі Джеремія коротко глянув у дзеркало заднього виду й тихо видихнув, послабивши хватку на кермі.

— Нічого, — сказав він.

Лендон ще кілька секунд дивився у вікно, тоді відхилився назад і відкинувся на спинку сидіння, потерши очі кісточками пальців.

— Поїхали.

Джеремія кивнув і повернув на головну дорогу.

Місто поступово змінилося. Тихі вулиці з великими приватними будинками залишилися позаду, натомість з'явилося більше машин, людей на тротуарах і невеликих магазинів уздовж дороги. У салоні працював кондиціонер, неголосно грала музика, а сонячні відблиски час від часу ковзали по панелі приладів.

Кілька хвилин вони їхали мовчки.

Потім Лендон повернув голову до Джеремії.

— І що ти про все це думаєш?

Джеремія якийсь час мовчав, не відриваючи очей від дороги.

— Ти про вас із Каєм?

Лендон тихо всміхнувся. Без радості. Швидше від усвідомлення того, наскільки абсурдною вся ця історія виглядала збоку.

— У мене почуття до нього з чотирнадцяти років.

Джеремія коротко пирхнув, зручніше перехопивши кермо.

— А я весь цей час думав, що у вас якийсь особливий вид міцної чоловічої дружби.

— Годі, Джер. Ти завжди знав.

— Здогадувався. А минулого літа, після твого повернення зі Стокгольма, уже переконався, що мої здогадки були правильними.

Він на секунду відірвав погляд від дороги й уважно подивився на брата.

— Знаєш, я дивуюся твоїй силі волі. Кай зустрічався з купою дівчат... Реально жодних ревнощів?

Лендон тихо засміявся, дивлячись у вікно.

— Жартуєш?

— Тоді навіщо ти так себе катував? Це якийсь мазохізм. Стільки років бути поруч із ним і не мати можливості навіть сказати, що відчуваєш.

Лендон відкинувся на спинку сидіння. Кілька секунд мовчав, ніби перебираючи в пам'яті сотні дрібних спогадів.

— Що мені було робити? Не спілкуватися з ним? Мій день починається з його повідомлення: «Доброго ранку», а закінчується: «На добраніч». Ще із середньої школи він відвозить мене на заняття й забирає після них. І так було ще з дитинства. Я не міг припинити це. Та й не хотів.

Джеремія мовчки потер підборіддя, зупинившись на світлофорі.

— Я намагався втекти.

Лендон опустив погляд на власні руки, складені на колінах.

— Коли поїхав на літо до Швеції, то хотів побути подалі від нього. Розібратися в собі. Зрозуміти, що зі мною відбувається.

Після короткої паузи він продовжив:

— Я навіть спробував почати стосунки з Крістіаном. Думав, якщо поруч буде інший хлопець, почуття до Кая поступово зникнуть.

Лендон ледь помітно кивнув, наче сам собі підтверджуючи щойно сказане.

— На якийсь час мені навіть здалося, що так. Кріс справді почав мені подобатися. Я подумав, що, можливо, зможу побудувати з ним нормальні стосунки.

Він гірко всміхнувся.

— І що зробив Кай?

Джеремія навіть не замислювався над відповіддю. Світлофор перемкнувся на зелений, і машина рушила далі.

— Прилетів до Стокгольма.

— Так.

На обличчі Лендона промайнула майже болісна усмішка.

— Коли я побачив його в аеропорту — сонного, втомленого після перельоту, — то зрозумів, що програв. Остаточно.

Він ненадовго замовк.

— Я більше не хотів нікого іншого.

Тиша між братами стала майже відчутною.

— Кай тоді якось дивно подивився на мене й сказав: «Ніколи, Лендоне, так більше не роби. Не їдь від мене так надовго».

Лендон видихнув, провівши долонею по коліну.

— І як після цих слів я мав розповісти йому про Крістіана? Я ледве дихати міг. Не те що зізнатися, що два тижні зустрічався з іншим хлопцем.

Він потер долонями обличчя.

— Наступного вечора ми разом повернулися до Сполучених Штатів.

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— А потім я сказав, що хочу перевестися до французького університету мистецтв у Парижі. Він навіть не намагався мене відмовити. Просто запитав, чи важко вивчити французьку.

Лендон тихо засміявся.

— Сказав, що поїде до Парижа разом зі мною.

Джеремія лише похитав головою, кинувши на брата короткий погляд.

— Божевільні ви.

Лендон усміхнувся вже щиріше.

— Я й не думав переїжджати до Франції. Просто хотів побачити його реакцію. Хотів переконатися, що, якщо одного дня я піду, він піде за мною.

Джеремія повільно похитав головою.

— Кай залежний від тебе... І цю залежність тяжко назвати нормальною, Лендоне.

Лендон опустив погляд на власні руки.

— Мені це спочатку подобалося, потім його нездорова прив'язаність мене лякала, потім я навчився сприймати її як належне, а зараз...

Він замовк.

— Що зараз, Лендоне?

— Якщо я підпущу Кая настільки близько, як мені хочеться, щоб він був, то не впевнений, що потім взагалі зможу без нього існувати, якщо у нас нічого не вийде.

Джеремія на секунду відірвав погляд від дороги й уважно подивився на брата.

— Ти маєш до нього настільки сильні почуття?

Лендон сумно посміхнувся.

— Ти навіть не уявляєш настільки сильні.

— Тоді чому ти вирішив, що у вас нічого не вийде?

— Тому що все залежить не лише від мене.

Лендон на кілька секунд замовк, збираючись із думками.

— Ти ж знаєш Кая. Він... зовсім не вміє будувати стосунки.

Джеремія нічого не відповів, лише міцніше стиснув кермо.

— Варто пройти першим емоціям — і йому стає нудно. Він швидко втрачає інтерес до людини. Інколи мені взагалі здається, що він не здатний на здорові стосунки.

Лендон гірко всміхнувся.

— Він навіть не любить, коли до нього торкаються. Обійми, поцілунки, випадкові дотики, будь-яке порушення особистого простору... Кай майже завжди інстинктивно відсторонюється. Якщо людина йому не дуже близька, це його буквально дратує.

Він ненадовго замовк.

— З дівчатами теж ніколи нічого не виходило. Хоча «стосунки» — це занадто голосно сказано. Кілька тижнів — і все. Він ішов, бо йому ставало нудно. І от скажи мені, Джер... якщо він усе життя тікав від нормальних стосунків, то чому зі мною має бути інакше?

Джеремія задумливо кивнув, звертаючи на потрібну вулицю.

— Аніка? Ти через неї поїхав до Швейцарії?

— Так, — тихо відповів Лендон. — Це були його найдовші стосунки. Чотири місяці. Вони постійно розходилися, потім мирилися. За цей час Кай двічі їй зрадив. Я тоді мало з глузду не з'їхав. Думав, що Кай реально закохався, що Аніка та сама. В нічних кошмарах я бачив, як вони одружуються, купують будинок, заводять собаку, вона народжує Каєві синів-близнюків.

Він потер долонями обличчя.

— Знаєш, що найгірше? Мені здається, Аніка дуже швидко зрозуміла, як це працює.

Вона зрозуміла, що спокій його вбиває. Щойно між ними все ставало добре, Кай сам починав шукати привід для сварки. Йому потрібні емоції. Адреналін. Конфлікти. Потім примирення. І так по колу.

Лендон сумно всміхнувся.

— Вони могли не спілкуватися тиждень. А потім серед ночі вона писала одне слово: «Спиш?» І цього вистачало. За годину вони вже поводилися так, ніби нічого не сталося. Рівно до того моменту, поки Каєві знову не ставало надто нудно. Ці стосунки могли тривати роками.

Він опустив погляд.

— Він розійшовся з Анікою і поїхав за тобою в Стокгольм, — Джеремія потер обличчя долонею, притримуючи кермо іншою рукою. — Після мого дня народження, ну коли ви... цілувалися, я не бачив біля нього жодної дівчини. Здається, те, що між вами зараз відбувається, для Кая реально важливо.

Лендон зробив паузу.

— Чесно кажучи, я навіть не допускав думки, що Кай колись зробить подібний крок.— промовив він нарешті. — За всі ці роки я навчився жити без сподівань. Я просто прийняв той факт, що мої почуття — це виключно моя відповідальність. Вони не повинні обтяжувати нікого іншого.

Він замовк на мить, ніби підбираючи слова.

— П'ять років я був поруч із ним, не маючи жодної причини вважати, що колись отримаю від нього щось у відповідь. Тому той вечір став для мене чимось значно більшим, ніж просто поцілунок. До останнього я не вірив, що між нами взагалі щось може змінитися.

Лендон перевів погляд на Джеремію. На мить у його очах промайнула розгубленість, але майже одразу зникла, поступившись звичному спокою.

— А потім він це зробив. Просто поцілував мене. І після п'яти років, протягом яких я забороняв собі навіть думати про таке, я вже не міг сприймати цей момент як щось незначне. Для мене це було першим доказом того, що я всі ці роки помилявся щодо того, що між нами взагалі можливо.

Рік тому

— Чому ти повернувся раніше? — Джеремія скоса глянув на Лендона, простеживши за напрямком його погляду.

Над пляжем повільно згасав вечір. Сонце вже майже торкнулося горизонту, розфарбувавши океан у золотаво-помаранчеві відтінки. З вілли долинали глухі баси музики, десь неподалік голосно сміялася компанія студентів, хтось із розбігу стрибнув у воду, здійнявши фонтан солоних бризок. Вечірка жила своїм життям — гучним, безтурботним, сповненим сміху й алкоголю.

Лендон сидів, сперши лікті на коліна й зчепивши долоні в замок під підборіддям. Усе навколо ніби втратило чіткість. Він майже не чув музики й не помічав людей.

Він сидів серед десятків людей і водночас почувався так, ніби перебував за склом — усе довкола відбувалося десь далеко, у чужому, недоступному йому вимірі.

— Була причина.

— Ти міг залишитися.

Лендон машинально закусив нижню губу.

— Не міг.

— Мені здалося, що той хлопець...

Джеремія ненадовго замовк, ніби пригадуючи ім'я.

— Крістіан, — тихо підказав Лендон.

— Так. Мені здалося, що Крістіан зацікавив тебе.

На губах Лендона промайнула ледь помітна, сумна усмішка.

— Отже, нам обом це лише здалося. Він не...

Лендон так і не договорив.

Джеремія лише подумки додав: «...Кай».

Порив прохолодного вітру приніс запах солі й водоростей. Хвилі одна за одною розбивалися об берег, змішуючи свій шум із музикою, що долинала з будинку. Десь поруч хтось весело вигукнув, але для Лендона всі ці звуки зливалися в один далекий, нерозбірливий гул.

Весь цей час Кай стояв трохи осторонь, про щось спілкуючись із Кесседі.

Закінчивши розмову, він обернувся до хлопців, засунув руки в кишені худі й коротким кивком показав у бік будинку. Прохолодний вітер із океану ставав дедалі відчутнішим, і пояснювати нічого не було потрібно.

Джеремія мовчки підвівся. Лендон востаннє глянув на темний океан, після чого рушив слідом за ними.

Лендон зайшов до столової і, почувши голос матері, що лунав із вітальні, неквапливо попрямував на звук.

Вітальня була серцем величезного особняка сімейства Гровер-Косс. Саме тут родина проводила більшість вечорів, збиралася на сніданки вихідного дня, приймала друзів і гостей. Попри бездоганну розкіш, кімната ніколи не справляла враження музейної експозиції. Високі стелі, прикрашені витонченою ліпниною, широкі вікна від підлоги до стелі, світлі стіни й мармуровий камін робили її по-домашньому затишною. Над каміном висіло старовинне дзеркало в масивній золотій рамі, у якому відбивалося денне світло, а на стінах красувалися картини сучасних художників, які Летіція збирала багато років.

Будинок був величезним, але лише ця кімната по-справжньому жила.

— Сані, я завтра ж відвезу тебе до доктора Маєрса, і він каструє тебе. Клянусь своєю улюбленою сумкою Hermès Birkin. Ну, отією жовтою, ти ж знаєш. Де можна було вештатися два дні? Хоч би поїсти додому приходив. І не дивися на мене так. Я знаю, що ти розумієш усе, що я тобі кажу.

Лендон зупинився в дверях і мимоволі посміхнувся.

Летіція, сидячи навпочіпки перед невисоким пуфом, сушила феном щойно викупаного кота. Сані терпляче сидів, гордо випнувши груди, і лише час від часу невдоволено смикав кінчиком хвоста. Закинувши голову, він уважно дивився на господарку своїми великими зеленими очима, ніби справді аналізував кожне її слово.

— Ну тепер від тебе хоча б не смердить. Але я досі дуже зла на тебе.

Саншайн з'явився в родині три роки тому — після події, яку Лендон досі не міг згадувати без важкості в грудях.

За цей час кіт встиг звикнути до всього. До теплих ванн і фенів. До прогулянок на повідку. До поїздок на пасажирському сидінні автомобіля Летіції. До приватних літаків, у яких незмінно спав у неї на колінах. І навіть до того, що в цьому домі з ним розмовляли майже як із людиною.

Три роки тому

Шістнадцятирічний Лендон стояв посеред столової.

Мокрий до нитки. Брудний. Блідий.

Обома руками він міцно притискав до грудей маленьке тремтяче кошеня.

— Я... вбив його маму.

Голос звучав неприродно спокійно.

— Її тіло в багажнику мого авто... Ми можемо її поховати?

Летіція різко підвелася з дивана.

— Господи... принце мій, що трапилося?

Вона швидко підійшла до сина, але, побачивши його очі, завмерла.

Порожній погляд. Жодної сльози. Жодної емоції.

Саме це налякало її найбільше.

— Я їхав... повільно... Не розумію, чому вони були на дорозі... Можливо, через дощ я просто їх не побачив... — його голос залишався рівним. — Мамо... я більше ніколи не сяду за кермо.

— Еві...

Летіція обережно поклала долоні на його плечі й міцно притиснула сина до себе.

Вона відчула, як тремтять його руки.

— Янголе мій...

— Ніколи, мамо.

За 15 хвилин до цього

Дощ розмивав світло ліхтарів, перетворюючи його на довгі золотаві смуги.

Лендон повертався від Джеремії. У салоні тихо грала Supergirl гурту Reamonn, а двірники розмірено ковзали по лобовому склу.

Він майже не думав про дорогу.

Удар.

Ліве переднє колесо ніби наїхало на щось невелике.

Хлопець інстинктивно перевів погляд у дзеркало заднього виду.

На мокрому асфальті щось ворухнулося.

Усе всередині миттєво похололо.

Автомобіль різко загальмував.

Лендон вискочив під холодний дощ і побіг назад.

За кілька метрів від машини лежала кішка.

Поряд із нею, тремтячи від холоду й страху, сиділо крихітне кошеня. Воно майже беззвучно нявкало, притискаючись до вже нерухомого тіла матері.

Лендон опустився навколішки.

Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти — шансів не було.

Він різко затулив рот долонею, стримуючи нудоту.

Дихати стало важко.

Тремтячими руками він обережно підняв кошеня. Воно було настільки худим, що майже нічого не важило.

Юнак відніс його до автомобіля, а тоді повернувся.

Дощ уже починав змивати кров із асфальту.

Кілька секунд Лендон просто стояв, не наважуючись торкнутися мертвої тварини.

Потім повільно опустився навколішки, зняв із себе шкіряну куртку, дбайливо накрив нею кішку, немов вона ще могла відчути тепло, і, загорнувши тіло, відніс до багажника.

Усю дорогу додому він мовчав.

Пісня давно закінчилася.

Відтоді Лендон більше жодного разу не сів за кермо. Ні власного автомобіля. Ні будь-якого іншого.

Наш час

— Привіт, мамо.

Летіція здригнулася й озирнулася.

— Ой, принце мій. Я тебе навіть не помітила. Давно там стоїш?

— Кілька хвилин. Коли Сані повернувся?

— Приблизно годину тому. Брудний, голодний... але абсолютно щасливий.

— Мабуть, наробив із пів сотні дітей.

— Ага. Гуляка.

Обоє тихо засміялися.

— Де Джеремія.

— З Каєм на тренуванні.

— Як Кай?

Посмішка Летіції стала м'якшою.

— Наразі нормально.

— Він приймає ліки?

— Так. Сам того не знаючи.

— Янголе... він не розлютиться?

— Можливо.

Лендон ненадовго замовк.

Він раптом відчув себе шістнадцятирічним хлопцем, який знову боїться сказати матері щось важливе.

— Мамо...

— Так, любий?

— Ми з Каєм разом. Як пара.

Летіція мовчала лише мить.

— Оу... Все настільки серйозно?

— Більш ніж серйозно.

На її обличчі повільно розквітла щира усмішка.

— Це чудово. Мені завжди подобався Кай. Дуже красивий юнак із неймовірно складним, але сильним характером.

Лендон відчув, як напруга, що весь цей час стискала груди, почала повільно відступати.

— Так... Я радий, що ти реагуєш саме так.

Летіція підійшла до сина й легко торкнулася його щоки.

— Любий, мені абсолютно байдуже, з людиною якої статі ти будуєш своє життя. Якщо поруч із ним ти щасливий — цього більш ніж достатньо. Я із задоволенням прийму це юне створіння до нашої родини.

— А тато? Його політична кар'єра?

Жінка тихо засміялася.

— Не верзи дурниць. Якщо наші провокаційні виходи у світ...

— Ти про чоловічі спідниці в колір твоїх суконь?

Летіція лукаво посміхнулася й кивнула.

— Саме про них. Якщо навіть вони зробили твого батька улюбленцем штату й подарували йому перевагу на виборах, то син, який кохає іншого чоловіка, точно не зруйнує його кар'єру.

Вона легенько штовхнула Лендона ліктем.

— Тож заспокойся... і запроси свого хлопця цієї суботи до гольф-клубу.

— Кай терпіти не може гольф.

Летіція тихо засміялася.

— Любий, твій тато теж терпіти не може гольф. Але знаєш, скільки великих угод уклалося саме на полі для гольфу? Думаю, значно більше, ніж у всіх офісах ділового центру Лос-Анджелеса разом узятих.

Саншайн зіскочив із пуфа й неквапливо підійшов до Летиції, ліниво перевалюючись із лапи на лапу. Зупинившись біля її ніг, він потерся боком об її гомілку, а потім обвив хвостом щиколотку.

Летіція усміхнулася.

— Якщо між вами з Каєм усе справді настільки серйозно, то я вже можу вважати його членом нашої родини. А нам, Гровер-Коссам, часом доводиться робити те, що не надто до вподоби. Не тому, що ми цього хочемо, а тому, що так будуються зв'язки, зміцнюється довіра і зберігається вплив.

Вона на мить замовкла.

— Тож, мій принце, просто запитай його. Якщо Кай кохає тебе, цілком можливо, що одного суботнього ранку гольф раптом перестане здаватися йому таким уже нестерпним.

Лендон усміхнувся, нахилився й легко поцілував матір у щоку.

— Люблю тебе, мамо.

Він підхопив Саншайна на руки, провів долонею по його густій темно-сірій шерсті, погладжуючи від голови до спини. Кіт ліниво замуркотів, влаштовуючись зручніше.

За мить Лендон передав його матері, ще раз усміхнувся й попрямував до сходів.

Невдовзі він уже опинився у своїй кімнаті. Зачинивши за собою двері, хлопець кинув телефон на ліжко й на кілька секунд просто завмер посеред кімнати, ніби нарешті залишившись наодинці з власними думками.

Не роздягаючись, Лендон ліг на ліжко горілиць, витягнув ноги й узяв телефон. Натиснув на ім'я Кая в списку контактів і майже відразу почув знайоме:

— Привіт.

Лише одне слово — і він уже мимоволі посміхнувся ширше.

— Моя родина офіційно запрошує тебе цієї суботи до гольф-клубу.

На тому кінці запала коротка тиша.

— Оу... Я обожнюю гольф.

Лендон тихо розсміявся.

— Кай, ти ненавидиш гольф. Називаєш його безглуздим і одним із найнудніших видів спорту у світі.

— Гольф — це спорт?

— От бачиш.

— Бачу лише те, що мій хлопець запросив мене провести день із його родиною. Це автоматично робить гольф значно цікавішим.

Лендон на мить замовк.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Ти ж теж не фанат американського футболу.

— Не фанат.

— Але був на кожній моїй грі. Жодної не пропустив.

Лендон усміхнувся.

— Це інше.

— Ні. Це те саме.

На кілька секунд запала тиша.

Тиша, у якій обидва просто слухали дихання одне одного.

— Тож я приймаю запрошення, — продовжив Кай. — І навіть одягну бермуди та сорочку Polo.

— Жартуєш?

— Серйозніше не буває.

— Ти ідеальний.

Кай тихо фиркнув.

— Є з кого брати приклад.

Лендон відкинувся на спинку ліжка.

— Чим займатимешся?

— Хочу закінчити ескіз.

— Покажеш?

— Угу. Ти що плануєш робити?

— Уже пізно. Почитаю трохи й лягатиму.

— І правильно. Тобі треба виспатися.

— А тобі — не засиджуватися до четвертої ранку.

— Я нічого не обіцяю.

— Знаю.

Знову настала тиша.

Жоден із них не поспішав завершувати розмову.

— Ну... тоді на добраніч?

— На добраніч.

Минуло кілька секунд.

— Прокинешся — напишеш.

— Якщо ти прокинешся раніше — подзвониш.

— Домовилися.

Ще кілька секунд.

— Приємних снів.

— І тобі.

Знову мовчання.

— Кай...

— М?

— Клади слухавку.

— Ти перший.

— На три.

— Домовились.

— Один...

— Два...

— Три.

Обидва мовчали.

Лендон засміявся першим.

— Ти не поклав.

— Ти теж.

— То, може, ще по відеозв'язку поговоримо?

— Я дзвоню.

Лендон навіть не встиг відповісти — виклик по відео вже засвітився на екрані.