Раді Вас бачити!

Дорога з Сіетла до Віннемакки виявилася довшою, ніж Джеремія розраховував.

За вікном уже давно не було знайомої зелені штату Вашингтон. Ліси залишилися десь позаду, разом із вологим повітрям і темними схилами, що тягнулися вздовж дороги. Пейзаж поступово ставав сухішим. Зелень рідшала, поступаючись каменю, піску й вигорілій жовтуватій траві. Гори попереду здавалися майже безбарвними під яскравим небом, а асфальт тремтів у мареві спеки.

Джеремія їхав швидко.

Руки лежали на кермі, погляд залишався на дорозі. Радіо він вимкнув ще кілька годин тому. Тиша в салоні була важча за будь-яку музику, але слухати чужі голоси зараз здавалося йому неможливим.

Він втомився.

Не від дороги.

Від усього цього.

Від лікарень. Від телефонних дзвінків серед ночі. Від слова «передозування», яке за останні сім років перестало звучати як щось немислиме. Від приватних лікарів, реабілітаційних центрів, нових програм лікування і обіцянок, що цього разу все буде інакше.

Цього разу вони з батьком знайшли клініку в Неваді.

Ніколас казав, що там працюють сильні спеціалісти. Що вони використовують нову програму. Що мати буде під постійним наглядом і цього разу їй справді зможуть допомогти.

Джеремія вислухав усе до кінця.

Більше нічого не запитував.

За кілька годин дороги думки самі повернули його туди, куди він не збирався повертатися.

У Даллас.

Йому було близько одинадцяти, коли він востаннє жив там постійно.

Будинок сімейства Олдбері стояв на території великої ферми, оточений пасовищами, полями та господарськими будівлями. Земля простягалася на багато миль навколо, і з ґанку здавалося, що за огорожею немає нічого, крім відкритого простору, трави й неба.

Дідусь розводив племінну худобу, тому значну частину ферми займали пасовища. Вдень там повільно переміщалися стада, а коні трималися ближче до стайні. Далі починалися поля з кукурудзою, пшеницею, сорго та сіном. Між ними тягнулися огорожі, ґрунтові дороги й стежки, якими Джеремія знав кожен поворот.

Він знав, де стоїть стара водонапірна вежа, біля якої влітку завжди було чути цикад. Знав, де після дощу збиралася найбільша калюжа, де зазвичай паслися коні й через яку огорожу його собаки постійно намагалися втекти.

Для Джеремії ця ферма ніколи не була просто великою ділянкою землі.

Він знав її майже напам'ять.

Йому подобалося це життя.

Надто сильно, мабуть.

Він прокидався рано, ще до того, як сонце остаточно підіймалося над полями, коли повітря було прохолодним і густим від роси, а трава під ногами — вологою й важкою. Інколи бабуся сварила його за те, що він знову встав разом із дідусем, замість того щоб поспати довше.

— Дай дитині виспатися, Якове.

— Нехай звикає.

Дідусь говорив це щоразу однаково.

Джеремія тоді лише посміхався й натягував чоботи, ще теплі від учорашнього сонця, що встигло їх нагріти біля порога.

Йому подобалося ходити за дідусем по фермі. Подавати інструменти, допомагати з худобою, перевіряти огорожі. Навіть найпростіша робота здавалася важливою, якщо вони робили її разом.

Навколо пахло сіном, землею й нагрітим сонцем деревом. Десь за огорожею час від часу лунало мукання худоби, а вітер ворушив верхівки кукурудзи так, що здавалося, ніби поле дихає.

Іноді вони просто сиділи біля пасовища. Вітер приносив запах пилу й трави, а сонце повільно рухалося по небу, змінюючи довжину тіней.

Поруч крутилися два курцхаари дідуся — невгамовні, завжди готові кудись побігти, — а неподалік паслася худоба.

Бабуся зазвичай приїжджала по обіді. Ще з дороги було чути, як порипує гравій під колесами її машини.

У кузові майже завжди стояв кошик із їжею.

Домашній хліб. М'ясо. Фрукти.

А ще пиріг із ягодами.

Полуницею, суницею — залежно від того, що вона мала того дня.

Джеремія міг з'їсти половину ще до того, як дідусь встигав нормально розкласти тарілки.

— Повільніше, — казала бабуся.

А дідусь тільки посміхався.

Коли Джеремія забруднював губи, він без зайвих слів проводив великим пальцем біля його рота, стираючи крихти. Рука була шорсткою, пропаленою сонцем і роками роботи, але дотик завжди виходив обережним.

Саме такі речі Джеремія пам'ятав найкраще.

Його руки.

Голос.

Те, як дідусь дивився на нього, коли той щось розповідав.

Прямо в очі.

Ніби в усьому світі в ту хвилину не існувало нічого важливішого.

Бабуся часто сміялася й казала, що Джеремія надто ніжний для хлопчика.

— Він мав народитися дівчинкою.

Дідусь на такі слова лише фиркав.

— Він нормальний.

— Я ж не кажу, що ненормальний.

— Тоді не вигадуй.

Джеремія не знав, що саме в ньому вона вважала ніжним. Він просто любив їх.

Любив дім.

Любив ферму.

Любив вечори, коли вони з дідусем сиділи біля будинку й дивилися, як сонце опускається за пасовища, а небо повільно наливається рожевим і фіолетовим, немов хтось розлив фарбу по краю горизонту.

Десь далеко темніли силуети худоби.

Пси лежали біля їхніх ніг, важко дихаючи після спекотного дня.

Повітря пахло землею, травою і тваринами, а з настанням сутінків до цих запахів домішувалась прохолода.

А потім дідусь міг раптом підвестися, обтрусити руки об штани й сказати:

— Ходімо.

І Джеремія знав, куди вони підуть.

До коней.

Дідусь учив його їздити. Не просто триматися в сідлі — він постійно повторював, що кінь відчуває людину краще, ніж вона думає.

— Не тягни його силою. Він тебе слухатиме, якщо ти навчишся слухати його.

Приблизно те саме він говорив про собак.

А потім — про зброю.

— Чоловік повинен уміти поводитися з тим, що йому довіряють.

Дідусь учив його стріляти на спеціальному полігоні на території ферми. Пояснював усе спокійно, без зайвої бравади: як тримати гвинтівку, як стояти, куди дивитися і чому не можна поводитися зі зброєю як з іграшкою.

Джеремія слухав кожне слово.

Йому подобалося, коли дідусь щось йому пояснював.

Бо в ті моменти він почувався дорослим.

Тоді він ще не знав, що це відчуття колись стане для нього одним із найдорожчих спогадів дитинства.

Особливо добре Джеремія пам'ятав свята.

У дідуся їх завжди відзначали по-справжньому. Не так, як у місті, де кілька гарбузів ставили біля дверей, а на Новий рік обмежувалися ялинкою у вітальні.

На фермі кожне свято перетворювалося на подію.

Найбільше Джеремія любив Гелловін.

Величезний кам'яний будинок дідуся й бабусі починали прикрашати ще за кілька днів до тридцять першого жовтня. Чоловіки, які працювали на фермі, витягували з комори коробки з декораціями, а бабуся розподіляла, що куди поставити.

На ґанку з'являлися гарбузи. Великі, маленькі, вирізані у формі страшних облич.

На сходах сиділи пластикові скелети, один із яких щороку опинявся на тому самому кріслі біля входу. З дерев звисали штучні павутини, у вікнах висіли чорні силуети кажанів, а біля доріжки ставили старі ліхтарі з вирізаними очима, що вночі мерехтіли жовтогарячим світлом і кидали на землю нерівні тіні.

Джеремія міг годинами ходити навколо будинку й перевіряти, чи все стоїть на своєму місці.

Йому було одинадцять, коли він уперше вирішив, що цього року їхній будинок має виглядати найстрашніше в окрузі.

— Ти знову щось придумав? — запитала бабуся, коли побачила його з коробкою декорацій.

— Так.

— Боюся питати.

Він тільки посміхнувся.

Разом із ним у цьому брали участь його друзі — Мейсі та Томас.

Мейсі жила на сусідній фермі, а Томас — ще далі, майже за двадцять хвилин їзди від їхнього будинку. У дитинстві Джеремія навіть не замислювався, що для когось така відстань могла здаватися величезною.

На фермах усе було інакше.

Якщо хотів побачити друга — сідав у машину.

Якщо хотів зайти до сусіда — спочатку треба було проїхати кілька миль.

А на Гелловін дідусь возив їх усіх сам.

Джеремія вдягав костюм, який вони з бабусею вибирали разом, Мейсі сиділа поруч, Томас — позаду, і вся машина наповнювалася їхнім сміхом.

Вони об'їжджали сусідні ферми, збираючи солодощі.

Джеремія завжди повертався додому з кишенями, набитими цукерками, і довго не хотів розкладати їх по місцях.

А потім вони сиділи на ґанку, кутаючись у пледи, поки холодне вечірнє повітря пощипувало щоки.

Бабуся приносила їм гарячий шоколад, від якого йшла пара в холодному вечірньому повітрі.

Дідусь дивився, як вони сперечаються через найбільшу шоколадку, і тільки хитав головою.

Для Джеремії це було звичайним життям.

Він не знав, що колись буде згадувати його саме таким.

Тихим.

Безпечним.

Щасливим.

Новий рік він теж любив.

Особливо той момент, коли вони діставали з комори ялинку та коробки зі старими прикрасами, і в будинку одразу починало пахнути хвоєю й пилом старих коробок.

Бабуся завжди наполягала, щоб частину іграшок вішав саме Джеремія.

Вона піднімала його на руки, коли він був меншим, а потім, коли він підріс, просто подавала коробку.

— Обережніше, — говорила вона щоразу, коли він тягнувся за верхньою гілкою.

— Я вже великий.

— Для мене ти все одно маленький.

Дідусь зазвичай стояв неподалік і мовчки спостерігав.

Іноді підказував, куди краще повісити чергову прикрасу.

Іноді просто дивився.

Після цього вони вечеряли всі разом.

Будинок наповнювався запахом їжі, ялинки й кориці. У каміні потріскували дрова, а Джеремія засинав пізніше, ніж йому дозволяли, тому що не хотів пропускати жодної хвилини.

А ще був його день народження.

Його він любив, як любить кожна дитина.

Бабуся завжди готувала йому те, що він просив. Дідусь купував подарунок і ніколи не розповідав наперед, що саме.

Одного року Джеремія попросив нове сідло.

І дідусь подарував йому його.

Хлопчик тоді ледь не спав у тому сідлі, так воно йому подобалося.

Іншого року він попросив нову вудку.

Ще одного — куртку для верхової їзди.

Подарунки були різними.

Але найкращим для нього завжди залишалося одне й те саме.

Бути поруч із ними.

Джеремія рано почав допомагати на фермі. Не тому, що його змушували.

Йому самому це подобалося.

Він міг годинами ходити з дідусем полями, перевіряти огорожі, допомагати біля коней, спостерігати за худобою.

Дідусь вирощував кукурудзу, пшеницю, сорго та сіно. Улітку поля стояли під сонцем, а восени змінювали колір, поки ферма готувалася до зими — золото поступалося бурому, і повітря починало пахнути дощем та вологою землею.

До школи його возили.

Із ферми до міста було далеко, тому дідусь або бабуся майже щоранку садили його в машину.

У школі Джеремія займався американським футболом.

Бабуся завжди чекала його після тренувань із чимось поїсти.

І завжди питала:

— Втомився?

— Трохи.

— Тоді спочатку їж.

Вона ніколи не розуміла, як він міг після важкого тренування ще бігти до коней.

А Джеремія не розумів, як можна було не хотіти.

Бабуся часто казала, що він занадто добрий.

Занадто м'який.

Занадто легко прив'язується до людей.

Іноді вона дивилася на нього, коли він сидів за кухонним столом, і з усмішкою повторювала:

— Ти мав народитися дівчинкою.

Дідусь завжди відповідав на це однаково:

— І добре, що не народився.

Бабуся сміялася.

А Джеремія просто продовжував їсти.

Він справді був таким.

М'яким.

Спокійним.

Довірливим.

Він легко радів дрібницям. Міг засмутитися через пораненого птаха, якого знайшов біля сараю, і пів дня носитися з ним, поки не переконається, що той одужав.

Міг залишити двері відчиненими, якщо знав, що його собаки сидять надворі й мерзнуть.

Міг годинами слухати дідуся, навіть якщо той розповідав уже знайому історію.

Для бабусі він був її онучком.

Для дідуся — його маленьким напарником.

І, мабуть, саме тому Джеремія майже ніколи не почувався самотнім.

Але навіть у тому житті була одна річ, яку Джеремія не міг назвати щасливою.

Мама.

Поки вони жили в Техасі, вона ще трималася.

Можливо, тому, що поруч постійно були її батьки. Можливо, тому, що на фермі було складніше зникнути на кілька днів і повернутися так, ніби нічого не сталося. Тут усі знали одне одного, а Яків завжди помічав більше, ніж вона хотіла показати.

І все ж іноді вона зникала.

Особливо коли в її житті знову з'являвся він.

Її перша любов.

Чоловік, через якого, як згодом зрозумів Джеремія, в її житті почалося майже все те, що роками потім намагалися виправити лікарі, реабілітологи й сама родина.

Вона могла поїхати з ним і не повертатися додому два-три дні.

Іноді чотири.

Телефон або був вимкнений, або ніхто не відповідав.

Бабуся в такі моменти майже не знаходила собі місця.

Вона телефонувала їй.

Потім ще раз.

Дідусь спочатку просто мовчав.

А потім починав злитися.

Джеремія не завжди розумів, що саме відбувається. У його одинадцятирічній голові все це зводилося до одного: мама знову кудись поїхала, бабуся плаче, а дідусь ходить по будинку так, ніби от-от виб'є двері.

Коли мама поверталася, бабуся першою йшла їй назустріч.

Обіймала.

Плакала.

Питала, де вона була.

Мама майже ніколи не відповідала.

А дідусь дивився на неї мовчки.

Іноді лише казав:

— Скільки це ще буде тривати?

Вона обіцяла, що більше такого не повториться.

І якийсь час справді все було нормально.

Джеремія знову бачив її на кухні.

Вона сміялася.

Готувала щось разом із бабусею.

Запитувала його про школу.

Могла прийти подивитися, як він тренується.

У такі моменти він швидко забував про попередні кілька днів.

Діти взагалі вміють прощати набагато швидше, ніж дорослі.

А потім усе повторювалося.

Дідусь ненавидів цього чоловіка.

Джеремія пам'ятав, як одного разу Яків сказав, що рано чи пізно застрелить його, якщо той ще раз з'явиться біля їхнього будинку.

Бабуся тоді відразу попросила його замовкнути.

— Якове.

— А що? — відповів він. — Скільки ще це терпіти?

Джеремія сидів за столом і мовчав.

Тоді він уперше побачив у дідусеві не просто добру людину, яка вчила його їздити верхи та стріляти.

Він побачив чоловіка, який був готовий захищати свою доньку навіть від того, кого вона сама не могла відпустити.

Пізніше Джеремія зрозумів ще дещо.

Справа була не тільки в ньому.

Мама вже тоді починала втрачати контроль над собою.

Спочатку це виглядало майже непомітно.

Потім стало неможливо не помічати.

Після таких поїздок вона могла спати майже цілий день.

Іноді кілька днів була сама не своя.

Бабуся намагалася переконати її звернутися по допомогу.

Дідусь вимагав припинити спілкування з тим чоловіком.

А Джеремія просто хотів, щоб мама знову стала тією жінкою, яка сиділа поруч із ним за кухонним столом і питала, як пройшов його день.

Тоді він ще не знав слова, яке одного дня стане звичним для всієї їхньої родини.

Залежність.

Він просто знав, що мама іноді зникає.

І що після її повернення в будинку стає тихіше.

Коли Ніколас остаточно вирішив купити їм із матір'ю будинок у Сіетлі, Джеремія сприйняв це зовсім не так, як дорослі.

Для нього це спочатку була просто зміна місця.

Новий будинок.

Нове місто.

Нова школа.

Батько, який нарешті хотів, щоб син жив із ним.

Ніколас говорив, що в Сіетлі їм буде краще. Що там буде більше можливостей. Що Джеремія зможе бачитися з ним частіше. Що мама нарешті матиме власний дім і почне нове життя.

Якоб майже нічого не відповідав.

Марія плакала.

А Джеремія стояв посеред своєї кімнати й дивився на речі, які потрібно було скласти в коробки.

Він тоді ще не розумів, що разом із цими речами пакував останні роки свого дитинства.

Переїзд до Сіетла спочатку виявився не таким страшним, як Джеремія уявляв.

Будинок був не надто великим. Не схожим на маєтки, які Джеремія пізніше бачив у Сіетлі.

Просто затишний двоповерховий дім із великими вікнами, світлими кімнатами й терасою, що виходила в бік океану.

Від пляжу їх відділяла невелика відстань, але море все одно було видно між будинками.

А вранці, коли вітер приходив із боку води, його запах відчувався навіть у дворі — солоний, гострий, зовсім не схожий на запахи техаської ферми.

Джеремія досі жив у цьому будинку.

І досі його любив.

Мабуть, саме тому, що попри все, що сталося потім, у ньому залишилося надто багато хороших спогадів.

Особливо перші пів року.

Тоді вони з мамою справді зблизилися.

У Далласі Джеремія більшість часу проводив із дідусем, бабусею та тіткою.

У Сіетлі вони залишилися майже самі.

Тільки він і мама.

І раптом у них з'явилося набагато більше часу одне для одного.

Мама любила готувати.

Не щодня, звичайно.

Іноді в неї не було настрою навіть заходити на кухню. Тоді вони просто замовляли піцу або щось інше й вечеряли прямо у вітальні.

А коли їй хотілося готувати, вона могла провести на кухні кілька годин.

Джеремія особливо любив її лазанью.

Вона знала, що він обожнює сир, причому майже в будь-якому вигляді, тому ніколи його не шкодувала.

Моцарела.

Пармезан.

Ще якийсь сир, назву якого він постійно забував.

Якщо в лазаньї було достатньо сиру — Джеремія був задоволений.

Гриби вона теж додавала майже завжди.

Увечері вони могли винести тарілки на терасу.

Там стояли підвісні крісла-дивани, завалені м'якими подушками.

Мама завжди сідала, підібгавши під себе ноги.

Джеремія сідав навпроти або поруч.

Вона часто була в довгій легкій сукні, яка рухалася від найменшого пориву вітру.

Її світле волосся розсипалося по плечах.

Іноді босоніж виходила на терасу просто забрати тарілки.

Тоді Джеремія ще не думав про те, як багато таких дрібниць запам'ятається йому на все життя.

Вони розмовляли годинами, поки небо за терасою поступово темніло, а вдалині запалювалися вогні на воді, і тільки шум прибою заповнював паузи між їхніми словами.

Про школу.

Про його тренування.

Про нових друзів.

Мама слухала.

Іноді сміялася.

Саме тоді Джеремія почав звикати до Сіетла.

У школі він уже встиг познайомитися з Каєм.

Вони разом грали в американський футбол.

Джеремія розповідав про це мамі майже щовечора.

Вона слухала його, лежачи на дивані або сидячи на терасі з чашкою чаю, від якої піднімалася пара в прохолодному вечірньому повітрі.

— І хто у вас там найкращий?

— Я.

— Навіть не сумнівалася.

— Кай теж непоганий.

— Ага. Тобто ти все-таки не найкращий?

Вона сміялася.

А Джеремія усміхався у відповідь.

У теплі дні вони могли взагалі не залишатися вдома.

Брали воду, якісь перекуси й бігли до океану.

Іноді просто йшли вздовж берега, і пісок був теплим під ногами, а хвилі накочувалися й відступали, залишаючи мокру смугу.

Іноді влаштовували перегони.

Мама могла першою забігти у воду, а Джеремія кричав, що вона знову його оббризкала.

Вона робила це навмисно.

Потім він відповідав тим самим.

Вони поверталися додому мокрі, босі, із піском на ногах і сміялися так голосно, що сусіди напевно чули.

Ті пів року Джеремія пам'ятав дуже добре.

Бо тоді йому здавалося, що все нарешті складається.

І мама була поруч із ним.

Саме тому, коли через кілька років він познайомився з Кесседі Аддерлі, вона чомусь майже одразу припала йому до душі.

Спочатку він сам не розумів чому.

Можливо, через зовнішність.

Кесседі була білявкою.

Могла так само легко ходити в довгих сукнях, ніби їй у них було найзручніше.

Любила сидіти, підібгавши під себе ноги.

І в ній було щось дуже домашнє.

Не те, що Джеремія міг пояснити словами.

Просто знайоме.

Те, що він колись бачив щодня.

У мами.

А потім усе почало повільно ламатися.

Одного вечора Джеремія повернувся додому раніше.

Ще з порога він почув тишу.

Не ту звичайну тишу, яка буває в порожньому будинку.

Іншу — важку, таку, що ніби чекала на щось.

Джеремія покликав маму.

Відповіді не було.

Він пройшов далі, і кожен крок здавався голоснішим, ніж мав би бути.

Зупинився.

Мама лежала на підлозі.

На кілька секунд Джеремія просто стояв, а серце гупало десь у вухах.

Потім кинувся до телефону.

Після того випадку до Сіетла приїхали дідусь і бабуся. Якоб залишив ферму на довірених працівників і на певний час перебрався до них разом із Марією.

Вони майже не залишали Джеремію самого.

Марія стежила за донькою. Якоб займався всім іншим — телефонами, лікарями, документами, розмовами з Ніколасом.

Батько просив Джеремію переїхати до нього. Хотів, щоб син жив разом із ним.

Джеремія не погодився.

Йому було дванадцять.

І попри все, що відбувалося з матір'ю, він усе ще хотів залишатися поруч із нею.

А ще в ньому жила образа на батька.

Ніколас був поруч. Але не так, як йому хотілося. У нього було інше життя. Інша сім'я. Інший син.

Лендон.

Перший час він тримався від нього подалі.

А потім одного дня Лендон сам підійшов до його будинку.

Джеремія добре пам'ятав ту розмову.

— Не хочу просто називати тебе братом. Я хочу, щоб ти був мені справжнім братом.

Після цього щось змінилося.

Не одразу.

Не за один день.

Але змінилося.

Джеремія поступово перестав бачити в Лендонові дитину, яка забрала в нього частину батьківської уваги.

Він побачив просто хлопчика.

Молодшого брата.

І вперше за довгий час у нього з'явилося відчуття, що він комусь справді потрібен.

Але хлопчик із Техасу все одно залишався десь усередині нього.

Той, який шкодував поранених птахів.

Який бігав до коней після школи.

Який засинав біля дідуся на ґанку.

Який вірив, що якщо людина любить тебе, вона нікуди не піде.

Просто життя поступово вчило його іншого.

Мама зривалася знову.

Лікарні змінювалися.

Реабілітаційні центри змінювалися.

Обіцянки повторювалися.

А Джеремія дорослішав.

Навчився розуміти людей за голосом, кроками й тим, як вони зачиняють двері.

І десь у цей період у його житті остаточно з'явився Кай.

Спочатку — просто друг зі школи.

Потім — людина, з якою Джеремія проводив майже весь вільний час.

Вони могли посваритися через дурницю, а через годину сидіти на підлозі в чиїйсь кімнаті, ніби нічого не сталося.

Кай часто залишався в Джеремії на ніч.

У ті роки Джеремія почав поступово знаходити те, чого йому так не вистачало вдома.

Своїх людей.

Пізніше до них приєдналися Лендон та Шейн.

Компанія ставала більшою.

І разом із нею в житті Джеремії з'явилося те, чого він давно не відчував.

Віддушина.

Дорога знову потягнулася перед ним на сотні миль.

Джеремія перевів погляд на трасу.

На кілька секунд стиснув кермо сильніше, аж кісточки пальців побіліли.

Потім відпустив.

У Віннемаккі на нього чекала мати.

До клініки він приїхав ближче до вечора. Сонце вже хилилося до обрію, фарбуючи скло будівлі в тьмяно-помаранчевий колір, а довгі тіні від паркану лягали через усю під'їзну алею.

Приватний медичний центр стояв осторонь від міста. Світла будівля, скло, бетон, доглянута територія й тиша, яка більше нагадувала дорогий готель, ніж місце, де людей намагаються витягнути із залежності.

Джеремія припаркував машину й кілька секунд просто сидів за кермом, слухаючи, як двигун поступово затихає.

Потім вийшов.

Він не поспішав.

За останні сім років поспішати вже не було куди.

Маму він побачив у невеликій кімнаті для відвідувань. М'яке штучне світло робило кімнату майже без тіней, і від цього вона здавалась ще більш чужою.

Вона помітно схудла.

Колись це була дуже красива жінка — струнка, доглянута, з довгим білявим волоссям і великими карими очима. Навіть тепер у її рисах залишалося щось привабливе, але залежність забрала колишню живість.

Щоки стали гострішими, шкіра — блідою й сухою. Під карими очима лежали темні тіні. Біляве волосся, яке колись Кейтлін укладала щоранку, тепер недбало спадало на плечі.

Але коли вона побачила його, одразу підвелася, і стілець за нею тихо скрипнув по підлозі.

— Синку...

Кейтлін підійшла й обійняла його. Поцілувала в щоку. Потім ще раз.

— Я так за тобою скучила.

Джеремія дозволив їй обійняти себе.

Не відштовхнув.

Але й не відповів.

Вона відсторонилася й подивилася на нього.

— Ти не переживай, добре? Я знаю, що ти злишся. І я не серджуся, що ти мене сюди відправив. Навпаки. Можливо, це навіть те, що мені було потрібно. Ще трохи, і я закінчу курс. Тут дуже хороші лікарі. Мені вже набагато краще. Я вийду звідси — і все буде нормально. Я тобі обіцяю. Більше ніколи...

— Мам.

Вона замовкла.

Джеремія нарешті подивився на неї.

— Досить.

— Я просто хочу, щоб ти знав...

— Я знаю.

Він зробив коротку паузу.

— Я це вже чув.

Мати опустила очі.

— Джереміє... Наркозалежність — це складно...

Він коротко всміхнувся без радості.

— Я знаю. У мене мама наркозалежна.

Мати повільно підняла на нього очі.

— Я правда намагалася...

— Ні.

Цього разу він відповів одразу.

— Людина, яка справді намагається, бореться. А ти не боролася.

Він відступив на крок, і його погляд ковзнув до вікна, за яким сонце вже майже сховалося за пагорби.

— Боровся я. Боровся дідусь. Навіть бабуся. Ми всі намагалися витягнути тебе з цього. А ти просто пливла за течією.

— Неправда, синку...

— Скільки ще всього мало зламатися, перш ніж ти зрозуміла б, що це вже не тільки твоє життя?

Джеремія провів долонею по обличчю. На кілька секунд опустив голову. Потім відвів руку й подивився на неї.

— Ти хоч когось любиш, окрім себе?

Мати завмерла.

— Джереміє...

— Мене? Своїх батьків? Хоч когось?

Вона стиснула пальці.

— Я вас люблю.

— Тоді що з тобою не так?

Він говорив тихо. Погляд ковзнув убік, потім знову повернувся до неї.

— Ти народилася в нормальній родині. У тебе були батьки, які тебе любили. У тебе був я. У тебе було все, щоб жити нормально.

Він зробив паузу.

— А ти через свою першу підліткову любов пустила під відкіс своє життя...

Його пальці стиснулися в кулак, але він одразу розтиснув їх.

— Не тільки своє, а й моє.

Мати відвела погляд.

— Тобі реально було байдуже, як я ріс?

Вона відкрила рот, але не знайшла слів.

Джеремія кілька секунд мовчав. За вікном останній промінь сонця згас за пагорбами, і кімната стала сірішою.

Потім тихіше продовжив:

— У мене було щасливе дитинство, коли ми жили в Техасі.

Він опустив погляд на свої руки.

— Ти навіть не запитала, чи хочу я переїжджати до Сіетла. Тобі завжди було байдуже, чого хочу я...

Він провів великим пальцем по кісточках іншої руки.

— Я сумував за дідусем. За бабусею. За фермою...

Голос на мить урвався.

Він проковтнув слова й продовжив:

— Там було моє життя.

Мати повільно сіла на стілець.

Вона заплющила очі.

— Джереміє...

— Мені було самотньо в чужому місті.

Він похитав головою.

— Я був абсолютно один.

— У тебе був батько і... я...

— Я був один.

Цього разу він сказав це без паузи.

Мати опустила голову.

Джеремія відступив до столу й сперся на його край долонями.

— Я подорослішав занадто рано.

Він підняв на неї погляд.

— Моє дитинство закінчилося того дня, коли мені було дванадцять і я знайшов тебе непритомною на підлозі кухні.

Вона здригнулася. Її пальці стиснули край светра.

— Я не вибирав цього, мам.

Він на мить замовк.

— Я не вибирав дорослішати так рано. Це не було моїм рішенням. У мене просто не було вибору.

Джеремія стиснув щелепу.

— Хтось із нас двох мав узяти відповідальність за те, на що перетворювалося наше життя.

У кімнаті стало тихо.

Десь у коридорі приглушено пролунали чиїсь кроки й стихли.

Мати витерла щоку тремтячими пальцями.

— Вибач мені...

Джеремія нічого не відповів.

Вона вдихнула, але голос зірвався.

— За весь біль, який я тобі завдала. За те, що тобі довелося через мене пережити. Я... я не хотіла, щоб ти страждав.

Він довго дивився на неї.

Потім повільно видихнув.

— Не переживай.

Мати підняла очі.

Джеремія ледь помітно всміхнувся. Усмішка з'явилася лише на секунду й одразу зникла.

— У мене високий больовий поріг.