Раді Вас бачити!

Посеред навчального тижня Кай, Джеремія, Лендон та Шейн майже щовечора збиралися в будинку Аддерлі. Це давно стало звичкою. Хтось дорогою заїжджав по піцу чи суші, а хтось встигав забігти до найближчого Fred Meyer за банками содової чи пива — залежно від настрою. Решта вечора незмінно проходила за справою, яка вже давно стала для них важливішою за будь-які вечірки чи безцільні посиденьки.

Даніель зупинився на порозі вітальні.

Перший поверх будинку завжди здавався йому напрочуд затишним. Простора кухня плавно переходила у велику вітальню, витриману в теплих світло-коричневих тонах. Натуральне дерево, бежеві стіни та м'яке освітлення робили кімнату живою навіть у ті вечори, коли за вікнами вже давно стемніло.

Посеред кімнати стояв великий дерев'яний журнальний стіл — важкий, трохи потертий по краях, ніби пам'ятав не одне покоління господарів. Навколо нього були розставлені диван і два крісла. Уздовж однієї зі стін височіли книжкові шафи — лише невелика частина домашньої бібліотеки; основна розташовувалася на другому поверсі, поруч із кімнатою Кесседі та Айзека. Між книжками виднілися старі фотографії, сувеніри з подорожей і різні дрібнички, які роками не змінювали свого місця, вкриваючись легким шаром пилу, який ніхто не поспішав витирати.

У кімнаті було майже геть тихо. Лише з вінілового програвача, що стояв на каміні, тихо лунала Numb від Linkin Park.

Шейн сидів у кріслі, зосереджено працюючи за ноутбуком. Світло екрана відбивалося в його окулярах, поки пальці швидко ковзали по клавіатурі. У сусідньому кріслі влаштувався Джеремія з грубезною книгою в руках. Він саме перегорнув сторінку й продовжив читати.

На дивані сиділи Кай і Лендон. Лендон ліниво гортав стрічку новин на планшеті, час від часу затримуючись поглядом на черговій публікації. Кай щось малював у записнику — олівець тихо шурхотів по паперу. Іноді він відволікався, кидав швидкий погляд на екран планшета, а потім знову повертався до свого заняття.

Даніель кілька секунд мовчки дивився на брата.

— Кай, ми можемо поговорити?

— Ні.

Кай навіть не підняв голови.

— Я серйозно.

На обличчі Даніеля промайнула гримаса розчарування. Він сховав руки в кишені світшота. За тканиною було помітно, як пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

— Я теж серйозно, Дані. Ні.

У кімнаті на мить запала тиша — чутно було лише клацання клавіш під пальцями Шейна та шурхіт сторінки, яку перегортав Джеремія.

— Приєднаєшся? — озвався Шейн, піднімаючи пляшку пива.

Він нарешті відірвався від ноутбука й перевів погляд на Даніеля.

— Не думаю, що це хороша ідея, Шейн, але дякую.

Даніель лише стримано всміхнувся.

— Якого біса, Шейн?

Кай відірвався від записника й кинув на друга важкий погляд з-під лоба.

Шейн спокійно знизав плечима.

— Ти можеш поводитися зі своїм братом як останній гівнюк — мені байдуже. Але я ставитимуся до нього так, як вважаю за потрібне. Тому відвали.

— Не лізь не у свої справи.

Голос Кая став гострішим, майже зривався на кожному слові.

Джеремія опустив книгу на коліна, залишивши палець між сторінками, і перевів погляд із Кая на Шейна.

— Шейн, годі.

— Добре. Роби як знаєш.

Шейн мовчки підняв обидві руки, показуючи, що не збирається продовжувати суперечку. У кімнаті знову стало тихо.

Лендон, який до цього уважно стежив за кожним рухом присутніх, узяв зі столу склянку з холодним чаєм, підвівся й мовчки попрямував на кухню.

За хвилину слідом за ним зайшов Даніель.

— Завтра два роки, як загинув батько. Ми з Кесседі їдемо на кладовище.

Лендон мовчки підійшов до раковини, вилив залишки чаю й відкрив кран. Поки прохолодна вода повільно змивала зі стінок склянки сліди напою, він тихо промовив:

— Він не поїде. Ти ж знаєш. Ще не час.

— А він колись настане?

Лендон не відповів. Лише ледь помітно знизав плечима, не відводячи погляду від склянки, яку продовжував машинально мити.

Даніель важко зітхнув і на кілька секунд заплющив очі. Коли знову їх розплющив, у його погляді вже не залишилося жодних емоцій.

Чомусь саме зараз він подумав про батька.

Про молодість Ашера Аддерлі Даніель знав небагато — лише окремі історії, які зрідка чув від дідуся чи тітки Аліші. Ніби він збирав життя батька по клаптиках, складаючи їх в одну картину. Батько народився й виріс у невеликому містечку Шеридан, штат Вайомінг.

Після закінчення школи Ашер переїхав до Сіетла й вступив до університету. Саме там він познайомився з Валенсією Вудворд. Дідусь розповідав, що вони навчалися на одному факультеті, закохалися одне в одного, а після випуску одружилися. Згодом Вінсент Вудворд запропонував Ашеру роботу у своїй компанії. Батько погодився, і відтоді його життя нерозривно пов'язалося і з родиною Вудвордів, і з сімейним бізнесом.

Даніель не раз чув, що для дідуся Ашер ніколи не був просто зятем. Він довіряв йому більше, ніж багатьом людям, з якими працював роками. Відповідальний, принциповий і надзвичайно вимогливий — насамперед до себе. Людина з непростим характером, але така, на яку завжди можна було покластися. Саме тому з часом батько став однією з найбільш довірених людей Вінсента Вудворда.

На другому році шлюбу народилася Кесседі. Дідусь казав, що її поява стала справжнім святом для всієї родини. А ще через три роки Валенсія знову завагітніла.

Коли планове УЗД показало двох хлопчиків, батько був по-справжньому щасливий — принаймні саме так про це згадував дідусь. Але найбільше народження близнюків чекав сам Вінсент. Усе життя він мріяв про сина, та доля подарувала йому лише доньку. Звістку про двох майбутніх онуків він сприйняв як справжній подарунок.

Пологи почалися без ускладнень. Першим на світ з'явився Кай.

А під час народження Даніеля у Валенсії відкрилася масивна кровотеча.

Лікарі до останнього боролися за її життя.

Марно.

Того дня Даніель зробив свій перший подих.

А його мати — останній.

Самого того дня він, звісно, не пам'ятав. Усе, що знав про наступні місяці, почув від інших. Найчастіше про них розповідала тітка Аліша.

Після смерті дружини Ашер майже не виходив зі спальні. Міг тижнями не з'являтися на роботі, безпробудно пив, майже нічого не їв і ні з ким не розмовляв. Пляшки змінювали одна одну, а дні зливалися в нескінченний запій.

Дідусь неодноразово приїжджав до будинку. Силоміць змушував його приходити до тями, влаштовував гучні сварки, погрожував звільненням. Але щоразу зрештою відступав. Не заради Ашера — заради дітей.

Саме Вінсент оплачував утримання будинку й забезпечував усім необхідним трирічну Кесседі, новонароджених близнюків і чоловіка, який після смерті дружини майже втратив бажання жити.

Тоді ж тітка Аліша без жодних вагань переїхала до будинку Аддерлі, щоб виховувати дітей племінниці.

Даніель добре знав її історію. У сімнадцять років вона, злякавшись незапланованої вагітності, зробила аборт. Згодом не змогла мати дітей і, за її власними словами, шкодувала про те рішення все життя.

Можливо, саме тому вона полюбила Кесседі, Кая й Даніеля так, ніби вони були її власними дітьми.

Саме тітка Аліша стала для Кесседі, Кая й Даніеля людиною, яка завжди була поруч. Вона оточила їх турботою, якої їм так бракувало, спочатку замінивши матір, а згодом — і батька. Поки Ашер дедалі сильніше віддалявся від власних дітей, саме вона залишалася для них головною опорою.

І все ж Даніель не міг сказати, що батька зовсім не було в їхньому житті.

Ашер і далі жив із дітьми в будинку покійної дружини, який належав Вінсенту Вудворду. Щодня їздив на роботу до компанії тестя, а ввечері повертався додому. Та його присутність майже ніколи не означала справжньої участі.

З часом він перестав безпробудно пити й знову занурився в роботу. Але колишнім уже не став. Із кожним роком усе більше замикався в собі, ставав холоднішим, відстороненішим, ніби повільно відгороджувався від усього світу. Алкоголь, казино й дорогі забаганки стали для нього способом утекти від реальності, а виховання дітей майже непомітно перейшло на плечі Аліші.

Батько рідко цікавився їхнім життям і майже не втручався в те, як вони дорослішали.

Та попри це Даніель вірив, що Ашер по-своєму любив усіх трьох.

Найбільше він опікувався Кесседі — можливо, тому, що з кожним роком вона дедалі більше ставала схожою на Валенсію.

Із близнюків же батько завжди був ближчим до Кая.

Даніель не пам'ятав, щоб вони багато розмовляли. Їм це було й не потрібно. Між ними існувало якесь мовчазне взаєморозуміння, якого він ніколи не відчував із батьком.

Вони могли годинами сидіти у вітальні, дивитися футбольний матч чи якусь безглузду телепередачу, іноді перекидаючись кількома словами, а іноді — просто мовчати. І ця тиша ніколи не була незручною.

На відміну від тієї, що щоразу виникала між Ашером і Даніелем.

Саме це, мабуть, боліло найбільше.

Даніель ніколи не чув від батька жодного докору — Ашер жодного разу не сказав, що звинувачує його у смерті матері.

Та іноді достатньо було одного короткого погляду.

І тоді в грудях усе стискалося.

Даніелю здавалося, ніби батько дивиться не на молодшого сина, а на дитину, через появу якої він втратив жінку, яку любив.

Можливо, це була лише уява.

А можливо — ні.

Це відчуття переслідувало Даніеля стільки, скільки він себе пам'ятав.

Коли Кай почав грати за шкільну команду з американського футболу, Даніель уперше побачив на обличчі батька те, чого майже ніколи не бачив, коли той дивився на нього.

Гордість.

Справжню, неприховану батьківську гордість.

Іноді Даніелю здавалося, що в Каї батько бачив усе те, чого ніколи не знаходив у ньому самому. Хлопчика, названого на честь його діда — Кая Моргана Аддерлі. Спадкоємця. Продовження роду.

І все ж він майже ніколи не ревнував до брата.

Не міг.

Кай був його найближчою людиною. Його другою половиною.

Даніель щиро радів кожному його успіху.

Боліло зовсім інше.

Усвідомлення того, що батько ніби все життя дивився крізь нього. Що хоч би як Даніель не намагався, у його погляді так і не з'являлося того тепла, яке так легко діставалося Каю.

Щоліта Ашер проводив кілька тижнів у будинку на березі озера Вашингтон. Коли близнюки трохи підросли, він почав брати їх із собою.

Будинок стояв серед високих сосен і кленів, трохи осторонь від сусідніх. Дерев'яний, просторий, збудований із цільних дошок, він мав два поверхи, кілька спалень, велику кухню, вітальню з каміном і широку терасу, що виходила просто на озеро.

Від будинку до води вела стежка крізь дерева, а біля берега стояв невеликий дерев'яний причал із човном.

Навколо майже завжди було тихо. Вранці над водою часто лежав легкий туман, удень сонце пробивалося крізь крони дерев і плямами падало на дерев'яні стіни будинку. Десь неподалік кричали чайки, у лісі час від часу тріщали сухі гілки, а вечорами з озера тягнуло прохолодою.

Насправді Даніелю подобалося це місце. Найбільше — бути там із Каєм. Вони разом рибалили, ходили лісом, плавали в озері, коли вода достатньо прогрівалася. А вечорами виходили на терасу, загорталися в пледи й сиділи там допізна — з сендвічами, які їм робив Ашер, з довгими розмовами, дитячими таємницями, планами на завтра й суперечками через дрібниці, які тоді здавалися страшенно важливими.

В такі моменти Даніель був по справжньому щасливий.

Проблема була лише в одному — поруч був батько.

З Каєм у нього все виходило легко.

Ашер до нього тягнувся сам — кликав на риболовлю, брав до лісу, міг годинами сидіти поруч на причалі.

Там, на воді, слова взагалі були не обов'язкові.

Кай закидав вудку. Ашер дивився на воду. Хтось питав, чи клює, просив передати снасті — і цього вистачало. Їхнє мовчання було спокійним, як мовчання людей, яким добре одне з одним.

У Даніеля з батьком мовчання було іншим.

Воно не заповнювалося нічим. Ашер майже не розмовляв із ним, рідко питав, як справи, і Даніель давно перестав на щось у цьому сподіватися. Між ними ніби стояла стіна, яку жоден із них навіть не пробував зруйнувати.

Даніель бачив це щоліта. Із року в рік.

Так тривало багато років.

А потім настало літо, коли близнюкам виповнилося дванадцять.

Саме тоді між Каєм і батьком щось безповоротно змінилося.

Даніель знав чому.

Він пам'ятав той день до найменших дрібниць.

І, мабуть, саме тому намагався згадувати його якомога рідше.

У червні 2024 року Ашер Аддерлі загинув.

За офіційною версією, того вечора він перебував напідпитку. Вийшов на терасу третього поверху, втратив рівновагу й розбився насмерть.

Кай майже ніяк не відреагував на смерть батька.

Не плакав.

Не злився.

Не замикався в собі.

Наче в його житті взагалі нічого не змінилося.

Спершу Даніель переконував себе, що брат просто переживає втрату по-своєму. Зрештою, Кай почав змінюватися ще за два роки до цього. Він став різким, запальним і агресивним. Щоразу, коли Даніель намагався поговорити з ним або зрозуміти, що відбувається, у відповідь чув лише холодне мовчання чи кілька коротких, байдужих фраз.

Та після загибелі батька стало ще гірше.

Спочатку зміни були майже непомітними.

Потім — дедалі очевиднішими.

А згодом усе почало відбуватися так швидко, що ніхто вже не міг сказати, коли саме Кай став зовсім іншою людиною.

Те, що раніше проявлялося лише зрідка, тепер стало його звичним станом. Кай став майже неконтрольованим.

Ніхто не знав, яка дрібниця змусить його втратити контроль наступного разу. Достатньо було випадково зачепити його плечем у коридорі чи необережно кинути якесь слово — і в його очах ніби згасало щось людське. Учні інстинктивно розступалися, коли він ішов назустріч, а прізвисько, яке за ним закріпилося останнім часом, «Кай Псих Аддерлі» вимовляли лише пошепки, переконавшись, що він не може почути.

Попри все це, одне ще довгий час залишалося незмінним.

Його ставлення до Даніеля.

Агресія, холодність і відчуження, які бачили всі навколо, ніколи не були спрямовані на молодшого брата. Кай, як і раніше, оберігав його, хвилювався за нього й по-своєму показував ту саму міцну прив'язаність, що існувала між ними з дитинства.

Та згодом почало змінюватися й це.

Даніель не міг сказати, коли саме почав втрачати брата.

Усе сталося не за один день.

Кай просто повільно віддалявся.

Спочатку Даніель переконував себе, що йому лише здається. Потім почав шукати причину в собі. Згадував кожну їхню розмову, кожну сварку, кожне необережно сказане слово.

Чому?

Коли саме все змінилося?

І найголовніше — чи була в цьому його провина?

Лише тепер, після розмови з Яго, усе нарешті стало на свої місця.

Кай почав віддалятися не після смерті батька.

Усе почалося значно раніше.

Саме тоді, коли Ліаму поставили діагноз.

Відтоді Кай дедалі рідше бував удома. Найчастіше ночував у Джеремії. Інколи вони всі разом — Кай, Джеремія та Лендон — залишалися у Шейна. Здавалося, поруч із друзями йому було значно легше, ніж у власному домі.

Будь-яка спроба заговорити з братом закінчувалася однаково.

Мовчанням.

Або байдужим поглядом, від якого Даніелю щоразу ставало моторошно.

Ніби для Кая його більше не існувало.

Шум води повернув Даніеля до реальності.

Лендон, як і раніше, стояв біля раковини. Склянка вже давно була чистою, але він усе одно машинально тримав її під тонким струменем води, ніби сам загубився у власних думках.

Даніель мовчки подивився на нього.

— Я хочу поставити крапку в стосунках із Ліамом.

Лендон повільно поставив склянку на сушарку. Кілька секунд мовчки дивився на неї, а тоді перевів погляд на Даніеля.

— Все ж таки здаєшся...

Даніель гірко всміхнувся, опустив очі й на мить замовк, ніби підбирав слова.

— Мабуть. Інколи мені здається, що саме цього він і хоче. Щоб я здався. Щоб просто залишив його в спокої.

Запала коротка тиша.

— Можливо... він більше мене не кохає.

Останні слова прозвучали майже пошепки. Даніель сперся стегном об кухонну стільницю, схрестив руки на грудях і важко видихнув.

— А я просто втомився, Лендоне. Дуже важко боротися за стосунки, коли твоїм суперником стає людина, яка водночас є твоїм партнером. Ліам хворий... але він не безпорадний. Іноді мені здається, що він навіть сильніший за мене.

Він ненадовго замовк, ковзнув поглядом до темного вікна — за ним не було нічого, крім власного розмитого відображення, — а пальці мимоволі сильніше стиснули тканину світшота.

— А у мене... сил майже не залишилося.

Лендон уважно дивився на нього. Без жалю. Без співчуття. Просто слухав.

— Знаєш, у чому весь сенс? — тихо запитав він.

Даніель мовчки підняв на нього погляд.

— У цьому «майже».

Кутик губ Даніеля ледь помітно сіпнувся, але усмішка так і не з'явилася. Він похитав головою.

— Я готовий воювати з хворобою. Із цілим світом. Але не з ним. — його голос зірвався, і він на кілька секунд замовк. — З ним більше не можу. Не хочу.

Він знову подивився у вікно, ніби шукаючи там відповідь.

— Я просто хочу, щоб увесь цей кошмар закінчився. Наче дурний сон. Хочу прокинутися літнім ранком дві тисячі двадцять третього. У день, коли ми тільки познайомилися.

На його обличчі промайнула майже непомітна, болісна усмішка.

— Він тоді був здоровий... щасливий... і такий... мій.

Даніель заплющив очі, а коли знову заговорив, голос став тихішим, майже зламаним.

— А зараз він більше не мій. Він дивиться на мене так, ніби між нами ніколи нічого не було. Іноді він буває настільки жорстоким... настільки чужим... що мені здається, ніби переді мною зовсім інша людина. Не той веселий хлопець, якого я покохав три роки тому. І це лякає. Дуже лякає.

Він ковтнув повітря, ніби йому бракувало дихання.

— Я вже не можу зрозуміти, де закінчується реальність і починаються мої страхи. Коли Ліам був справжнім? До хвороби? Чи зараз? Чи це взагалі одна й та сама людина?.. А може, того Ліама, якого я покохав, ніколи й не існувало?

На кухні знову запала тиша.

Було чути лише рівномірне гудіння холодильника.

Даніель мовчки дивився кудись у підлогу, ніби обмірковував власні слова. Потім повільно підвів голову.

— Знаєш... — тихо почав він. — Каю ніколи не подобався Ліам.

Лендон нічого не відповів.

Лише спокійно чекав, поки Даніель договорить.

— Думаєш... це через нього? Через Ліама ми з Каєм так віддалилися?

Лендон ледь помітно похитав головою.

— Ні.

Даніель здивовано звів на нього очі.

— Справа ніколи не була в Ліамі.

Він ненадовго замовк, добираючи слова.

— І навіть не в його хворобі.

Погляд Лендона ковзнув убік.

— А в тому... що вона зробила з вашим життям.

Даніель насупився.

Лендон тихо видихнув.

— Я не хочу говорити з тобою про ваші з Каєм стосунки.

Його голос залишався спокійним.

Він ненадовго зустрівся з ним поглядом.

— Якщо колись Кай захоче, він сам тобі все пояснить.

Кілька секунд він мовчки дивився на Даніеля, ніби намагався вирішити, чи має право сказати більше, ніж уже сказав. Здавалося, ще мить — і він просто закінчить цю розмову.

Та зрештою все ж заговорив.

— Ти ставиш неправильні запитання, Даніелю. Ти весь час намагаєшся зрозуміти, хто винен.

Лендон ледь похитав головою.

— А справа зовсім не в цьому. У тому, що зараз відбувається, винних просто немає.

Лендон відштовхнувся від кухонної стільниці й неспішно вийшов із кухні, повернувшись до вітальні.

Даніель залишився сам.

Він ще кілька хвилин стояв біля вікна.

Дивився на океан.

Сьогодні він був напрочуд спокійним. Вечір повільно опускався на узбережжя, сонце вже майже сховалося за горизонтом, а легкі хвилі одна за одною накочувалися на берег.

Шум океану завжди діяв на нього однаково.

Хоча б на кілька хвилин у голові ставало тихіше.

Та зовсім прогнати думки він не міг.

Вони вперто поверталися.

До батька.

До Кая.

До Ліама.

Вони не бачилися вже чотири дні.

Увесь цей час спілкувалися лише повідомленнями. Майже кожна переписка закінчувалася черговою сваркою. Кілька разів Ліам телефонував, але Даніель не відповідав. Просто дивився на екран, чекав, поки дзвінок обірветься.

Рішення він уже прийняв.

Стосунки з Ліамом закінчилися.

Залишилося лише сказати про це самому Ліаму.

Лендон повернувся до вітальні.

У кімнаті майже нічого не змінилося.

Джеремія стояв біля книжкових шаф, повільно проводячи пальцями по корінцях книжок.

Шейн, розвалившись у кріслі, дивився на екран ноутбука.

Лише Кай відірвав погляд від свого записника, коли почув кроки.

Лендон спокійно підійшов до дивана, сів і, відкинувши голову на спинку, взяв із журнального столика планшет, який залишив там раніше. Увімкнувши його, він ненадовго перевів погляд на Кая.

— Про що ви говорили? — без жодних передмов запитав Кай.

Лендон ледь усміхнувся куточком губ, ніби саме цього питання й очікував.

— Кай, ми всі знаємо, що ти не хочеш, аби хтось втручався у ваші з Даніелем стосунки. І я, і Джеремія, і навіть Шейн це поважаємо.

На слові «Шейн» Кай мовчки перевів на нього погляд.

Шейн зустрів його короткою іронічною усмішкою, не відриваючись від екрана гаджета, і демонстративно показав середній палець.

Кай лише важко зітхнув і знову подивився на Лендона.

Той залишався абсолютно спокійним.

— Ми знаємо, де проходить межа, — рівно продовжив він. — І переходити її ніхто не збирається. Це ваше з Даніелем питання. Розбирайтеся між собою самі.

Різкий звук сповіщення порушив тишу.

Шейн кілька секунд мовчки вдивлявся в повідомлення.

Він прочитав його один раз. Потім ще раз, повільніше.

Палець зупинився над екраном. Шейн ледь помітно провів ним по краю телефона, після чого поклав пристрій на стіл.

— Він проковтнув наживку.

Джеремія завмер біля книжкової шафи.

Лендон відклав планшет убік, а Кай, який досі сидів, відкинувшись на спинку дивана, випрямився й уважно подивився на Шейна.

Кімнату накрила коротка, важка тиша.

Шейн знову взяв телефон.

Відкрив повідомлення.

Перечитав.

Його великий палець кілька разів ковзнув по екрану, ніби він шукав там щось іще, хоча вже знав кожен рядок.

— Переходимо до наступного кроку, — сказав він. — Треба підключати Шейлі.

— Можемо цього разу не вплутувати її, — відійшовши від книжкової шафи, промовив Джеремія. — Є межі, Шейне.

Шейн повільно підняв на нього очі.

Кілька секунд нічого не відповідав.

Потім поклав телефон на стіл і переплів пальці.

— Без неї може нічого не вийти.

— Можемо придумати щось інше.

— Ні.

Відповідь прозвучала одразу.

Джеремія трохи нахилив голову.

— Ти навіть не хочеш подумати?

— Я вже думав.

Шейн розтиснув пальці, взяв телефон і відсунув його ближче до себе.

— Він не дурний. Якщо зараз щось змінити, він може насторожитися.

— Ти ж розумієш, що буде, якщо твій батько про це дізнається? — тихо запитав Джеремія, не зводячи з Шейна погляду.

Шейн знизав плечима.

— Може, те, що ти робиш, він ще якось і проковтне. Але якщо дізнається, що ти вплутуєш у це свою молодшу сестру... Та він тебе просто приб'є.

— Мені байдуже.

Шейн сказав це тихо й навіть не подивився на нього.

Джеремія кілька секунд мовчав.

— Байдуже? Серйозно? Шейн, це вже не тільки про тебе.

Шейн провів долонею по потилиці, відкинувся на спинку крісла й на кілька секунд заплющив очі.

— Ти, як ніхто інший, знаєш, скільки часу я витратив, щоб знайти цього виродка.

Він знову відкрив очі.

— Скільки разів усе доводилося починати спочатку.

Шейн замовк.

Його пальці знову лягли на телефон.

— Знаєш, скільки разів я думав, що вже знайшов його?

Джеремія нічого не відповів.

— І скільки разів помилявся?

Шейн коротко всміхнувся, але одразу прибрав усмішку.

— Тому я не збираюся все зливати зараз.

Він нахилився вперед, уперся ліктями в коліна.

— Не після всього, що вже зроблено.

— Шейн...

Джеремія не підвищив голосу. Навпаки — заговорив тихіше, але в його тоні з’явилася така твердість, що сперечатися з ним стало важче.

— Він майже в мене.

Шейн підняв голову.

— Ти це розумієш?

Джеремія ще кілька секунд дивився на нього.

— Ти занадто сильно в це втягнувся.

Шейн нічого не відповів.

Тільки провів великим пальцем по кісточках іншої руки, після чого підняв очі.

— Я його не впущу.

Голос залишався спокійним.

— Уже ні.

Кілька секунд у кімнаті було тихо.

— Навіть якщо доведеться зробити те, що тобі не подобається, я все одно доведу це до кінця.

Джеремія ще кілька секунд мовчки дивився на нього.

— Добре, — нарешті коротко сказав він. — Але відтепер ти не робиш жодного кроку без мене.

Шейн ледь помітно кивнув.

На цьому розмова закінчилася.

Коли Шейн і Лендон перевелися з Lakeside School до школи Northwest, вони вже були друзями. Разом навчалися ще з молодших класів, тому трималися один одного й тут.

Джеремія завжди опікувався молодшим зведеним братом. Якось непомітно для самого себе він почав так само опікуватися і Шейном. Не тому, що той цього потребував, а тому, що це стало для нього цілком природним.

І це було непросто.

Шейн мав запальний характер і ніколи не ліз за словом у кишеню. Сарказм, іронія, чорний гумор, гострі жарти — усе це було про нього. Він завжди говорив те, про що інші воліли промовчати, і рідко зважав на чужу думку. Але не на думку Джеремії.

Більшість людей була переконана, що найнебезпечніший у їхній компанії — Кай. І лише найближчі знали, що Джеремія далеко не такий простий, яким здавався на перший погляд. Він майже ніколи не підвищував голос, не сперечався без потреби й не намагався когось придушити авторитетом. Але коли він говорив серйозно, його слухали всі.

Даніель лежав на ліжку, розкинувшись поверх темно-сірого покривала з тонким білим рослинним візерунком. Кімната була просторою, але затишною. Темні дерев'яні меблі, полиці з книгами, робочий стіл біля панорамного вікна, кілька фотографій у простих рамках і м'яке тепле світло настінних ламп створювали відчуття спокою, якого йому останнім часом так бракувало.

На письмовому столі лежав фотоапарат — дорогий, професійний, колись один із найцінніших для Даніеля предметів. Дідусь подарував його йому на дев’ятиріччя, і відтоді фотографія стала його захопленням. Ще під час тих поїздок до озера Даніель майже ніколи не виходив із дому без камери. Брав її із собою, коли вони з Каєм ішли гуляти лісом, зупинявся посеред стежки, щоб зняти дерева, воду, сонячні промені між гілками. У нього справді добре виходило. Фотографії виходили живими, і дідусь щоразу розглядав їх із неприхованою гордістю.

Тепер фотоапарат просто лежав на столі, припадаючи пилом, — ще одним нагадуванням про те, чим Даніель колись жив.

У дальньому кутку кімнати стояла гітара. Над нею на полицях: колонки, старі платівки, касети, диски й різні дрібниці, якими він користувався, коли годинами міг сидіти з нею в руках. Гітара — колись була його друга велика любов після фотографії.

Фотоапарат лежав без діла. Гітара мовчала в кутку. І обидві речі залишилися від життя Даніеля, яке він ніби поступово перестав упізнавати як своє.

Він бездумно дивився в стелю, намагаючись хоча б ненадовго вимкнути думки.

За останні кілька років Даніель звик до самотності. Вона більше не лякала й не здавалася чимось незвичним. Просто стала частиною його життя — такою ж звичною, як тиша в кімнаті після опівночі.

Втім, сказати, що він був зовсім один, було б неправильно.

Був дідусь Вінсент. Була тітка Аліша. Даніель часто приїжджав до них на вечерю, залишався допізна, а іноді й ночував у будинку дідуся.

Вінсент Вудворд був людиною стриманою й серйозною. Не з тих, хто багато говорить про почуття чи демонструє їх при кожній нагоді. Але Даніель ніколи не сумнівався в його любові. Він відчував її в простих речах — у тому, як дідусь запитував, чи він поїв, чи приїжджав за ним, коли треба було, чи просто мовчки залишався поруч.

Саме від нього Даніель отримував ту турботу, якої так і не дочекався від батька.

Іноді вони разом їздили до озера Вашингтон — того самого проклятого озера, яке назавжди залишилося для Даніеля одним із найболючіших спогадів дитинства. Але тепер поруч був Вінсент. І від цього те саме місце поступово переставало здаватися таким чужим.

Були ще Кессі та Айзек.

Кессі завжди знаходила час для нього, коли він цього потребував. Могла вислухати, підтримати або просто витягнути його з дому, коли він надто довго залишався наодинці зі своїми думками.

Вони часто безцільно їздили містом, заскакували до супермаркету за якимись дрібницями, разом готували вечерю або засиджувалися на кухні, розмовляючи про все підряд. Поруч із сестрою Даніель міг не прикидатися, що з ним усе гаразд.

Єдине ім’я, яке вони обоє намагалися не вимовляти, — Кай.

Після повернення Яго до Сіетла вони теж почали спілкуватися значно частіше. Постійно листувалися, обговорювали навчання, музику, фільми, якісь дурниці й усе, що спадало на думку. Непомітно для самого Даніеля Яго став ще однією людиною, без якої життя вже складно було уявити.

Можливо, саме тому він не міг назвати себе по-справжньому самотнім.

Люди поруч були.

Просто чомусь це не скасовувало тієї порожнечі, яка час від часу поверталася, коли він залишався сам у своїй кімнаті.

Даніель ще довго лежав, дивлячись у стелю. Думки повільно змінювали одна одну, чіплялися за уривки розмов, спогади, обличчя, а потім знову розчинялися в тиші.

Він навіть не помітив, коли за вікном почало світати.

Сон прийшов лише під ранок.