Раді Вас бачити!

Кірім, столиця Крайни, був найбільшим містом країни та живим серцем, де століттями билися пульси влади, інтриг і молитов. Величний замок королів височів над усім, його вежі й стіни пам’ятали війни, покоління королів і королев. У самому центрі міста стояв розкішний храм Богині Сонця Айни, а його золоті куполи сяяли навіть у похмурий день, біля нього жерці в білих шатах цитували вчення своєї богині, їхні голоси лунали над площею, ніби молитва за мир, якого давно не було.

Біля маєтків і палаців майоріли герби різних впливових сімейств: яструби, ведмеді, леви, орли, дракони. Кожен символ — це історія, сила, амбіції. Сьогодні ввечері в палаці мала відбутися Рада Лордів: кандидати виступлять перед лордами, а вже через добу, після довгих роздумів, буде обрано того, хто сяде на трон.

Воїни Бейна вже були в місті, не просто вояки, а елітні. У коричневих важких обладунках, прикрашених ведмежим хутром, вони рухалися групами, пильні погляди, руки на руків’ях мечів. Багато хто з них воював проти ельфів під командуванням Бейна.

— Забагато тут вояків Бейна, — тихо помітила Либідь, оглядаючи вулицю з коня.

Морган лише кивнув.

Скоро вирішиться доля країни. Доля Бейна та Моргана.А тоді... тоді Велеслав піде до відьми.

Морган подивився на друга, той сидів позаду, уважно розглядав місто, будівлю храму, герби на стінах. Погляд його був спокійний, але далекий, ніби вже бачив щось за обрієм.

Нарешті вони зупинилися біля будинку, де мали жити, поки триває Рада Лордів. Старий, але міцний маєток мав високі стіни, ковані ворота, вікна з кольоровим склом. Воїни Аргона одразу зайняли позиції навколо.

Морган зіскочив з коня першим. Велеслав спустився слідом... повільно, ніби кожен рух давався важко.

Либідь подивилася на них обох.

— Відпочивайте, — сказала вона тихо. — До вечора.

Морган і Велеслав зайшли всередину. Морган втомлено сів на диван, відчуваючи, як біль у плечі й ребрах пульсує в унісон з серцебиттям. Кімната була тихою лише віддалений шум міста за вікнами. Велеслав підійшов до каміна й просто простягнув руку, полум’я спалахнуло саме собою, яскраве й тепле, ніби слухняне.

Він стояв, дивлячись на вогонь, спина напружена.

— Коли покінчимо з Бейном, я одразу піду, — сказав він тихо, не обертаючись. — Ти це розумієш?

— Так. Розумію, — відповів він сухо, голос хрипкий від утоми й чогось ще, що стискало горло.

Велеслав повільно повернувся до Моргана.

— Я просто хотів сказати, що я...

— ...я не буду прощатися, — перебив його Морган різко,— Я розумію, що ти йдеш. Але я не приймаю того, що ти маєш загинути в будь-якому випадку. Я знайду рішення. Не знаю де й як, але знайду.

Велеслав подивився на нього і к його очах блиснуло щось — вдячність? Сум? Він не хотів сперечатися з Морганом.

— Даремно згаєш свій час, — відповів він спокійно — Але справа твоя.

Він зробив паузу, ніби збирав слова.

— Я лише хотів сказати, що я радий, що в мене є такий друг.

Морган ковтнув, від чого горло стиснуло ще сильніше.

Велеслав ледь помітно кивнув.

— А тепер треба відпочити. Відчуваю, що вечір у Раді Лордів буде важкий.

Він піднявся сходами до своєї кімнати.Морган залишився один — сидів, дивлячись у вогонь, кулак все ще стиснутий навколо руківки меча. За вікном Кірім готувався до ночі, яка вирішить долю країни.

******

Рада Лордів відбувалася у головній залі королівського палацу Кіріму — величезному приміщенні з високою стелею, колонами з чорного мармуру й вікнами, що виходили на нічне місто. Два десятки лордів сиділи по центру за довгим столом, освітленим сотнями свічок. На чолі столу сидів Бейн, з виглядом, наче він уже король: посмішка впевнена, очі блищать холодним тріумфом.

Навколо — місцева знать, жерці Айни в білих шатах, охорона . Повітря у залі було важким та тиснуло на людей.

Коли Аргон, Либідь, Морган і Велеслав увійшли до зали, Бейн лише посміхнувся, так широко, хижо, ніби чекав саме цього моменту.

Вони зайняли свої місця. Велеслав став за спиною Моргана, бо за столом могли сидіти лише лорди та кандидати на престол.

Бейн першим заговорив, голос спокійний, але з ноткою здивування.

— Леді Либідь, дуже дивно, що ви прийшли у супроводі того, хто підозрюється у державній зраді.

Либідь підняла брову.

— Зрадником? Дивно. Хіба ви не отримали листа, де пояснюється, що документи "зради" Вульфхартів — це підробка? Ми наче усім розіслали....

Деякі лорди помітно кивнули. Шепіт прокотився залом.

Либідь поклала на стіл два листи.

— Щож... Ось два листи. Один підробка, така сама, як проти Вульфхартів, але вже на вас. Інший це зізнання Оцелота: як він підробив документи, хто замовник, кому передані. Вони теж вказують на вас.

Один із лордів нахилився вперед.

— Хіба можна вірити злочинцю?

Либідь відповіла спокійно:

— Не в тому справа. Це доводить можливість підробки такого рівня документів. Це як мінімум треба було розібратися, а не одразу звинувачувати когось у державній зраді чи саджати у в’язницю.

Бейн усміхнувся ще ширше, ніби все йшло за планом.

— Якщо це правда, то запевняю вас: винуватці будуть знайдені та покарані особисто мною.

Либідь підняла брову.

— Не сумніваюся.

Вона зробила паузу і вдарила.

— Але мене ось що турбує. Чому за це мав відповідати своїм життям Морган Вульфхарт, якому на той момент було лише сімнадцять і який навіть не мав доступу до справ Вульфхартів? У людей може з'явитися хибне враження, лорд Бейн, що ви намагалися вбити кандидата на престол.

Зал зашепотівся голосніше.

"А вона хороша", — подумав Морган, дивлячись на Либідь.

Бейн нахилився вперед. Його голос був турботливий.

— "Відповідати своїм життям"?Я навіть леді Еліс і пальцем не зачепив. Ви взагалі про що? Я тільки хотів захистити хлопця від ельфа, який вбив моїх людей та викрав юного Вульфхарта.

— Мене ніхто не викрадав.—відповів Морган.—Ви намагалися вбити мене й мою сестру, а Велеслав допоміг нам врятуватися.

Зал завмер від цих слів.

Бейн голосно розсміявся, наче сміявся над дитячими фантазіями.

— Я ніколи б не скривдив дітей. Навпаки, я завжди захищав дітей. Я воював за нашу країну та захищав не тільки дітей, а й усіх громадян від підступних та кровожерливих ельфів.

Він підвівся, під оплески деяких лордів.

— А зараз нова загроза — звіролюди. І в цей час маємо обрати досвідченого, з бойовим досвідом короля, який захистить країну від потвор.

Велеслав, що стояв за Морганом, тихо зауважив:

— "Бойовий досвід" — це відправити сотню воїнів на смерть, а потім відступити? Ну такий собі досвід.

Бейн різко повернувся до ельфа.

— Це був вимушений відступ. Ворог виявився сильнішим, ніж будь-коли. А ось я не пригадую, щоб у ельфа було право відкривати свого рота на Раді. Ми ще не забули, скільки нашої крові пролили ельфи.

Голос Моргана пролунав у тиші.

— Він може говорити. Бо.... він мій радник.

Зал зашепотівся ще голосніше.

Бейн холодно розсміявся

— Кандидат у королі буде слухати ельфа? Може одразу посадимо ельфа на трон?

Морган єхидно посміхнувся.

— Можете бути спокійні. Я не планую бути королем і не висуватиму свою кандидатуру на трон.

Либідь глянула з повагою на Моргана та сказала присутнім:

— Отже, залишаємося ми удвох, лорде Бейне. Гадаю, лорди приймуть правильне рішення й завтра оголосять його. Чи отримає країна нове свіже дихання, чи задихнеться від ваших політичних інтриг під час загрози — це вже вирішать вони.А ми все сказали.

Вони у чотирьох покинули Раду Лордів — двері за ними зачинилися

та зал продовжував суперечки.

*****

Повернувшись до своєї тимчасової оселі, Морган полегшено зітхнув, ніби скинув з плечей невидимий тягар.

— Пройшло краще, ніж я гадав, — видихнув він, сідаючи на диван.

Лорд Аргон, який навмисно мовчав на Раді, щоб усі побачили, що Либідь незалежна й самодостатня та готова керувати країною, похитав головою.

— Щось не так, — сказав він тихо. — Ця хижа посмішка Бейна… Таке враження, що він не розіграв свій останній козир.

Велеслав промовчав, але він теж це відчув. Щось вони пропускають. Щось важливе.

— Значить, нам треба бути на поготові, — продовжила Либідь— Якщо Бейн відчує, що програє, він може піти на будь-які жахливі речі.

— Як загнаний звір, — додав Морган, стискаючи кулак.

— Звір? — Велеслав раптом застиг, ніби слово вдарило його. Він повернувся до Моргана. — Пам’ятаєш, я тобі казав, що деяких людей перетворюють на звіролюдів?

Либідь різко підняла голову.

— У нас є теж такі легенди, — сказала вона, голос її став напруженим. — Але я в них не вірю.

Морган і Велеслав переглянулись.

— Ма́нара казала, що сили Кривотворця зросли, — вголос розмірковував Велеслав, — Що якщо деякі його творіння вже можуть повертати собі людську подобу?…

— Кривотворець? Ма́нара? Це хто такі? — Либідь різко підвелася, очі розширилися від здивування.

— Це навіть пояснило б його жорстокість до ельфів, — тихо додав Морган.

— Агов! Не робіть вигляд, що мене нема! — голосно перебила Либідь— Хтось пояснить, що відбувається?

Морган підняв погляд.

— Я тобі згодом поясню.

— Обов’язково, — Либідь нахмурилась, схрестивши руки. — Якщо я вас правильно зрозуміла… ви вважаєте, що Бейн це звіролюд у людській подобі. Тоді це означає…

— …що ми всі в одній великій пастці, — завершив її думку Аргон— І вся влада Крайни зараз у одному місці. Рада Лордів це лише привід зібрати усіх.

І як в підтвердження їхніх слів, у місті пролунали гучні дзвони тривоги, до розірвали ніч.

- Та хай йому…— тихо виругався Морган

Двері різко відчинилися. До приміщення увірвався блідий охоронець з розширеними очима від жаху.

— Звіролюди у місті!

Крики людей змішувалися з диким ревінням звіролюдів, що котилося вулицями Кіріму. Либідь, швидко оцінивши ситуацію, наказала залишкам охорони міста укріпитися у храмі Айни... там, де вже сховалися сотні переляканих жителів, що вимолювали захист у своєї богині.

Храм був справді хорошим місцем для оборони: міцні кам’яні стіни, важкі бронзові двері, мінімум вікон, вузькі проходи, що легко перекрити. Жерці храму стояли на сходах, підіймали руки до неба, але молитви їхні тонули в хаосі.

— Як вони могли непомітно й швидко опинитися у столиці? — Либідь говорила крізь стиснуті зуби, оглядаючи периметр.

— Якщо вони вже не були тут—Велеслав раптом простяг руку — вказав на щось унизу.

Морган подивився туди, куди він показував. На землі лежали обладунки вояків Бейна, розірвані на шматки. Але тіл не було. Ні крові. Ні слідів боротьби.

— Скільки своїх елітних вояків привів сюди Бейн? — запитав Морган у одного з охоронців міста, що стояв поруч, блідий і тремтячий.

— Близько ста, — відповів той хрипко.

Морган і Велеслав переглянулись.

— Отже, у місті сто звіролюдів, — тихо підсумував Морган.

Либідь стиснула руків’я меча.

— А лорди?

Охоронець ковтнув.

— Ті, хто залишився на Раді… імовірно мертві. Або сховалися в замку, якщо пощастило. В першу чергу звіролюди вдарили туди. Інші лорд , що пішли за вами, забарикадувалися у своїх домівках.

— А Бейн? — запитав Морган.

— Ніхто не бачив, як він виходив із замку, — відповів охоронець.

Либідь нахмурилася.

— Отже, він там.

Морган подивився у бік палацу.

— Чекає. Насолоджується, — сказав він тихо, але в голосі бриніла лють. — Можливо там ще є живі люди… ми мусимо його зупинити.

Либідь різко повернулася до нього.

— Це самогубство.

— Велика кількість вояків приверне увагу звіролюдів— спокійно сказав Велеслав — А ось невеличка група… може дістатися до замку непомітно.

Либідь подивилася на них обох Потім зітхнула.

— Добре. Невеличка група. Але я йду з вами.

Морган кивнув.

Дзвін тривоги продовжував лунати. Все місто кричало у жаху

Але вони вже йшли туди, де чекав Бейн.

Велеслав ішов попереду. Він був мовчазний, швидкий, майже невидимий у тіні. Його ельфійський слух і зір дозволяли відчувати небезпеку за мить до того, як вона наблизилася. Іноді він різко піднімав руку, і друзі завмирали. Тоді вони ховалися в тіні будинків, за возами, у вузьких провулках, де тільки-но чути було, як кігті звіролюдів шкрябають кам’яну бруківку, а з горла виривається низьке, вологе гарчання.

Вони рухалися мовчки, дихаючи через ніс, намагаючись не видавати жодного зайвого звуку. Місто навколо перетворилося на лабіринт жаху: крики людей, що долинали здалеку, глухі удари тіл об стіни, рипіння дверей, за якими ховалися ті, хто ще був живий.

Раптом Велеслав потягнув їх у вузький провулок і притиснувся спиною до старого воза, що стояв біля стіни. Морган і Либідь затамувавши дихання притиснулися поруч.

За кілька метрів від них пробігли звіролюди — важкі, масивні, з різними мордами: один з іклами кабана, інший з рогами оленя, третій був майже людський, але з павучими очима. Вони зупинилися, принюхалися, голови крутилися, ніздрі тремтіли. Один навіть підвів морду вгору й витягнув язик, ніби смакуючи повітря.

Серце Моргана закалатало так, що здавалося і вони почують їх запах.

Але звіролюди постояли ще мить і побігли далі.

Либідь видихнула.

— Як це вони не унюхали наш запах? — прошепотіла вона, ледь чутно.

Велеслав не відводив погляду від напрямку, куди побігли потвори.

— Магічний трюк, — відповів він так само тихо.

Морган здивовано глянув на нього.

— Серйозно? Ти таке вмієш?

Велеслав нічого не відповів. Лише дав знак рукою «ідемо далі». Його обличчя залишалося незворушним, але Морган помітив: пальці на рукоятці кинджала стиснуті сильніше, ніж зазвичай.

Чим більше вони йшли, тим більше Морган впевнювався: їх не помітили не тільки завдяки тому, що вони рухалися тихо, ховаючись у тіні, притискаючись до стін і завмираючи щоразу, коли чули кроки чи гарчання. Ще й тому, що Велеслав застосував магію.

Коли вони проходили повз один із будинків Морган помітив на даху щуроподібного звіролюда. Той стояв нерухомо, морда піднята, а очі дивилися прямо в їхній бік.

Але він не бачив їх.

Він повільно повернув голову, ніби відчував щось, але погляд ковзав повз них, наче вони були частиною тіні. Звіролюд постояв ще мить, потім стрибнув на сусідній дах і зник.

Морган глянув на Велеслава. Ельф ішов попереду, права рука Велеслава вже була напружена до болю, пальці стиснуті, ніби він утримував невидимий тиск. Магія краще діяла, коли вони стояли на місці й не ворушилися, тоді повітря навколо них ніби густішало, ставало каламутним, як туман, що ковтає силуети.

Як тільки новий звіролюд зник за гребенем даху, пальці Велеслава ледь здригнулися не від слабкості, а від зосередження, ніби будь-який зайвий рух міг зірвати плетіння.

Вони втрьох вирушили далі.

Звісно, вони могли б вбити того звіролюда, але тоді на звуки битви прибігли б інші. Далі — оточення і далі смерть.

Біля замку панувала тиша, тільки далекий гомін міста, що горіло, та важке дихання звіролюдів. Біля головних дверей стояв один вартовий. Це був масивний звіролюд з головою бика й рогами. Другий — крилатий, з перетинчастими крилами, як у кажана, і гострим дзьобом, він сидів на дозорній вежі, приблизно за сім метрів угору. Його силует чітко вимальовувався на тлі нічного неба, крила ледь тремтіли від вітру.

— Треба вбити їх обох одночасно, — прошепотів Морган. — Щоб нікому не було покликати інших тварюк.

Велеслав мовчки кивнув, оцінюючи відстань і траєкторію.

— На вас той, що біля дверей, — сказав він тихо. — А я візьму на себе того, що з крилами.

Либідь глянула на нього здивовано.

— Ти впевнений? Він на висоті, і крила…

Велеслав не відповів.

Морган стиснув руків’я меча.

— Готовий?

Велеслав кивнув.

— На мій сигнал.

Вони чекали, секунди тягнулися, як вічність. Крилатий звіролюд на вежі повільно повернув голову, принюхуючись. Бикоподібний біля дверей стояв нерухомо, пазурі шкрябали по каменю.

Велеслав підняв руку і різко опустив.

Вони рвонули одночасно.

Морган та Либідь вискочили з тіні. Бикоподібний звіролюд встиг лише повернути морду, але було пізно. Лезо Моргана увійшло йому в шию під кутом, розсікши горло. Майже водночас меч Либідь пробив серце. Потвора лише хрипнула і впала, важко гепнувшись об камінь.

Тим часом Велеслав уже рухався не біг, а наче летів. Він стрибнув угору, відштовхнувшись від стіни, ковзнув пальцями по холодному каменю і схопився за край вежі. Підтягнувся та опинився нагорі.

Крилатий звіролюд розкрив крила для польоту але Велеслав був швидший. Кинджал блиснув і одразу зник у горлі. Звіролюд лише судомно здригнувся; крила сіпнулися і його тіло полетіло вниз.