Раді Вас бачити!

— Жреці храму богині сонця Айни вважають, що перші звіролюди з'явилися внаслідок війни з ельфами. Зазнавши у війні поразки та опинившись на межі зникнення, ельфи прокляли людей. І ті, хто не вклонявся богині Айні й не був під її захистом, у кого була жорстока, як у звіра, сутність, — ті й перетворювалися на звіролюдів.

Звіролюди нищили цілі поселення, викрадали дітей та перетворювали їх на подібних до себе. Тоді, двісті років тому, лорд Грегор зібрав могутнє військо і винищив майже всіх потвор. І народ Крайна був...

— Повна, цілковита маячня, — Морган тяжко зітхнув.

— Перепрошую, що саме «маячня»? — старий сивий Крон похмуро глянув на сімнадцятирічного хлопця своїм єдиним оком, яке ще бачило.

Гарне з аристократичними рисами обличчя юнака було блідим, як у людини, яка мало спить і забагато думає. Його волосся — густе, вугільно-чорне — лише підкреслювало цю блідість. Але найбільше в ньому притягувала увагу та крихка, нерозкрита сила, що ховалася у погляді. Очі були темними, сфокусованими, і в них відчувалася гаряча суміш: нетерпіння молодості й глибока обережність, яку йому прищепило оточення. Він не був злим чи жорстоким, але його холодний погляд міг легко ввести в оману. Здавалося, він постійно прораховує кроки, яких дорослі чекають від нього, водночас мріючи про власні.

— Вся ця... історія. У світі повно жорстоких злочинців, які точно не вклоняються богам. Але вони не перетворюються на звіролюдів. Вважаю, що всю цю легенду вигадали жреці, щоб мати більше впливу, влади... і, звісно, грошей, — відповів хлопець. — А насправді ніхто й уявлення не має, звідки вони з'явилися.

— Тільки не кажіть такого своїй тітці. Вона дуже релігійна, — Крон встав зі стільця.

Тут, у бібліотеці замку, він навчав єдиного учня. І це було важче, ніж він гадав. Хлопець був розумним, але його світогляд та бачення речей дуже відрізнялися від того, що інші вважали правильним і що не мало піддаватися сумніву.

— На сьогодні, мабуть, досить. Тим паче сьогодні ви дещо обіцяли своїй молодшій сестрі.

— Так. Щорічний ярмарок у місті. Де я нарешті придбаю собі справжнього волкодава, з яким їздитиму на полювання, — очі Моргана заблищали. — Я вже назбирав на нього достатньо монет. А Луна купить собі якісь нові іграшки та солодощі.

Хоч Вульфхарти й були найбагатшим родом у країні, його тітка Еліс не балувала племінника. Коли хлопець просив у неї собаку, вона відмовила. Тому Моргану нічого не залишалося, як самому назбирати грошей. А ось Луні ніколи ні в чому не відмовляли. Крон підозрював, що Еліс робила це навмисно. Незважаючи на таке ставлення до себе, Морган любив свою молодшу сестру, а сестра — брата. Але у вісімнадцятиріччя Моргана влада у маєтку зміниться.

На ярмарку було повно людей. Хтось хотів щось придбати, хтось — просто подивитися на товар, а хтось — поцупити щось у неуважних гостей. Хоч ярмарок був недалеко від маєтку Вульфхартів, Моргану та Луні забороняли йти без супроводу охорони. Тому з ними пішла Кассандра та ще двоє охоронців. На вигляд вона була не набагато старшою за Моргана, хоча про свій вік нікому не казала. Проте Морган чув від батьків ( коли вони ще були живі), що коли йому було десять, Кассандрі вже виповнилося вісімнадцять. Вона чудово володіла мечем і вміла битися.

У місті її прозвали Руда Кассандра. Її волосся було дивом природи: густе, довге, кольору розпеченої міді. Обличчя Кассандри було витонченим, але не м'яким. Високі вилиці та міцно стиснуті губи свідчили про залізну волю. Очі палали гострим, зосередженим поглядом людини, яка бачила пекло, але не відступила.

Вона була одягнена у практичне вбрання бійця: білосніжна сорочка, розстебнута біля шиї, контрастувала з важким шкіряним корсетом, що охоплював тонку талію. Нище — облягаючі шкіряні штани та високі міцні чоботи. Її передпліччя захищали широкі шкіряні наручі. Кажуть, вона тренувалася у майстрів Далекого Сходу у країні Тайо, але сама Кассандра ніколи не розповідала про минуле. Вона була єдиною зі «старої варти», хто залишився в маєтку після того, як тітка Еліс замінила всю охорону.

— Пригощайся, — почув Морган.

Луна простягнула йому гарне зелене яблуко. Її обличчя, ще зовсім юне, було обрамлене пасмами темно-каштанового волосся. Очі кольору темного меду вміщували в собі й дитячу цікавість, і не властиву віку мудрість.

— Ну то що, подивимося, що тут цікавого? — раділа дівчина. — Я з Кассандрою піду туди, де минулого року продавали музичні скриньки. А ти шукай, де тут продають цуценят.

— ...грізного волкодава, — спробував виправити її Морган.

— ...цуценят, — повторила Луна, усміхаючись.

Коли сестра зі служницею зникли у натовпі, Морган пішов на звук гавкоту. Проходячи повз одного з торговців, він зупинився. Той розхвалював товар: «рідкісний екземпляр», «останній із раси». Поруч у кайданах сидів хлопець у брудному одязі, в синцях та ранах. Довге платинове волосся закривало обличчя, але на вигляд він був однолітком Моргана.

— Рабство заборонене у нашому місті, — звернувся Морган до торговця.

— Так, звісно, пане! Торгівля людьми заборонена. Але це — ельф, — очі торговця заблищали, коли він побачив гаманець Моргана. Він схопив полоненого за вухо, демонструючи загострені кінчики. — Справжній!

Морган наблизився. Він ніколи не бачив ельфів — вважалося, що вони вимерли десятки років тому.

— Тримай, — Морган простягнув ельфові яблуко, намагаючись задобрити ельфа, щоб розгледіти його обличчя.

Секунда паузи — і ельф миттю кинувся вперед. Зуби клацнули не по яблуку, а по зап'ястю Моргана.

— Твою ж... Боляче! — вирвалося в юнака. Він відсмикнув руку, яблуко впало в пил. З прокушеної шкіри потекла кров.

— Ах ти ж тварюка! — торговець почав лупцювати ельфа ногами, від чого той хлопець впав на землю. Підбіг помічник із батогом.

— Стійте! Зупиніться! — крикнув Морган, намагаючись завадити побиттю. Бачачи, що його не чують, він додав гучніше: — Це наказ!

Торговець зупинився.

— Але ж він вас вкусив, пане!

— Мене, а не вас! — відрізав Морган. — Скільки ви за нього хочете?

— Двадцять золотих, — почав торговець, але помітивши охорону Моргана, швидко додав: — Але для пана — п'ятнадцять. Як вибачення.

Морган мовчки розплатився грошима , що були для купівлі грізного волкодава.

— Відведіть його до коней, — наказав він охороні, перев'язуючи руку хусткою та ідучи за охороною та ельфом.

Невдовзі підійшла Луна. Побачивши ельфа, вона аж зупинилася від подиву.

— Це не цуцик... — а потім помітила кров. — Він тебе вкусив?!

— Дрібниця. Просто подряпина.

— Він говорить?

— Ні. Я навіть не впевнений, що він розуміє нашу мову.

— Може, він голодний? — Луна дістала шоколадне печиво і простягнула на долоні, наче боялася, що її теж вкусять.

Ельф не ворухнувся. Він стояв нерухомо, опустивши очі. Наче очікував чергового удару.

Кассандра мовчки спостерігала за ними.

— Давай мотузку, він поїде зі мною на коні, — сказала вона Моргану. — Якщо піде пішки — впаде за кілька метрів.

Морган передав мотузку Кассандрі.

— Він гарний... хоч і брудний та сумний, — прошепотіла Луна, притулившись до брата.

*****

Нарешті вони повернулися до свого великого трьохповерхового маєтку з гарним квітучим садом, де ріс старий кремезний дуб. Поруч виднілися невеликі будівлі, які використовували як склади чи сараї.

Морган, Луна та ельф зайшли до великої зали, де вже палав камін. Морган одразу зняв мотузку з шиї бранця, але зробив це трохи невпевнено, побоюючись, що той знову його вкусить. Ельф мовчки завмер біля стіни з опущеною головою. Було помітно, що в нього тримтять ноги — він стояв з останніх сил.

Луна сиділа на канапі, тримаючи чашку гарячого чаю, яку їй дала покоївка. Вона з цікавістю позирала на ельфа.

До зали стрімко увійшла тітка Еліс. Вона була одягнена у важкі шати з оксамиту кольору глибокого смарагда та парчі, розшитої золотими нитками, що спліталися у складні королівські візерунки. Темно-червоні вставки на рукавах нагадували про давню кров і традиції роду. Її обличчя, торкнуте ледь помітними зморшками, здавалося майстерно виточеною мармуровою статуєю. Волосся кольору шляхетного срібла спадало на плечі. Її погляд, глибокий та проникливий, видавав досвід багатьох зим і виваженість рішень.

— Ой, що зараз буде... — прошепотіла Луна бачучи суровий погляд тітки.

Морган глибоко вдихнув, наче готуючись до тяжкої битви.

Еліс зупинилася посеред зали. Вона оглянула всіх холодним поглядом, який врешті спинився на ельфові.

— Це що таке? — голос був тихим, але від нього мороз ішов по шкірі.

— Це ельф. Я викупив його сьогодні на ринку.

— Чудово. Я рада, — так само холодно кинула тітка. — Навіщо ти витратив гроші на... на це?

— Він не «це». Він ельф. Один з останніх. Не можна було його там залишати.

— Тим паче. Мені начхати, перший він чи останній. Репутація роду Вульфхартів вища за твої дитячі примхи. Що люди подумають? Хоч війна з ельфами й закінчилася майже двадцять років тому, люди все ще пам'ятають цих... істот. Тримати його навіть як слугу — неприпустимо.

Морган стиснув кулаки.

— Мені не потрібен слуга. Я його звільнив.

— Звільнив? Отак ти це називаєш? — з легкою усмішкою спитала Еліс. — Доки тобі не виповниться вісімнадцять, уся твоя власність належить мені.

Вона повернулася до двох охоронців, які стояли біля дверей:

— Відведіть його у підвал, там є стара клітка. За ґрати його. Нагодуйте чимось, щоб не здохло.

Охоронці зробили крок до ельфа, але Морган миттю став між ними.

— Ні, — впевнено сказав він.

— Що ти сказав? Молодий чоловіче, ви забуваєтеся!

— Я сказав «ні». Він не піде ні за ґрати, ні в підвал, ні в сарай. Він житиме тут, у домі.

— Моргане! — голос Еліс став ще суворішим. — Ти не розумієш наслідків. Він напав на тебе, вкусив. А якщо він нападе ще на когось? Якщо на твою сестру?

— Він вкусив, бо боявся, бо не знав, кому можна вірити. Він спатиме в домі, у кімнаті для гостей, а не в клітці.

Еліс довго дивилася Моргану в очі, не відводячи погляду. Юнак не відступив.

— Гаразд, — нарешті мовила вона холодно. — Але це цілком під твою відповідальність. Ти сам за ним доглядатимеш. Ніхто не допомагатиме: ні Крон, ні Кассандра, ні прислуга. Сам. І якщо він щось накоїть, я накажу його стратити. А ти сидітимеш під замком, доки не подорослішаєш.

Вона розвернулася і вийшла. Двері зачинилися з тихим стуком. Морган полегшено видихнув. Це була не перша його сварка з тіткою, але зазвичай він здавався під її тиском. Але не цього разу.

Ельф під час суперечки стояв нерухомо. Луна була єдиною, хто помітив, як він ледь здригнувся лише раз — коли тітка промовила слово «ґрати». Дівчинка тихо поставила чашку на стіл.

— Моргане, а й справді, де він спатиме? — запитала вона, дивлячись то на брата, то на ельфа.

Морган потер скроні. Еліс не кидала слів на вітер. Жоден слуга не підійде до ельфа ближче ніж на три кроки. Тепер це стало його особистою проблемою.

— Луно, — тихо сказав Морган, — іди до себе. Я розберуся.

Вона хотіла заперечити, але, побачивши вираз обличчя брата, лише кивнула. Перед виходом дівчинка ще раз зиркнула на ельфа з сумішшю жалю та цікавості й зникла за дверима.

Настала тиша. Морган підійшов до ельфа, але не надто близько.

— Ходімо, я знайду тобі місце.

Він повів його коридором на другий поверх до маленької кімнати поруч зі своєю спальнею. Морган вирішив, що це найкращий варіант, щоб наглядати за ним. Там було старе ліжко, стілець, камін і невелике вікно.

Морган сам витер пил, застелив ліжко чистим простирадлом зі своєї комоди, приніс подушку й ковдру. Потім притягнув таз із теплою водою, рушник і баночку мазі від ран, яку знайшов у скрині (вона часто виручала його, коли він тільки вчився їздити верхи). Приніс трохи їжі: пиріжків з м'ясом та фруктів.

Весь цей час ельф тихо сидів у кутку, майже не ворушачись. Морган поставив їжу на маленький столик і замислився, тримаючи в руках ключ.

— Якщо щось буде потрібно, можеш постукати у двері навпроти, — сказав він, вийшов і зачинив двері. Ельф помітив , що хлопець не став замикати їх на замок.

*****

Велеслав. Саме так назвала ельфа відьма Темного Лісу — на честь Валеса, ельфійського бога магії та лісів. Вона виховувала його з пелюшок, вчила та оберігала. Аж поки у чотирнадцять років він не втік із Темного Лісу і на три роки не потрапив у рабство. Работорговець Грок, бачачи, що невільник уже ледь живий, вирішив продати Велеслава. І ось тепер він тут — у маєтку Вульфхартів.

Таз із теплою водою ще парував. Юнак скинув подерту сорочку, залишившись голим по пояс. Спочатку — руки й шия. Вода швидко стала брудно-рожевою. Він намилив долоні, потер передпліччя та лікті — там, де шкіра була стерта до крові. Потім — груди й боки. Кожен дотик до синців викликав різкий біль, але він не скривився. Просто дихав — повільно й рівно.

Мазь пахла травами та жиром. Велеслав наніс її на зап’ястя, на шию, на ребра — туди, куди міг дістати. Пальці ковзали по шкірі, розтираючи прохолодну суміш. Біль трохи притупився. Але спина...

Він спробував дотягнутися. Повернувся до дзеркальця на стіні, закинув руку за плече — не дістає. Спробував іншою — те саме. Найглибші рубці від батога, ті, що горіли найсильніше, залишалися недоторканими. Він стояв так кілька секунд, а потім опустив руки. Не варто витрачати сили. Пізніше... Якщо зможе.

На дивані лежав чистий одяг — проста лляна сорочка та штани. Трохи потерті на комірі й колінах, але м’які та свіжовипрані. Він узяв сорочку, роздивився. Рукави виявилися трохи коротшими, ніж треба, але в плечах вона сіла майже ідеально. Велеслав одягнувся. Тканина торкнулася ран на спині — він ледь помітно здригнувся, але не зупинився. Штани теж підійшли. Він був одного віку з Морганом — сімнадцять зим — і майже такого ж зросту.

Він сів на край дивана і трохи поїв. Навіть ковтати було важко. Потім ліг — обережно, на бік, щоб не тиснути на роз’ятрену спину. Ковдра була теплою, подушка — м’якою. Вперше за довгий час.

Біль не давав заснути одразу. Велеслав лежав із розплющеними очима, дивлячись на вікно та розмірковуючи:

«Вікно за два кроки. Стрибнути — легко. Бігти садом до паркану — п’ятдесят кроків. Але що далі? Ноги ще тремтять. Серце б’ється надто швидко від простої ходьби. Рани відкриються — і я впаду через милю. Мене спіймають. Знову ланцюги, знову батоги. Або просто вб’ють, щоб не мати клопоту. Не зараз. Треба їсти тричі на день. Дати ранам затягнутися. Набратися сил. Тиждень. Може, два. Поки м’язи не зміцніють. Поки не зможу бігти всю ніч без зупинки. А тоді — піду. Куди — не знаю. Але піду».

Він заплющив очі. Біль повільно відступав, поступаючись місцем важкій, глибокій втомі. Вперше за три роки Велеслав заснув без ланцюгів на руках і ногах.