Раді Вас бачити!

Пройшло кілька місяців — зима поступилася місцем ранній весні, сніг зійшов, а на дубі їхня фортеця вже обросла новими дошками, дахом з гілок і навіть саморобним прапором з гербом вовка. У маєтку всі вже звикли: Морган і Велеслав — нерозлучні. Ходили разом на уроки, в сад, у бібліотеку. Грали в шахи вечорами — спочатку Морган вигравав, бо Велеслав не знав правил гри, але за тиждень ельф уже розбивав його в пух і прах, передбачаючи ходи на десять вперед. Луна часто приєднувалася: сиділа між ними, їла печиво й коментувала кожен хід.

Але одного квітневого ранку все змінилося.

Еліс сиділа в своєму кабінеті — похмура, бліда. Перед нею на столі лежав відкритий лист з королівською печаткою: червоний віск із левом, уже зламаний. Вона перечитувала його втретє.

Король помер. Без спадкоємців. Без заповіту. Трон порожній.

А це означало одне: можливу війну. Не відкриту — спочатку. А війна: інтриг, отрути, шлюбів, зрад. Лорди почнуть боротьбу за владу. Кожен, у кого є хоч крапля королівської крові чи давній титул, стане мішенню.

Морган — з роду Вульфхартів. Давній рід, один із трьох, що мають історичне право на трон за старовинними законами. Його прапрадід був королем. Кров не забута. Він — претендент.

Не головний. Не найсильніший. Але достатньо небезпечний, щоб хтось захотів його прибрати. Або використати. Або змусити одружитися з «правильною» нареченою.

Еліс стиснула лист у руці.

Вона знала: спокій скінчився.

Тепер маєток стане ареною.

Морган та Луна опиняться в центрі бурі.

Був ще один лист — цього разу з печаткою лорда Бейна: чорний ведмідь на червоному полі, символ сили й жорстокості. Вона прочитала його втретє, пальці стиснули пергамент так, ніби хотіли розтерти його в пил.

«Шановна леді Еліс, — писав Бейн — Ми з моєю гвардією проїжджаємо вашими землями на допомогу сусідньому місту, де звіролюди знову підняли голови. Будемо раді зупинитися в вашому маєтку на ніч чи дві. Ваша гостинність, як завжди, буде оцінена. З повагою, лорд Бейн, претендент на трон».

Еліс відклала лист. Її очі звузилися.

Стара хитра лисиця відчула запах підступу за милю. Бейн — один із тих трьох головних претендентів на трон, найсильніший, з армією, що налічувала тисячі. Його слава йшла попереду: під час війни з ельфами він спалив ельфійскі міста та селища, катував полонених заради «інформації».

Допомога сусідньому місту? Звіролюди були проблемою, але не такою, щоб Бейн особисто їхав із гвардією. Ні. Він їхав сюди. До Вульфхартів. До Моргана — спадкоємця давнього роду, який теж мав право на трон. Бейн міг хотіти союзу або прибрати конкурента.

«Його не надурити», — подумала Еліс, посміхаючись кутком губ. — «Але й мене не надурити».

Вона підвелася. Треба було ретельно готуватися.

Вона знала: його війська не здолати силою. Тисячі солдатів, катапульти, наймані маги. Будь-яка оборона маєтку не витримає. Сила не допоможе. Тільки хитрість. Тільки час. Вона покликала тільки двох: Крона й Кассандру. Вони прийшли ввечері, коли маєток уже засинав. Двері кабінету зачинилися щільно.

Крон сів, склавши руки на колінах. Кассандра стояла, спершись на стіну, рука на руків’ї меча.

Еліс не витрачала часу на вступи.

— Бейн їде не на допомогу. Він їде по Моргана. Або по його голову. Ми не витримаємо атаки. Треба виграти час. І підготувати відступ.

Вона розклала на столі стару мапу маєтку — з таємними позначками, які знала тільки вона... і вони двоє.

— Тунель веде в ліс, до старої хати. Там запаси на тиждень: їжа, вода, зброя, коні. Виведете їх туди, коли скажу.

Кассандра кивнула.

— А ельф?

Еліс зітхнувши відповіла

— І Велеслава. Морган не залишить друга. А ми не можемо ризикувати, що хлопець зробить дурницю через це... Коли Бейн приїде. Я зустріну його з посмішкою. Затримаю розмовами, вечерею, переговорами. Виграю час. А ви — вночі виведете дітей. Я... залишуся. Затримаю, якщо треба.

Кассандра насупилася.

— Леді...

— Ні, — перебила Еліс. — Головне — врятувати спадкоємця. І дівчинку. І... цього ельфа, якщо він уже частина родини.

Вони обговорили деталі: сигнали та запасні шляхи. Крон візьме документи та гроші, якщо доведеться ховатися довго. Кассандра перевірить зброю й коней.

Коли вони пішли, Еліс лишилася сама. Вона подивилася на портрет батька Моргана на стіні — суворого, але доброго.

— Ти б пишався Морганом та Луною.

Звісно, можна було відправити дітей у безпечне місце раніше, але Еліс була впевнена, що в маєтку вже хтось шпигує для Бейна. Тому краще сховати дітей, коли Бейн їх побачить. Він просто так не нападе. Йому потрібен буде привід.

*****

Зазвичай кожен їв окремо: Еліс у своїй вітальні, Морган із Луною в малій залі, Велеслав — тихо в бібліотеці чи в саду. Але цього вечора стіл у великій обідній залі був накритий на чотирьох. Свічки горіли яскравіше, страви пахли багатше — ніби свято. Тільки ніхто не святкував.

Еліс сиділа на чолі столу — рівна спина, холодна посмішка. Луна — навпроти Моргана, очі великі від цікавості. Велеслав — поруч із Морганом, як завжди останнім часом.

Слуги подали першу страву й вийшли. Двері зачинилися.

Еліс повільно поклала виделку.

— У нас скоро гості, — сказала вона спокійно, ніби про погоду. — Лорд Бейн із військом. Він їде допомагати сусідньому місту боротися з нападами звіролюдей. Його солдати розіб’ють табір біля маєтку. А капітани... зупиняться в нас.

Вона зробила паузу, дивлячись на кожного по черзі.

— Тому нам доведеться потіснитися. Велеславе, твою кімнату займуть гості. Треба її підготувати.

Морган одразу напружився.

— Ні, — сказав він твердо. — Він не буде ночувати в стайні чи деінде.

Луна подивилася на брата, потім на Еліс — очі широко розплющені.

Еліс подивилася на Моргана без гніву та без зневаги. Потім ледь кивнула.

— Я знала, що ти це скажеш. Саме тому Велеслав ночуватиме в твоїй кімнаті. А Кассандра — з Луною.

Луна ахнула — тихо, але радісно. Очі її одразу заблищали: ночувати з Кассандрою! Це ж як пригоди! Вони зможуть шепотіти до півночі, Кассандра розкаже про свої подорожі, може, навіть навчить кидати кинджал у темряві із заплющеними очима...

Морган же... завмер.

Він подивився на Велеслава — обережно, ніби боявся реакції.

Велеслав сидів нерухомо. Обличчя наче як маска.

— Добре, — тихо сказав він.

Морган видихнув — ледь чутно.

Еліс спостерігала за ними — уважно, ніби зважувала кожне слово, кожен жест.

Вона не сказала правди: що Бейн їде не за звіролюдьми. Що це пастка. Що вона вже готує відступ.

Вечеря продовжилася.

Луна вже щебетала про те, як вони з Кассандрою влаштують «нічний патруль» у своїй кімнаті.

Морган нервово усміхнувся.

Зранку Морган прокинувся раніше, ніж завжди — сон був поверховий, повний уривчастих думок про Бейна й те, що чекає попереду. Але щойно відкрив очі, одразу кинувся прибирати кімнату, ніби від цього залежало все на світі.

Він метушився комічно: переставляв книги з полиці на стіл, потім назад, бо «так краще»; складав одяг у шафу, хоч учора все лежало нормально; витрушував подушки, ніби на них був пил десятиліть; навіть спробував ідеально заправити ліжко — з рівними куточками, як у казармі, — але простирадло вислизнуло, і він тихо вилаявся, червоніючи сам від себе.

І тут головна проблема вдарила знову: ліжко одне.

Велике, з балдахіном, м’яке — але одне.

Двоє хлопців. На одному ліжку.

Морган уявив це й мало не розсміявся сам над собою від незручності.

«Не казати ж йому спати на підлозі — це ж образливо до чортиків. Він і так три роки... ні, навіть думати не хочу. Але як? Я зліва, він справа? А ковдра одна? А якщо я вночі перевернуся й... ну, торкнуся його ноги? Чи руки?»

Він уявив, як Велеслав прокидається від того, що Морган випадково обійняв подушку... чи його... і нервово захихикав уголос.

— «А якщо я хропу? Я ж не знаю! А якщо він хропе?

Луні з Кассандрою простіше — дівчата, вони й так шепочуться ночами. А ми?»

Чим більше Морган думав, тим комічніше це виглядало. Він стояв посеред кімнати з подушкою в руках, червоний, як томат.

Коли ж настав час лягати спати, то Велеслав нарешті постукав і увійшов — спокійний, як завжди. Морган вже встиг заспокоїтися за день.

Він просто сказав, намагаючись звучати нормально:

— Заходь. Я... прибирав. Ліжко велике. Місця вистачить.

Велеслав подивився на ліжко. Потім на Моргана і ледь помітно кивнув.

— Я біля вікна, — тихо сказав він.

Морган трохи нервово посміхнувся

— Домовилися.

*****

Ранок був тихий, сонце тільки-но пробивалося крізь важкі штори, малюючи на підлозі золоті смужки. Луна прокралася в кімнату Моргана на пальчиках — двері вона відчинила заздалегідь змащеними петлями (секрет від Кассандри). Усмішка на її обличчі була широкою й зловісною: настав час «Великої сестринської помсти» за всі ті жарти про єдинорогів і ельфів, що цілують дерева.

Хлопці мирно спали.

Велеслав — на спині, руки вздовж тіла, дихання рівне й тихе, платинове волосся розсипалося по подушці, роблячи його схожим на сплячого принца з казки. Морган — на боці, обличчям до друга, одна рука на ковдрі, рот трохи відкритий, волосся розпатлане.

—«Чудово»—Луна стримувала сміх.

Вона підійшла на пальчиках ближче. Обережно, ніби розміновувала пастку, взяла руку Моргана — теплу, розслаблену уві сні — і повільно поклала її на груди Велеслава, прямо над серцем.

Велеслав не ворухнувся.

Потім — руку Велеслава. Підняла її (важка, але слухняна уві сні) і поклала поверх руки Моргана. Тепер виходило ніби вони... обіймаються. Руки переплетені, долоня Моргана на грудях ельфа.

Луна затрималася на секунду — милуючись. Який Велеслав гарний... навіть коли спить.

Вона обережно взяла пасмо платинового волосся Велеслава й поклала його на обличчя Моргана — так, щоб кінчики торкалися щоки й губ.

—«Ідеально»

Вона відступила на крок, насолоджуючись картиною.

І театрально, ніби читала вголос щоденник мовила:

— Дорогий щоденнику! Неможливо описати той сором, який я побачила в кімнаті брата сьогодні вранці!

Морган прокинувся першим — різко, очі широко розплющені. Він відчув тепло під долонею... і волосся на щоці... і руку на своїй руці... і завмер.

Потім повільно, дуже повільно опустив погляд.

І побачив, що його рука — на грудях Велеслава.

Рука Велеслава — на його.

Волосся Велеслава — на його обличчі.

Велеслав теж прокинувся — очі розплющилися миттю, але тіло не ворухнулося. Він подивився вниз — на руки. Потім на Моргана.

Секунда тиші.

Морган почервонів — від вух до шиї.

— Це... не... — пробелькотів він.

Луна стояла в дверях і сміялася — тихо, але нестримно, прикриваючи рот долонею.

— Помста за єдинорогів! — прошепотіла вона й вибігла, грюкнувши дверима.

Морган сидів на ліжку, все ще червоний, і не знав, куди подіти руки.

Велеслав сів поруч — спокійно.

Потім тихо, майже нечутно сказав:

— А вона... винахідлива.

*****

Час «Великої братерської помсти» настав — і Морган горів від передчуття.

Він цілий день ходив із лукавою усмішкою, шепотівся сам із собою й раз у раз хихикав, ніби малий хлопчисько, що планує найбільшу витівку в житті. Велеслав уже був набагато балакучішим із ним — довіра росла щодня, слова лилися легше, — але на агітацію Моргана спочатку тільки дивився спокійно й коротко відмовляв:

— Ні.

— Ну чому?! Це ж жарт! Вона ж нас розіграла. Це справа честі! Ми просто скажемо, що в ельфів є древній звичай...

Велеслав слухав, очі його блищали тихою розвагою, але він тримався. Морган не здавався — благав, переконував, навіть обіцяв, що візьме всю провину на себе. Врешті-решт ельф зітхнув і кивнув хоч і неохоче.

Морган мало не застрибав від радості. План здавався геніальним.

Він знайшов Луну в саду — вона годувала голубів, сонце грало в її косах.

— Луно, — почав він, намагаючись тримати серйозне обличчя, але голос уже тремтів від стримуваного сміху. — Є одна давня, дуже серйозна ельфійська традиція... Якщо дівчина торкнеться сплячого ельфа — навіть рукою чи волоссям — вона мусить вийти за нього заміж. Це магічний зв’язок. Незворотний... Священний.

Луна завмерла, а хлібні крихти випали з рук. Очі стали круглими.

— Ти... ти жартуєш?

— Ні! — Морган старався не розсміятися. — І Велеслав уже готовий провести ритуал. Біля дуба. Зараз, а інакше... ну, ельфійська магія покарає.

Луна зблідла. Потім почервоніла. Вона пішла за братом, як у трансі, — ноги наче ледь слухалися.

Біля дуба чекав Велеслав — стояв прямо, руки за спиною, обличчя суворе, як у стародавнього жерця. Коли вони підійшли, він почав промовляти мелодійні, давні слова ельфійською — красиві, гіпнотичні, ніби справжній ритуал. Хоча насправді це лише був набір ельфійских слів.

Луна стояла, тримаючись за руку Моргана, очі повні жаху й... чогось іще.

Але раптом її очі хитро заблищали — на мить, як іскра.

Вона підбігла до Велеслава й міцно обійняла його щосили, притулившись щокою до його грудей.

— Велеславе! — вигукнула вона, голос тремтів від сміху й щирості водночас. — Ти мені дуже-дуже подобаєшся! Почекай, доки я підросту, добре? А потім я вийду за тебе заміж! Обіцяю. У нас будуть двоє діточок — хлопчик і дівчинка. Ти даси ім’я сину — красиве, ельфійське. А я — дочці. І ми житимемо в будинку на дереві, і ти мені розповідатимеш про зірки та ельфів щовечора, і ми будемо щасливі!

Велеслав завмер, на його блідому обличчі з'явився рум’янець.

Очі його стали великими, розгубленими, і в них блиснуло щось тепле, майже беззахисне.

Луна трималася ще секунду — а потім не витримала й розреготалася, відпустивши його, зі сльозами на очах від сміху.

— Ви обидва такі дурні! Я все зрозуміла ще коли ти Моргане, почав белькотіти про «традицію»! Я ж не маленька дурепа!

Вона сміялася, тримаючись за бік, щаслива від своєї перемоги.

Морган стояв із відкритим ротом — план розсипався в порох.

Велеслав закляк, навіть дихання трохи збилося.

Луна, уже заспокоюючись, підійшла до нього ближче, стала на пальчики й тихо, вже серйозно, з легким рум’янцем на щоках сказала:

— Але в одному я не жартувала. Ти мені справді дуже подобаєшся.

Вона швидко чмокнула повітря біля його щоки і втекла — сміючись, але цього разу з теплом у голосі.

Морган подивився на Велеслава — той стояв, як статуя, очі опущені, а

ле губи ледь тремтіли.

— Вона нас переграла— видохнув він

— Переграла, — тихо сказав Морган, хіхікаючи. — І знищила нас обох.