Раді Вас бачити!

На ранок наступного дня двері в кімнаті з ельфом розчинилися. Тітка Еліс увійшла, за нею — охорона. Обличчя в неї було суворе, очі блищали.

— У мене зник коштовний перстень, — сказала вона холодно. — Родинний сапфір у золоті. Вчора був, сьогодні немає. І всі підозри на ельфа.

Вона кивнула на Велеслава, який стояв біля вікна.

Морган увірвався в кімнату слідом за нею, ще не до кінця одягнений і сонний.

— Тітко, це безглуздя, — сказав він одразу. — Він учора ледь тримався на ногах. Він не виходив звідси. У нього просто не було сил ходити по дому й красти.

Еліс не слухала.

— Обшукати кімнату. І його.

Охорона ступила вперед з обшуком. Велеслав стояв нерухомо. Коли Еліс підійшла ближче й різко штовхнула його в груди — не сильно, але зневажливо, — він втратив рівновагу й відлетів назад. Спина вдарилася об стіну точно по незагоєних рубцях.

Біль пронизав наскрізь — гострий, пекучий. Він вдихнув повітря крізь стиснуті зуби, але не видав ні звуку. Перед очима потемніло на мить.

На спині старої сорочки швидко розпливлися темні плями крові. Рани відкрилися, просочивши тканину.

Морган побачив це й миттю став між тіткою й Велеславом.

— Досить! — його голос пролунав різко. — Ти бачиш, що з ним? Він поранений! Кров тече! Він не крав твій перстень!

Обшук нічого не дав — кімната була майже порожня. Еліс глянула на кров, але обличчя її не змінилося.

— Перстня немає, — сказала вона холодно. — Підозри лишаються. Ти за нього відповідаєш, Морган. То й відповідай.

Вона повернулася й пішла.

— Зачини його тут. На замок. І не залишай двері відчиненими, як учора. Я не хочу, щоб ця... істота вешталася по дому. Поки не знайдемо перстень або доки я не вирішу, що з ним робити.

Вона вийшла. Дворецький і покоївка — за нею. Двері лишилися відчиненими.

Морган стояв посеред кімнати й дивився на ельфа.

Велеслав повільно сповз по стіні вниз і сів на підлогу; губи в нього посіріли. Кров продовжувала сочитися, теплим і липким просочуючи сорочку.

Морган швидко вийшов і вже через кілька хвилин повернувся з тазом гарячої води, чистою сорочкою, свіжою маззю й чистими бинтами.

Поставивши все це на стіл, Морган сів навпочіпки біля Велеслава, дивлячись на розпливчасті плями крові на спині сорочки. Він розумів: рани треба обробити негайно. Інакше — запалення, гарячка, а потім смерть. Але як запропонувати це гордому ельфу, який навіть не дивиться в його бік? Все ж варто спробувати.

Голос Моргана був тихий, рівний, без жалю чи наказу:

— Ти не дістанеш до спини сам. Я знаю. Але якщо не обробити — рани загнояться. Ти помреш. Повільно.

Морган чекав. Тиша тривала довго — так довго, що він уже подумав: «Ні. Він не дозволить».

Велеслав сидів нерухомо, дивлячись у стіну. Потім повільно, ніби кожен рух коштував йому величезних зусиль, повернувся спиною до Моргана. Залишився сидіти на підлозі, плечі трохи напружені.

Морган завмер. Спочатку подумав: «Це відмова. Він відвертається, щоб я пішов».

Але потім Велеслав, не озираючись, потягнувся до низу сорочки й повільно стягнув її через голову. Рух був обережний, болісний — тканина прилипла до ран, і коли він її віддирав, на спині знову проступила свіжа кров.

Він склав сорочку й поклав собі на коліна. Сів рівно, голова трохи нахилена вперед, волосся спало на обличчя, закриваючи його повністю.

Спина була страшною.

Глибокі рубці від батога — свіжі, розсічені, з запаленими краями. Деякі ще кровоточили, інші вже вкрилися тонкою скоринкою, яку удар об стіну зірвав. Синці всіх відтінків — від жовтих старих до темно-фіолетових нових. Шкіра бліда, крізь неї видно кожну кістку хребта.

Морган ковтнув. Він не лікар. Він бачив рани на полюванні, на собаках, на собі — але не такі. Руки в нього ледь помітно тремтіли, коли він узяв ганчірку й умочував її в теплу воду. Велеслав не ворухнувся.

Морган почав згори — обережно промокнув кров, що стікала по лопатках. Вода одразу стала рожевою. Він не тиснув, тільки легенько торкався, змиваючи бруд і засохлу кров. Потім узяв нову ганчірку, знову теплу, і продовжив

Коли дійшов до найглибших рубців посеред спини, Велеслав ледь помітно здригнувся — раз, дуже слабо. Морган наносив мазь тонким шаром — пальцями, бо бинт був би грубим. Шкіра під пальцями була гарячою, запаленою. Кожен дотик викликав у Велеслава ледь чутне напруження м’язів, але він сидів нерухомо, як камінь. Морган наклав легкі бинти тільки на найглибші рани, щоб не прилипало до нової сорочки.

Коли все було готове, він відсунувся на крок назад і тихо поклав чисту сорочку поруч на підлогу.

Велеслав повільно взяв чисту сорочку з підлоги. Пальці його ледь тремтіли — від болю чи від чогось іншого, важко було сказати. Він розправив тканину й одягнув її через голову, обережно, щоб не зачепити свіжі бинти. Сорочка сіла так само, як і попередня — трохи вільно в плечах, але комфортно.

Потім він підвівся. Не поспішаючи, тримаючись за стіну однією рукою, щоб не похитнутися. Коли випростався повністю, вперше подивився на Моргана прямо.

Не опускаючи голови. Не відводячи погляду. Морган завмер.

Очі Велеслава були різними: ліве — глибокого льодового блакиту, праве — насиченого зеленого, кольору весняного листя в темному лісі. І в цьому погляді було все одразу: легке здивування (ніби він не очікував, що хтось здатен йому допомогти), збентеження (бо дозволив доторкнутися до себе), і — ледь помітна, майже прихована — крапелька вдячності. Не тепла, не відкрита, але справжня.

Морган вийшов у коридор, лишивши двері прочиненими на кілька пальців. Потім, озирнувшись — нікого не видно — все ж обережно причинив їх до кінця, як зазвичай зачиняють двері в житловій кімнаті. Не на замок. Просто стулки щільно прилягли одна до одної. Ключ у замку не повернувся.

Це був маленький, але свідомий бунт проти наказу тітки.

*****

Велеслав прокинувся від слабкого світла, що пробивалося крізь вікно. Сон був неспокійним, але глибоким — вперше за довгий час без кошмарів.

Він повільно сів. Спина боліла, але вже не пекла вогнем — мазь зробила свою справу. Рубці натягувалися при русі, але кров не сочилася. Бинти трималися.

Він встав, підійшов до дверей і обережно торкнувся ручки. Двері легко відчинилися.

Коридор за ними був порожній. Тихий. Десь унизу чути голоси слуг, але ніхто не охороняв його двері.

Велеслав стояв на порозі кілька довгих хвилин.

Він розмірковував: «Залишитися в кімнаті — значить прийняти цей дах ще на день. Вийти — значить почати рух до свободи. Навіть якщо повільно».

Він глибоко вдихнув.

Велеслав вийшов у коридор повільно, ніби перевіряючи кожен крок: чи не скрипне підлога, чи не з’явиться хтось із-за рогу. Особливо не хотілося зустрічі з тіткою Морґана — навряд чи вона зрадіє тому, що ельф покинув кімнату. Коридор був порожній, сонячне світло падало з високих вікон, відбиваючись від полірованої деревини. Повітря пахло дровами й воском.

Він пройшов кілька метрів, тримаючись ближче до стіни, вже в голові накреслюючи план: ліворуч — сходи вниз, праворуч — ще кілька дверей...

І раптом за спиною — легкий, швидкий голос.

— Ну нарешті ти вийшов з цієї кімнати!

Велеслав різко зупинився. Не обернувся одразу — спочатку напружився весь, м’язи готові до стрибка чи захисту. Але голос був дитячим, без загрози.

Він повільно повернув голову.

Луна стояла в кількох кроках позаду — у теплій домашній сукні кольору слонової кістки, волосся заплетене в довгу косу, очі великі, блискучі від цікавості й радості. Вона явно підстерігала.

Не чекаючи відповіді, вона підбігла й без жодного сумніву хапнула його за руку — обережно, але впевнено, ніби вони давно знайомі.

— Пішли! Я зроблю тобі екскурсію по маєтку. У Морґана все одно заняття зі старим Кроном, а потім ще фехтування з Кассандрою — він не скоро звільниться. Ми навіть встигнемо дійти до бібліотеки, якщо захочеш.

Вона говорила швидко, без пауз, аВелеслав ішов за нею.Не опирався і не висмикував руку.

Він ішов, бо це була розвідка — ідеальна розвідка. Тепер навіть якщо його побачить тітка Еліс, вона, скоріше за все, нагримає на Луну, а Велеслава повернуть до кімнати. Але, скоріше за все, замкнуть. Дівчинка сама вела його по дому, неусвідомлено показувала шляхи, двері, вікна. Він запам’ятовував усе: де сходи на горище, де вихід до конюшні, де вікна без ґрат.

Але водночас...

Він відчував тепло її долоні.І вперше за довгий час не знав, що з цим відчуттям робити.

Вони завернули за ріг — і Луна вже тягнула його до широких сходів униз, щебечучи про те, як узимку в каміні в залі палять яблуневими дровами, і весь дім пахне пирогом.

Велеслав ішов мовчки, але так і не відпускав її руку.Вони завернули в широкий коридор першого поверху, коли назустріч вийшла Кассандра.

Кассандра зупинилася. Погляд її миттю ковзнув по Велеславу — згори вниз і назад: постава, руки, очі, можливі місця для прихованої зброї. Оцінка зайняла менше секунди.

Луна радісно замахала вільною рукою.

— Кассо! Дивись, я веду нашого гостя на екскурсію! Він нарешті вийшов із кімнати!

Кассандра посміхнулася кутиком губ — тепло, але тільки для Луни.

— Бачу, маленька. Добре, що ти не нудьгуєш.

Вона підійшла ближче й зупинилася точно між Луною й Велеславом — не грубо, але так, щоб опинитися в межах удару, якби той раптом ворухнувся.

Погляд Кассандри знову зустрівся з поглядом Велеслава. Цього разу довше. Без агресії, але з крижаною ясністю.

Вона говорила спокійно, ніби між іншим, дивлячись прямо в його різнокольорові очі:

— У нас у маєтку є одна давня традиція. Якщо хтось засмутить нашу маленьку леді — навіть ненавмисно — я особисто проводжу його до воріт. Швидко. І безповоротно.

Вона ледь нахилила голову, посмішка не зникла, але очі залишалися холодними.

— Сподіваюся, традицію не доведеться застосовувати.

Луна захихикала, нічого не запідозривши.

— Кассо, ти знову лякаєш гостей своїми жартами!

Хлопець зрозумів натяк, що мала на увазі Кассандра під словами «Швидко. І безповоротно».

Вона потягнула Велеслава далі.

Кассандра відступила вбік, пропускаючи їх, але погляд її залишався на ельфі ще кілька секунд — поки вони не завернули за ріг.

Кассандра була впевнена, що ельф не завдасть шкоди Луні. Вона вміла відрізняти поганих людей від хороших. І хай він не людина, а ельф, але він не поганий.

Луна штовхнула важкі дубові двері бібліотеки, і вони з тихим скрипом відчинилися.

Всередині було тепло й тихо, пахло старим папером, воском. Високі полиці тягнулися до стелі, драбини на рейках, сонячне світло падало крізь кольорові вітражі, розфарбовуючи підлогу в синьо-червоні плями.

Морґан сидів за великим столом посеред зали. Перед ним розкладена стара мапа материка, кілька відкритих фоліантів, перо в руці. Старий Крон стояв поруч, щось пояснюючи, але коли двері скрипнули, обидва підняли голови.

Крон насупився — він не любив, коли уроки переривають. Але побачивши Луну, тільки зітхнув.

Морґан же встав миттю. Очі його спочатку знайшли сестру, потім ковзнули до Велеслава.

— Луно... — почав він, але вона вже тягнула ельфа вперед.

— Ми закінчили екскурсію! Я показала йому все: кухню, оранжерею, таємний хід за гобеленом з лицарями, і навіть кота на даху! Він дуже чемний, весь час слухав!

— Показала таємний хід?! Просто чудово, — прошепотів сам до себе Морґан.

Луна нарешті відпустила руку Велеслава й підбігла до брата, обіймаючи його за пояс.

Кілька секунд тиші.

Старий Крон кашлянув.

— Якщо екскурсія закінчена, пане Морґане, ми можемо продовжити урок.

Морґан кивнув, але не відвів очей від Велеслава.

— Так, пане Кроне. За п’ятнадцять хвилин. Мені треба... дещо обговорити з сестрою.

Крон зрозумів натяк. Зібрав пергаменти і вийшов, зачинивши двері. Тепер у бібліотеці були тільки вони троє. Луна сіла на край столу, бовтаючи ногами.

— Він досі не говорить, — тихо сказала вона братові. — Але він слухає. І дивиться. У нього очі різні — один блакитний, один зелений. Ти бачив?

Луна раділа:

— Отак! І я тобі покажу, де найцікавіші — про ельфів, про магію, про подорожі!

Вона ставила книги на стіл перед Велеславом, відкриваючи на кольорових ілюстраціях: ельфи в довгих шатах обіймають стовбури дубів, ельфійські діви цілують оленів у ніс, ельфійські королі на пагорбі з лукавими посмішками шепочуть заклинання над сплячими людськими селищами.

Велеслав сів на високий стілець біля столу. Повільно перегортав сторінки — одну, другу, третю в різних книгах. Люди уявляли ельфів або як сентиментальних дітей природи, які весь день співають птахам і гладять мох, або як підступних загарбників, що ночами плетуть змови проти людського роду.

Луна нахилилася над столом, очі блищали.

— Правда ж красиво? Уявляєш, як вони живуть серед квітів і все таке?

Велеслав не відповів. Просто закрив одну книгу й потягнувся до іншої — тоншої, без малюнків, з простою палітуркою. «Хроніки Королівства Крайни. Том 2».

Він відкрив на середині. Пробіг очима текст. Тут уже було цікавіше: описи битв, точні дати, імена ельфійських полководців.

Морґан, який досі стояв осторонь, спостерігаючи, помітив зміну: як Велеслав ледь нахилив голову, як пальці затрималися на певній сторінці довше.

Луна тим часом уже витягнула наступну книгу — велику, з ілюстраціями ельфійських танців під місяцем.

Велеслав закрив «Хроніки» й тихо — дуже тихо — відсунув убік усі казкові томи з малюнками. Залишив хроніку, старий атлас.

Він не сказав ні слова. Але жест був красномовним.

Це — лайно.

А це — можна читати.

Луна здивовано блимнула.

— Тобі... не сподобалися з картинками?

Морґан усміхнувся кутиком губ. Він підійшов до столу, узяв одну з відсунутих книг і театрально відкрив на найяскравішій ілюстрації.

— Луно, дивись уважно, — сказав він серйозним голосом вчителя. — Тут ельф не просто цілує єдинорога. Він ще й шепоче йому на вухо секретну пісню, від якої роги блищать сильніше. А якщо єдиноріг заплаче від розчулення — з’явиться веселка.

Луна насупилася.

— Не смійся! Це ж правда написано!

Морґан перегортав далі.

— А ось тут ельфи плетуть вінки з ромашок і кладуть їх на голови сплячим ведмедям, щоб ті бачили гарні сни. І ведмеді потім приносять їм мед у знак подяки.

Він підняв очі на Велеслава — і побачив, що той дивиться на нього з ледь помітним блиском в очах. Не посмішка, але щось дуже близьке.

Морґан продовжив, уже не стримуючи усмішку:

— А в цій главі ельфійський король закохується в людську принцесу, і щоб довести свою любов, він щовечора співає серенаду... старому дубу біля її вікна. Бо дуб передає слова вітром.

Луна нарешті зрозуміла, що над нею жартують. Вона надула щоки.

— Ви обидва дурні! Це гарні книжки! Просто... просто ти... зануда. А він не розбирається в ельфах!!!

Луна, трохи образившись на попередні жарти, все ж не здалася. Вона полізла на нижню полицю й витягнула товстий том у чорній палітурці з срібним тисненням.

— Ось ця... я її не люблю, — зізналася вона тихо. — «Війна Світла й Тіні: перемога людства над ельфійською загрозою». Тут немає гарних малюнків, тільки карти битв і... ну, багато про те, як люди перемогли. Я її один раз відкрила й одразу закрила.

Вона поклала книгу на стіл перед Велеславом — обережно, ніби та була гарячою.

Морґан насупився.

— Луно, може, не треба було цю...

Але Велеслав уже взяв том до рук.

Він відкрив на першій сторінці. Пробіг очима вступ. Перегорнув далі — описи «підступного нападу ельфів на мирні людські поселення». Ще далі — «жорстокість ельфійських магів, що жертвували дітьми заради темних ритуалів». Ще — «героїчна оборона людських фортець і остаточна перемога завдяки чистоті серця й вірі в богів». Кожна сторінка була точною, детальною, з іменами, датами, цитатами «очевидців». І кожне слово — брехня. Не казка. Не наївна вигадка. А свідома, холодна брехня, що паплюжила правду, перевертала жертву й ката.

Без єдиного слова він підійшов до каміна, де весело горіли яблуневі дрова. І кинув том у вогонь. Книга впала на поліна з глухим звуком. Обкладинка одразу почала чорніти, сторінки згортатися, вогонь жадібно облизав папір.

Луна ахнула й закрила рот долонею. Морґан завмер — не зупинив, не крикнув. Просто дивився. Велеслав стояв біля каміна, дивлячись, як полум’я пожирає брехню. Іскри злітали вгору, сторінки згоряли одна за одною, літери зникали в попелі.

Двері бібліотеки тихо скрипнули, і всередину увійшов старий Крон. Він, мабуть, почув запах диму чи просто повернувся за забутим пергаментом. Його погляд єдиним оком — одразу вп’ялося в камін, де ще догоряли залишки книги: края обкладинки згорнулися в чорний попіл, літери танули в полум’ї.

Морґан інстинктивно напружився й ступив уперед, готовий захищати Велеслава.

— Пане Кроне, це я... — почав він, але старий підняв руку — повільно, без гніву.

Крон підійшов до каміна. Подивився на вогонь довго, ніби читав щось у танці іскор. Потім перевів погляд на Велеслава — не суворо, не з осудом. Просто уважно, ніби оцінюючи не вчинок, а людину, яка його скоїла.

Велеслав витримав цей погляд — рівно, без відступу.

Луна притиснула руки до грудей, чекаючи бурі. Але бурі не було.

Крон тільки тихо, хрипко сказав:

— Книжки спалювати не можна. Навіть брехливі. Бо брехня в книзі — це теж доказ. Доказ злочину. Доказ того, як далеко можуть зайти люди, щоб виправдати свої дії. Залиш брехню на полиці. Нехай стоїть поруч із правдою. Нехай той, хто прийде після нас, бачить обидві й сам обирає. Якщо має розум — він зробить вірний вибір. Попіл не свідчить, а книга — свідчить, навіть якщо в ній брехня.

Велеслав не ворухнувся. Але в його різнокольорових очах промайнуло розуміння.