Раді Вас бачити!

День приїзду Бейна був ясним, але холодним весняний вітер з півночі ніс запах зими, яка ще досі не хотіла відпускати.

Колона з’явилася на горизонті опівдні: чорні прапори з ведмедем майоріли над сотнями вершників, піхоти, возами з облоговим знаряддям. Це була армія. Показова міць і сила.

Еліс стояла на головному подвір’ї у темній сукні з родинним гербом та з певненим поглядом. Поруч з нею Морган і Луна, яка трималася за руку брата. Кассандра з десятком вартових, зі зброєю напоготов. Велеслав стояв трохи позаду Моргана, звісно ризиковано показувати ельфа, але Еліс вирішила: краще, щоб Бейн побачив його одразу, а не почав допитувати про надбання її племінника. Еліс була впевнена, що Бейн вже знав про ельфа.

« Йому потрібен привід. Вбити претендента на трон без причини — значить дати іншим лордам підставу об’єднатися проти нього. Громадянська війна це те, чого він боїться найбільше» — розмірковувала Еліс.

Бейн заїхів у двір перший, наче пан. Його лиса голова нагадувала відполірований камінь фортеці. Шрами, що розсікали обличчя, це не просто були мітки минулих битв, а ієрогліфи виживання. Погляд його очей, наче в хижого звіра, пронизував наскрізь, вишукуючи слабкість у кожному, хто наважиться підняти голову. А тонка лінія бороди лише підкреслювала жорсткий вигин вуст, застиглих у напівусмішці — не радості, а передчуття тріумфу над переможеним ворогом.

Він у формально, але з насмішкою вклонився Еліс.

— Леді Еліс, ваша гостинність, як завжди, легендарна. Ми лише на ніч-дві. Звіролюди в сусідньому місті стали зухвалими. Моя допомога це для блага всіх нас.

Еліс відповіла посмішкою — такою ж фальшивою, як і у гостя.

— Ми раді прийняти вас, лорде Бейне. Наші конюшні, зали й столи до ваших послуг.

Солдати Бейна тим часом розбивали табір навколо маєтку: намети, вогнища, вартові по периметру.

«Це Не гості. Це Облога.

Він Бреше. Він тут по Моргана. Часу меньше ніж я гадала. Максимум до опівночі» — коли розмова скінчилася, Еліс вийшла у двір проводжати капітанів до їхніх кімнат.

Кассандра стояла біля воріт, чекаючи наказів. Еліс пройшла повз неї й раптом різко, голосно, щоб усі чули, гримнула:

— Кассандро! Замість вештатися тут, іди займися справами! Коні не чищені, зброя не перевірена! Чому ти стоїш, як статуя?!

Кассандра не моргнула. Вона знала, що це був умовний сигнал.

— Так, леді, — коротко відповіла вона й пішла.

Еліс повернулася до Велеслава, той стояв осторонь, біля Моргана.

Вона підійшла ближче, ніби випадково, і тихо, майже губами, прошепотіла йому на вухо:

— Не дай Моргану зробити сьогодні дурницю.

Велеслав здивовано глянув у слід тітки Моргана.

*****

Велеслав стояв біля вікна кімнати Моргана, дивлячись на табір Бейна внизу — намети, вогнища, вартові, що ходили колами. Сонце сідало, і довгі тіні лягали на землю.

«Не дай Моргану зробити дурницю», — шепотіла Еліс.

Що вона мала на увазі? — розмірковував Велеслав, пальці стиснулися на підвіконні.

Морган сидів на краю ліжка мовчазний, як ніколи. Руки стиснуті в кулаки, погляд спрямований у підлогу. Він теж щось відчував.

— Все це... м’яко кажучи, дуже дивно, — раптом промовив Морган, у голосі відчувалась напруга.

Велеслав не відповів одразу. Він дивився вниз, аж раптом побачив це: таран. Великий, дерев’яний, з залізним наконечником, на возі біля воріт табору.

Все одразу стало на місця.

Вони прийшли не за звіролюдьми. Прийшли за Морганом. За Луною.

Велеслав швидко підвівся та схопив невеликий ніж для хліба з підноса. Не найкраща зброя для самозахисту, але наразі ліпшої не знайти.

Ельф підійшов до дверей , його рука була вже на ручці, а пальці стиснуті так, що дерево скрипнуло. Серце стукало гучно і рівно. Він уже бачив шлях: коридор, сад, тінь біля біля дуба , воля за стінами. Якщо зараз тихо піти, ніхто не помітить.

Він уже повернув ручку — на міліметр.

Але зупинився.

Його тяжкий глибокий вдих ніби вбирав у себе всю кімнату.

— Не можу, — промовив Велеслав та глянув у бік Моргана, який сидів на ліжку, напружений, очі темні повні суму спостерігали за діями ельфа. Він теж вже все зрозумів.

Велеслав не відводив погляд від очей Моргана.

«Він готовий битися. До останнього подиху. Захистить Луну, буде битися навіть якщо шансів немає. Фехтує добре, точно вб’є кількох. Але його все одно зарублять. Повільно. Я знаю цей погляд бачив у рабстві у тих хто відчував свою смерть» — Велеслав знов згадав слова Еліс — «Не дай Моргану зробити сьогодні дурницю».

Оце й є дурниця. Битися, коли немає шансів. Гордість. Честь. Але це смерть.

Він підійшов ближче до хлопця.

— Морган,— Велеслав сів поруч — не близько, але достатньо, щоб його плече торкнулося плеча хлопця

— Таран, військо — тихо сказав він. — Вони не за звіролюдьми. Вони за тобою.

Морган ледь помітно кивнув.

— Я зрозумів це вже.

Велеслав подивився на нього.

— Ти плануєш битися з ними до останнього подиху?

— Так. Якщо треба.

Велеслав похитав головою.

— Ні. Не будеш — він помовчав, підбираючи слова. — Луна показувала мені таємний хід. За гобеленом у коридорі Ми підемо зараз. Я , ти і Луна.

Морган хотів було заперечити, це було видно було по очах: гордість, честь, «не можу втекти».

Велеслав поклав руку йому на плече.

— Битися зараз це дурниця. Помститися можна, лише коли станеш сильнішим.

*****

Кабінет Еліс був тихим, що було чутно тріскотіння каміна та далекий гул табору Бейна за вікном. Вона сиділа за столом та крижаним поглядом дивилась на Бейна. Він сидів навпроти, у кріслі для гостей, розслаблений, ніби в себе вдома. Його капітани стояли за дверима — «для безпеки», як він сказав. Бейн підвів келих з вином. Погляд повний насмішки.

— Леді Еліс, — почав він. — Ваша мудрість відома всім. Ви керували маєтком роками залізною рукою, з розумом, якому заздрять лорди. Ці землі потребують досвідченої руки правління. Не хлопця, для якого важливіші... домашні улюбленці.

Натяк на Велеслава був очевидним. Посмішка його стала ширшою.

— Я, як майбутній король, можу допомогти вам лишитися при владі. Назавжди. Ви розумна жінка. Знаєте, як працює світ.

Еліс не моргнула.

— А Луна? — продовжив Бейн, ніби між іншим. — Чарівна дівчина. Її можна видати заміж вигідно, навіть коли їй буде шістнадцять років. Є кандидати , мої добрі союзники. Сильні роди. Вона буде в безпеці.

Еліс повільно поставила келих.

— Дякую за турботу, лорде Бейне. Але ми впораємося самі.

Бейн театрально зітхнув з сумом у голосі.

— Шкода. Я сподівався на розуміння.

Він дістав з кишені згорнуті папери Так повільно, ніби насолоджуючись моментом. Та поклав їх на столі перед нею.

— Тоді подивіться на це. Докази зв’язку родини Вульфхартів з ворожою країною на сході. Торгівля зброєю. Такі таємні листи, це зрада державі.

Еліс з незворушним обличчям взяла папери. Пробігла очима текст: дати, імена, «підписи».

Вона ледь усміхнулася.

— Підробка, — сказала вона спокійно. — Хоча б тому, що немає печатки Вульфхартів. Ви забули цю деталь, лорде.

Бейн тихо та задоволено розсміявся

— Справді? Дозвольте виправити.

Він простягнув руку і взяв з її столу печатку Вульфхартів.

Він натиснув печатку на папери. Раз, два. Чіткий відбиток: чорний вовк роду Вульфхартів.

Потім відкинувся в кріслі.

— Ось і печатка. Тепер це докази державної зради. Ви, леді Еліс, і весь рід Вульфхартів... зрадники! Король мертвий, трон порожній. А я той, хто очистить королівство від зрадників.

Еліс не ворухнулася — тільки очі її звузилися.

Бейн підняв голос так різко, щоб чули за дверима.

— Варта!

Двері розчинилися миттю. Увійшли четверо його капітанів у чорних обладунках, з мечами наголо.

— Вбити хлопця й дівчинку. Моргана Вульфхарта й Луну. Тут і зараз. Ув’язнити леді Еліс. Вона потрібна живою. Поки що.

Капітани кивнули без вагань.

Еліс встала.

— Ви не наважитеся, — сказала вона холодно. — Без суду. Це майбутня громадянська війна.

Бейн гучно та показово розсміявся

— Рада лордів? Ніхто не буде розбиратись. Війна вже почалася. А ви програли вашу битву.

Він кивнув капітанам.

— Виконуйте.

Капітани вийшли. Було чутно їх швидкі кроки в коридорі та накази солдатам унизу.

Еліс лишилася стояти її обличчя було бліде, але очі горіли презирством до Бейна

Він хоче все зараз і не чекати.

*****

Гострий слух Велеслава вловив перші звуки раніше за всіх — крики внизу, лязг заліза, глухі удари, стогін. Битва вже почалася. Не в таборі , а у маєтку. Стіни тремтіли від кроків і ударів.

Морган уже дістав меча, його рука не тремтіла, очі горіли холодним вогнем впевненості. Він кивнув Велеславу. Вони рушили до дверей.

Щойно підійшли, як двері розчинилися з силою, ніби їх виламали ударом ноги.

На порозі були два воїни Бейна: чорні обладунки в крові, мечі наголо, очі повні жадоби вбивства.

— Вбити Вульф... — почав один, піднімаючи меч.

Велеслав не дав договорити.

Рух був блискавичний, точний, як у мисливця на звіра. Ніж для хліба блиснув у повітрі. Удар по незахищеній обладункам шиї — чистий та смертельний. Кров бризнула фонтаном, воїн захрипів і повалився, хапаючись за горло.

Другий воїн заревів і кинувся на Велеслава, його меч замахнувся для рубаного удару.

Але Морган був швидшим.

Його меч увійшов точно на згибі руки. Спочатку відсік руку по лікоть, а потім — другий удар, у груди. Воїн упав вже мертвим.

Секунди тиші. Тільки важке дихання й краплі крові на підлозі. Хлопці вибігли у коридор до кімнати Луни.

Двері у її кімнату були вибиті. На підлозі лежав труп воїна Бейна, горло перерізане, кров розтікалася калюжею.

Луни не було.

Морган на мить завмер — серце стиснулося.

— Вона напевно з Кассандрою, — тихо сказав Велеслав. — Ідемо до ходу.

Вони побігли коридорами, сходами вниз, минаючи крики й лязг у головній залі.

На півдорозі у темному проході біля стайні назустріч вийшла Кассандра.

Вона була вся в крові: обличчя, руки, одяг, зброя. Але кров була не її.

— Все почалося раніше, ніж очікувалося, — сказала вона хрипко з важким диханням — Еліс затримує Бейна в кабінеті. Але довго не протримається. Треба тікати. Зараз!

Велеслав стиснув ніж міцніше.

Вони побігли до гобелена, до того самого таємного ходу.

За спиною чутно: крики, лязг , звуки битви.

Вони бігли коридором. навколо кров на підлозі, трупи слуг, охорони маєтку і воїнів Бейна. Нарешті вони побачили гобелен у бічному коридорі. Кассандра відсмикнула його. За ним були вузький коридор та двері, приховані в стіні.

Але перед дверима були чотири вартові маєтку. Ті самі, що на званій вечері відмовилися виконувати наказ Еліс: схопити Моргана й Велеслава.

Вони трималися хоч і поранені, кров на обладунках, один тримався за стіну, інший з перевязаною рукою. Мечі в руках були напоготові. Вони стримували прохід, це був останній бар’єр.

— Ви... — прошепотів Морган.

Капітан той самий, з сивими скронями,кивнув. Його обличчя було бліде від втрати крові.

— Ідіть, пане. Ми затримаємо.

Морган подивився на них очима повними болю та вдячності.

— Дякую, — сказав він, голос надірваний.

Кассандра відчинила двері — вузький прохід униз, у підземелля.

Вони спустилися швидко у низ, в темряву, освітлену тільки смолоскипом Кассандри.

У секретному вході, вузькому тунелі під стайнею, їх чекала Луна.

Вона сиділа на камені, обличчя мокре від сліз, очі червоні. Коли побачила свого брата та Велеслава, Кассандру, то дівчина схлипнула й кинулася до Моргана.

Обійняла щосили, її руки тремтіли, а її обличчя притулилося до його грудей.

— Я вже боялась ...що ви не прийдете... — прошепотіла вона крізь сльози.

Морган обійняв її так міцно, ніби боявся відпустити і втратити.

— Тихо, маленька. Ми тут. Все буде добре.

Він гладив її по волоссю.

Луна відпустила брата, а потім підійшла до Велеславаьі обійняла його так само міцно, притулившись щокою до грудей.

Велеслав завмер на мить. Він не очікував такого від Луни. Руки його піднялися тобережно, і легенько поклав їх на її плечі. Луна нарешті відсторонилася. Її очі були повні сліз.

Вони вийшли з тунелю у ліс, територією маєтку. Їх чекали два коні.

Велеслав ніяково подивився на коней.

— Я не вмію їздити верхи, — сказав він тихо.

Кассандра кивнула , ніби чекала цього.

— Здогадувалася. Я з Луною. Ви з Морганом. Ці коні витримають двох підлітків.

Морган сів першим та простягнув руку ельфу. Велеслав схопився за неї та сів у позаду.

Кассандра з Луною сіли на другого коня.

Вони рушили у темряву лісу.

За спиною все ще було чутно крики та звуки битви

Попереду лише невідомість.

******

Бейн стояв у захопленій залі Вульфхартів. Камін палав яскраво, але його тепло не доходило до лорда. Він тримав у руці келих із вином, проте не пив. Його хижі очі чорні й бездонні вдивлялися у полум’я і ніби на мить ставши бурштинового кольору.

До зали увійшов капітан — блідий, із низько опущеною головою.

— Лорде... вони втекли. Хлопець, дівчина та ельф. Скористалися таємним ходом. Ми знайшли прохід, але... вже запізно.

Бейн не повернувся одразу. Лише його пальці стиснули келих так сильно, що скло тріснуло. Вино потекло по руці.

— Втекли... — прошепотів він голосом та повільно розвернувся, ніби насолоджуючись моментом, коли страхом капітана. Хижа, нелюдська посмішка скривила його вуста. — Ти мав стежити за кожним ходом. За кожним вікном.

Капітан упав на коліна:

— Лорде, ми...

Бейн повільно оголив меч, смакуючи кожен звук сталі, що виходила з піхов.

— Ти розчарував мене.

Удар не був швидким. Бейн бив навмисне повільно. Меч увійшов у плече капітана не смертельно, лише щоб той закричав від болю. Потім другий удар, у стегно. Третій у груди. Кров капітана бризнула на дорогі килими. Поки капітан корчився, хапаючи ротом повітря, Бейн завдав смертельний удар точно в горло. Повільно та нещадно. Очі капітана заскліли.

Бейн витер меч об плащ убитого і підвівся.

— Приберіть це, — наказав він іншим своїм войнам, що стояли в дверях, заціпенілі від жаху.

До нього підійшов другий капітан, молодший, чиї руки помітно тремтіли після побаченої страти

— Лорде... є ще новини. Скарбниця Вульфхартів... майже порожня. Золото й коштовності зникли. Залишилися тільки боргові розписки та старі мідні монети.

Бейн завмер. А потім гучно розсміявся.

— Стара лисиця... — врешті він зрозумів, що це був план Еліс.

Він підійшов до вікна і поглянув на ліс, де зникли втікачі. Його посмішка знову стала холодною та хижою.

— Знайдіть їх. Живими чи мертвими.— глянувши він на своїх вояків.

— Лорде... — озвався капітан. — А що робити зі звіролюдьми в сусідньому місті? Вони справді нападають, люди благають про допомогу.

Бейн перевів на нього погляд, ніби на докучливу комаху.

— Аж так, звіролюди... — хмикнув він крізь зуби, — Звісно. Відправ туди сотню. Цього має вистачити.

*****

Селище біля лісу маленьке, бідне, з кількома хатами й полями, що вже вкрилися попелом від попередніх набігів. Сотня воїнів Бейна у важких обладунках, із мечами та списами оточила групу звіролюдів. Потвор було небагато, з десяток. Жахливі істоти: напівлюди-напівтварини, жоден не схожий на іншого. Один із вовчою головою та бичачими рогами, інший із пташиними кігтями й зміїною шкірою, третій із риб’ячою лускою та ведмежими лапами. Вони ричали, билися люто, але проти сотні не мали шансів.

Воїни Бейна рубали їх швидко, методично. Кров бризкала на землю, тіла падали потвор падали розрубані. Капітан уже збирався скомандувати відхід.

І тоді вони почули це.

Рик.

Низький, глибокий, ніби сама земля застогнала. Воїни завмерли й підняли голови до лісу. Він стояв на самому краї — Ватажок.

Три метри зросту. Тіло вкрите важкою лускою отруйно-зеленого та глибокого малахітового кольору, що холодно блищала під сонцем, яке ховалося за хмарами. Кожен м’яз був напнутий, ніби готовий вибухнути. Пазуристі лапи вростали в землю, залишаючи глибокі борозни. Чорні розлогі роги, тягнулися вгору, ніби хотіли проткнути небо. З-під важких надбрівних дуг палали два бурштинові вогні люті . У погляді звіра не будо жалю чи роздумів, тільки гнів.

Він розімкнув щелепи, вибухнув рик, від якого затремтіло повітря. Вітер несамовито тріпав чорну гриву. Він не був просто істотою. Він був гнівом лісу. Ватажок — звіролюдів

За його спиною почувся рух. Один звіролюд менший, але не менш жахливий. Потім другий. Третій. Десятий. Сотий. З лісу виходили сотні потвор їх очі горіли, в пазурі дряпали землю.

Ватажок видав жахливий, пронизливий звук , ніби тисяча ножів пройшлася по склу. І звіролюди кинулися в атаку.

Це була не битва — це була різанина. Звіролюди навалилися хвилею: розривали обладунки пазурами, вгризалися в горлянки, ламали кістки. Крики воїнів Бейна — спочатку бойові, потім сповнені відчаю, а зрештою й агонії — стихали один за одним. Кров лилася ріками, тіла падали, роздерті на шматки. Сотня досвідчених воїнів була стерта за лічені хвилини.

Коли все скінчилося, запала тиша, яку переривало лише хрипіння тих, хто вмирав. Ватажок стояв на купі трупів: його ноги були по коліна в крові, а роги виблискували від бризок крові. Він підняв голову і знову видав той самий жахливий звук. Помста давнього бога почалася. На морді Ватажка наче з'явилась зверина жахлива посмішка.