Раді Вас бачити!

Велеслав стояв нерухомо, опустивши голову, його дихання було важке й уривчасте. Біль у ребрах пульсував з кожним вдихом, але він тримався. Кинджал міцно тримав у руці, погляд прикутий до землі. Морган, опираючись на меч, ледве підвівся — кров текла з кутика рота, плече горіло. Він недовірливо подивився на Відьму.

Ма́нара стояла спокійно, посох у руці, фіолетовий дим клубочився біля ніг. Повітря навколо неї здавалося стало холоднішим.

— Більше трьох років... ігор у хованки, — її голос був тихий, але пронизував, ніби лезом — І врешті ти знову скористався даром. Заради чого? Цього?!

Вона вказала посохом на Морган. Жест повільний, зневажливий, ніби тицьнула в сміття.

Велеслав подивився їй прямо в очі.

— Він мій друг.

Ма́нара іронічно розсміялася

— Друг?! — її сміх лунав, ніби з глибини прірви. — Люди... зрадливі... брехливі... егоїстичні створіння, повні жадібності й бруду. А ти для нього... лише забавка. Рідкісна іграшка, яку він викине, коли набридне.

Морган сплюнув кров і огризнувся, голос хриплий від болю й люті:

— Мабуть, ти себе зі мною сплутала.

Ма́нара навіть не глянула на нього, погляд її залишався прикутий до Велеслава, наче Морган був порожнім місцем.

— Немає часу на дитячі ігри, Велеславе, — сказала вона ніби наказувала. — Ти йдеш зі мною. Продовжиш навчання. Негайно...

— Я нікуди не піду, — не відводячи погляду від Ма́нари відповів ельф.

Ма́нара тяжко зітхнула, ніби втомлена мати перед неслухняною дитиною.

— Хіба я питала твоє бажання? У тебе завдання важливіше за чергові політичні ігри й війни людей. Те, що наближається, знищить усе. І твого... друга... також.

Вона вимовила "друга" з такою зневагою, ніби це була лайка.

— Ти ж відчуваєш, як він набирає сили. Готується. Ці звіролюди — лише розвідники перед головним ударом. Часу залишилося небагато...

Велеслав болісно подивився на Моргана.

— Я піду з тобою...

Ма́нара ледь кивнула — ніби чекала цього, кутики губ смикнулися в тріумфі.

— Чудово...

— ...коли допоможу їм, — продовжив Велеслав, не відводячи погляду від Моргана. — Я обіцяю: прийду одразу ж, коли допоможу їм. Я завершу навчання. І виконаю те, для чого ти мене готувала. Не буду тікати.

Ма́нара уважно дивилась на нього — секунди тягнулися, повітря ніби загусло. Потім перевела погляд на Моргана — холодний, оцінюючий, ніби зважувала, чи вартий він цієї затримки.

— Добре. Хай буде так, — сказала вона нарешті — Але пам’ятай: договір зі мною є непорушний.

Вона ступила крок назад. Тіло її знову огорнув чорно-фіолетовий туман,крила розкрилися, пір’я зашелестіло. Істота напівптах напівдракон, злетіла в нічне небо, зникнувши серед хмар з пронизливим криком, що лунав, ніби пророцтво.

Як тільки Ма́нара зникла в нічному небі, Велеслав важко видохнув. Він похитнувся, тримаючись за ребра рукою, і повільно сповз спиною по стіні зруйнованої хати. Біль пронизував наскрізь, але він тримав кинджал у слабкій руці, а очі заплющив на мить.

Шкутильгаючи, спираючись на меч, як на милицю, Морган підійшов до нього й став поруч — теж притулився до стіни. Кров на губах, плече в ранах, але вони живі.

Вони стояли мовчки хвилину, тільки важке дихання й далекий гомін битви, що стихала.

— Гарно ти його блискавками підсмажив, — нарешті сказав Морган тихо, з ледь помітною усмішкою.

Велеслав слабо посміхнувся кутиками губ.

— Ма́нара... вона...— він трохи помовчав, дивлячись у темряву. — Вона права. Я маю піти. Завершити навчання.

Потім повернув голову до Моргана

— Морган... не кажи Луні. Вона засмутиться. Почне плакати. Не хочу запам’ятовувати її такою.

Морган промовчав — тільки кивнув ледь помітно. У горлі стиснуло.

Раптом пролунав швидкий стукіт чобіт.

— Ось ви де! — підбігла Либідь, обличчя бліде від тривоги. — Я вже боялася, що вас розірвав Ватажок.

Вона зупинилася, оглянула їх подряпаних, закривавлених, але живих.

— Звіролюди відступили. Ви бачили цю істоту з крилами?

— Ближче, ніж хотілося, — відповів Морган хрипко.

— Ти дивись, живі! — усміхаючись, підійшов Оцелот. — Тільки вигляд, наче на вас впала скеля.

Либідь подивилася на контрабандиста

— Багато втрат, але ми перемогли. Можеш забирати свої речі чи залишати тут. Як хочеш. Ми іноді закриватимемо очі на ваші справи. Але... пам’ятай: всьому є межа. Не нахабній.

Оцелот хитро посміхнувся, вклонився театрально.

— Як скажете, пані майбутня королево.

Він розвернувся й пішов до своїх людей.

Либідь повернулася до Моргана й Велеслава.

— Час повертатися в місто.

*****

Нарешті вони повернулися до Хорта під вдячні вигуки жителів. Люди вибігали на вулиці, махали руками, кричали "Герої!", "Дякуємо!". Дехто навіть кидав квіти під копита коней. Селище врятоване, звіролюди відступили, для міста це була перемога.

Луна одразу вибігла з замку, щойно побачила їх у воротах, кинулася до брата й міцно обняла, мало не збивши з ніг. Потім до Велеслава, ледь стримуючи сльози радості.

— Я так хвилювалася! — шепотіла вона.

Крон допоміг хлопцям обробити рани. Бинти, мазі з різким запахом трав.

Морган був весь у думках. Слова Аргона крутилися в голові: "Через два тижні — до столиці, на Раду Лордів".

"Два тижні. Так мало часу", — думав він, майже не чуючи, що йому кажуть.

Луна бігала то до Моргана, то до Велеслава щось шепотіла, хихикала, від чого ельф здивовано дивився на неї. Врешті Морган, знесилений, повернувся до своєї кімнати й упав у ліжко міцно заснув.

Прокинувся Морган від відчуття, що хтось дихає йому в обличчя.

Відкривши очі він мало не підскочив: Велеслав нахилився над ним, дивлячись пильно своїми різнокольоровими очима, так серйозно, як вчений над експериментом.

— Взагалі нічого не відбувається, — шепотів ельф розчаровано.

Морган різко сів у ліжку — і скривився від болю в м’язах.

— Що?! Що має відбуватися?

— Ти ж мав сьогодні народитися, — пояснив Велеслав, ніби найлогічнішу річ у світі. — Луна сказала: огортає магічне сяйво, з’являються гноми, ведуть хоровод...І ти знову народжуєшся.

Він нахмурився, ніби справді шкодував.

— У гномів я не повірив. Але сяйво мало бути. Або хоч спалах. Я спостерігав годину. Нічого.

Морган почув за дверима приглушене хихикання — Луна не витримала.

— З днем народження, братику! — вона вбігла до кімнати й міцно обняла його.

— Тільки обережно, в мене все болить, — пробурмотів Морган, але усміхнувся.

Луна відірвалася й повернулася до Велеслава.

— Ну як, нічого не сталося?

Велеслав похитав головою — абсолютно серйозно.

— Абсолютно. Жодного гнома та жодного сяйва. Я навіть очіма не кліпав, щоб не пропустити.

Луна засміялася — вже голосно, тримаючись за живіт.

Морган теж не витримав — розсміявся, хоч і болісно.

— Треба тобі було пояснити, що день народження — це не те, що ти думаєш.

Він подивився на обох.

— Ну раз ви всі прокинулись... І в нас є час на відпочинок... То я зберуся, і ми втрьох підемо погуляти по місту.

— Ура! — зраділа Луна, стрибаючи на місці.

Луна бігала від одного торговця до іншого.Її очі блищали, руки повні солодощів: медові пряники, цукрові яблука, горіхи в глазурі. Вона пригощала Моргана й Велеслава, ніби це був її день народження.

— Відкривай рот! — командувала вона, засовуючи Моргану черговий шматок пряника.

Велеслав обережно куштував та ледь помітно усміхався, коли солодке тануло на язиці.

Були навіть випадки, коли люди зупинялися просто на вулиці: підходили, дякували за захист селища, тиснули руки. "Ви врятували наших дітей", "Дякую, пане ельфе". Ніхто не кидав косих поглядів на Велеслава, наче він вже був своїм. Скоріше за все, воїни, що повернулися, розповідали, як бився Морган і як бився Велеслав.

Велеслав уважно спостерігав за Луною, він наче намагався запам’ятати кожну її посмішку.

— А це точно в тебе день народження, а не в неї? — спитав він у Моргана тихо.

Морган щиро посміхнувся.

— О так!—Раптом очі Моргана заблищали — він побачив вивіску: "Татуювання".

— Пішли! — він схопив Велеслава за рукав і потягнув до майстерні.

Луна завмерла.

— Ні-ні-ні! Це ж боляче!

Як вона не намагалася відмовити брата — марно. Морган уже гортав книгу з малюнками тату в майстерні, поки кремезний майстер з голкою в руках чекав.

Малюнки Моргану не подобалися.

— Хочеться щось оригінальне, — сказав він. — Зачекайте... У нас є висококласний художник.

Він подивився на Луну з невинною посмішкою.

— Ні, — Луна поставила руки в боки.

— Ти ж не хочеш засмутити свого брата в його день народження? — Морган театрально схопився за серце.

Луна зітхнула.

— Ладно. Дайте папір та олівець.

Через пів години, під "чуйною консультацією" Моргана вийшов малюнок: величезний вовк, що розриває рогатого Ватажка звіролюдів , луска в крові, очі потвори повні жаху.

Майстер присвиснув, дивлячись на малюнок, потім на Луну, потім на Моргана.

— Досить непогано. Отже, вам татуювання цього малюнка.

— Так, — кивнув Морган і вказав на Велеслава. — І йому такий самий.

— Що? — Велеслав здивовано блимнув.

— Ти ж не хочеш засмутити свого найліпшого друга в його день народження? — Морган знову схопився за серце, цього разу з трагічним виглядом.

Велеслав подивився на друга, зітхнув і кивнув.

— Гаразд.

Врешті-решт і Моргану, і Велеславу зробили тату — на плечі, велике, детальне: вовк Вульфхартів, що перемагає Ватажка.

Луна дивилася на це все з округленими очима.

— Кассандра вас уб’є. Обох.

Морган усміхнувся.

— Трьох. Малюнок-то твій. Ти співучасниця.

Очі Луни розширилися ще більше.

— Я... я просто намалювала!

Велеслав торкнувся свіжого тату — ледь помітно посміхнувся.

Вже вечоріло. Сонце сідало за стіни Хорта, фарбуючи небо в теплі помаранчеві тони. Морган, Велеслав і Луна поверталися не поспішаючи до замку , насолоджуючись рідкісним спокоєм. Луна тримала в руках залишки солодощів, Морган і Велеслав ішли поруч, ледь посміхаючись.

— Може, все минеться. Нас не сваритимуть? — шепотіла Луна, коли вони увійшли до замку

Морган хотів відповісти, але раптом позаду пролунав знайомий голос:

— Де це ви були так довго? І ще й без охорони?

Кассандра підкралася непомітно... ні кроків, ні шелесту. Її вміння вражало щоразу.

— Ми трохи прогулялися. Нічого такого небезпечного, — сказав він, намагаючись звучати невинно.

Кассандра прищурила очі.

— Показуй.

— Що показати? Ти про що?

— Ти за хвилину втретє чухаєш плече. Показуй.

Морган зітхнув і підняв рукав сорочки та показав свіже татуювання: вовк, що розриває Ватажка звіролюдів.

Кассандра завмерла на мить.

— Як ти додумався до такого? Велеславе, ти ж розважливий, чого ти його не зупинив...

Велеслав відвернув погляд і раптом почав уважно розглядати портрет якогось бородатого лорда на стіні замку, ніби той відкрив йому таємницю всесвіту.

Кассандра зітхнула важко.

— Хай йому... І ти туди ж.

Велеслав невинно знизав плечима, але кутики губ смикнулися дивлячись на Моргана.

Луна спробувала заступитися:

— Не свари їх сильно. У тебе ж теж є татуювання!

Морган різко повернувся та глянув здивовано на Луну.

— Правда? А де?

Кассандра кинула на Луну суворий погляд , той самий, що змушував воїнів тремтіти.

— Ідіть до Крона. Хай щось зробить, щоб у вас не було подразнення, — сказала вона важко. — А з тобою, Луно, потім поговоримо.

Хлопці пішли до Крона так швидко, ніби тікали від вогню.

Крон, побачивши татуювання, тільки тепло посміхнувся.

— Гарне тату, — сказав він — Символічно.

Морган і Велеслав переглянулися і ледь не розсміялися.

Але в очах усіх було одне: цей день — хоч і не гучний — став їхнім. І татуювання на плечі нагадуватиме про нього назавжди.