Спочатку:
На сторінку книги
Дата запису: 1 квітня 2026 року, 23:16
Файл: REC_011.WAV
Тривалість: 09:53
Примітка до розшифровки: запис зроблено в житловому приміщенні. Голос мовця тихий, напружений, місцями помітно тремтить. На початку протягом кількох секунд чути нерівномірне дихання. На задньому плані працює холодильник та слабко гуде вентиляція. Приблизно о 02:47 мовець робить тривалу паузу, після чого продовжує говорити значно тихіше. О 06:31 чути звук автомобіля за вікном. Ближче до кінця запису мовець кілька разів замовкає, перш ніж договорити речення. Інших людей у приміщенні не зафіксовано.
[23:16:02 — клацання кнопки. Кілька секунд чути лише дихання мовця.]
Натаніель Рід: Всім привіт, я ідіот, бо випустив піддослідного зараженого вірусом.
[Пауза 3,7 секунди.]
Не хочу розповідати, як саме. І не тому, що не довіряю цьому запису. Навпаки, вже сказав занадто багато. Значно більше, ніж мав право говорити навіть сам собі. Усе, що стосується способу, часу, місця та обставин, залишиться тут. Якщо колись цей файл хтось знайде, нехай хоча б не отримає інструкцію щодо того, що я зробив.
[Пауза. Чути, як мовець проводить рукою по столу.]
Я довго думав, чи маю право це робити. Відкладав рішення, повертався до документів, перечитував журнали спостережень, дивився на результати аналізів і щоразу знаходив нову причину залишити все як є. Мені було простіше переконувати себе, що я ще не готовий, що потрібно почекати. Хахахах, чи хтось інший має ухвалити це рішення замість мене, але ніхто інший його не ухвалив.
[Пауза 2,5 секунди.]
Тому сьогодні зробив те, що вирішив зробити ще кілька місяців тому. Я випустив Нульового.
[Тривала пауза — 4,2 секунди.]
І зараз не знаю, що відчувати. Якісь сплутані відчуття тероризують мене. Я начебто і радий, що він більше не сидить за склом. Радію, що сьогодні вперше за весь час його життя двері контейнера відчинилися не для чергової процедури огляду чи забору зразків і не для того, щоб хтось знову перевірив, наскільки змінився його організм.
Водночас думаю про наслідки.
[Чути повільний вдих.]
Бо згідно з усіма документами, які я бачив, Нульовий уже давно перестав бути звичайною піддослідною твариною. Це стало зрозуміло не вчора і навіть не минулого місяця. У звітах є результати когнітивних тестів, спостереження за поведінкою, реакції на різні стимули, зміни пам’яті, здатність розпізнавати закономірності, виконувати послідовності завдань і навчатися значно швидше, ніж контрольні тварини.
На початкових дослідах вони записували це як відхилення, а вже потім — як феномен. Пізніше почали називати це результатом тестів.
[Пауза 2,8 секунди.]
А я називаю це свідомістю. Не знаю, у який момент вони зрозуміли те саме. Стовідсотково, набагато раніше за мене. Можливо, ще тоді, коли я вперше побачив його через скло. Але після певного етапу в документах уже не залишалося сумнівів. Він розумів те, що відбувалося навколо нього: доволі добре запам’ятовував людей, розрізняв голоси. Реагував на послідовності команд, які ніхто не вважав можливим пояснити звичайним умовним рефлексом. Малий розвивався дивлячись різноманітні навчальні відео для дітей та документалки.
[Пауза.]
І вони це знали. Ось що мене найбільше злить. Вони знали, що він майже як людина.
[Тривала пауза — 3,9 секунди.]
З нього витягли все, що хотіли. Принаймні все, що могли отримати на цьому етапі. Дані, результати, зразки, поведінкові реакції, зміни в нервовій системі, швидкість навчання, пам’ять, адаптація. Вони давно не шукали відповідь на питання, чи працює це. Відповідь давно була перед ними.
Вони дослідили сам вірус. Не до останньої деталі, мабуть. Наука рідко дає комусь таку розкіш, але достатньо, щоб зрозуміти механізм його впливу, наслідки зараження та те, що відбувається з організмом після нього.
[Пауза 2,2 секунди.]
Єдиного вони не зробили. Не перевірили це на інших. І я досі не знаю, чому. Можливо, боялися наслідків чи не отримали дозволу, або чекали на правильний момент. А, можливо, Нульовий був для них настільки цінним, що вони не хотіли ризикувати єдиним об’єктом, який пережив усі етапи дослідження.
[Чути тихий рух стільця.]
А потім усе змінилося. Коли науковий інтерес закінчується, у людей залишається інша причина продовжувати. Спортивний інтерес. Що він собою являє? Наскільки далеко зайде піддослідний? Чого ще зможе навчитися? Чи здатен перевершити попередній результат? Що буде, якщо дати йому складніше завдання? Чи пам’ятатиме він це через тиждень? Через місяць? Чи зможе передбачити поведінку людини? Чи зрозуміє те, чого від нього не вимагали? Чи принесе він світовий успіх Келлеру та Пітерсону?
[Пауза.]
Це вже точно не наука, а всім давно відома звичайна людська експлуатація всього, що здається нам цікавим. Ми знаходимо щось незвичайне, називаємо це відкриттям, а потім переконуємо себе, що маємо право використовувати його лише тому, що нам цікаво, що буде далі.
[Пауза 3,4 секунди.]
Нульовий не хотів стати результатом експерименту — він звичайний хворий, котрому потрібна допомога! Малий точно не просив провести над ним сотні спостережень і навряд чи бажав стати чиєюсь кар’єрою.
[Тривала пауза.]
Я не знаю, чи правильно зробив. Не можу сказати, що впевнений у своєму рішенні. Не відчуваю, що після сьогоднішнього дня мені стало легше. Мені страшно подумати про те, що може статися далі. Сподіваюся, що Нульовий триматиметься подалі від людей. Якщо він зустріне інших тварин — не знаю, що станеться. Та якщо його знайдуть люди...
[Мовець замовкає на 5,1 секунди.]
Ось про це я намагаюся не думати, бо тоді доведеться визнати, що я міг зробити величезну помилку.
[Чути тихий видих.]
Я зробив те, що зробив, і жалкую про це не менше ніж радію його свободі. Мабуть, саме так і виглядає рішення, яке не має правильного боку. Можна сказати, що я врятував його так само, як і піддав небезпеці інших. Обидва твердження можуть бути правдою одночасно.
[Пауза 3 секунди.]
Але коли сьогодні я востаннє побачив його перед тим, як він зник із поля мого зору, я побачив не лабораторну тварину, а живу істоту, яка знала, що він отримав своє життя назад.
[Пауза 4,6 секунди.]
Можливо, я надаю цьому погляду значення, якого там не було. Напевно, це лише моя совість намагається переконати мене, що я зробив правильний вибір. Та я хочу вірити, що він зрозумів, що не всі люди однакові.
[Голос стає тихішим.]
Я не знаю, де він зараз, і знати не хочу. Якраз тому, що мені не байдуже. Йому потрібна свобода від людей.
[Пауза.]
Сподіваюся, він встигне насолодитися життям. Десь подалі від людей. Далеко від лабораторій, камер, документів і рук, які щоразу знаходять виправдання, чому мають право використовувати чиєсь життя.
[Пауза 3,7 секунди.]
Я не знаю, скільки він ще проживе, але тепер це вже його життя, а не наше.
[Тривала пауза — 5,2 секунди.]
Мабуть, це все, що я хотів сказати. І якщо колись мені доведеться відповісти за те, що зробив сьогодні, я відповім. Але якщо мене запитають, чи зробив би я це знову...
[Мовець замовкає на 6,1 секунди. Чути лише холодильник.]
Я не знаю.
[Ще одна пауза.]
І, мабуть, саме ця відповідь лякає мене найбільше.
Кінець запису.
[23:25:55 — кілька секунд чути нерівномірне дихання. Мовець не одразу вимикає запис. Приблизно через 5 секунд чути тихий рух диктофона по поверхні столу, після чого — клацання кнопки. Запис припинено.]
