Спочатку:
На сторінку книги
Дата запису: 17 березня 2026 року, 22:38
Файл: REC_010.WAV
Тривалість: 09:41
Примітка до розшифровки: запис зроблено в житловому приміщенні. Голос мовця приглушений, місцями втомлений. На початку та в кінці запису чути шум холодильника. За вікном періодично проїжджають автомобілі. Приблизно на 01:52 мовець кілька секунд мовчить перед продовженням розповіді. На 05:17 чути звук вхідного повідомлення мобільного телефону, на яке мовець не відповідає. Ближче до кінця запису голос стає тихішим, ніби мовець побоюється, що його можуть почути через стіну.
[22:38:01 — клацання кнопки. Кілька секунд чути лише фоновий шум холодильника.]
Натаніель Рід: Я занадто довго тут затримався.
[Пауза 3,4 секунди.]
Треба дивитися правді в очі. Якщо бути чесним, я вже давно мав закінчити це розслідування. Минулого року думав, що мені знадобиться кілька тижнів, ну або місяць чи максимум два. Зайти, подивитися, що вони отримали з Бенгалуру, знайти документи, зрозуміти, хто за цим стоїть, передати матеріал редакторові й вийти з гри.
[Короткий видих.]
Смішно згадувати, як легко це звучало. Хоча не зовсім то й легко, та це ж явно не те, чого я очікував. За цей час я передав редакторові все, що мені вдалося знайти: імена та прізвища, дати, номери документів, назви відділів. Людей, які мали доступ до нижніх рівнів. Кого бачив біля Секції 7. Хто підписував документи та приходив туди в різний період часу. Усе, що знаходив, відправляв йому. Навіть імена людей, яких взагалі не збирався чіпати, чиї прізвища я не буду називати тут.
[Пауза 2,1 секунди.]
Редактор усе отримував і щоразу відповідав приблизно одним і тим самим: «Продовжуй».
[Тихий нервовий сміх.]
Продовжуй, ахахах. Скільки часу вже пішло на це. Чимало разів хотів усе кинути. Серйозно писав йому, що маю достатньо матеріалу. Що ризик стає занадто великим, що ця історія може ніколи не вийти. Що нам потрібно або публікувати, або припиняти. А він казав, що потрібно ще, бо замало інформації. Що ще будуть документи, які зможуть зацікавити. Треба більше доказів і ще трохи почекати.
[Пауза 2,8 секунди.]
Інші мої статті за цей час мали б успіх. Та от тільки їх немає. Бо я пасуся тут, у цій лабораторії.
[Пауза.]
Скільки пропустив за цей час. Матеріал про незаконні закупівлі в одному з університетів. Стаття про зникнення грошей із державної програми. Навіть той текст про підроблені результати одного медичного дослідження набрав більше переглядів, ніж усе, що мені могли дати місяці роботи над «Астером».
[Короткий видих через ніс.]
Я отримував повідомлення від редакції з цифрами переглядів, репости, коментарі. Мені казали, що я теж буду відомим, як і мої колеги. А поки про цю справу ніхто не знає. Жодної публікації не було, як і натяку, що вони збираються щось із цим робити.
[Пауза 3,6 секунди.]
Мене прямо-таки заховали подалі від очей. Можливо, редактору підлизав хтось інший? Хах, чому ні? У них є зірковий журналіст Смідтон. Не можна, щоб я заважав сину колишнього науковця, так би мовити, вставляв палки в колеса. Місяцями він отримує бажане, поки я тут топчусь на місці.
[Чути, як мовець проводить долонею по поверхні столу.]
Навіть не знаю, чи матиме ця справа взагалі якийсь успіх. Можливо, коли вони все опублікують, нікому не буде до цього діла. Люди прочитають заголовок, залишать кілька коментарів і через два дні забудуть. А я заради цього ризикував.
[Пауза.]
Своїм життям і кар’єрою.
[Тривала пауза — 4,8 секунди.]
Я мовчав про це до сьогодні.
[Чути тихий рух стільця.]
Сьогодні мене викликали до начальника. Сказали прийти о десятій. Я подумав, що все, мене розкрили.
[Пауза 2 секунди.]
У голові вже прокручував усі варіанти: знайшли мої записи, хтось настукав, або хтось згадав, що рік тому бачив мене біля Секції 7. Але коли я зайшов до кабінету, він спокійно сидів за столом і переглядав якісь документи. Попросив зачинити двері.
[Пауза.]
І сказав, що мене переводять до Секції 7.
[Пауза 4,1 секунди.]
Я не одразу повірив, що почув правильно, тому перепитав. І бос повторив: «Із завтрашнього дня працюватимеш у Секції 7 — лаборантом».
[Мовець тихо видихає.]
Лаборантом. Там. У тій самій секції. Я стояв і дивився на нього, намагаючись зрозуміти, чому саме я. А він абсолютно нейтральним тоном пояснив, що їм не вистачає людей. Потрібен працівник із досвідом роботи з документацією та зразками. Я кивнув. Сказав, що зрозумів. Навіть подякував.
[Коротка пауза.]
Боже, я подякував йому замість того, щоб запитати, де та секція, аби не спалитися.
[Нервовий сміх тривалістю близько секунди.]
І сьогодні ж опинився там.
[Пауза.]
Я не був готовий до того, що побачу. З останнього мого візиту Сьома секція змінилася настільки, що перші кілька секунд я навіть не був упевнений, що це те саме місце. Там, де раніше був порожній коридор, тепер встановили камери. Одна — над входом, друга — навпроти дверей. Я нарахував чотири тільки на першій ділянці коридору.
[Пауза 2,2 секунди.]
Пам’ятаю, як минулого року стояв там і думав, чому немає жодної, а тепер вони були всюди й світилися маленькими червоними індикаторами.
[Чути, як мовець тихо видихає.]
Двері теж змінилися. Важчі, із новою системою доступу. На стіні встановили електронну панель, а поруч висить табличка із назвою секції. Раніше там навіть не було нормального маркування. Тепер усе виглядало так, ніби це приміщення давно мало бути частиною офіційної структури комплексу.
[Пауза 2,4 секунди.]
Я побачив Келлера, доктора Келлера. Він стояв біля одного зі столів і щось читав на планшеті. Раніше бачив його лише здалеку, а тут уперше почув, як до нього звертаються: «Докторе Келлер».
[Пауза.]
Потім побачив Пітерсона — теж доктором називають. Він розмовляв із техніком біля внутрішнього шлюзу. Я звернув увагу, що вони вже не поводилися нетипово, ніби працювали у приміщенні, про яке ніхто не повинен знати. Обговорювали графік, результати якихось досліджень, передачу матеріалів між приміщеннями. Усе це відбувалося відкрито, серед інших працівників.
Пані Шері прийшла пізніше на свою нічну зміну.
[Пауза 2 секунди.]
А, і мало не забув про бейджики. Уже кожен їх мав. На бейджиках фотографії, імена, посади та рівень доступу. Наче вони ніколи й не приховувалися.
[Тривала пауза — 4,3 секунди.]
Це було найстрашніше. Річ у тому, наскільки нормально все виглядало. Люди ходили коридорами, розмовляли про буденні й робочі речі, працювали. Хтось каву пив і сперечався через результати аналізів. Потім перевіряв обладнання. Звичайний робочий день.
[Мовець на кілька секунд замовкає.]
І, здається, уряд справно фінансує це дійство. Хочу відзначити — дуже справно. Бо все нове. І не тільки камери. Тут купа найсучаснішого обладнання. Навіть столи, здається, замінили. Нові системи контролю температури, окремі холодильні установки, комп’ютерні термінали, захисні двері. На все це пішли величезні гроші.
[Пауза.]
І найбільше мене непокоїть не саме обладнання. А те, наскільки швидко все це з’явилося. Минулого року Секція 7 була місцем, про яке намагалися не говорити. Тепер вона виглядає як один із найкраще обладнаних підрозділів комплексу. Наче за цей час хтось отримав дозвіл перестати приховувати її існування.
[Пауза 2,7 секунди.]
Цікаво ще одне. Навіщо вони так швидко все змінили? І чому саме зараз їм потрібен я?
[Чути звук сповіщення мобільного телефону. Мовець не відповідає.]
Я не знаю. Але тепер я працюю всередині Секції 7 офіційно.
[Пауза 3,5 секунди.]
І це означає, що тепер я зможу побачити значно більше, ніж раніше. Документи, журнали, результати досліджень. Те, до чого раніше доводилося добиратися місяцями.
[Пауза. Голос стає тихішим.]
Можливо, саме цього вони й хотіли.
[Пауза 2 секунди.]
Або вони навіть не здогадуються, кого впустили всередину.
[Тривала пауза — 3,8 секунди.]
І якщо це звичайна вдача...
[Пауза.]
то це найсумніша вдача у моєму житті. Адже я знову поглянув в очі Нульовому.
Кінець запису.
[22:47:42 — кілька секунд тиші. Чути повільний видих. Потім клацання кнопки. Запис припинено.]
