Раді Вас бачити!

Розділ 38. Королева не відступає

Королева Олена Аль-Шаф не любила поспішати з висновками. За роки життя поруч з еміром Ібрагімом вона навчилася розпізнавати брехню, бачити приховані наміри й чекати на той момент, коли ворог сам загонить себе в пастку.

Але цього разу її терпіння закінчилося.

Ті, хто задумав убивство її сина, спадкоємного принца Руслана, перейшли межу. Вони не просто хотіли позбавити його життя — вони прагнули розпалити конфлікт між державами, підставити принца Ахмеда й використати чужі почуття заради власної влади.

Олена не збиралася дозволяти їм це зробити.

Вона стояла біля панорамного вікна свого кабінету, дивлячись на місто, що повільно прокидалося після неспокійної ночі. На столі лежали документи, записи розмов, фінансові звіти та докази, які її люди збирали протягом останніх тижнів.

Соболєв і Чернявський Павло навіть не здогадувалися, наскільки близько підійшла до них небезпека.

— З'єднайте мене з президентом України, — наказала королева секретареві. — Негайно.

За кілька хвилин на екрані з'явилося обличчя українського президента.

— Пані Олено, сподіваюся, у вас є вагомі причини для такого раннього дзвінка.

— Вагоміші, ніж ви можете уявити, пане президенте. Я передаю вам матеріали щодо організації замаху на мого сина, принца Руслана. У них є свідчення, фінансові документи й докази того, що Соболєв та Чернявський Павло були причетні до підготовки злочину.

Її голос звучав спокійно, але в кожному слові відчувалася сталь.

— Крім того, вони планували перекласти провину на принца Ахмеда. Якби їхній задум удався, це могло б спричинити міжнародний скандал і зруйнувати союз між нашими країнами.

Президент нахмурився.

— Ви усвідомлюєте, наскільки серйозні ці звинувачення?

— Саме тому я не телефонувала вам без доказів. Я вимагаю провести законне розслідування й негайно вжити заходів, щоб підозрювані не змогли втекти або знищити матеріали справи.

— Ми перевіримо все передане. Якщо докази підтвердяться, правоохоронні органи діятимуть відповідно до закону.

— Цього я й очікую. Мені не потрібна помста замість правосуддя. Мені потрібно, щоб убивці більше не могли загрожувати моїй родині.

Після завершення розмови Олена повільно видихнула.

Вона знала, що відтепер події розвиватимуться швидко.

***

Уже за кілька годин українські правоохоронні органи розпочали необхідні процесуальні дії. Соболєва затримали для проведення розслідування, а щодо Чернявського Павла, міського голови Дніпра, розпочали перевірку та процедури, передбачені законом.

Фінансові операції компаній, пов'язаних із Соболєвим, потрапили під перевірку. Акції почали стрімко падати на тлі новин про розслідування, інвестори відходили від його бізнесу, а давні союзники поспішали заперечити будь-який зв'язок із ним.

Павло Чернявський утратив політичну підтримку. Його повноваження опинилися під загрозою, а питання про відсторонення від посади мали розглянути у встановленому порядку.

Усього за один день двоє чоловіків, які ще вчора вважали себе недоторканними, опинилися перед перспективою втратити все.

Олена не раділа чужому падінню. Вона лише відчувала полегшення від того, що небезпека для Руслана стала меншою.

— Вони думали, що можуть використати Україну, Катар і нашу родину у своїх іграх, — сказала вона, переглядаючи останній звіт. — Але недооцінили, з ким зв'язалися.

Вона відклала документи.

Тепер настав час подумати про тих, хто потребував не її влади, а її любові.

Передусім про Аню.

Мирослава сиділа у світлій кімнаті, тримаючи на колінах плед. Вік уже давався взнаки, але в її очах усе ще жевріла та сама гордість, яку Олена пам'ятала з дитинства.

Побачивши доньку на порозі, жінка підвелася.

— Олено, донька моя! Нарешті!

Вони обійнялися. На мить королева знову стала просто донькою своєї землі, сестрою, яка повернулася додому після довгої дороги.

— Усе скінчилося? — тихо запитала Мирослава.

— Найнебезпечніша частина позаду. Але я не можу обіцяти, що більше не буде труднощів.

— Ти завжди була впертою, — усміхнулася старенька. — Ще змалечку, коли хтось намагався тебе образити, ти дивилася так, ніби збиралася оголосити йому війну.

Олена засміялася.

— А тепер я хоча б спершу збираю докази.

— І правильно робиш! — Мирослава стиснула її долоні. — Ці негідники хотіли вбити Руслана, так? Добре, що ти їх зупинила. Я знала, що ти не дозволиш їм перемогти.

— Я зробила все, що могла. Тепер слово за законом.

Мирослава уважно подивилася на сестру.

— А що далі?

Олена помовчала, а потім лагідно відповіла:

— Далі я хочу повернутися до своєї родини. І хочу, щоб ти познайомилася зі своєю онукою.

— З онукою? — очі Мирослави заблищали. — Ти про Аню?

— Так. Вона чудова дівчинка. Смілива, добра, часом занадто вперта… мабуть, це в нас сімейне.

— Я хочу її побачити, — прошепотіла Мирослава. — Хочу обійняти й сказати, що вона не сама.

Олена міцно обійняла її.

— Так і буде.

Та перш ніж вирушити до Катару, їй потрібно було владнати ще одну справу.

Справу, яка боліла не менше, ніж загроза для її сина.

Аня стояла біля вікна, коли до кімнати ввійшла її мати Альбіна.

Жінка виглядала втомленою. Її темне волосся було акуратно вкладене, але в очах читалася тривога, якої не приховаєш жодною косметикою.

— Аню, можна з тобою поговорити?

Дівчина повільно обернулася.

— Можна.

Альбіна підійшла ближче, проте не наважилася відразу обійняти доньку.

— Я хочу попросити в тебе вибачення. За Гришу. За те, що не повірила тобі, коли ти намагалася пояснити, що відбувається. За те, що дозволила своїм сумнівам і чужим словам стати між нами.

Аня опустила очі.

— Мамо…

— Ні, дай мені договорити. Я повинна була захистити тебе. Повинна була вислухати, а не сумніватися. Я не маю виправдання. Мені дуже шкода, доню.

У голосі Альбіни тремтіли сльози.

Аня любила матір. Попри всі образи, вона не перестала чекати від неї тепла. Та пережите не зникало за одним вибаченням.

— Я чула тебе, мамо. І я розумію, що ти шкодуєш. Але мені потрібен час.

Альбіна кивнула, стримуючи сльози.

— Звичайно. Я не вимагатиму, щоб ти пробачила мене сьогодні. Я просто хочу, щоб ти знала: я люблю тебе.

— Я теж тебе люблю, — тихо відповіла Аня. — Але зараз мені потрібно побути з тіткою Оленою. Поруч із нею я почуваюся в безпеці. Вона не змушує мене виправдовуватися за власні почуття.

Альбіна заплющила очі, приймаючи ці слова.

— Я розумію. Їдь із нею. Вона завжди була сильнішою за мене в таких ситуаціях.

— Не кажи так, мамо.

— Це правда. Твоя тітка вміє стояти за тих, кого любить. Я вдячна їй за те, що вона оберігає тебе. І я чекатиму на твоє повернення, скільки буде потрібно.

Аня нарешті зробила крок уперед і обійняла матір.

Це не було повним примиренням. Не було обіцянкою, що завтра все стане як раніше. Але в цих обіймах з'явилася маленька можливість колись почати спочатку.

Альбіна притиснула доньку до себе, а тоді відпустила.

— Бережи себе, моя дівчинко.

— Обіцяю.

Через кілька годин Олена та Аня вирушили до Катару.

Спершу на них чекала пересадка в Стамбулі. Аня сиділа біля ілюмінатора, спостерігаючи за хмарами, а поруч тітка перевіряла повідомлення на телефоні.

— Ти зовсім не хвилюєшся? — запитала Аня.

— Хвилююся, — відповіла Олена, не відриваючись від екрана. — Просто я не дозволяю хвилюванню керувати моїми рішеннями.

— От би мені так навчитися.

— Навчишся. Головне — не плутати сміливість із безрозсудністю.

Аня всміхнулася й відкинулася на спинку крісла.

Вона згадала, як тітка допомогла Інні — беззахисній дівчині, яка опинилася в біді й не мала куди звернутися. Олена не відвернулася від неї, не стала з'ясовувати, чи вигідно це, не запитала, що скажуть інші. Вона просто простягнула руку.

Тоді Аня вперше побачила в тітці не лише королеву, а справжню героїню.

Тепер вона сиділа поруч із цією жінкою й розуміла, що її героїня теж могла втомлюватися, сумувати та боятися за рідних. Просто Олена не дозволяла страху зупинити себе.

— Тітко, — тихо покликала Аня.

— Що, люба?

— Дякую, що забираєш мене із собою.

Олена нарешті відклала телефон і подивилася на племінницю.

— Ти моя родина. Я ніколи не залишу тебе саму, якщо ти потребуватимеш мене.

Аня усміхнулася й узялася розкладати речі, готуючись до пересадки.

А Олена знову поринула у власні думки.

Її пам'ять повернулася до юності.

До того часу, коли вона опинилася в Омані, далеко від рідної України. До палацу, де кожен крок контролювали чужі правила, де її намагалися замкнути, позбавити волі й переконати, що її доля вже вирішена.

Тоді молодий Ібрагім ризикнув усім, щоб урятувати її.

Він не запитав, чи буде це вигідно його родині. Не злякався гніву тих, хто вважав її чужинкою. Він просто став між нею та людьми, які хотіли відібрати в неї майбутнє.

Саме тоді Олена зрозуміла, що кохання — це не красиві слова й не коштовності. Це вибір. Щоденний, небезпечний, часом болючий вибір бути поруч.

Вона обрала Ібрагіма. І жодного разу не пошкодувала.

Тепер минуле знову нагадувало про себе.

Мурад, який прагнув помститися за батька, міг використати давні образи, щоб розпалити нову війну. Олена не знала всіх його задумів, але була впевнена: він не повинен отримати можливість наблизитися до Руслана.

А ще необхідно було розібратися з Ахмедом. Принц опинився під загрозою чужих інтриг, і королева не дозволить зробити його цапом-відбувайлом за злочини інших.

Вона не могла допустити, щоб через маніпуляції Мурада емір Хуссейн отримав ще одного небезпечного союзника.

— Тітко Олено, — раптом почула вона.

Аня простягнула їй пляшку води.

— Ви так задумалися, що навіть не помітили, як я вже все розклала. Випийте трохи.

Олена прийняла воду й усміхнулася.

— Дякую, моя хороша.

— Ви знову думаєте про дядька Ібрагіма?

— І про нього. І про Руслана. І про Ахмеда.

— У вас завжди стільки справ?

— Коли в тебе велика родина, спокій буває рідкісним гостем.

Аня засміялася.

— Тоді добре, що я їду з вами. Хоч хтось нагадуватиме вам пити воду й відпочивати.

— Ти вирішила стати моєю особистою радницею?

— А чому б і ні? У мене український характер!

Олена розсміялася вперше за цей важкий день.

— Це я вже помітила.

Та веселий момент тривав недовго.

Телефон королеви задзвонив. На екрані висвітилося ім'я воєначальника Максимуса.

Олена відразу відповіла.

— Максимусе, слухаю.

— Ваша Величносте, маємо небезпечні новини. До шейха Шаха наблизилися озброєні представники Аль-Наїм. Вони поводяться агресивно, висувають вимоги й погрожують порушити мирну домовленість. Ситуація може перерости у збройне зіткнення.

Олена випросталася.

— А де зараз Руслан?

— Він перебуває під захистом Аль-Бані Адмана. Його стан ще не дозволяє повноцінно брати участь у бойових діях, але якщо він з'явиться перед Аль-Наїм, його авторитет може допомогти зупинити конфлікт.

— Ні, — відрізала королева.

Максимус замовк.

— Ваша Величносте?

— Я сказала — ні. Руслан поранений. Він не піде на переговори під загрозою зброї й не стане розплачуватися здоров'ям за чужу безвідповідальність. Навіть якщо він майбутній емір, це не означає, що кожен конфлікт повинен вирішуватися його кров'ю.

— Але якщо Аль-Наїм почнуть наступ…

— Тоді ви діятимете відповідно до наказів шейха Шаха, захищатимете мирних людей і не провокуватимете зіткнення. Я зв'яжуся з Ібрагімом і владнаю питання на найвищому рівні. А Руслана не чіпати. Це зрозуміло?

— Так, Ваша Величносте.

— І ще, Максимусе. З'ясуйте, хто підштовхнув Аль-Наїм до цієї агресії. Я не вірю, що це випадковість. Якщо за цим стоїть Мурад або його союзники, я хочу знати про це негайно.

— Буде виконано.

Олена завершила дзвінок і відразу відкрила карту регіону на планшеті.

Аня помітила, як змінився вираз її обличчя.

— Ми ж летимо до Катару, так?

— Так. І тепер ми не чекатимемо пересадки довше, ніж необхідно. Я організую найшвидший доступний маршрут.

— Через Аль-Наїм?

— Ні, люба. Ми не полетимо просто в середину конфлікту. Спершу зв'яжемося з Ібрагімом, дізнаємося, що відбувається на місці, і скоординуємося з людьми, які відповідають за нашу безпеку. Але я повинна бути поруч із родиною.

— А Руслан?

— Він залишиться під захистом шейха Шаха. Я не дозволю йому ризикувати собою, поки він не одужав.

Аня подивилася на тітку із захопленням.

— Ви навіть не вагаєтеся.

— Я можу вагатися, коли обираю сукню, — відповіла Олена. — Але коли йдеться про життя моїх дітей, племінників і чоловіка, часу на сумніви немає.

— Тоді Мураду точно не пощастило.

— Він сам обрав собі ворога.

Олена підвелася, підійшла до бортпровідника й попросила повідомити екіпаж про необхідність узгодити подальший маршрут із наземною службою. Потім надіслала Ібрагіму коротке повідомлення: вона вже в дорозі, знає про загрозу Аль-Наїм і не дозволить втягнути Руслана в небезпечні переговори.

За вікном повільно розгортався Стамбул — місто між двома світами, де вони мали зробити пересадку. Але для Олени це була лише коротка зупинка перед поверненням додому.

Аня знову сіла поруч із нею.

— Знаєте, тітко, з вами точно не буде нудно.

— Сподіваюся, ти не пошкодуєш про ці слова.

— Навіть якщо доведеться тікати від ворогів, летіти посеред ночі й сваритися з емірами?

— Особливо тоді, — усміхнулася Олена. — Але запам'ятай: ми не шукаємо небезпеки. Ми робимо все, щоб захистити тих, кого любимо.

Аня кивнула.

Вона ще не знала, що чекає на них у Катарі. Не знала, чи вдасться зупинити Мурада, чи залишиться мир між племенами, чи зможе Руслан спокійно одужати, а Ахмед — очистити своє ім'я.

Проте тепер вона була не сама.

Поруч сиділа жінка, яка колись не побоялася кинути виклик чужим правилам, яка пройшла шлях від української дівчини до королеви й ніколи не забувала, звідки прийшла.

Олена дивилася вперед, уже подумки складаючи план дій.

Вона повернеться до Ібрагіма. Знайде спосіб захистити Руслана. Не дозволить Мураду використати Хуссейна для нової війни й доб'ється того, щоб Ахмеда не зробили винним у чужих злочинах.

А ще вона привезе Аню до родини, де дівчина зможе поступово зцілити свої рани.

Королева не збиралася відступати.

Бо за її спиною стояла не лише влада.

Там була її родина.

І заради неї Олена була готова знову пройти крізь вогонь.