Раді Вас бачити!

Глава 23. Нічна тривога

Катар, Доха

Грейс ДеРосси ніколи не думала, що одного дня буде вдячна людині, яку колись боявся весь її батьківський світ.

Її батько, впливовий італійський мафіозі, після кривавої перестрілки мав бути страчений за законами Катару. Але милосердний емір Ібрагім несподівано дарував йому життя й дозволив залишити країну та повернутися до Сицилії.

Це сталося лише завдяки одній людині — принцесі Вікторії.

Саме вона впала на коліна перед батьком і попросила:

— Тату, будь ласка, помилуй його. Грейс не повинна втратити батька через помилки дорослих.

Емір довго мовчав, а потім погодився. Та Вікторія попросила ще дещо:

— Дозволь мені взяти Грейс під своє крило. Вона моя подруга ще зі школи.

Так Грейс залишилася в палаці.

Не всі принцеси раділи цьому. Особливо Еліс — молодша сестра Вікторії. Її дратував запальний характер італійки, її любов до яскравого одягу, гучного сміху та звичка говорити все прямо.

— Вона поводиться так, ніби весь світ належить їй, — не раз бурчала Еліс.

Грейс відповідала не менш гостро, і між дівчатами постійно спалахували сварки.

Але одного вечора все змінилося.

Батько Грейс вирішив видати її заміж за сина одного зі своїх союзників, щоб урятувати залишки впливу родини. Дівчина благала не робити цього, та її не слухали.

Саме тоді ворог її батька організував напад.

Постріли пролунали просто під час зустрічі. Почалася справжня перестрілка.

Вікторія миттєво зібрала охорону й покликала Джафара, одного з найвідданіших воїнів палацу. Навіть Еліс, забувши про старі образи, кинулася разом із сестрою рятувати Грейс.

Коли вони знайшли її, дівчина стояла біля стіни у розірваній сукні, забризканій кров’ю.

Вікторія тихо прошепотіла:

— Ходімо з нами.

А Еліс, стискаючи її долоню, додала:

— Ми тебе захистимо. Не бійся.

Тієї ночі між ними народилася справжня дружба.

Згодом Вікторія допомогла Грейс виїхати до Непалу, де принцеса фінансувала школу для дітей шерпів із бідних родин. Там італійка вперше відчула, що може почати життя без страху й без чужих наказів.

Вона безмежно вдячна була обом принцесам за шанс самій обирати власну долю.

Минув час.

Одного дня Вікторія познайомила подругу з воїном на ім’я Джахар із племені аль-Мура.

Він провів десять років у в’язниці через стару міжплемінну війну. Його сестра, шейха Сахра, відома як «Батіг кари пустелі», прославилася не жорстокістю, а справедливістю, що була сильнішою за будь-який біль.

Саме Вікторія змогла укласти мир між родом еміра та Сахрою, і Джахар отримав свободу.

Тепер їм із Грейс належало пізнати одне одного.

Коли Джахар уперше привіз її до племені аль-Мура, Грейс почувалася чужою.

Навколо були шатра, стародавні звичаї, жінки у скромному вбранні та суворі погляди старійшин.

— Я знаю, тобі тут незвично, — сказав Джахар, ведучи її поміж шатрами. — Але я хочу, щоб ти побачила мій світ.

І хоч їй було трохи моторошно, вона відчула, що для нього це важливо.

Біля великого намету їх зустріла Сахра — висока жінка з проникливими темними очима.

Вона усміхнулася Грейс і промовила арабською мовою племені аль-Мура:

— Ас-саляму алейкі, я Грейс — мир тобі, Грейс.

Італійка мимоволі розгубилася, розглядаючи шейху з голови до ніг.

Вікторія багато розповідала про неї: як Сахра піклувалася про народ, поки її батько та брат були у в’язниці, як не дозволила племені розпастися й як після миру змогла повернути людям надію.

Тепер Грейс бачила перед собою не грізну легенду пустелі, а сильну й мудру жінку.

Вона відчула справжню повагу.

Пізніше Джахар познайомив її зі старійшиною Мазхаром і дідом Алі.

Грейс, як її вчили в італійській родині поважати старших, схилилася перед ними й поцілувала їм руки.

Старі були вражені.

— Яка красива наречена, — усміхнувся дід Алі.

І їм було байдуже, що вона італійка.

Раніше чоловіки аль-Мура одружувалися лише з жінками свого племені або з роду аль-Шаф. Але Джахар після десятирічного ув’язнення потребував не політичного шлюбу, а жінки, яка допоможе йому стерти біль минулого.

Увечері влаштували свято біля великого вогнища.

Лунали барабани, чоловіки виконували бойовий танець, жінки співали стародавніх пісень.

На подив самої Грейс, їй сподобалося.

Люди виявилися надзвичайно гостинними. Її пригощали кавою з кардамоном, солодкими фініками й сміялися разом із нею, навіть коли вона плутала арабські слова.

Сахра, спостерігаючи за братом, тихо прошепотіла йому:

— Тільки не зіпсуй усе, Джахаре. Принцеса Вікторія знайшла для тебе жінку, яка може повернути тобі життя.

Джахар лише усміхнувся, дивлячись на Грейс, що незграбно намагалася повторювати рухи танцюристок.

Минали місяці.

Джахар захотів, щоб Грейс переїхала до його будинку — того самого, який колись викупив для нього дід Алі.

І тут почалися труднощі.

Грейс сумувала за своєю Сицилією.

Їй не вистачало коротких спідниць, тонких поясів, вечірок біля моря та свободи вдягатися так, як вона звикла.

— Чому я не можу бути собою? — одного разу вигукнула вона.

Сварки ставали дедалі частішими.

У нападі злості вона кидала подушки, розбивала вази й плакала від безсилля.

Джахар терпляче мовчав.

Коли чергова суперечка закінчилася сльозами, він просто підійшов до неї, міцно обійняв і поцілував у волосся.

— Не думай, що я забороню тобі все, — тихо сказав він. — Ти не житимеш у золотій клітці.

— Але твої закони…

— Закони можна поважати, не втрачаючи себе. Я хочу, щоб ти була щаслива, а не зламана.

Його спокій розтопив її гнів.

Він підхопив її на руки, наче справжню принцесу, і поніс до кімнати.

Грейс засміялася крізь сльози.

— Ти неможливий…

— Зате твій.

Поступово вона погодилася: трохи скромніший одяг — невелика ціна за чоловіка, який готовий заради неї на все.

Він нахилився ближче, і між ними знову спалахнула та сама невидима іскра, яку вони обидва давно намагалися не помічати. Грейс відчула, як його сильні руки ніжно притягують її до себе, а серце починає битися швидше.

Їхній поцілунок був уже не просто примиренням. У ньому були туга, пристрасть і бажання бути поруч попри всі відмінності між їхніми світами — гарячою Сицилією та суворою пустелею аль-Мура.

Джахар притулився чолом до її чола й хрипко прошепотів арабською:

— Моя Грейс… хабібі.

Грейс знала, що «хабібі» означає «моя кохана».

Вона усміхнулася крізь сльози й торкнулася його щоки.

— Тоді не відпускай мене, Джахаре.

Він підняв її на руки так легко, ніби вона нічого не важила, і міцно притиснув до себе.

— Ніколи, моя Грейс хабібі, — прошепотів він, цілуючи її у скроню.

У цю мить Грейс зрозуміла: між ними вже давно народилося щось значно сильніше за просту симпатію. Це був зв’язок, у якому поєдналися пристрасть двох вогняних сердець і дивне, але справжнє відчуття дому, яке вони знайш

ли одне в одному.

Одного дня Грейс у новій ніжній сукні прийшла до покоїв Вікторії.

Кімната була наповнена ароматом жасминового чаю, а біля дивана ліниво лежав лев Херой, улюбленець принцеси.

— Він досі мене лякає, — зізналася Грейс, обережно обходячи лева.

Вікторія засміялася:

— Херой добрий. Якщо ти подобаєшся мені, то подобаєшся і йому.

Подруги сіли біля вікна.

Грейс із захопленням почала розповідати про Джахара: як він уважно слухає її, як приносить квіти пустелі, як терпить її вибуховий характер.

Вікторія слухала й щиро раділа.

— Я так щаслива за тебе, — усміхнулася вона.

Грейс раптом запитала:

— А коли ваше з Дем’яном весілля?

Усмішка принцеси одразу згасла.

Вона повільно поставила чашку на стіл.

— Поки я не знайду Емму… весілля не буде.

У її голосі звучав смуток.

Грейс ніжно стиснула руку подруги.

— Ти стільки для мене зробила. Витягла мене з темряви, подарувала нове життя, познайомила з чоловіком, якого я кохаю. Якщо треба — я поїду з тобою шукати Емму.

Вікторія зворушено подивилася на неї.

— Дякую. Ти справжня подруга.

У цей момент до покоїв увійшла служниця Анетта й низько вклонилася.

— Ваша Високосте, емір Ібрагім наказав зібрати всю родину у великій залі.

Вікторія й Грейс переглянулися.

У палаці рідко скликали всіх без важливої причини.

Принцеса повільно підвелася, поправила сукню й погладила Хероя по гриві.

— Як думаєш, що сталося? — тихо спитала Грейс.

Вікторія похитала головою:

— Не знаю. Але в батька був дуже серйозний погляд ще зранку.

Подруги разом рушили довгими коридорами палацу.

Попереду на них чекала велика зала, де вже збиралися принци, принцеси та найближчі радники еміра.

І ніхто з них ще не здогадувався, що слова Ібрагіма цього вечора можуть змінити долю всієї королівської родини.

Грейс і Вікторія разом увійшли до розкішної великої зали палацу аль-Шаф. Під високими склепіннями сяяли кришталеві люстри, мармурова підлога відбивала золотаве світло, а вздовж стін стояли представники королівської родини та найближчі радники еміра.

Уся родина аль-Шаф уже зібралася.

Щойно Вікторія переступила поріг, на неї одразу подивилася юна принцеса Аврелія — її племінниця. Дівчина стояла поруч із братами й сестрами, але, побачивши тітку, одразу пожвавилася.

Вікторія усміхнулася й поманила її ближче.

— Ну що, Авреліє, — тихо запитала вона, нахилившись до дівчини, — що каже твій дід?

Аврелія ледь зітхнула й поправила темне волосся.

— Мій батько каже, що поки нічого не знає, — пошепки відповіла вона. — Усі тільки здогадуються, чому нас так терміново зібрали.

Вікторія легенько торкнулася її плеча, заспокоюючи.

У центрі зали стояв емір Ібрагім. На ньому був бездоганний темний арабський костюм і білий арафат, що надавав йому особливої величності. Поруч стояли його сини, шейхи та дружина — королева Олена. Лише принца Азіза не було серед присутніх, і це вже насторожувало багатьох.

Розмови стихли, коли Ібрагім підняв руку.

Його голос лунав твердо й владно:

— Сьогодні я маю важливу новину для всієї родини. Принцеса Аміра повернула пам’ять.

Залою прокотився шепіт.

— Вона згадала все, що сталося того дня… — емір зробив паузу, — окрім дівчини на ім’я Анастасія.

Це повідомлення приголомшило всіх.

Королева Олена прикрила губи долонею, Лейла схвильовано перезирнулася з Хадідже, а молодші принцеси почали тихо перешіптуватися між собою.

Та Ібрагім на цьому не зупинився. Його погляд став суворішим, коли він повернувся до своєї другої дружини.

— Марьям, — холодно промовив він, — як ти посміла впустити свого сина Азіза до палацу після всього, що він накоїв?

Марьям зблідла.

— Володарю, він мій син…

— Він поставив під загрозу безпеку родини! — грізно перебив емір. — І ти це знала.

Напруга в залі стала майже відчутною.

Саме в цю мить у Вікторії задзвонив телефон.

Невідомий номер.

Вона здивовано подивилася на екран і відійшла трохи вбік. Поруч Грейс і Еліс уже мирно перешіптувалися про Джахара, сміючись із його ревнощів до італійських шанувальників Грейс.

Вікторія натиснула кнопку відповіді.

— Алло?

Кілька секунд було чути лише тихе дихання, а потім пролунав знайомий ніжний голос:

— Віко…сестра моя

У Вікторії перехопило подих.

— Еммо?..

Вона різко підвелася, і всі навколо одразу звернули на неї увагу.

Саме в цей момент до зали увійшов Дем’ян разом із колишнім еміром Анваром. Анвар привів його на сімейний прийом, і вони обоє завмерли, побачивши схвильовану Вікторію.

— Еммо, моя сестричко, де ти? — тремтячим голосом запитала Вікторія.

На тому кінці почувся тихий сміх крізь сльози.

— Я жива, Віко. І я повинна тобі все розповісти.

У залі запанувала абсолютна тиша.

— Я… я стала дружиною Джастіна, — зізналася Емма. — Ми живемо на Криті.

У королеви Лейли сльози миттєво покотилися щоками. Вона схопилася за руку Олени, не в змозі стримати емоцій.

— Вона жива… моя донечка жива…

Навіть суворий Ібрагім помітно полегшено видихнув.

Та найбільше змінився Дем’ян.

Слова «Крит» і «Джастін» ніби розірвали щось усередині нього.

Перед очима раптом спалахнули уривки минулого: біла сільська лікарня на острові, вузькі вулички, запах моря, недобудовані плани, обручка, яку він колись хотів подарувати… і день, коли все його життя зруйнувалося.

Він мимоволі стиснув кулак.

Вікторія помітила, як змінився його погляд.

Тим часом Емма продовжувала:

— Я знаю, що завдала вам болю. Але тепер хочу, щоб ви приїхали до мене. Я все поясню.

— Ми приїдемо, — не вагаючись відповіла Вікторія.

Уся родина аль-Шаф вибухнула радісними вигуками. Принци обіймали матір, шейхи усміхалися, навіть сувора Хадідже не приховувала полегшення.

Анвар рішуче підняв руку:

— Усі готуються до подорожі. Ми летимо на Крит.

Слуги миттєво почали виконувати наказ.

Грейс підійшла до Вікторії, яка вже трохи заспокоїлася після сліз радості.

— Я ж казала, усе буде добре, — лагідно промовила вона, стискаючи її долоню. — Я поїду з тобою. І Джахар теж буде поруч.

Вікторія вдячно усміхнулася, але її погляд одразу знайшов Дем’яна.

Він стояв трохи осторонь, ніби намагався приховати свої емоції.

Його рука несвідомо лягла на груди — саме туди, де під сорочкою ховався старий шрам, залишений минулим.

Вікторія повільно підійшла до нього.

— Коханий, — тихо сказала вона, — може, тобі краще залишитися тут?

Дем’ян підвів на неї очі.

У них було стільки болю, що серце Вікторії стислося.

— Ні, — твердо відповів він. — Я твій. І я не залишу тебе саму.

— Але Крит… твоє минуле…

Він сумно всміхнувся.

— Так, це місце може нагадати мені про те, що я втратив. Але тепер у мене є ти. Я впораюся.

Вікторія торкнулася його руки.

— Я боюся за тебе, Дем’яне.

Він ніжно притиснув її долоню до своїх губ.

— Не бійся. Найстрашніше я вже пережив. Тепер я хочу йти вперед разом із тобою.

Вона дивилася на нього й розуміла: він говорить це щиро. Але в глибині душі страх нікуди не зникав.

Вона знала, що деякі рани не гояться повністю, навіть якщо їх прикрити любов’ю.

За вікнами палацу вже опускався вечір. Родина аль-Шаф готувалася до несподіваної подорожі на Крит, де на них чекала Емма — сестра, яку вони вважали майже втраченою.

А Вікторія стояла поруч із Дем’яном, тримаючи його за руку, і молилася лише про одне: щоб дорога до Емми не відкрила знову ті двері минулого, які її коханий так довго намагався зачинити.

Палац аль-Шаф цієї ночі не спав.

У коридорах поспішали слуги, готуючи валізи для несподіваної подорожі на Крит. У покоях принцеси Лейли чулося схвильоване обговорення зустрічі з Еммою, шейхи радилися щодо охорони, а емір Ібрагім особисто перевіряв приготування до ранкового вильоту.

Лише в покоях Вікторії панувала тиша.

За високими вікнами шумів нічний вітер, місяць заливав кімнату срібним світлом, а лев Херой спокійно спав біля дверей.

Вікторія лежала поруч із Дем’яном, поклавши голову йому на плече. Здавалося, він заснув міцно, але невдовзі його дихання стало важчим.

Спочатку він лише неспокійно ворухнувся.

Потім його пальці різко стиснули простирадло.

І раптом він тихо простогнав.

Перед ним знову постало минуле.

Йому снився Крит.

Біло-блакитні будинки, сонце над морем і запах солі, який колись здавався запахом щастя.

Там його чекала Еміне.

Вона стояла у світлій сукні біля старої церкви й усміхалася так, як колись усміхалася лише йому.

— Я повернуся, — говорив молодий Дем’ян, тримаючи її руки. — Тільки допоможу братові й одразу приїду.

Еміне кивала, а в її очах світилася любов.

Але сон раптом змінився.

Небо потемніло.

Дем’ян почув чужі голоси, крики й уривки розмов.

— Вона виходить заміж…

— За Хасана…

— Її батько Мустафа вже все вирішив…

У грудях спалахнула така лють, що він майже задихнувся.

Уві сні він бачив, як увірвався до будинку Мустафи, схопив старого за одяг і мало не вбив його від розпачу.

— Ти обіцяв, що вона чекатиме мене!

Дем'ян лише відштовхував батька Еміне, а люди Хасана вже переслідували Дем’яна вузькими гірськими стежками.

Почалася погоня.

Він біг крізь темний ліс, чув за спиною постріли й важкі кроки.

Раптово різкий біль пронизав груди.

Куля.

Дем’ян упав на землю.

Холодна трава, запах крові й темрява, що повільно накривала його.

Він лежав у лісі зовсім сам, думаючи, що це кінець.

І лише голос друга Логана прорізав морок:

— Тримайся! Не смій помирати, брате!

Але біль ставав нестерпним.

Уві сні Дем’ян закричав.

— Ні!..

Він різко сів на ліжку, важко дихаючи.

Його сорочка прилипла до тіла від поту, руки тремтіли, а серце шалено калатало.

Вікторія миттєво прокинулася.

Вона чула його крик.

Чула той біль, який він так довго намагався приховувати.

Принцеса швидко підвелася й обійняла його, притискаючи до себе. На ній був лише ніжний шовковий пеньюар кольору слонової кістки, волосся розсипалося по плечах, а в очах світилися тривога й любов.

— Все добре, моя любов, — тихо прошепотіла вона, гладячи його по волоссю. — Ти зі мною… Я поруч… Подивися на мене.

Дем’ян повільно підвів очі.

Перед ним була не тінь минулого.

Не Еміне.

Перед ним була Вікторія — жива, тепла, справжня.

Вона ніжно торкнулася його щоки, стираючи краплини поту.

— Це лише сон, коханий.

Він дивився на її ніжне обличчя й відчував, як страх поступово відступає.

Його пальці ковзнули по її щоці.

Такій м’якій.

Такій рідній.

І раптом Дем’ян подумав: якби не вона, він би назавжди залишився у своєму минулому.

Саме Вікторія витягла його з темряви.

Вона не злякалася його шрамів — ні тих, що були на тілі, ні тих, що залишилися в душі.

Він пам’ятав, як одного разу вона була готова відмовитися від свого титулу заради нього.

Велика принцеса Катару, спадкоємиця могутньої династії, була готова залишити палац, аби просто бути поруч із чоловіком, якого кохала.

І в цю мить Дем’ян остаточно зрозумів: заради неї він готовий на все.

Він притягнув Вікторію ближче.

Їхні погляди зустрілися.

Без слів.

Без пояснень.

Лише любов і біль, які вони ділили навпіл.

Вікторія першою торкнулася його губ.

Поцілунок був ніжним лише першу мить.

Потім у ньому спалахнула вся пристрасть, яку вони так довго стримували: страх втрати, вдячність за порятунок і шалене бажання бути разом попри все.

Дем’ян обіймав її так, ніби боявся, що вона зникне, якщо він відпустить її хоча б на секунду.

Коли вони трохи відсторонилися, Вікторія поклала долоню на його груди — саме туди, де під шкірою ховався старий шрам.

— Коли ми зіграємо наше весілля, — тихо сказала вона, — ми поїдемо до Санторіні.

Дем’ян здивовано подивився на неї.

— Ти впевнена?

Вона кивнула.

— Це місце завдає тобі болю.

— Саме тому я боюся вести тебе туди, — зізнався він. — Твої рідні не будуть проти? Ти ж велика принцеса Катару. У тебе інше життя, інший світ…

Вікторія м’яко усміхнулася й провела пальцями по його волоссю.

— Вони зрозуміють.

— А якщо ні?

Вона нахилилася ближче, торкнувшись чолом його чола.

— Мені головне — ти.

Ці слова прозвучали так просто й щиро, що в Дем’яна перехопило подих.

Він обійняв її ще міцніше.

За вікном шумів нічний вітер, у палаці тривали приготування до подорожі, попереду на них чекала зустріч з Еммою та нові випробування.

Але цієї миті для них існували лише двоє.

Чоловік, який майже загубив себе у спогадах про минуле.

І принцеса, яка стала його теперішнім і майбутнім.

Вікторія поклала голову йому на груди, де його шрам, слухаючи рівне биття серця, що нарешті заспокоїлося.

— Спи, коханий, — прошепотіла вона. — Я нікуди не піду.

Дем’ян заплющив очі, тримаючи її в обіймах.

І вперше за довгий час ніч більше не здавалася йому ворогом.

Тієї ночі принцеса Жасмин не могла заснути.

Тиша королівського палацу була незвично важкою. За високими вікнами мерехтіли вогні Дохи, а над затокою повільно плив срібний місяць. У дитячій кімнаті, прикрашеній золотими арабськими орнаментами, панував спокій, який так різко контрастував із бурею в душі молодої матері.

Маленька Нурія спала у своїй колисці, тихенько ворушачи губами навколо соски. Її пухкі щічки були рожевими, а крихітні пальчики стискали край ковдри. Для неї світ був простим і безпечним — мамині руки, тепле молоко, ніжний голос, що колись співав колискові.

Жасмин сиділа поруч на колінах і не могла відвести погляду від доньки.

— Моя маленька зіронько… — прошепотіла вона, обережно проводячи рукою по темному шовковистому волоссю дитини.

Серце стискалося від болю.

Вона досі не могла змиритися зі смертю Орхана. Його сміх, сильні руки, лагідний погляд — усе це стояло перед очима так ясно, ніби він щойно вийшов із кімнати й ось-ось повернеться. Він так мріяв побачити свою донечку, взяти її на руки, назвати «моєю принцесою». Але доля виявилася безжальною — Орхан загинув, так і не побачивши новонароджену Нурію.

Найстрашніше було інше.

Люди принца Шаміля, що діяли за наказом Адміна, намагалися відібрати у неї найдорожче — її дитину.

Жасмин здригнулася від спогаду про ту ніч, коли вона вперше зрозуміла: Нурія стала не лише її донькою, а й мішенню для ворогів.

Вона опустила голову на край колиски.

— Якби ти не зустрів мене, Орхане… — тихо промовила вона крізь сльози. — Якби я не зруйнувала твоє життя… ти був би живий…

Її плечі затремтіли.

Вона згадала батька — великого еміра Ібрагіма, суворого, але справедливого. Згадала матір, братів і сестер, особливо Вікторію, яка нещодавно обіймала її й повторювала:

«Ти не сама. Ми завжди будемо поруч. Що б не сталося — це наша спільна боротьба.»

Та Жасмин не могла повірити цим словам.

У її серці оселилося переконання, що саме вона приносить родині лише біду.

Через неї загинув Орхан.

Через неї вороги погрожують палацу.

Через неї близькі живуть у постійному страху.

Вона підвелася і підійшла до дзеркала. У відображенні стояла не колишня весела принцеса, яку колись називали «сонцем палацу». Перед нею була втомлена жінка з блідими щоками й почервонілими від сліз очима.

— Я вже не та, що раніше… — прошепотіла вона. — Я більше не можу бути принцесою.

Її погляд упав на невеликий дерев'яний хрестик, який колись подарувала одна черниця під час благодійного візиту до монастиря в горах.

І раптом у голові народилася думка, яка останніми днями поверталася знову і знову.

Втекти.

Не від відповідальності.

Від себе самої.

Від титулу, від розкоші, від болю, який переслідував її щодня.

— Я поїду до монастиря… — сказала вона вголос. — Прийму постриг і забуду, хто я.

Слова прозвучали страшно, але водночас принесли дивне полегшення.

Нурія ворухнулася уві сні, ніби відчула тривогу матері.

Жасмин одразу нахилилася до неї.

— Тсс… спи, моя маленька.

Вона взяла доньку на руки й міцно притиснула до грудей. Тепло дитячого тіла мало б зупинити її, але замість цього лише посилило біль.

— Про тебе подбають, — шепотіла вона, цілуючи маленьке чоло. — Вікторія любитиме тебе. Мама любитиме тебе. У тебе буде родина… справжня родина, яка зможе тебе захистити краще, ніж я.

Сльози падали на дитячу ковдру.

Нурія тихенько зітхнула й знову заснула.

Жасмин обережно поклала її назад у колиску, а сама підійшла до гардеробної.

Вона дістала невелику дорожню сумку й почала складати найнеобхідніше: просту темну сукню, хустку, кілька особистих речей, старий молитовник і фотографію, на якій Орхан усміхався їй під час їхньої першої подорожі.

На мить вона затримала фото в руках.

— Пробач мені… — прошепотіла вона.

Годинник пробив третю ночі.

Палац спав.

Жасмін ще раз озирнулася на кімнату доньки. Місячне світло падало на колиску, і Нурія здавалася маленьким ангелом.

Вона підійшла востаннє.

Схилилася.

Поцілувала доньку в чоло.

— Прощавай, моя дитино, — ледве чутно сказала вона. — Нехай Аллах береже тебе краще, ніж змогла я.

Ці слова розірвали їй серце.

Вона швидко вийшла з кімнати, боячись, що якщо затримається ще хоч на хвилину, то вже не матиме сили піти.

Коридори палацу були порожніми. Лише далекі кроки нічної варти іноді порушували тишу. Жасмин знала потаємні проходи, якими в дитинстві разом із Вікторією тікала від гувернанток.

Біля службового виходу двоє охоронців дрімали у кріслах.

Жасмін затамувала подих.

Повільно, майже безшумно, вона пройшла повз них і вислизнула у прохолодну ніч.

За воротами палацу вона дістала старий телефон без родинних номерів і викликала таксі.

Коли автомобіль під'їхав, водій навіть не впізнав у скромно одягненій жінці доньку великого еміра.

Перш ніж сісти, Жасмін обернулася.

Перед нею сяяв величний мармуровий палац. Куполи відбивали місячне світло, фонтани тихо шуміли, а над головною вежею майорів прапор Катару — символ її роду, її крові, її минулого.

Очі наповнилися слізьми.

— Пробачте мене, мої рідні… — прошепотіла вона. — Не шукайте мене.

Вона сіла в машину.

Автомобіль рушив вузькою дорогою, залишаючи позаду ворота палацу.

Через кілька кварталів Жасмін попросила зупинитися біля маленького магазину. Там вона переодяглася в простий темний одяг, сховала волосся під звичайною сірою хусткою й зняла всі коштовності — сережки, браслети, навіть обручку, яку досі носила після Орхана.

Тепер вона більше не виглядала як принцеса Катару.

Вона була просто втомленою молодою жінкою, яка тікає від свого минулого.

Дорога тривала кілька годин.

Міські вогні залишилися далеко позаду. Навколо простяглися темні пагорби й мовчазна пустеля. Над світанковим горизонтом починало світлішати небо.

Коли перші промені сонця торкнулися землі, таксі піднялося серпантином до стародавнього гірського монастиря.

Високі кам'яні стіни, невеликі вікна, дзвінка ранкова тиша — усе тут було зовсім іншим, ніж у розкішному палаці.

Водій зупинився біля важких дерев'яних воріт.

— Ми приїхали, пані.

Жасмин мовчки розрахувалася й вийшла.

Вітер торкнувся її обличчя.

Вона підняла очі на монастир, де її чекало зовсім інше життя — життя без титулу, без багатства, без права називатися принцесою.

На мить їй здалося, що десь далеко вона чує дитячий плач Нурії.

Її серце болісно стиснулося.

Але воротар уже відчиняв двері.

Жасмін зробила крок уперед.

І з цим кроком принцеса Катару ніби залишилася десь далеко позаду — разом із мармуровими залами, золотими коронами й усім життям, яке вона вирішила втратити заради порятунку тих, кого любила найбільше.

Тієї ночі палац аль-Шафів не знав спокою.

За високими мармуровими стінами панувала тиша, але в покоях шейх-принца Тимофія ця тиша раптом розірвалася переляканим криком.

— Ні!.. Ні, будь ласка!..

Арлетта різко підвелася на ліжку, важко дихаючи. Її довге світле волосся розсипалося по подушці, а обличчя було блідим від жаху. Великий живіт напружився, і вона інстинктивно обхопила його руками.

Тимофій миттєво прокинувся.

— Арлетто!

Він схопився з ліжка й одразу притягнув дружину до себе. У його голосі звучала справжня тривога.

— Дорога, що сталося? Ти тремтиш…

Він ніжно поцілував її у скроню, потім у щоку, намагаючись заспокоїти.

Арлетта притиснулася до нього, ледве стримуючи сльози.

— Дорогий… я… я бачила страшний сон… — прошепотіла вона. — Мені наснилося, що я не вижила...скажи не помру я?

Тимофій завмер лише на мить, а потім міцніше обійняв її.

— Не говори так, — твердо сказав він, дивлячись їй у вічі. — Навіть думати про це не смій.

Він обережно взяв її обличчя в долоні й почав вкривати поцілунками її заплакані щоки.

— Я поруч. Чуєш? Я не дозволю, щоб із тобою щось сталося. Я врятую тебе, кохана. Захищатиму тебе і наших малюків.

Його рука лагідно ковзнула на її великий живіт. Діти ніби відчули батьковий дотик — під його долонею відчувся легкий поштовх.

Тимофій усміхнувся крізь хвилювання.

— Ось бачиш? Наші маленькі воїни теж не хочуть, щоб їхня мама плакала.

Арлетта знову схлипнула, але тепер у її очах уже не було того панічного страху.

— Я боюся… — тихо зізналася вона. — Останнім часом навколо стільки небезпеки. Замахи, змови… А раптом доля забере мене саме тоді, коли наші діти з'являться на світ?

Тимофій притулився чолом до її чола.

— Послухай мене уважно. Ти — найсильніша жінка, яку я знаю. Аллах не привів нас до цього щастя для того, щоб його відібрати. Ми разом зустрінемо народження наших дітей. Я триматиму тебе за руку кожної хвилини.

Він ніжно погладжував її живіт, розмовляючи з малюками:

— А ви, маленькі пустуни, бережіть маму. Скоро я побачу вас і стану найщасливішим батьком у світі.

Арлетта мимоволі усміхнулася.

Вона поклала голову йому на плече й слухала рівне биття його серця. Це биття завжди діяло на неї заспокійливо, ніби обіцяло, що поки він поруч — нічого поганого не станеться.

— Дякую тобі… — прошепотіла вона.

Тимофій підняв її підборіддя й ніжно поцілував.

Спочатку поцілунок був лагідним, майже заспокійливим, але поступово в ньому з'явилася вся сила їхнього кохання — кохання, яке пройшло через випробування, небезпеки й страх втратити одне одного.

Арлетта відповіла йому з такою ж пристрастю.

Її руки ковзнули по його плечах, а Тимофій обережно притиснув дружину до себе, пам'ятаючи про дітей.

Коли поцілунок урвався, Арлетта вже дихала спокійніше.

Вона влаштувалася на його грудях, ніжно цілуючи його в шию та щоку.

— Я кохаю тебе, мій принце.

— А я кохаю тебе більше за життя, — тихо відповів він, обіймаючи її.

Незабаром тривога відступила. Арлетта заснула під його захистом, слухаючи стукіт його серця, а Тимофій ще довго не заплющував очей, погладжуючи її волосся й живіт, ніби охороняючи одразу трьох найдорожчих людей у своєму житті.

Та цієї ночі неспокій не залишив палац.

Минув майже час.

В іншому крилі палацу, у покоях спадкоємного принца Руслана, панувала повна темрява. Руслан спав міцно — останні події виснажили його. Замах на його життя, політичні інтриги, боротьба за право залишатися спадкоємцем Катару — усе це не давало йому спокою навіть удень.

Раптом тишу розірвав різкий звук телефону.

Руслан здригнувся й сонно простягнув руку до тумбочки.

Екран світився незнайомим міжнародним номером.

— Алло… — хрипко промовив він.

У слухавці почувся схвильований жіночий голос:

— Руслан? Це Те Йон.

Принц одразу прокинувся.

Те Йон… кореянка, яку він колись урятував від суворого покарання. Завдяки його втручанню її помилували, і відтоді вони майже не спілкувалися.

— Те Йон? Що сталося?

Її голос тремтів.

— Нам потрібно зустрітися. Просто зараз. Це дуже важливо. Я не можу говорити телефоном.

Руслан миттєво насторожився.

— Це пов'язано із замахом на мене?

На тому кінці запала коротка мовчанка.

— Будь ласка… приїдь. Я все поясню особисто.

Зв'язок урвався.

Руслан повільно опустив телефон. Сон зник остаточно.

Якщо Те Йон ризикнула подзвонити посеред ночі, значить, справа справді серйозна.

Він швидко підвівся й почав одягатися. Замість звичних світлих шат вибрав темний арабський одяг, який допомагав залишатися менш помітним у нічному місті.

Потім натиснув кнопку прихованого виклику.

Через кілька хвилин у двері безшумно постукав Оскар — його вірний слуга і друг.

— Ваша Високосте?

— Збирайся. Ми виходимо таємно.

Оскар одразу зрозумів, що питання не терпить заперечень.

— Куди?

— Кафе й готель «Вдячний верблюд». Там на мене чекає одна людина.

Оскар насупився.

— Це небезпечно. Після замаху вам не можна залишати палац без посиленої охорони.

— Саме тому ми підемо непомітно, — відповів Руслан. — Якщо інформація важлива, я маю почути її першим.

Перш ніж вийти, Руслан раптом зупинився біля дверей сусідніх покоїв.

Там спала його кохана наречена Моанна.

Він тихо прочинив двері.

Місячне світло падало на її обличчя. Моанна спала спокійно, не знаючи, які небезпеки кружляють навколо людини, яку вона кохає.

Руслан підійшов ближче й обережно відкинув пасмо волосся з її чола.

Його погляд став м'яким.

— Пробач, що знову залишаю тебе вночі, — прошепотів він. — Але я мушу дізнатися правду.

Він нахилився й ніжно поцілував її в чоло.

— Я обіцяю, Моанно… Я захищатиму тебе ціною власного життя. Ніхто не забере в нас майбутнє.

На мить йому здалося, що вона ледь усміхнулася уві сні.

Руслан ще кілька секунд дивився на кохану, а потім безшумно вийшов.

У коридорі на нього вже чекав Оскар.

Двоє чоловіків швидко рушили потаємним переходом до службового виходу з палацу.

Нічне повітря було прохолодним. Над Дохою висів тонкий серп місяця, а вдалині мерехтіли вогні міста.

Руслан накинув капюшон і востаннє озирнувся на палац аль-Шафів.

У його серці росло дивне передчуття.

Ця ніч могла змінити все.

Вони сіли в непримітний чорний автомобіль, і машина безшумно рушила у бік нічного міста — назустріч зустрічі з Те Йон, яка, можливо, знала щось про тих, хто прагнув усунути спадкоємного принца Катару.

Обличчя принца Руслана було майже повністю приховане темною арабською куфією. Лише уважні карі очі залишалися відкритими, уважно стежачи за нічними вулицями Дохи. Поруч крокував Оскар — мовчазний, зосереджений, готовий у будь-яку мить прикрити спадкоємця власним тілом.

Під плащем Руслан відчував холодну рукоять кинджала. Після замаху він більше не довіряв нічому: ні випадковим перехожим, ні тиші, ні навіть темряві.

Небо раптом розітнув гуркіт грому.

За кілька секунд на місто хлинула сильна злива.

— Наче сама доля не хоче, щоб ми їхали, — тихо промовив Оскар, сідаючи за кермо непримітного чорного автомобіля.

Руслан мовчав. Його не полишало тривожне передчуття.

Дощ ставав дедалі сильнішим. Скло машини заливало водою, двірники ледве встигали очищати його. Вузькі вулички старого кварталу були майже порожні, а вивіски миготіли крізь водяну завісу.

Лише через пів години вони нарешті побачили потрібну вивіску:

«Вдячний верблюд»

Це був старий арабський готель із невеликим кафе на першому поверсі — місце, де збиралися купці, мандрівники та люди, які не любили зайвих запитань.

Оскар першим вийшов під дощ і швидко оглянув вхід.

— Чисто. Але мені це місце не подобається.

Руслан лише кивнув і натягнув куфію нижче на обличчя.

Щойно вони зайшли всередину, їх накрила хвиля шуму та ароматів.

У кафе було людно. За низькими дерев'яними столиками сиділи араби різного віку: одні курили кальяни, випускаючи густі хмари солодкого диму, інші голосно сміялися, обговорюючи щось за чашками кави та високими склянками з лимонадом.

У повітрі змішувалися запахи м'яти, граната, манго, фініків і якихось рідкісних східних фруктів.

На невеликій сцені музиканти грали гучну арабську мелодію — ритмічний бубен відбивав швидкий такт, а струнний інструмент додавав музиці тривожної східної пристрасті.

Оскар нахилився до Руслана.

— Ваша Високосте, будьте напоготові. Тут занадто багато підозрілих людей.

Руслан непомітно оглянув зал.

Кілька чоловіків у темних шатах сиділи окремо від інших. Вони не сміялися, не курили кальян і майже не розмовляли між собою. Один із них кілька разів кинув уважний погляд у бік Руслана.

Люди еміра Яссіна?

Ця думка миттєво насторожила його.

Вони з Оскаром пройшли до столика в дальньому кутку, звідки було добре видно і вхід, і більшу частину залу.

Офіціант одразу поставив перед ними дві високі склянки.

— Вітальний лимонад від закладу, шановні гості.

Руслан ледь торкнувся склянки. Його погляд залишався прикутим до тих чоловіків.

Один із них щось тихо сказав іншому, і той ледь помітно кивнув.

Оскар теж це помітив.

— Вони стежать за нами.

Руслан непомітно поклав руку на рукоять кинджала під плащем.

Музика раптом здалася ще гучнішою, а дим кальянів — густішим. Напруга наростала з кожною секундою.

Він уже був готовий вихопити зброю, коли двері кафе відчинилися.

До зали увійшла молода жінка в традиційному корейському ханбоку.

Ніжно-блакитна спідниця й срібляста вишивка різко виділяли її серед арабського натовпу. Довге темне волосся було акуратно зібране, а на обличчі читалося хвилювання.

Те Йон.

Руслан одразу впізнав її.

Оскар миттєво підвівся, уважно стежачи за кожним її рухом.

Але Те Йон, побачивши Руслана, полегшено видихнула й швидко підійшла до їхнього столика.

— Руслан… дякую, що прийшов.

Принц повільно опустив руку з кинджала.

Її поява трохи розвіяла напругу. Те Йон колись завдячувала йому свободою, і він знав: вона не стала б ризикувати без серйозної причини.

Оскар залишився стояти поруч, закриваючи їх від зайвих поглядів.

Те Йон сіла навпроти й тихо сказала:

— У нас дуже мало часу. Те, що я дізналася, може врятувати тобі життя.

Руслан відчув, як серце в грудях стислося.

За вікнами гримів дощ, у кафе лунала гучна східна музика, а десь серед натовпу все ще сиділи ті підозрілі чоловіки, не зводячи з них очей.

Ніч ставала дедалі небезпечнішою.

Принц Руслан уважно подивився на Те Йон.

Вона справді була дуже схвильованою. Її пальці тремтіли, коли вона поклала маленьку сумочку на стіл, а в темних очах читався страх. Здавалося, вона кілька разів намагалася почати розмову, але не знаходила потрібних слів.

Офіціант підійшов до столика.

— Щось бажаєте, пані?

— Лимонад із м'ятою… будь ласка, — тихо відповіла Те Йон.

Поки вони чекали замовлення, Руслан помітив, що ті підозрілі чоловіки, які кілька хвилин тому уважно стежили за ним, раптом підвелися й почали залишати кафе.

Він провів їх напруженим поглядом, доки двері за ними не зачинилися.

Оскар теж це помітив.

— Вони пішли надто раптово, — прошепотів він. — Мені це не подобається.

Руслан лише кивнув, але зараз його увага була прикута до давньої подруги.

Він трохи пом'якшав і тихіше сказав:

— Я радий тебе бачити, Те Йон. Як ти поживаєш? Як малюк? І Мін Со, твій чоловік?

На її обличчі нарешті з'явилася тепла усмішка.

— У нас усе добре. Вони зараз сплять. Мін Со досі не може повірити, що ми живемо спокійним життям після всього, що сталося.

Руслан ледь усміхнувся у відповідь. Колись він урятував її від несправедливого вироку, і тепер перед ним сиділа вже не налякана дівчина, а дружина й мати.

Та усмішка швидко згасла.

Те Йон опустила погляд на склянку з лимонадом, яку щойно приніс офіціант.

— Я прийшла не просто так, Руслане, — сказала вона тихо. — Мені потрібно дещо тобі повідомити.

Руслан одразу насторожився.

— Слухаю.

Вона глибоко вдихнула.

— Я знаю, що в тебе є кохана. І знаю, що одного дня ти станеш еміром Катару.

Руслан мовчав, уважно дивлячись на неї.

— Коли я ще працювала адвокатом, — продовжила Те Йон, — один помічник міністра кілька разів натякав мені на дуже небезпечні речі. Тоді я не надала цьому значення, але після замаху на тебе все склалося в одну картину.

Вона нахилилася ближче й майже пошепки промовила:

— Можливо, твої вороги пов'язані з державою Хамшиза… і з еміром Яссіном.

Руслан відчув, як усередині все похололо.

— Що саме ти чула?

Те Йон підняла на нього серйозний погляд.

— Яссін наказав убити не лише тебе.

Руслан різко випростався.

— Що?..

— Вони хочуть убити твою кохану.

Слова прозвучали, мов удар кинджалом.

Руслан здригнувся. Його рука миттєво стиснулася в кулак так сильно, що зблідли кісточки пальців.

Перед очима одразу постало обличчя Моанни — її усмішка, теплі очі, тихий голос, коли вона називала його своїм принцом.

Ні. Не її.

Те Йон поспішила продовжити:

— Ходять чутки, що багато впливових людей не хочуть повторення історії твоєї матері. Вони вважають, що жінка, яка не відповідає їхньому уявленню про «правильну мусульманську дружину правителя», не повинна стояти поруч із майбутнім еміром.

Руслан мовчав, але в його очах уже палав гнів.

— Вони говорять, — продовжувала Те Йон, — що Моанна може стати другою королевою Оленою. А для радикалів це неприйнятно. Вони вважають, що твоя сім'я надто далеко відійшла від суворих традицій.

Вона ковтнула повітря й додала найстрашніше:

— І тепер Моанна — наступна ціль.

Руслан різко вдарив долонею по столу.

Склянки задзвеніли, а кілька людей за сусідніми столиками озирнулися в їхній бік.

— Досить! — вихопилося в нього.

Оскар одразу нахилився до нього.

— Ваша Високосте, прошу вас, зберігайте терпіння.

Руслан важко дихав. Йому хотілося негайно повернутися до палацу, схопити Моанну в обійми й більше ніколи не відпускати її від себе.

Він опустив голову, спершись ліктями на стіл.

Тепер усе стало зрозуміло.

Замах був лише початком.

Вороги били не тільки по спадкоємцю — вони вирішили вдарити по його серцю.

— Чому ти впевнена, що загроза реальна? — хрипко запитав він.

— Бо той помічник зник два тижні тому, — відповіла Те Йон. — А перед зникненням він сказав мені одну фразу: «Якщо принц не відмовиться від цієї дівчини, вона не доживе до його коронації.»

Руслан заплющив очі.

Усередині нього боролися лють і страх.

Він був готовий прийняти смерть за свій титул, за Катар, за родину. Але думка про те, що через нього може загинути Моанна, була нестерпною.

Те Йон обережно торкнулася його руки.

— Я не знаю, чи допоможе тобі королівська сім'я. Можливо, вони захочуть захистити престол передусім. Тому я раджу тобі одне: забери Моанну якомога далі звідси.

Руслан повільно підвів голову.

У його погляді вже не було розгубленості — лише холодна рішучість.

— Я знаю місце, де нас не знайдуть так легко, — тихо сказав він. — Мустанг.

Оскар здивовано глянув на нього.

Мустанг — віддалене гірське королівство, де Руслана колись урятували після смертної пустелі . Там у нього залишилися люди, яким він довіряв більше, ніж багатьом придворним у Досі.

— Там нас прихистять, — продовжив Руслан. — І там Моанна буде в безпеці.

Він гірко всміхнувся.

— Ти маєш рацію, Те Йон. Через мій титул вона опинилася в небезпеці. Моя Моанна не повинна платити життям за те, що покохала спадкоємця Катару.

Те Йон міцніше стиснула його руку.

— Поспішай. Я вважаю, що виконала свій обов'язок перед тобою. А твоїй матері я сама все поясню. Королева Олена зрозуміє мене й, можливо, знайде спосіб допомогти.

Руслан подивився на неї з вдячністю.

— Ти ризикуєш собою.

— Колись ти врятував мене, — тихо відповіла вона. — Тепер моя черга рятувати тебе.

За вікнами все ще лив дощ. Гуркіт грому змішувався зі східною музикою, але тепер Руслан майже не чув нічого навколо.

У його думках була лише Моанна.

Він уявив, як вона спокійно спить у палаці, навіть не здогадуючись, що десь уже винесли їй смертний вирок.

Руслан повільно підвівся.

Оскар теж одразу встав поруч.

— Тоді все вирішено, — твердо сказав принц. — Я заберу Моанну звідси. Подалі від усіх інтриг, від палацу, від боротьби за трон.

Його голос став ще жорсткішим.

— Ніхто не торкнеться її. Ні Яссін, ні його люди, ні ті, хто ховається за релігійними гаслами. Якщо доведеться — я відмовлюся від усього, але Моанна житиме.

Те Йон мовчки кивнула.

Руслан накинув плащ і ще раз подивився на подругу.

— Дякую тобі.

Вона сумно всміхнулася.

— Бережи її, майбутній еміре.

Руслан стиснув кулак і рішуче попрямував до виходу.

Попереду на нього чекала найважча ніч у житті — ніч, коли він мав вирішити, що для нього важливіше: корона Катару чи жінка, без якої ця корона втрачала будь-який сенс.

Тієї ночі принц Руслан повернувся до покоїв Моанни з єдиним рішенням: вони повинні поїхати.

Він розумів, наскільки це небезпечно. Якщо королівська родина помітить їхнє зникнення, почнуться запитання, охорона перекриє палац, а вороги можуть отримати саме те, чого чекали, — можливість простежити за Моанною.

Руслан тихо увійшов до спальні.

Моанна міцно спала, нічого не підозрюючи. На ній була атласна салатова сорочка та легкі піжамні штани. Її волосся розсипалося по подушці, а уві сні вона виглядала такою беззахисною та спокійною, що Руслану було важко уявити, ніби хтось справді вирішив завдати їй шкоди.

Він сів поруч.

Кілька секунд просто дивився на неї, а потім обережно провів долонею по її волоссю.

Моанна ледь поворухнулася й сонно потерлася носиком об подушку, зовсім як маленьке кошеня.

Руслан мимоволі усміхнувся.

Попри всю свою східну стриманість, він завжди любив ніжність. Поруч із Моанною спадкоємець Катару міг забути про корону, політику та палацові інтриги. Поруч із нею він знову ставав просто Русланом.

Моанна відчула його дотик і повільно розплющила очі.

— Руслане… — сонно прошепотіла вона. — Любий… це ти?

Вона кілька секунд дивилася на нього, ніби не могла зрозуміти, сон це чи реальність.

Руслан м’яко усміхнувся.

— Не сон. Я тут.

Моанна підвелася на ліжку, поправляючи волосся.

— Ти прийшов не просто так, правда? — у її голосі одразу з’явилася тривога. — Щось сталося?

Руслан мовчав.

Він хотів підібрати слова так, щоб не налякати її, але розумів: часу майже немає.

Моанна посунулася ближче й обережно взяла його обличчя в долоні.

— Скажи мені, рідний. Що сталося?

Від її дотику серце Руслана болісно стиснулося.

Він заплющив очі, а потім тихо промовив:

— Мені повідомили дуже важливу річ.

— Що?

— Пам’ятаєш Те Йон? Я розповідав тобі про неї. Колись я врятував її від страти, тому що вона приховувала свою справжню особистість. Вона стала адвокаткою й нещодавно дізналася дещо важливе.

Моанна уважно слухала.

— Вона сказала, що люди еміра Яссіна…

Руслан замовк.

— Що далі? — тихо запитала Моанна.

Він подивився їй прямо в очі.

— Яссін наказав тебе вбити.

Моанна здригнулася.

На кілька секунд у кімнаті запанувала абсолютна тиша.

— Мене?.. — ледве чутно перепитала вона.

Руслан кивнув.

— Так.

Моанна повільно опустила руки.

— Але чому?

— Через мене.

— Через те, що я твоя наречена?

— Не тільки. Є люди, які не хочуть, щоб ти повторила долю моєї матері. Вони не хочуть бачити поруч із майбутнім еміром жінку, яка не відповідає їхнім уявленням про те, якою має бути майбутня правителька. Вони бояться змін. А Яссін вирішив, що найпростіше — прибрати тебе.

Моанна зблідла.

Вона підвелася з ліжка й підійшла до вікна.

За склом була глибока ніч. Доха спала, сяючи тисячами вогнів, і лише рідкі ліхтарі освітлювали палацовий сад.

Руслан підійшов до неї ззаду й обережно обійняв.

— Пробач мені…

Моанна не відповіла.

— Можливо, тобі справді краще не пов’язувати своє життя зі мною, — продовжив він. — Моя сім’я, мій титул, боротьба за престол… Я приніс у твоє життя надто багато небезпеки. Я зрозумію, якщо ти захочеш піти.

Моанна різко повернулася.

— Навіщо ти так говориш?

Руслан подивився їй в очі.

— Бо я боюся тебе втратити.

Моанна кілька секунд мовчала, а потім ніжно провела пальцями по його щоці.

— Я покохала тебе не через трон.

Руслан завмер.

— Я покохала тебе за твою душу. За твою доброту. За те, як ти ставишся до людей. За те, що одного разу ти врятував зовсім незнайому людину, не думаючи про наслідки.

Вона притулилася до нього.

— І я ніколи тебе не залишу. Навіть якщо буде важко.

Руслан уперше за всю ніч дозволив собі вільно вдихнути.

Він міцніше обійняв її.

— Ти навіть не уявляєш, як мені важливо це почути.

Моанна подивилася йому в очі.

— Але ми повинні повідомити твою родину.

Руслан похитав головою.

— Ні.

— Чому?

— Тому що це може поставити під загрозу навіть їх. Якщо серед придворних є люди Яссіна, вони дізнаються про кожен наш крок. Ми не можемо знати, кому довіряти.

Моанна стиснула кулак.

— Тоді що нам робити?

Руслан подивився на неї рішуче.

— Їхати.

— Куди?

— У Мустанг.

— Мустанг?

— Там мене колись урятували. Там є люди, яким я довіряю. Якщо ми дістанемося туди, деякий час зможемо залишатися непомітними. А потім вирішимо, що робити далі.

Моанна кілька секунд дивилася на нього, а потім кивнула.

— Добре.

Вона швидко відкрила шафу.

— Тоді збираємося.

Руслан допомагав їй складати речі. Вони брали лише найнеобхідніше: кілька комплектів одягу, документи, гроші та особисті речі.

Кожна хвилина була дорогоцінною.

Через п’ятнадцять хвилин невеликі сумки вже стояли біля дверей.

Руслан визирнув у коридор.

Тиша.

Він зробив кілька кроків, але раптом зупинився.

Біля дверей стояв Сем — його близький друг.

Руслан різко насторожився.

— Семе?

Той подивився на нього серйозно.

— Я все чув.

Моанна вийшла слідом.

— Ти давно тут?

— Достатньо давно, щоб зрозуміти, що ви збираєтеся втекти.

Руслан насупився.

— Нікому ні слова.

Сем усміхнувся.

— Ти справді думаєш, що я дозволю тобі піти самому?

— Це небезпечно.

— Саме тому я й повинен піти з вами.

Руслан хотів заперечити, але Сем продовжив:

— Якщо люди Яссіна стежать за палацом, вони можуть шукати не лише Моанну. Якщо стане відомо, що ти зник, небезпека виникне і для тих, хто залишиться тут. А якщо я залишуся, мене можуть використати, щоб дізнатися, куди ви попрямували.

Руслан задумався.

Він розумів, що друг має рацію.

— Добре. Ти йдеш із нами.

Сем узяв одну із сумок.

— Тоді не будемо гаяти часу.

Руслан ще раз подивився на Моанну.

Вона була налякана, але в її очах уже з’явилася рішучість.

Він узяв її за руку.

— Ми впораємося.

— Разом?

— Тільки разом.

Вони тихо вийшли з покоїв.

Руслан ішов першим, постійно озираючись навколо. Сем ішов за ними, а Моанна намагалася не видавати жодного звуку.

Палац спав.

Ніхто ще не знав, що спадкоємний принц Катару залишає його таємно, забираючи із собою жінку, яку кохає.

Біля службового виходу Руслан зупинився й востаннє подивився на темні коридори.

Десь за цими стінами спала його родина.

Він знав: коли вони прокинуться, все зміниться.

Але зараз у нього була лише одна мета.

Врятувати Моанну.

І зникнути до світанку.

Руслан узяв Моанну за руку.

— Ходімо, — тихо сказав він. — Далі краще йти пішки.

Моанна здивовано подивилася на нього.

— Пішки? Але чому?

— Якщо ми продовжимо їхати машиною, нас легше буде помітити. Я не хочу ризикувати.

Сем уже діставав із багажника найнеобхідніші речі. Вони залишили автомобіль осторонь дороги, сховавши його за невисокими піщаними пагорбами.

Руслан узяв одну із сумок, а Моанна — невелику дорожню валізу. Сем став поруч, уважно оглядаючи околиці.

— Готові? — запитав він.

— Так, — відповів Руслан.

Вони рушили далі.

Руслан увесь час тримав Моанну за руку. Іноді він озиртався назад, перевіряючи, чи не стежить за ними хтось. Сем ішов поруч, наче невидима тінь, і час від часу також дивився на горизонт.

Дорога ставала дедалі важчою.

Пісок просочувався у взуття, вітер ставав холоднішим, а вогні міста поступово зникали за горизонтом.

Доха залишилася далеко позаду.

Моанна кілька разів озиралася назад, наче хотіла запам’ятати останні вогні рідного міста.

— Руслане… — тихо сказала вона.

— Що?

— Ми справді все залишили?

Принц подивився на неї.

— Поки що так.

Він міцніше стиснув її руку.

— Але ми не втратили головного.

Моанна зрозуміла, що він мав на увазі.

Вона усміхнулася й притулилася до його плеча.

— Тоді я не боюся.

Руслан ніжно подивився на неї.

— Я теж.

Через кілька годин вони опинилися глибоко в пустелі.

Піщані дюни оточували їх з усіх боків. Ні будинків, ні ліхтарів, ні звуків великого міста.

Лише вітер.

І безкрайнє небо.

Сем зупинився й озирнувся навколо.

— Ось і все.

Руслан обернувся.

— Що все?

Сем трохи ніяково знизав плечима.

— Ми далеко від Дохи. Дуже далеко. Прямо як тоді, пам’ятаєш?

Руслан кілька секунд дивився на нього, а потім згадав.

Аль-Захар.

Той день, коли вони вперше так далеко поїхали від дому й опинилися серед зовсім незнайомих місць.

Сем усміхнувся.

— Схоже, вдруге в житті ми знову далеко від дому.

Руслан розсміявся.

— І знову разом.

Він поплескав друга по плечу.

— Ходімо, Семе. Нам ще потрібно знайти місце для ночівлі.

Вони продовжили шлях.

Коли сонце остаточно сховалося за горизонтом, Руслан вирішив зупинитися.

Навколо них простягалися темні піщані дюни. Сем допоміг встановити невеликий намет. Поруч вони розпалили багаття. Його тепле полум’я освітлювало обличчя трьох мандрівників, а навколо вже згущувалася пустельна ніч.

Моанна сиділа поруч із Русланом, загорнувшись у легку хустку.

— Ніколи не думала, що опинюся вночі посеред пустелі, — зізналася вона.

Руслан усміхнувся.

— А я ніколи не думав, що сидітиму тут разом із жінкою, яку кохаю.

Моанна подивилася на нього й тихо засміялася.

Сем демонстративно відвернувся.

— Я нічого не чую.

Руслан кинув у нього невеликий шматочок дерева.

— Не вдавай.

— Добре, добре, — розсміявся Сем.

На кілька хвилин їм вдалося забути про небезпеку.

Багаття потріскувало.

Над ними розкинулося неймовірне зоряне небо.

Моанна поклала голову на плече Руслана.

— Тут так тихо…

— Нам саме це зараз і потрібно, — відповів він.

Але Руслан помилявся.

Пустеля зовсім не була порожньою.

За кілька кілометрів від їхнього табору серед темних дюн стояв позашляховик із вимкненими фарами.

Поруч знаходилося кілька вершників.

Вони не розпалювали вогню й майже не розмовляли.

Один із чоловіків дивився в бінокль на далеке мерехтіння багаття.

— Ми знайшли їх, — тихо сказав він.

Інший чоловік подивився в бік табору.

— Принц Руслан?

— Так.

— А дівчина?

— Вона з ним.

Чоловік на мить замовк.

— Отже, наказ еміра Яссіна залишається в силі.

Він опустив бінокль.

— Спадкоємець не повинен дістатися Мустангу. І його супутниця також.

Вітер підняв пісок, приховуючи сліди їхніх машин і коней.