Спочатку:
На сторінку книги
Глава 2. Сповідь матері
Наші дні, Афганістан, Кабул, палац Кадербай
Шейха-принцеса Луїза сиділа на розкішних подушках, притуливши до себе свою молодшу доньку. Її руки тремтіли від хвилювання, але вона не могла відірвати погляду від Аврелії. Сімнадцятирічна красуня світилася юністю й силою, її очі сяяли, мов зорі, а усмішка нагадувала Луїзі про ті часи, коли вона сама була молодою й безтурботною.
Аврелія, ледве розуміючи, що відбувається, відчувала хвилю запитань, які давно тиснули на її серце. Вона дивилася на матір із сумішшю любові й болю, і нарешті наважилася промовити:
— Мамо… чому ти віддала мене тоді? Чому я мусила жити серед чужих?
Луїза ніжно погладила щоки доньки. Її очі наповнилися сльозами — від щастя, але й від болю. Вона знала: настав час розкрити правду, яку так довго приховувала.
— Доню… я була змушена. Це було єдине рішення, щоб урятувати тебе від ворогів і від інтриг, які тоді загрожували нашій родині. Я не могла ризикувати твоїм життям.
Аврелія затремтіла й тихо прошепотіла:
— А де мій батько?
Луїза на мить відвернулася, щоб донька не побачила її розпачу. В її очах промайнув біль, який вона довго приховувала. Аврелія одразу зрозуміла: з батьком сталося щось страшне.
Принцеса зібралася з силами, як справжня спадкоємиця королеви Олени. Вона наказала служниці Далії залишити їх наодинці, щоб розмова залишилася між ними.
Аврелія раптом сказала:
— Мамо… я привела твою внучку. Її звати Азіза. Вона донька моєї сестри Афіни.
Луїза здригнулася, її очі розширилися від шоку.
— Моя онучка? Від Афіни? — прошепотіла вона.
Аврелія кивнула:
— Так. Вона зараз відпочиває. Далія може привести її сюди.
Луїза усміхнулася крізь сльози:
— Принеси її негайно. Чому ти не сказала мені раніше, щоб я обіймала мою онучку? І… де Афіна?
Аврелія зітхнула й твердо відповіла:
— Спершу розкажи мені правду, мамо. Чому я виросла серед чужих? Чому я завжди відчувала, що не така, як вони?
Луїза взяла руку доньки, повела її до розкішних подушок, і вони сіли поруч. Її голос був спокійним і впевненим, але в ньому звучала глибока туга:
— Думаю, ти маєш право знати все. Спершу я розповім тобі про твого батька… і про те, як ти з’явилася на світ.
Аврелія затамувала подих. Її очі світилися холодним викликом, але в глибині душі вона прагнула почути правду.
— Я слухаю, мамо, — сказала вона тихо. — Я повинна знати.
Луїза вдихнула глибоко, наче занурюючись у минуле. Її слова лунали як сповідь:
— Твій батько був мужнім воїном, який служив нашій родині. Він любив мене так, як ніхто інший. Але його життя забрала війна. Я залишилася сама, з вами з Афіною, і Шаміль хотів видати тебе заміж Я знала: якщо залишу тебе поруч, ти станеш мішенню. Тому я відправила тебе до Санторіні, щоб ти росла серед чужих, але в безпеці.
Аврелія відчула, як її серце стискається. Вона довго мовчала, а потім прошепотіла:
— Ти врятувала мене… але позбавила материнської любові.
Луїза обійняла доньку, її сльози падали на волосся Аврелії.
— Я жила кожним днем із думкою про тебе. І тепер, коли ти повернулася, я готова віддати все, аби надолужити втрачений час.
У цей момент двері відчинилися, і Далія ввела маленьку Азізу. Дівчинка з великими очима дивилася на Луїзу з цікавістю й довірою. Принцеса простягнула руки й притулила внучку до серця.
— Моє продовження… моя кров, — прошепотіла вона. — Тепер я маю шанс бути матір’ю й бабусею водночас.
Аврелія дивилася на них і відчувала, що їхня історія тільки починається. Її серце билося швидко, бо вона знала: правда про минуле змінить усе.
