Раді Вас бачити!

Глава 4. Тіні над династією

Після того як Аврелія нарешті зустрілася з матір’ю, принц Хуссейн вирішив залишити їх удвох. Він знав: ця розмова має бути священною, і жодна присутність не повинна її порушити. Але в його серці вже зріла інша тривога — він мусив повідомити своєму батькові, аміру аль-мумінін Абделю Кадербаю, що пропала принцеса повернулася після тринадцяти років. Їхня доля тепер перепліталася з політикою і війною.

На порозі палацу він зустрів батька. Абдель щойно вийшов із чорної машини, оточений охороною. Його обличчя було сповнене гніву, а кроки важкі, мов удари молота. Хуссейн кинувся до нього, відчуваючи, як тривога стискає груди.

— Батько… що сталося? Ви виглядаєте розлюченим, — голос його тремтів, але він намагався зберегти гідність.

Абдель глянув на нього темним поглядом, у якому палала лють і рішучість. — Цей суворий емір Ібрагім хоче війни. Він не пояснив причин, але я знаю: за ним стоять США. Вони погодилися на його угоду. Вони хочуть знищити нашу династію.

Слова батька були наче удар. Хуссейн похитнувся, його серце стискалося від болю: він уже втратив Вікторію, яка відмовилася від його руки, а тепер міг втратити й мир у країні.

— Але чому, батько? Ми ж не ворогували з Ібрагімом… — прошепотів він, намагаючись зрозуміти логіку цієї зради.

Абдель зупинився, його голос став ще суворішим, мов грім у пустелі:

— Тому що він прагне влади. А тепер, якщо моя онучка принцеса Аврелія повернулася, її доля може стати ключем у цій війні. Королева Олена приховувала її тринадцять років, і тепер ми мусимо вирішити, що робити з цією правдою.

Хуссейн відчув, як холод пробіг його спиною. Його думки плуталися: він пам’ятав історію принцеси Жасмин, яку Шамиль тоді позбавив найдорожчого — чоловіка й честі, ледь не розлучивши її з малою донькою. Її королівська сім’я досі носила в серці біль і тепер прагнула помсти. Хуссейн розумів: історія повторюється, і кожна нова рана лише поглиблює прірву між династіями.

Його серце розривалося між любов’ю, яку він втратив, і обов’язком перед державою. Він бачив у батькових очах не лише гнів, а й страх — страх втратити владу, втратити народ, втратити майбутнє.

— Батько… — нарешті промовив він, зібравши всю мужність, — я хотів сказати вам ще одне. Ваша онучка, принцеса Аврелія, повернулася.

Абдель Кадербай завмер. Його очі розширилися від шоку. Він не знав, що сталося з онукою, і чому королева Олена приховувала її стільки років. Тепер правда виринула на поверхню, і він розумів: від цього відкриття залежить майбутнє всієї династії.

Тиша повисла між ними, важка й гнітюча. Лише віддалені кроки охоронців нагадували, що світ довкола не зупинився. Але для Абделя й Хуссейна час наче застиг.

— Аврелія… — прошепотів амір, і в його голосі вперше прозвучала не лють, а біль. — Моя кров. Моє продовження. І водночас — моя найбільша небезпека.

Хуссейн відчув, як у його серці спалахнула іскра надії. Він знав: повернення Аврелії може стати не лише викликом, а й шансом. Шансом об’єднати розрізнаний світ, шансом відновити честь родини. Але він також розумів: цей шанс може коштувати їм життя.

Абдель підняв голову, його голос знову став твердим:

— Ми мусимо діяти. Якщо Ібрагім прагне війни, ми дамо йому відповідь. Але тепер у нас є ключ — Аврелія. Вона стане символом нашої династії. І ми не дозволимо нікому знищити її.

Хуссейн мовчки кивнув. У його серці боролися дві сили — любов і обов’язок. Він знав: попереду їх чекає буря, яка змінить усе.