Спочатку:
На сторінку книги
Глава 18. Таємний політ
Катар, Доха
Наложниця Лейла у своєму розкішному темному вбранні супроводжувала сина — принца Ахмеда. Вона дорожила ним понад усе й знала, що він пішов на страшний крок: убив шейха Арафата, аби врятувати сестру Емму від небажаного шлюбу. Для Лейли це було подвигом любові, але водночас — вироком. Тепер їй доведеться розлучитися з сином, бо його можуть викрити.Емір Ібрагім, люблячий батько, вирішив відправити Ахмеда в Україну, домовившись із сестрою королеви Олени. Це мало залишитися таємницею, щоб уникнути зайвих запитань.Лейла, цілувавши сина в чоло, прошепотіла:
— Бережи себе, мій хлопчику.Ахмед мовчки повиновався. Він знав: через його вчинок будуть наслідки, можливо навіть розправа. Але він зробив це заради сестри. Сівши в літак, він полетів у невідомість. Емір Ібрагім уже попрощався з ним раніше, стримуючи біль.Лейла стояла й дивилася, як літак здіймається в небо. Її серце розривалося, але вона знала — це єдиний шлях урятувати сина.
Україна, Доха
Через п’ять годин Ахмед прибув до України. Про його поїздку знала лише молодша сестра королеви Олени — Альбіна, та її дочка Аня. В аеропорту вони зустріли принца з речами. Вони не знали справжньої причини його приїзду — Ібрагім нічого не пояснив. Для них це було лише «гостювання».Альбіна зустріла його тепло, допомогла з багажем. Аня, з довгим волоссям і навушниками, усміхнулася — вона чекала його приїзду. Ахмед відчув, як серце стислося: він шкодував, що колись не зізнався їй у своїх почуттях. Тепер у вигнанні він бачив у цьому й світлу сторону — поруч була Аня.Вони поїхали до квартири, де для Ахмеда була підготовлена кімната. Йому доведеться жити як звичайному хлопцю, а не як принцу Катара. І в цьому новому житті він відчував і біль розлуки, і тиху надію на нове майбутнє.
У квартирі Альбіни вже стихли голоси після вечері. Принц Ахмед вийшов на балкон, щоб вдихнути прохолодне українське повітря. Його думки були важкі — він залишив батьківщину, сестру Емму, і тепер мусив жити як звичайний хлопець.
Раптом у дверях з’явилася Аня. Вона зняла навушники, її довге волосся сяяло в світлі лампи. Вона підійшла ближче й тихо сказала:
— Я чекала тебе. Ти давно не приїжджав…
Ахмед усміхнувся, але в його очах була туга:
— Я скучив за тобою. І шкодую, що тоді не сказав тобі всього, що відчуваю.
Аня зніяковіла, але її усмішка стала теплішою:
— Тепер ти тут. І це головне.
Вони сіли поруч. Ахмед дивився на неї довго, наче боявся втратити цей момент. Він відчував, що вигнання має й світлу сторону — поруч була та, хто завжди його розуміла.
— Аня, — прошепотів він, — мені доведеться жити тут як звичайному хлопцю. Без титулів, без охорони. Але якщо ти поруч… я зможу витримати все.
Аня поклала руку на його долоню:
— Я буду поруч. І ніхто не дізнається, що ти принц. Для мене ти просто Ахмед.
Їхні очі зустрілися, і в цю мить він відчув — у чужій країні він знайшов новий дім у її серці.
