Раді Вас бачити!

Глава 34. Битва між племенами

Вечір повільно опускався на віллу Аль-Бані Адман.

Після спекотного дня повітря нарешті стало прохолоднішим. Над садами запалювалися маленькі ліхтарі, а з відкритих вікон долинав тихий шелест фіранок.

Вілла була майже безлюдною.

Анвар та Олена змушені були поїхати.

Кілька годин тому їм зателефонував сам емір Ібрагім.

Події, які наближалися, вимагали присутності старших членів родини Аль-Шаф, і Анвар разом з Оленою не могли залишатися осторонь.

А Руслан мусив залишатися на віллі.

Йому заборонили залишати територію.

Не тому, що йому не довіряли.

Навпаки.

Усі чудово знали, що люди еміра Хуссейна досі полюють на нього.

Після нападу Гаґарського племені Руслан ледве вижив.

І тепер один необережний крок міг коштувати йому життя.

Тому сьогодні він залишився сам.

Саме так йому здавалося.

Руслан стояв у великій галереї.

Перед ним була величезна мозаїка.

На ній була зображена історія Аль-Бані Адман.

Стародавні правителі.

Вершники.

Пустеля.

Палаци.

Битви.

Мирні угоди.

Весілля між представниками різних родів.

Руслан повільно провів пальцями по холодному каменю.

Стільки поколінь.

Стільки людей.

Стільки тих, хто народжувався лише для того, щоб одного дня взяти на себе відповідальність за інших.

Він зітхнув.

— А я цього не хочу…

Його голос прозвучав майже пошепки.

Руслан дивився на мозаїку, але вже не бачив її.

Перед очима стояв трон Аль-Шаф.

Корона.

Обов'язки.

Політика.

Зустрічі.

Вороги.

Він був принцом.

Сином еміра Ібрагіма.

Частиною династії.

Але чи означало це, що він зобов'язаний усе життя жити заради трону?

— Руслане?

Він почув знайомий голос.

Обернувся.

У дверях стояла Моанна.

На ній було просте біле плаття.

Без прикрас.

Без коштовностей.

Її темне волосся спадало на плечі.

Руслан подивився на неї й одразу усміхнувся.

Наче весь його сум кудись зник.

Його очі стали теплішими.

— Моанна…

Вона підійшла ближче.

— Я шукала тебе.

— А я думав, що мене тут ніхто не шукає.

— Я завжди тебе шукатиму.

Руслан усміхнувся.

— Навіть якщо я сховаюся в пустелі?

— Особливо тоді.

Моанна зупинилася поруч.

Потім подивилася на мозаїку.

— Ти сумний.

Руслан відвів погляд.

— Просто думаю.

— Про що?

Він кілька секунд мовчав.

— Про те, ким я є.

Моанна уважно дивилася на нього.

— Ти принц Руслан.

— Саме це мене й мучить.

Вона здивовано підняла брови.

— Ти не хочеш бути принцом?

Руслан похитав головою.

— Я не хочу трону.

Він подивився на мозаїку.

— Чим більше я думаю про це, тим більше розумію, що не хочу жити заради титулу.

— Руслане…

— Я не просив народитися принцом.

Його голос став тихішим.

— Я люблю свою сім'ю. Я готовий захищати їх. Я готовий ризикувати життям заради тих, кого люблю. Але трон…

Він замовк.

Моанна підійшла ближче.

— Не говори так.

Руслан подивився на неї.

— Чому?

— Тому що ти думаєш, ніби твоя сім'я любить тебе лише через те, що ти принц.

Вона взяла його за руку.

— Це неправда.

Руслан мовчав.

— У тебе є батько, який переживає за тебе.

— Знаю.

— Є мати, яка готова на все заради тебе.

Руслан кивнув.

— Є дідусь Назар.

На його обличчі з'явилася легка усмішка.

— І є я.

Моанна стиснула його руку.

— Я теж тебе люблю. Не за титул. Не за корону. Не за твоє прізвище.

Руслан дивився на неї.

— А за що?

— За тебе.

Вона усміхнулася.

— За того чоловіка, який колись не побоявся врятувати мене.

Руслан опустив очі.

Їхні пальці переплелися.

І раптом він відчув, наскільки сильно ця жінка стала частиною його життя.

Вона була поруч тоді, коли він сам не знав, куди йти.

Вона вірила в нього тоді, коли він сумнівався в собі.

Вона не вимагала корони.

Не вимагала палацу.

Не вимагала статусу.

Їй був потрібен він.

Руслан підняв її руку й поцілував пальці.

— Ти справді все це пам'ятаєш?

— Усе.

Вона усміхнулася.

— Пам'ятаю Нііхау.

Руслан засміявся.

— Як я міг забути?

— Ти врятував мене тоді.

— А ти врятувала мене пізніше.

— Коли?

— Коли я зрозумів, що закохався.

Моанна засміялася.

Вони повільно вийшли з галереї.

---

За віллою був старовинний міст.

Він проходив над вузькою річкою, а навколо росли пальми та квіти.

Ніч була майже чарівною.

На небі світилися тисячі зірок.

Вода відбивала їхнє світло.

Руслан і Моанна йшли поруч.

— Пам'ятаєш, як ти відпливав? — запитала Моанна.

Руслан подивився на неї.

— Пам'ятаю.

— Я тоді чекала на тебе.

— А я не знав, чи повернуся.

— Але повернувся.

Вона усміхнулася.

— Потім ми зустрілися в Кембриджі.

Руслан кивнув.

— І ти погодилася стати моєю нареченою.

Моанна подивилася на свою руку.

На пальці блищало кільце.

Те саме.

Те, яке Руслан подарував їй ще в Англії.

Руслан помітив його.

На мить його погляд завмер.

Перед ним спалахнули спогади.

Кембридж.

Її усмішка.

Їхня розмова.

Його хвилювання.

Її відповідь.

І той момент, коли вона сказала «так».

Руслан обережно торкнувся кільця.

— Я досі пам'ятаю, як боявся, що ти відмовишся.

— А я боялася, що ти ніколи не наважишся запитати.

Вони обоє засміялися.

А потім Руслан став серйозним.

— Якщо мені доведеться відмовитися від трону…

Моанна подивилася на нього.

— Я буду поруч.

— Навіть якщо через це буде багато проблем?

— Так.

— Навіть якщо вся політика Аль-Шаф буде проти?

— Я все одно залишуся з тобою.

Руслан довго дивився їй в очі.

— Але я хочу, щоб моя сім'я знала про це.

— І вони повинні знати.

Моанна погладила його по кучерявому волоссю.

— Ти не повинен приймати таке рішення таємно.

Руслан усміхнувся.

— Ти завжди знаєш, що сказати.

— Тому що знаю тебе.

Він тихо засміявся.

Потім притягнув її ближче.

Моанна поклала руки йому на плечі.

Їхні погляди зустрілися.

На кілька секунд світ навколо ніби зник.

Не було ні трону.

Ні ворогів.

Ні політики.

Ні пустелі.

Були лише вони.

Руслан нахилився до неї.

Їхні губи зустрілися в довгому, палкому поцілунку.

Моанна обійняла його міцніше.

Руслан відчув, як усе напруження останніх днів поступово відступає.

У цю мить він знав лише одне.

Яким би не було його майбутнє…

він не дозволить нікому забрати в нього Моанну.

Навіть якщо заради цього доведеться відмовитися від корони.

А десь далеко, за межами вілли, вже збиралися хмари нової війни.

Аль-Наїм готувалися зустрітися з Аль-Бані Адман.

Аль-Масрі продовжував плести свої інтриги.

І ніхто ще не знав, що незабаром Руслану доведеться зробити вибір, який змінить не лише його життя, а й майбутнє всього Аль-Шаф.

Ніч над віллою Аль-Бані Адман була напрочуд тихою.

Після насиченого дня всі нарешті розійшлися по своїх покоях. У коридорах згасало світло, слуги завершували останні справи, а за високими вікнами мерехтіли зорі.

Максимус не спав.

Він стояв біля вікна своєї кімнати й дивився на темний сад.

У його голові було занадто багато думок.

Останні події змінили все.

Небезпека, напади, таємниці, боротьба між племенами…

Але найбільше його непокоїло зовсім інше.

Аманда.

Принцеса.

Дівчина, яка останнім часом усе частіше з'являлася в його думках.

Максимус заплющив очі.

— Ні…

Він тихо промовив це слово самому собі.

Він не мав права думати про неї.

Не мав права мріяти.

Не мав права навіть дивитися на неї довше, ніж дозволяв етикет.

Вона була принцесою.

А він — військовим командиром.

Їх розділяли не просто титули.

Їх розділяв увесь світ.

До того ж Максимус уже був одружений.

Хоча той шлюб давно перетворився на порожній спогад, формально він залишався частиною його минулого.

І саме це змушувало його тримати дистанцію.

Максимус узяв темний плащ.

Він вирішив піти.

Не назавжди.

Просто виїхати з вілли, поки все ще було тихо.

Йому здавалося, що якщо він залишиться, то рано чи пізно скаже Аманді те, чого не повинен говорити.

Він тихо вийшов із кімнати.

Коридор був порожнім.

Максимус спустився сходами й попрямував до виходу.

Але біля дверей раптом почув легкі кроки.

Він обернувся.

І завмер.

Перед ним стояла Аманда.

На ній була небесно-блакитна сукня.

Легка тканина спадала до підлоги, а її довге волосся вільно лежало на плечах.

Вона виглядала так, ніби щойно вийшла з казки.

Максимус кілька секунд просто дивився на неї.

— Ви?..

Аманда усміхнулася.

— Ви вирішили піти серед ночі?

Максимус опустив погляд.

— Вам не варто було виходити.

— Чому?

— Тому що вже пізно.

— А вам, виходить, можна?

Він не знайшов відповіді.

Аманда підійшла ближче.

— Ви збиралися поїхати й навіть не попрощатися?

— Я думав, так буде краще.

— Для кого?

Максимус мовчав.

Вона уважно подивилася на нього.

— Для мене?

— Для нас обох.

Аманда насупилася.

— Ви знову тікаєте.

— Я не тікаю.

— Тоді чому стоїте біля дверей із плащем?

Максимус ледь усміхнувся.

— Ви дуже спостережлива.

— Особливо коли справа стосується вас.

Ці слова змусили його підняти очі.

Вони дивилися одне на одного.

Між ними повисла тиша.

А потім Максимус тихо сказав:

— Амандо, вам не варто бути поруч зі мною.

— Чому?

— Тому що ви принцеса.

— І?

— А я військовий командир.

— І?

— Це не може закінчитися добре.

Аманда зробила ще один крок.

— Ви справді думаєте, що я дивлюся на вас через титул?

— Ні.

— Тоді чому вирішили за мене?

Максимус зітхнув.

— Тому що я давно знаю, що ви мені подобаєтеся.

Аманда завмерла.

Вперше він сказав це вголос.

— Ви мені подобаєтеся давно, — продовжив Максимус. — Можливо, набагато довше, ніж я сам хотів це визнавати.

Аманда тихо усміхнулася.

— Тоді чому весь цей час відштовхували мене?

— Бо ви принцеса.

— Це не відповідь.

— І тому, що я був одружений.

Аманда подивилася йому прямо в очі.

— Був?

Максимус кивнув.

— Мій шлюб залишився в минулому. Але я не хотів переносити його тінь на вас.

— А якщо я не боюся цієї тіні?

Він мовчав.

Аманда підійшла зовсім близько.

— Мені не важливо, що ви військовий командир.

Вона підняла голову.

— Мені не важливо, що ви не принц.

Ще один крок.

— І мені не важливо, що скаже мій батько.

Максимус дивився на неї так, ніби не міг повірити почутому.

— Амандо…

— Я сама вирішую, кого кохати.

Він опустив голову.

— Ви не знаєте, що на вас чекає.

— А ви знаєте?

— Ні.

— Тоді навіщо боятися майбутнього?

Максимус усміхнувся.

— Ви неймовірна.

— А ви надто багато думаєте.

Вона взяла його за руку.

— Ходімо.

— Куди?

— Ви ж хотіли піти.

Аманда потягнула його за собою.

— Тоді підемо разом.

---

Вони вийшли з вілли.

Ніч огорнула їх прохолодою.

Над пустелею сяяли зорі.

Аманда йшла поруч із Максимусом, тримаючи його за руку.

Він дивився на неї і не міг повірити, що ця принцеса справді зараз поруч.

Вони дійшли до старовинного мосту.

Того самого, де зовсім недавно стояли Руслан і Моанна.

Під мостом тихо текла вода.

Вогники вздовж берега відбивалися в її темній поверхні.

Аманда зупинилася.

— Тут красиво.

Максимус кивнув.

— Я часто приходжу сюди, коли потрібно подумати.

— І про що ви думаєте зараз?

Він подивився на неї.

— Про вас.

Аманда усміхнулася.

Максимус підійшов ближче.

— Я не знаю, що буде завтра.

— Я теж.

— Ваш батько може заборонити нам бути разом.

— Можливо.

— Ваше оточення може не прийняти мене.

— Можливо.

— А мій минулий шлюб…

— Це минуле.

Він замовк.

Аманда торкнулася його руки.

— Максимусе, мені не потрібне ідеальне життя.

Вона подивилася на нього.

— Мені потрібен ти.

Його очі стали вологими.

Він обережно взяв її обличчя в долоні.

— Я кохаю тебе.

Аманда затамувала подих.

— Скажи ще раз.

— Я кохаю тебе, Амандо.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Я теж тебе кохаю.

Максимус притягнув її до себе.

Вона обійняла його.

Навколо була тиха ніч.

Тільки вода під мостом, зорі над головами і легкий вітер торкалися їх.

— Що б не сталося, — прошепотів Максимус, — я більше не буду тікати від тебе.

— І я не дозволю тобі втекти.

Він засміявся.

— Домовилися.

Аманда підняла голову.

Їхні погляди зустрілися.

Максимус нахилився до неї.

Їхні губи зустрілися в ніжному поцілунку.

Спочатку обережному.

Наче вони обоє боялися зруйнувати цю мить.

А потім поцілунок став теплішим і пристраснішим.

Аманда міцніше обійняла його за шию.

Максимус притиснув її до себе.

У цю ніч не існувало ні королівських правил, ні титулів, ні минулого.

Були тільки чоловік і жінка, які нарешті наважилися сказати правду про свої почуття.

Вони стояли під зоряним небом і знали лише одне:

що б не чекало їх попереду, вони хочуть пройти це разом.

Навіть якщо проти них буде весь світ.

Навіть якщо її батько скаже «ні».

Навіть якщо королівський двір не прийме їхнє кохання.

Максимус більше не боявся.

Бо тепер поруч із ним була Аманда.

А вона була готова залишитися.

Ранок на віллі Аль-Бані Адман розпочався з тривожних новин.

Щойно перші сонячні промені торкнулися золотистих куполів і високих пальм, як у палаці вже закипіло життя. У коридорах поспішали слуги, охорона перевіряла ворота, а посланці прибували один за одним. У повітрі відчувалася напруга, яку неможливо було приховати навіть за звичною східною розкішшю.

Сам шейх Шах наказав скликати радників, воєначальників і представників королівської родини Аль-Шаф. Наказ був терміновим і не підлягав обговоренню.

Емір Ібрагім особисто звернувся до нього з проханням захистити свого сина, спадкоємця династії, принца Руслана. Після нападу людей племені Гаґар Руслан ледве вижив. Йому потрібен був час для відновлення, але вороги не збиралися чекати, поки він остаточно одужає.

Емір Хуссейн продовжував плести свої інтриги. Його люди могли з'явитися будь-якої миті, а землі Аль-Бані Адман були зручним місцем для нового удару.

Шейх Шах чудово розумів: якщо він допустить напад на віллу, це стане не просто військовою поразкою. Це буде виклик самому еміру Ібрагіму.

А такого він дозволити собі не міг.

Велика зала ради була прикрашена високими колонами, різьбленими дерев'яними панелями та мозаїками із зображеннями давніх правителів. У центрі стояв довгий стіл, навколо якого вже збиралися радники.

На стінах висіли карти пустельних земель, позначені червоними й синіми лініями. Біля однієї з них розташувалися воєначальники, обговорюючи можливі шляхи наступу противника.

Першим увійшов шейх Шах.

Усі присутні підвелися.

Слідом з'явилися принци та принцеси Аль-Шаф.

Руслан ішов повільно, ще відчуваючи слабкість після пережитого. Проте тримався гідно, не дозволяючи оточенню помітити, наскільки важко йому давалися кожен крок і кожен рух.

Поруч ішла Моанна.

На ній була елегантна сукня ніжного відтінку, а темне волосся спадало на плечі. Дівчина тримала Руслана за руку, ніби без слів обіцяла, що за жодних обставин не залишить його самого.

Руслан на мить подивився на неї.

— Ти можеш залишитися у своїх покоях, якщо втомишся, — тихо сказав він.

Моанна похитала головою.

— Я прийшла сюди разом із тобою. І залишуся поруч.

— Тут буде непросто.

— А коли з тобою було просто?

Він мимоволі усміхнувся.

— Ніколи.

— От і не починай звикати до легкого життя.

Руслан тихо засміявся, і напруга на його обличчі трохи послабилася.

Вони зайняли свої місця за столом.

Неподалік розташувалися принц Хаким і принцеса Райя. Райя, як завжди, мала зібраний і рішучий вигляд. На ній був строгий одяг воїтельки, а біля пояса висів короткий меч.

Вона помітила погляд Хакіма.

Той ледь помітно кивнув їй.

У цьому простому жесті було більше, ніж могло здатися стороннім.

Він ніби говорив: «Усе буде добре. Я поруч».

Райя відповіла йому легкою усмішкою.

Ще нещодавно багато хто вважав, що саме їй судилося стати дружиною Руслана. Давні традиції, родинні союзи та політичні розрахунки наче заздалегідь визначили їхнє майбутнє.

Але доля розпорядилася інакше.

Тепер серце Райї належало іншому чоловікові.

Хакіму.

І хоча про їхні стосунки ще належало офіційно оголосити, принцеса вже не сумнівалася у своєму виборі.

Біля однієї з колон стояв Максимус. Він уважно спостерігав за присутніми, оцінюючи розташування охорони та можливі шляхи виходу із зали.

Він прийшов сюди як військовий командир, готовий виконувати накази й захищати тих, за кого відповідав.

Однак час від часу його погляд мимоволі звертався до Аманди.

Принцеса сиділа серед членів родини й мала спокійний вигляд, але, коли їхні очі зустрічалися, вона ледь помітно усміхалася.

Максимус відповідав їй таким самим коротким поглядом.

І щоразу нагадував собі, що зараз він повинен думати про безпеку вілли, а не про дівчину, яка оселилася в його серці.

---

Коли всі посідали свої місця, шейх Шах підвівся.

— Ми зібралися тут не заради формальностей, — почав він. — Емір Ібрагім довірив мені безпеку свого сина. Його наказ однозначний: принц Руслан має залишатися під нашим захистом доти, доки загрозу з боку еміра Хуссейна не буде усунуто.

Радники перезирнулися.

Шейх продовжив:

— Ми знаємо, що Хуссейн не відмовився від своїх намірів. Його люди можуть спробувати проникнути на територію Аль-Бані Адман, знищити наші укріплення та захопити спадкоємця Аль-Шаф. Тому сьогодні ми повинні визначити, як довго принц Руслан і його майбутня дружина залишатимуться під нашим захистом та яких заходів ми вживатимемо для відбиття нападу.

Один із літніх радників підвівся.

— Шейху Шаху, ми готові виконати наказ еміра Ібрагіма. Але є ще одне питання, яке не можна залишити без уваги.

— Кажіть.

Старий подивився на Руслана й Моанну.

— Ви маєте намір офіційно визнати цю жінку майбутньою дружиною спадкоємця?

У залі запала тиша.

Моанна трохи міцніше стиснула руку Руслана.

Принц відчув її хвилювання й великим пальцем обережно провів по її долоні.

— Так, — відповів він.

— Але вона не належить до правлячої династії, — втрутився інший радник. — За нашими давніми звичаями спадкоємці укладають династичні шлюби. Такі союзи зміцнюють відносини між державами та племенами. Чому ж емір Ібрагім допустив порушення східних традицій?

Кілька людей схвально закивали.

Інші почали перешіптуватися.

— Раніше розглядалася кандидатура принцеси Райї…

— Цей союз міг зміцнити відносини між родинами…

— Невже тепер давні закони більше нічого не означають?

Руслан повільно випростався.

Моанна хотіла щось сказати, але він обережно зупинив її жестом.

Тоді принц підвівся.

Вона стала поруч із ним.

Разом вони схилили голови перед радою на знак поваги до присутніх.

Після цього Руслан заговорив:

— Я поважаю історію свого народу. Я поважаю традиції, які передавалися з покоління в покоління. Але я не вважаю, що кохання має ставати предметом політичного торгу.

Радники притихли.

— Моанна була поруч зі мною, коли я потребував допомоги. Вона підтримувала мене в найважчі моменти мого життя. Вона не вимагала від мене ні корони, ні багатства, ні влади. Вона просто кохала мене.

Руслан повернувся до своєї обраниці.

У його погляді було стільки ніжності, що Моанна ледве стримала сльози.

— І я кохаю її. Я обрав її не тому, що вона може принести користь моїй династії. Я обрав її тому, що хочу провести з нею все своє життя.

— Але закон… — почав один із радників.

— Закон не може змусити людину віддати своє серце тому, кого вона не кохає, — твердо відповів Руслан.

У залі знову зашепотілися.

Моанна дивилася на нього з гордістю.

Вона знала, чого йому коштувало вимовити ці слова перед такими впливовими людьми.

Руслан не просто захищав її.

Він відкрито заявляв про свій вибір перед усією радою.

І робив це, чудово розуміючи, що наслідки можуть вплинути на його майбутнє.

---

Не витримавши напруги, Райя підвелася зі свого місця.

— Дозвольте мені сказати кілька слів.

Шейх Шах кивнув.

Принцеса подивилася на радників.

— Я знаю, що багато хто з вас розраховував на мій шлюб із Русланом. Можливо, хтось і досі вважає, що такий союз був би вигідним для обох родин.

Вона на мить поглянула на Хакіма.

Той уважно слухав її.

— Але я ніколи не хотіла виходити заміж лише для того, щоб виправдати чужі очікування. Руслан зробив свій вибір, і я поважаю його.

Вона підняла підборіддя.

— Ба більше, я сама зробила вибір. І тепер моє серце належить принцу Хакіму.

У залі запанувала тиша.

Хаким підвівся.

Він не став виголошувати довгих промов, лише подивився на Райю з такою теплотою, що в неї затремтіли губи.

— Я буду поруч із нею, — промовив він. — І якщо емір Ібрагім благословить наш союз, я зроблю все, щоб вона ніколи не пошкодувала про своє рішення.

Шейх Шах уважно подивився на них обох.

— Ваші слова будуть передані еміру Ібрагіму. Остаточне рішення щодо вашого союзу залишається за ним і вашими родинами. Але я не бачу причин забороняти вам відкрито говорити про свої почуття.

Райя вдячно схилила голову.

Хаким ледь помітно усміхнувся.

А Руслан, перш ніж сісти, кинув на брата підбадьорливий погляд.

Тепер вони обоє розуміли, наскільки важливо мати поруч людину, заради якої хочеться жити.

Рада продовжилася.

Воєначальники обговорювали кількість вартових, розташування дозорних постів і посилення охорони головних воріт.

Максимус запропонував організувати додаткові патрулі по периметру та перевірити дороги, що вели до вілли. Він не сумнівався, що люди Хуссейна можуть використати місцевість, аби непомітно наблизитися до будівлі.

— Нам не можна покладатися лише на стіни, — сказав він. — Якщо ворог уже поруч, ми повинні дізнатися про це раніше, ніж він опиниться біля воріт.

Шейх Шах схвально кивнув.

— Саме цього я від вас і очікую.

Але щойно один із радників почав доповідати про можливі терміни перебування принца Руслана на віллі, як пролунав перший постріл.

Усі завмерли.

Потім пролунав другий.

А слідом — ціла черга.

За вікнами почулися крики охоронців.

— Напад! — долинув голос із коридору.

---

Райя схопилася першою.

Вона вихопила меч і попрямувала до виходу.

— Усім залишатися всередині! — наказала вона. — Ніхто не повинен наближатися до вікон!

Максимус уже рухався слідом.

Аманда підвелася зі свого місця.

Їхні погляди зустрілися лише на секунду.

— Максимусе, бережи себе! — вигукнула вона.

Він на мить затримався.

— Обіцяю.

Потім зник за дверима.

Хаким теж попрямував до виходу, наздоганяючи Райю.

— Зачекай! — гукнув він.

— У нас немає часу!

— Саме тому ти не повинна кидатися туди сама!

Райя обернулася, і в її очах спалахнуло обурення.

— Я вмію битися, Хакіме.

— Я знаю. Тому й іду за тобою.

Вона хотіла заперечити, але черговий постріл змусив їх обох пригнутися.

У коридорі вже лунали швидкі кроки.

Максимус віддавав накази охороні, спрямовуючи солдатів до головних воріт.

— Перекрити західний прохід! Двох людей відправити до східної стіни! Нікого не випускати з будівлі без супроводу!

Райя бігла попереду, міцно стискаючи меч.

Хаким тримався поруч.

Між ними не було часу для зізнань чи ніжних слів. Лише небезпека, спільний страх і бажання захистити одне одного.

А в залі Моанна знову взяла Руслана за руку.

Принц підвівся, але вона зупинила його.

— Тобі не можна виходити.

— Там моя родина.

— А ти ледь оговтався після поранення!

— Моанно…

— Будь ласка, Руслане. Не змушуй мене хвилюватися за тебе ще сильніше.

Він подивився їй в очі.

За дверима знову пролунали постріли.

Руслан стиснув її долоню.

— Я не залишу тебе.

— Тоді залишайся тут. Дозволь Максимусу й Райї розібратися з нападом.

Він важко видихнув.

Йому нестерпно хотілося приєднатися до захисників. Але він розумів, що вихід із зали може поставити під загрозу і його самого, і Моанну.

Шейх Шах уже віддавав розпорядження радникам, а охорона вишиковувалася біля входу.

І раптом один зі стражників увірвався до зали.

— Шейху! Ми виявили озброєних людей біля східних воріт!

— Хто вони?

Воїн важко дихав.

— Їхні обличчя приховані. Але на деяких плащах ми помітили знак, схожий на символ людей еміра Хуссейна.

Шейх Шах різко повернувся до карти.

— Отже, вони все-таки наважилися…

За вікном пролунав новий постріл.

Руслан подивився на Моанну.

Вона не відпускала його руки.

А в коридорі Райя, Хаким і Максимус уже наближалися до східного крила, де розгортався бій.

Ніхто з них поки не знав, що цей напад був лише початком.

І що справжній удар ворог збирався завдати не по воротах вілли.

Його метою був спадкоємець Аль-Шаф — принц Руслан.

Принцеса Райя готувалася до війни.

Вона стояла у своїх покоях перед великим дзеркалом, застібаючи ремені шкіряних піхов. На столі поруч лежав меч зі срібним руків’ям, а біля нього — пістолет, який батько подарував їй кілька років тому, коли вперше дозволив супроводжувати воїнів до далеких кордонів Аль-Бані Адман.

Райя перевірила зброю, сховала пістолет у кобуру й накинула на плечі довгий коричневий плащ.

Вона не боялася битв. З дитинства її вчили володіти мечем, захищати рідну землю й ніколи не схиляти голови перед тими, хто загрожує її родині. Але сьогодні тривога була особливою.

Райя відчувала, що минуле, яке вона намагалася забути протягом шести довгих років, нарешті наздогнало її.

— Отже, усе-таки прийшли, — тихо промовила вона, дивлячись на своє відображення.

У пам’яті спалахнули події того страшного дня.

Шість років тому вона була молодшою, довірливішою й вірила, що навіть між ворогуючими племенами можна зберегти мир. Вона поважала принцесу Найамі з Аль-Наїм, вважала її гідною суперницею та сподівалася, що одного дня вони зможуть стати союзницями.

Але все змінилося через золоту статую.

Безіменна золота статуя, давня святиня племені Аль-Наїм, зникла зі священного сховища. Для воїнів Найамі це була не просто коштовність. Вона символізувала історію їхніх предків, пам’ять про загиблих і право зберігати давні звичаї.

Хтось викрав її, а потім майстерно спрямував підозри на Аль-Бані Адман.

Саме Аль-Масрі переконав плем’я Аль-Наїм, що статую забрали люди шейха Шаха. Він надав неправдиві свідчення, спотворив слова очевидців і підлаштував обставини так, щоб ніхто не сумнівався у винуватості Райї та її народу.

Найамі повірила.

Вона зустрілася з Райєю на кордоні й звинуватила її в зраді. А коли Райя спробувала довести невинуватість свого племені, Найамі відвернулася від неї, наче від заклятого ворога.

Того дня принцеса Аль-Наїм встромила кинджал у спину їхній дружбі.

Відтоді минуло шість років.

Шість років ненависті, взаємних звинувачень і кривавих сутичок. Шість років, протягом яких Райя намагалася зрозуміти, як можна було так легко повірити чужій брехні й відвернутися від тих, кого раніше вважала друзями.

Вона ненавиділа не лише Найамі, а й того, хто змусив два племені проливати кров одне одного заради чужих інтересів.

Аль-Масрі.

Людину, яка вміла перетворювати правду на брехню, а союзників — на ворогів.

Королівська родина Аль-Шаф нічого не знала про справжні причини ворожнечі на самому початку конфлікту. Коли до еміра Ібрагіма та його радників дійшли відомості про те, що сталося, вони намагалися втрутитися, відправляли посланців і шукали можливість примирити сторони. Шейх Шах теж не раз пропонував провести розслідування й знайти зниклу статую.

Але Аль-Наїм не бажало слухати.

Для них винних уже знайшли.

І тепер вони поверталися, щоб забрати те, що вважали своїм.

Раптом пролунав стукіт у двері.

— Увійдіть! — відгукнулася Райя.

На порозі з’явився командир її охорони. Його обличчя було напруженим, а на чолі блищали краплі поту.

— Ваша високосте, — промовив він місцевим арабським діалектом, — біля східних воріт помітили вершників. Їх дуже багато. Попереду принцеса Найамі з Аль-Наїм. Вона прибула з військом і вимагає негайно зустрітися із шейхом Шахом.

Райя повільно повернула голову.

— Вимагає зустрічі? — перепитала вона.

— Так, принцесо. Але її воїни озброєні. Вони перекрили дорогу й підступи до фортеці. За їхніми знаменами зрозуміло, що вони прибули не для переговорів.

Рука Райї лягла на руків’я меча.

— Вони прийшли по кров.

— Ваша високосте, шейх Шах наказав нікому не залишати внутрішній двір, доки він не поговорить із гостями.

— Гостями? — Райя гірко всміхнулася. — Ти називаєш їх гостями, коли вони привели армію до наших воріт?

Командир опустив очі.

— Я лише передаю наказ вашого батька.

— Тоді передай йому, що його донька не збирається ховатися за кам’яними стінами, поки чужі воїни вирішують, скільки крові пролити на нашій землі.

Вона попрямувала до виходу.

— Принцесо Райє!

Але дівчина вже не слухала.

***

У великій залі шейх Шах стояв біля вікна, спостерігаючи за рухом воїнів біля східних воріт. Поруч перебували радники, кілька командирів і представники королівської родини, які прибули до Аль-Бані Адман разом із принцом Русланом і Моанною.

Останні дні й без того були сповнені тривоги. Загроза з боку людей еміра Хусейна змусила всіх посилити охорону, а тепер до кордонів підійшло ще одне військо.

— Це божевілля, — промовив один із радників. — Ми не можемо дозволити Аль-Наїм розпочати битву на нашій території.

— Я цього й не дозволю, — відповів Шах. — Спочатку ми вислухаємо Найамі. Якщо вона вимагає пояснень, я готовий із нею говорити. Якщо хоче розслідування, ми надамо все, що знаємо.

— А якщо вона не захоче слухати? — запитав командир.

Шейх похмурнів.

— Тоді захищатимемо свій народ.

Він обернувся до дверей саме тієї миті, коли туди увійшла Райя.

— Доню, куди ти зібралася?

— До воріт.

— Ні.

Одне коротке слово прозвучало так владно, що навіть радники замовкли.

Райя зупинилася.

— Батьку, я повинна зустрітися з нею віч-на-віч.

— Ти не знаєш, скільки воїнів вона привела. Не знаєш, чого саме хоче. Можливо, нам удасться уникнути кровопролиття.

— Шість років тому ти теж сподівався, що все можна вирішити словами! — вирвалося в Райї.

Шах насупився, але не підвищив голосу.

— І я сподіватимуся на це до останнього. Я не дозволю перетворити наш дім на поле бою лише тому, що хтось відмовляється почути правду.

— А я не дозволю Найамі знову звинуватити наш народ і піти, залишивши за собою смерть!

— Райє, послухай мене. Ти моя донька, і я не хочу втратити тебе через давню ворожнечу.

На мить в очах принцеси промайнув біль.

Вона любила батька. Знала, що він хоче захистити її. Але ще сильніше відчувала відповідальність за свій народ.

— Я не збираюся починати війну, батьку. Я хочу подивитися їй у вічі й запитати, чому вона досі вірить брехні.

Не дочекавшись відповіді, Райя розвернулася й вийшла.

— Райє! — гукнув Шах.

Але двері вже зачинилися.

Шейх важко видихнув.

— Підготуйте охорону. Ідіть за нею, але ніхто не повинен оголювати зброю без мого наказу. Якщо сьогодні проллється кров, я хочу знати, що ми зробили все можливе, аби цього не сталося.

***

Східні ворота повільно відчинилися.

Райя вийшла назустріч непроханим гостям у довгому коричневому плащі. Тканина розвівалася за її спиною, а темне волосся було зібране так, щоб не заважати в бою. На поясі висів меч, біля стегна знаходився пістолет.

Біля воріт на неї чекав білий кінь.

Принцеса легко скочила в сідло й зупинилася перед строєм своїх воїнів.

За воротами простягалася широка піщана дорога. Під палючим сонцем стояли сотні вершників, озброєних мечами й списами. Над ними розвівалися знамена Аль-Наїм — темні полотнища із зображенням іклів пустелі.

Попереду була Найамі.

Вона була одягнена у військові обладунки, поверх яких лежав темний плащ. Її чорне волосся було заплетене в тугу косу, а на поясі висів вигнутий меч. Вона сиділа на своєму коні з прямою спиною, впевнена й нерухома, наче сама пустеля підкорилася її волі.

Райя подивилася на неї й відчула, як у грудях здіймається давно знайома лють.

Ось вона.

Жінка, яка колись називала її подругою.

Жінка, яка не захотіла вислухати жодного пояснення.

Жінка, через яку тисячі людей досі живуть зі зброєю в руках.

Найамі теж помітила Райю.

І на кілька митей між ними запала тиша.

— Отже, ти все-таки вийшла, — промовила принцеса Аль-Наїм. — Я думала, шейх Шах ховатиме свою доньку за стінами фортеці.

Райя стиснула поводи.

— А я думала, ти навчилася відрізняти правду від брехні.

Обличчя Найамі скам’яніло.

— Обережніше зі словами.

— Чому? Бо боїшся почути те, чого не хотіла слухати шість років тому?

У рядах Аль-Наїм заворушилися воїни. Декілька людей поклали руки на руків’я мечів.

Найамі підняла долоню, зупиняючи їх.

— Я приїхала не згадувати минуле, Райє. Я прийшла по те, що належить моєму народові.

— Тоді знайди того, хто викрав твою статую. Ми її не забирали.

— Ти повторюєш це вже шість років!

— Тому що це правда!

Голос Райї рознісся над пустельною дорогою.

— Ти звинуватила моє плем’я, навіть не спробувавши розібратися. Ти повірила словам Аль-Масрі, який використав тебе так само, як використав усіх інших. Ти прийшла до наших кордонів зі зброєю, а коли я попросила доказів, ти назвала мене брехухою!

Найамі зблідла від гніву.

— Не смій говорити мені, ніби знаєш, що пережив мій народ! Золота статуя була святинею наших предків. Її зникнення стало ганьбою для мене й моєї родини. Я поклялася повернути її!

— І тому вирішила, що можеш забирати життя невинних?

— Якщо твій народ нічого не приховує, йому нічого боятися!

Райя гірко розсміялася.

— Саме такими словами й починаються війни.

Трохи осторонь від головного строю стояли ще двоє вершників.

Принц Амаль, який повернувся до своїх після довгих тижнів страждань, дивився на те, що відбувалося, з важким серцем. Поруч був принц Вахіт, який приїхав разом із ним, сподіваючись, що зустріч не закінчиться катастрофою.

Амаль не очікував побачити Найамі на чолі війська.

Він був вдячний їй за порятунок. Саме вона знайшла його в пустелі, коли він лежав непритомний, побитий і покинутий власним братом. Вона допомогла доправити його до клініки, де він поступово відновлювався, і не дозволила йому померти.

Але тепер перед ним стояла та сама принцеса, готова привести свій народ до нової війни.

Амаль подивився на Вахіта.

— Ми повинні їх зупинити.

— Згоден, — тихо відповів той. — Але якщо втрутимося надто різко, Найамі може вирішити, що ми стали на бік Аль-Бані Адман проти неї.

— Невже ми повинні дозволити їй пролити кров невинних?

Вахіт нічого не відповів.

Він розумів: одне неправильне слово здатне перетворити напружену зустріч на різанину.

Амаль знову подивився на Райю. Вона сиділа на білому коні сама перед сотнями озброєних воїнів, і в її поставі було стільки гідності, що він мимоволі захопився її мужністю.

Вона не відступала.

Навіть перед обличчям смерті.

***

У припаркованій неподалік машині сиділи Леся та Віра.

Вони приїхали разом з Амалем і Вахітом, не підозрюючи, що опиняться в самому вирі давньої ворожнечі. Леся тримала в руках телефон, але давно забула про нього. Вона дивилася на нескінченні ряди воїнів за склом і намагалася зрозуміти, що відбувається.

— Віро, скажи мені, що я неправильно все розумію, — прошепотіла вона.

— Я б дуже хотіла це сказати, — відповіла Віра, не відриваючи погляду від того, що відбувалося.

— Вони ж справді збираються битися?

— Подивися на їхню зброю. Думаю, так.

Леся повернулася до переднього сидіння, де перебував охоронець, який супроводжував їх.

— Вибачте, що відбувається? Чому принцеса Найамі приїхала сюди з цілою армією?

Чоловік не відразу відповів. Він стежив за воротами й напружено тримав руку біля рації.

— Між Аль-Наїм і Аль-Бані Адман давня ворожнеча. Сьогодні вона може спалахнути з новою силою.

Леся відчула, як усередині все похололо.

Вона лише нещодавно повернула Амаля. Ще недавно їй здавалося, що найстрашніші випробування залишилися позаду. Вони пережили розлуку, його зникнення, страх, невідомість і довгі місяці, коли вона не знала, чи живий коханий чоловік.

У неї була донька, яку Амаль ще навіть не встиг як слід обійняти.

І тепер вона знову могла його втратити.

— Амаль там, — ледь чутно промовила Леся.

Віра взяла її за руку.

— Він не сам. З ним Вахіт. І вони не дозволять цьому закінчитися погано.

Але навіть вона не була впевнена у своїх словах.

За склом Найамі трохи нахилилася вперед, звертаючись до Райї.

— Востаннє запитую: де золота статуя?

— Я не знаю! — твердо відповіла Райя. — Але якщо ти хочеш правди, давай разом шукати того, хто її викрав. Я готова поклястися іменами своїх предків, що Аль-Бані Адман не винне.

Найамі стиснула щелепи.

На мить у її погляді щось здригнулося. Можливо, слова Райї нагадали їй про минуле, про ту дружбу, яка колись їх пов’язувала. Але спогад зник так само швидко, як і з’явився.

— Надто пізно для клятв.

— Ні, Найамі. Пізно буде тоді, коли твої воїни почнуть убивати моїх людей. Коли матері втратять синів, а діти залишаться без батьків. Тоді ти зрозумієш, що помстилася не тому, кому слід було.

— Ти намагаєшся залякати мене?

— Я намагаюся зупинити тебе!

Райя спішилася й зробила кілька кроків уперед, залишивши білого коня позаду.

— Подивися мені у вічі! Якщо ти досі вважаєш мене зрадницею, скажи це зараз. Але не прикривайся пам’яттю предків, щоб виправдовувати власну ненависть.

Найамі теж спішилася.

Дві принцеси стояли одна навпроти одної, розділені шістьма роками образ, брехнею та кров’ю.

Амаль відчув, що більше не може залишатися осторонь.

Він спрямував коня вперед.

— Найамі! — голосно покликав він.

Принцеса Аль-Наїм повернула голову.

— Амалю? Що ти тут робиш?

— Те саме, що й ти, — відповів він. — Намагаюся зрозуміти, чому люди знову готові помирати через те, чого ніхто з нас не бачив на власні очі.

— Це не твоя справа.

— Помиляєшся. Це стосується моєї родини й усього Аль-Шаф. І якщо ти почнеш війну з Аль-Бані Адман, то втягнеш у неї людей, які не мають жодного стосунку до зникнення статуї.

Найамі подивилася на нього з недовірою.

— Ти захищаєш їх?

— Я захищаю невинних. І тебе також, хоча ти, схоже, не розумієш, що хтось уже багато років керує твоєю ненавистю.

На обличчі Найамі з’явилася холодна усмішка.

— Обережніше, принце Амалю. Не забувай, хто врятував тобі життя.

— Я ніколи цього не забуду, — серйозно відповів він. — Я завдячую тобі життям. Але вдячність не означає, що я повинен мовчати, коли ти припускаєшся помилки.

Райя мовчки спостерігала за ними. Вона не очікувала, що Амаль виступить проти рішення Найамі. Особливо після того, як дізналася, що саме принцеса Аль-Наїм урятувала його в пустелі.

У цю мить із воріт пролунав новий звук.

Шейх Шах нарешті вийшов назустріч війську. За ним ішли командири охорони та кілька радників.

— Принцесо Найамі! — голосно промовив він. — Аль-Бані Адман не бажає війни. Я готовий прийняти тебе, вислухати всі звинувачення й розпочати нове розслідування. Але я не дозволю твоїм воїнам проливати кров на моїй землі без доказів.

Найамі повернулася до нього.

— Шість років тому ти вже обіцяв розібратися!

— І я готовий зробити це знову. Якщо ми помилилися, я попрошу вибачення у твого народу. Але якщо помиляєшся ти, чи вистачить у тебе мужності визнати правду?

Запала важка тиша.

Воїни обох сторін чекали на наказ. Руки лежали на руків’ях мечів. Навіть вітер, здавалося, стих серед розпечених пісків.

Найамі повільно перевела погляд із Шейха Шаха на Райю, а потім на Амаля.

Райя дивилася на неї з гордо піднятою головою.

Вона не збиралася просити вибачення за злочин, якого не скоювала. Не збиралася схилятися перед чужою брехнею.

Але в глибині душі все ще жила крихітна надія: раптом Найамі нарешті погодиться почути правду.

І саме в цей момент один із воїнів Аль-Наїм під’їхав до своєї принцеси й щось швидко прошепотів їй на вухо.

Обличчя Найамі змінилося.

— Що означає, ви знайшли слід? — різко запитала вона.

Воїн кивнув і простягнув їй невеликий предмет, загорнутий у темну тканину.

Найамі розгорнула її.

На долоні заблищав золотий уламок із давнім символом — знаком, який прикрашав Безіменну статую.

Райя завмерла.

Шейх Шах зблід.

Амаль відчув, ніби земля вислизає в нього з-під ніг.

Звідки у воїна Аль-Наїм узявся цей предмет?

І чому Найамі дивилася на нього так, наче нарешті отримала доказ своєї правоти?

Принцеса підняла очі на Райю.

— Тепер ти розумієш, чому я прийшла?

Райя повільно похитала головою.

— Ні. Я розумію лише одне: хтось знову намагається зіштовхнути нас лобами.

Вона подивилася на золотий уламок і відчула, як холод пробіг по спині.

Тому що на його зворотному боці було вигравіювано символ, якого не могло бути на статуї Аль-Наїм.

Знак Аль-Масрі.

І тепер у Райї залишалося лише одне запитання: хто приніс цей уламок і навіщо хотів, щоб війна почалася саме сьогодні?