Раді Вас бачити!

Глава 27. Тіні під палацом

Доха, Катар. Палац аль-Шаф

Тим часом шейху-принцу Дімі було зовсім не до сімейних розмов.

Він сидів у великій залі переговорів навпроти представників племені аль-Халіф. Перед ним лежали важливі документи, а поруч стояли радники.

Ситуація в королівстві ставала дедалі небезпечнішою.

Емір Яссин не приховував своїх намірів. Він хотів напасти на родину аль-Шаф і передусім позбутися спадкоємця — принца Руслана.

Для Діми Руслан був не просто майбутнім правителем.

Він був його молодшим братом.

І Діма не дозволить нікому завдати йому шкоди.

— Яссин готується до нападу, — твердо сказав Діма. — Якщо він наважиться виступити проти Руслана, нам знадобляться сильні союзники.

Старійшина племені аль-Халіф уважно подивився на нього.

— Аль-Халіф — чудові воїни. Ми не залишаємо своїх союзників у біді.

Діма кивнув.

— Саме тому я й хочу укласти з вами союз.

— Тоді нехай наші родини стануть ще ближчими.

Діма вже здогадався, до чого веде розмова.

— Ви пропонуєте шлюб?

— Так. Нашої принцеси Хінди з вашим сином Кішаном.

Діма на кілька секунд замовк.

Хінда була дочкою впливового роду аль-Халіф. Її поважали за розум, силу характеру й відданість своїй родині.

Аль-Халіф могли стати потужним союзником.

Діма прийняв рішення.

— Я згоден.

Угоду було укладено.

Але він ще не знав, яку бурю це рішення викличе в його родині.

---

Через деякий час Діма наказав покликати Кішана.

Молодий принц увійшов до кімнати.

— Батьку, ти хотів мене бачити?

— Так.

Поруч із Дімою сиділа його перша й кохана дружина — індійська принцеса Мохена.

Вона одразу відчула, що чоловік збирається повідомити щось важливе.

Діма подивився на сина.

— Через три дні відбудеться твоє весілля.

Кішан спочатку навіть не зрозумів почутого.

— Моє… що?

— Ти одружишся з принцесою Хіндою аль-Халіф.

Кішан зблід.

— Ні.

Діма насупився.

— Це не прохання.

— Але я не можу!

— Можеш.

— Батьку, у мене є кохана!

Мохена стривожено подивилася на сина.

Діма залишався непохитним.

— Зараз не час думати про почуття.

— Для тебе, можливо! — вибухнув Кішан. — Але це моє життя!

— Це життя принца.

— Я не річ, яку можна обміняти заради політичного союзу!

Діма різко підвівся.

— Ти не розумієш, наскільки все серйозно.

— Я розумію тільки одне! Я кохаю іншу дівчину!

— А я відповідаю за Руслана!

Кішан замовк.

Діма продовжив:

— Якщо Яссин нападе, під загрозою опиниться вся наша родина. Аль-Халіф можуть стати нашими союзниками. Їхні воїни потрібні нам.

— Отже, заради Руслана ти готовий пожертвувати мною?

Діма подивився на нього холодним поглядом.

— Якщо буде потрібно — так.

— Тоді ти просто ламаєш моє життя!

Кішан не витримав.

Він різко розвернувся і вийшов із кімнати.

Двері грюкнули.

Мохена подивилася на чоловіка.

— Дімо, ти зробив помилку.

— Я зробив те, що повинен був.

— Ні. Ти пожертвував щастям власного сина.

— Я захищаю Руслана.

— А хто захистить Кішана?

Діма мовчав.

Мохена підійшла ближче.

— Ти навіть не спробував дізнатися, кого він кохає.

— Зараз це не має значення.

— Для нього має.

Діма відвернувся.

— Я вже прийняв рішення.

Мохена зітхнула.

— Тоді сподівайся, що колись він зможе тобі пробачити.

Вона вийшла.

---

Але за дверима все чула принцеса Афіна.

Вона випадково стала свідком цієї розмови.

Коли Кішан вибіг із кімнати, Афіна одразу пішла за ним.

Однак у коридорі його вже не було.

Вона задумалася.

— Невже батько навіть не знає?.. — тихо прошепотіла вона.

Афіна добре знала принцесу Хінду.

Вони давно дружили.

І раптом у голові принцеси виникла одна думка.

Кішан колись розповідав їй про дівчину, з якою познайомився у персиковому саду.

Він говорив про неї з таким теплом, що Афіна одразу зрозуміла — це було не звичайне знайомство.

Дівчина також розповідала Афіні про молодого принца, якого зустріла серед квітучих персикових дерев.

Афіна широко усміхнулася.

— Невже це вони?..

---

Невдовзі вона знайшла Аврелію.

Аврелія саме збиралася їхати на Санторіні.

— Авреліє!

Дівчина зупинилася.

— Що сталося?

— Не їдь.

— Чому?

Афіна швидко розповіла їй про рішення Діми.

Аврелія здивовано подивилася на неї.

— Кішан одружиться з Хіндою?

— Через три дні.

— Але ж він кохає іншу!

Афіна усміхнулася.

— Саме тут і є найцікавіше.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти пам'ятаєш, як Кішан розповідав про дівчину, з якою познайомився у персиковому саду?

— Так.

— Хінда теж розповідала мені про хлопця, якого зустріла в персиковому саду.

Аврелія завмерла.

— Не може бути…

— Може.

Афіна тихо засміялася.

— Вони закохалися одне в одного, але не знали справжніх імен.

Аврелія прикрила рот рукою.

— Отже, дівчина, яку Кішан кохає…

— Це Хінда.

— А дівчина, про яку Хінда говорила…

— Це Кішан.

Аврелія усміхнулася.

— Ось це доля.

Але потім її обличчя стало серйозним.

— Тоді я залишаюся.

— Я знала, що ти так скажеш.

— Ми повинні їм допомогти.

— Згодна.

Кішан сидів у саду.

Він був розлючений, ображений і водночас розгублений.

— Чому батько вирішив, що може розпоряджатися моїм життям? — прошепотів він.

— Тому що іноді батьки думають, що краще знають, що потрібно їхнім дітям.

Кішан підняв голову.

Перед ним стояла Аврелія.

— Ти все чула?

— Так.

Вона сіла поруч.

— Я хочу тобі дещо сказати.

— Що?

— Розкажи мені ще раз про ту дівчину.

Кішан здивовано подивився на неї.

— Навіщо?

— Просто розкажи.

Він замислився.

— Ми зустрілися у персиковому саду. Вона сиділа під деревом.

— Що ти запам'ятав найбільше?

Кішан усміхнувся.

— Її очі. І те, як вона сміялася.

— А ще?

— Вона сказала, що найбільше любить персики.

Аврелія переглянулася з Афіною.

Усе збігалося.

— Кішане, — тихо сказала Аврелія, — а ти пам'ятаєш, що на ній було?

Кішан описав одяг і маленьку підвіску, яку носила дівчина.

Афіна лише усміхнулася.

— Здається, ми знаємо, хто вона.

Раптом у саду з'явилася Хінда.

Кішан підвів голову.

Їхні погляди зустрілися.

Вони обоє завмерли.

— Ти… — прошепотіла Хінда.

— Це ти? — тихо відповів Кішан.

Хінда підійшла ближче.

— Ти був тим хлопцем у персиковому саду?

Кішан усміхнувся.

— А ти була тією дівчиною?

В очах Хінди з'явилися сльози.

— Я думала, ти мене забув.

— Я не забував тебе жодного дня.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— І я тебе.

Кішан узяв її за руку.

— І тепер батько хоче, щоб я одружився саме з тобою.

Хінда засміялася.

— А мій батько хоче, щоб я вийшла заміж за тебе.

Аврелія не стримала усмішки.

— Отже, проблема вирішена.

Афіна засміялася.

— Залишилося тільки переконати Діму.

Кішан подивився на Хінду.

— Я не дозволю нікому зруйнувати це.

— І я не дозволю, — відповіла вона.

Вони міцніше стиснули руки одне одного.

У стороні за цією сценою спостерігали Іван і Галина.

Вони переглянулися.

— Схоже, доведеться залишитися, — тихо сказав Іван.

Галина зітхнула.

— Я вже зрозуміла.

— Аврелія хоче їм допомогти.

— Тоді допоможемо і ми.

Іван усміхнувся.

— Іноді одна добра справа може змінити кілька життів.

Галина подивилася на Кішана та Хінду.

— Головне, щоб Діма зрозумів, що не потрібно жертвувати щастям сина заради союзу.

Тим часом Діма сидів у своїх покоях.

Перед ним лежав договір з аль-Халіф.

Він дивився на нього й переконував себе, що вчинив правильно.

Раптом у двері постукали.

— Увійдіть.

На порозі знову з'явилася Мохена.

— Дімо, тобі потрібно поговорити з Кішаном.

— Він заспокоїться.

— Ні.

Мохена підійшла ближче.

— Ти навіть не спитав, кого він кохає.

Діма мовчав.

— Можливо, ця дівчина зовсім не чужа для нашої родини.

Він різко підняв голову.

— Що ти хочеш сказати?

Мохена загадково усміхнулася.

— Поговори із сином.

Діма вперше замислився.

Можливо, він справді поспішив із рішенням.

А в саду Кішан і Хінда стояли поруч, навіть не підозрюючи, що їхня любов може стати не перешкодою, а найміцнішим союзом між двома родинами.

А попереду на них чекала найважча розмова.

Їм належало переконати Діму, що шлюб, який він уклав заради політики, може виявитися не жертвою, а справжнім коханням його сина.

Та за межами палацу вже назрівали нові небезпеки.

Емір Яссин готував свій наступний крок.

Соболь продовжував будувати власний план.

Вахіт, Віра та Леся збиралися вирушити на пошуки Анастасії.

А родина аль-Шаф навіть не здогадувалася, скільки випробувань чекає на неї попереду.

Королівський палац цього дня жив своїм звичним життям. Коридорами тихо пересувалися служниці, охоронці стояли біля дверей покоїв, а сонячне світло крізь високі вікна лягало золотими смугами на мармурову підлогу.

Аврелія йшла одним із довгих коридорів разом зі своєю служницею Фонтиною, сестрою Афіною та маленькою Азизою.

Дівчинка тримала Афіну за руку й щось весело розповідала, час від часу показуючи на картини, що висіли на стінах.

— А це хто? — запитала Азиза, зупинившись біля великого портрета.

— Це один із наших предків, — усміхнулася Афіна.

Аврелія хотіла щось додати, але раптом почула голоси.

Вони долинали з сусіднього коридору.

— Не наближайся до принца Кішана!

Аврелія одразу зупинилася.

Голос був різким і зухвалим.

Вона повернула голову.

Попереду кілька молодих дівчат стояли біля стіни. Одна з них нахабно притиснула Хінду до мармурової колони, перегородивши їй шлях.

Хінда намагалася зберігати спокій.

— Відпусти мене, — тихо сказала вона.

— Думаєш, якщо твій батько впливовий, тобі все дозволено?

Дівчина підійшла ще ближче.

— Якщо ти ще раз наблизишся до принца Кішана, тобі буде кінець.

Хінда здивовано подивилася на неї.

— Я не зробила нічого поганого.

— Ти навіть не маєш права дивитися в його бік!

Аврелія відчула, як у ній закипає обурення.

— Досить!

Усі різко повернулися.

Принцеса Аврелія йшла до них спокійним, але надзвичайно твердим кроком.

Поруч була Афіна.

За ними залишалася Фонтина з маленькою Азизою.

Дівчина, яка притискала Хінду до стіни, відступила.

— Ваша Високість…

Аврелія стала між нею та Хіндою.

— Відійди від неї.

— Я лише…

— Я сказала: відійди.

Голос Аврелії став настільки холодним, що дівчина одразу зробила крок назад.

Афіна підійшла до Хінди.

— Ти не постраждала?

Хінда похитала головою.

— Ні.

Але в її очах було видно образу.

Раптом із протилежного боку коридору пролунав швидкий стукіт підборів.

До них поспішала Халіме.

Побачивши Хінду, вона одразу розлютилася.

— Що тут відбувається?!

— Вона знову наблизилася до принца Кішана! — вигукнула дівчина.

Халіме подивилася на Хінду.

— Ти не чула попередження?

Хінда мовчала.

— Скільки разів тобі повторювати, щоб ти трималася подалі від нього?

Аврелія різко повернулася до Халіме.

— Досить.

— Принцесо, це не ваша справа.

— Коли в моєму палаці погрожують гості нашої родини — це саме моя справа.

Халіме стиснула губи.

— Вона сама винна.

— Ні, — твердо відповіла Афіна. — Вона не зробила нічого, за що її можна було б принижувати.

Халіме розлютилася ще більше.

Вона різко вихопила з рук служниці тонкий батіг.

Хінда відступила.

— Якщо ти не розумієш слів…

Халіме замахнулася.

Але батіг не встиг опуститися.

Аврелія перехопила її руку.

У коридорі запала гробова тиша.

— Ви збожеволіли? — тихо запитала Аврелія.

Халіме зблідла.

— Принцесо…

Аврелія не відпускала її руку.

— Ви хотіли вдарити гостю королівської родини?

— Я…

— Хінда — представниця племені аль-Халіф. Вона прибула до нашого палацу не як служниця, а як почесна гостя.

Афіна стала поруч із сестрою.

— І якщо хтось завдасть їй болю, про це дізнається наша бабуся.

Аврелія подивилася просто в очі Ферузе, яка саме підійшла до коридору.

Феруза була матір'ю тієї дівчини.

— І я дуже сумніваюся, що Її Величність королева Елена поставиться до цього поблажливо, — сказала Аврелія.

Феруза зблідла.

— Принцесо, ви неправильно зрозуміли…

— Я бачила все власними очима.

— Але…

— Якщо хтось ще раз наблизиться до Хінди з погрозами, — холодно продовжила Аврелія, — я особисто доповім про це королеві Елені.

Феруза занервувала.

— Не розповідайте, Ваша Високість!

Усі присутні завмерли.

Аврелія примружила очі.

— Отже, ви розумієте, що зробили?

Феруза не відповіла.

— Усі, хто брав участь у цьому, негайно залишають коридор.

Ніхто не ворухнувся.

— Я сказала: геть!

Дівчата та служниці швидко опустили голови.

Одна за одною вони почали залишати коридор.

Аврелія подивилася на Халіме.

— І ви теж.

Халіме стиснула батіг, але зрозуміла, що сперечатися марно.

Вона пішла.

Феруза поспішила за нею.

Перед виходом вона ще раз озирнулася на Аврелію.

І в її очах з'явилася ненависть.

Аврелія цього не помітила.

Але Афіна помітила.

Коли коридор спорожнів, Аврелія підійшла до Хінди й узяла її за руку.

— Ходімо.

— Я не хотіла створювати проблеми, — тихо сказала Хінда.

— Ти не створила жодної проблеми.

Афіна усміхнулася.

— Це вони створили проблему.

Маленька Азиза підійшла до Хінди й простягнула їй руку.

— Не сумуй.

Хінда не втрималася від усмішки.

— Дякую, маленька.

— У нас ніхто не має права ображати гостей, — серйозно сказала Азиза.

Аврелія погладила її по голові.

— Правильно.

Вони вирушили до покоїв.

— Фонтино, — наказала Аврелія, — принеси чай із ромашки.

— Зараз, Ваша Високість.

— І щось солодке для Хінди.

— Звичайно.

У покоях Хінда сіла на диван.

Афіна налила їй води.

— Ти не повинна боятися.

— Я не боюся, — відповіла Хінда. — Просто не розумію, чому вони так ненавидять мене.

Аврелія задумалася.

— Можливо, справа не в тобі.

— А в Кішані?

Афіна усміхнулася.

— Саме так.

Хінда опустила очі.

— Я кохаю його.

Аврелія сіла поруч.

— Тоді не дозволяй чужій заздрості зруйнувати ваше щастя.

Через кілька хвилин Фонтина принесла чай.

Хінда зробила кілька ковтків.

Її руки вже не тремтіли.

Аврелія дивилася на неї й думала про слова, які так часто чула від своєї бабусі Елени.

Честь.

Справедливість.

Захист слабшого.

Тепер вона зрозуміла, що означає бути принцесою аль-Шаф.

Не просто носити корону.

А мати сміливість стати між несправедливістю та людиною, яку кривдять.

— Тепер я розумію, — тихо сказала Хінда.

— Що саме? — запитала Афіна.

— Чому про принцес аль-Шаф говорять із такою повагою.

Аврелія усміхнулася.

— Наша бабуся навчила нас, що титул нічого не вартий без честі.

Афіна додала:

— І без справедливості.

Хінда подивилася на них із теплом.

— Я щаслива, що зустріла вас.

---

Тим часом в іншій частині палацу Халіме не могла заспокоїтися.

— Вона принизила мене! — обурювалася вона.

Феруза нервово ходила кімнатою.

— Тихіше.

— Ти чула, як Аврелія зі мною говорила?

— Саме тому потрібно бути обережними.

У дверях з'явилася принцеса Самія.

Її повернення до палацу свого часу організувала сама Хадіра.

Самія давно носила в серці образу на родину аль-Шаф.

Вона ніколи не забувала того, що вважала приниженням.

І тепер перед нею відкрилася можливість помститися.

— Ви хочете помститися Аврелії? — запитала Самія.

Халіме подивилася на неї.

— Так.

— Тоді не треба нападати на неї безпосередньо.

— А що ти пропонуєш?

Самія посміхнулася.

— Треба забрати в неї найдорожче.

— Що саме?

— Спокій.

Феруза насторожилася.

— Говори.

— Аврелія захищає всіх навколо себе. Особливо Афіну.

Самія зробила паузу.

— Тому почнемо з Афіни.

Халіме зрозуміла.

— Ти хочеш зробити їй боляче?

— Не фізично.

Самія посміхнулася ще холодніше.

— Ми зробимо так, щоб Афіна постійно потрапляла в неприємності. Щоб її звинувачували в тому, чого вона не робила. Щоб навколо неї виникали сварки.

Феруза задумалася.

— А навіщо?

— Щоб Аврелія втомилася.

— І тоді?

— Тоді вона сама захоче поїхати.

Халіме посміхнулася.

— Назавжди?

— Саме так.

Самія підійшла до вікна.

— Аврелія дуже схожа на королеву Елену. Та сама гордість. Та сама справедливість.

Вона стиснула пальці.

— І саме тому буде особливо приємно змусити її зрозуміти, що вона більше не потрібна цьому палацу.

Халіме тихо засміялася.

Але вони не знали одного.

За дверима стояла служниця, яка випадково почула частину їхньої розмови.

Вона зблідла.

І тихо відійшла.

Тепер таємниця змови була відома ще одній людині.

А в покоях Аврелії Хінда вже почувалася спокійніше.

Афіна сиділа поруч із нею, а маленька Азиза розповідала щось веселе Фонтині.

Аврелія дивилася на них і навіть не здогадувалася, що зовсім скоро небезпека прийде не відкрито.

Вона прийде під виглядом випадковостей.

Підозр.

Брехні.

І саме Афіна стане першою мішенню.

Але якщо змовниці думали, що зможуть легко зламати принцесу аль-Шаф, вони ще не знали, наскільки сильною була любов сестер одна до одної.

Глава 30. Ціна образи

Катар.

Після того як Хінда трохи заспокоїлася, Аврелія вирішила, що мовчати більше не можна.

Вона знала: якщо Кішан дізнається про те, що сталося, він не залишиться осторонь.

— Хіндо, залишайся тут із Афіною, — сказала Аврелія. — Я сама все розповім Кішану.

— Авреліє, не потрібно…

— Потрібно.

Афіна підтримала сестру.

— Кішан має знати правду.

Аврелія вийшла з покоїв і швидко попрямувала до саду.

Вона знайшла принца біля фонтану. Кішан сидів на лаві, замислено дивлячись на воду.

— Кішане.

Він підвів голову.

— Що сталося?

Аврелія сіла поруч.

— Я щойно була з Хіндою.

Обличчя Кішана одразу стало серйозним.

— З нею щось трапилося?

— На неї напали словесно. Їй погрожували.

Кішан різко підвівся.

— Хто?

Аврелія розповіла все.

Про дівчину, яка притиснула Хінду до стіни.

Про Халіме.

Про батіг.

Про те, як Феруза намагалася приховати ситуацію.

Кішан слухав мовчки.

Чим довше Аврелія говорила, тим темнішим ставав його погляд.

— Вона хотіла вдарити Хінду?

— Так.

Кішан стиснув кулаки.

— Ніхто більше не посміє до неї доторкнутися.

Він рішуче попрямував до палацу.

Аврелія пішла за ним.

---

У головній залі вже зібралися Діма, Мохена та кілька придворних.

Кішан увійшов так швидко, що всі одразу звернули на нього увагу.

— Батьку, мені потрібно поговорити.

Діма підвів погляд.

— Що трапилося?

Кішан не став приховувати нічого.

— Люди в цьому палаці погрожували Хінді. Її принижували. А Халіме навіть намагалася вдарити її батогом.

Діма повільно підвівся.

— Що?

Мохена також зблідла.

— Це правда?

— Я бачила все, — сказала Аврелія.

Кішан зробив крок уперед.

— Хінда — моя майбутня дружина. Вона приїхала сюди як почесна гостя. І якщо хтось думає, що може її образити лише тому, що вона не належить до нашої родини, то він дуже помиляється.

Діма уважно дивився на сина.

— Хто саме це зробив?

Кішан назвав усіх.

Через кілька хвилин до зали привели Халіме, Ферузу та інших причетних.

Вони вже не виглядали такими впевненими.

Кішан подивився на них холодно.

— Ви думали, що ніхто не дізнається?

Халіме опустила очі.

— Принце, ми не хотіли…

— Не хотіли що? — перебив Кішан. — Принижувати її? Погрожувати? Піднімати на неї руку?

Ніхто не відповів.

— Запам'ятайте раз і назавжди, — продовжив Кішан. — Якщо ви ще раз образите Хінду, ви втратите все. Ваші титули, становище, право перебувати в цьому палаці.

Він зробив паузу.

— І якщо хтось завдасть їй фізичної шкоди, відповідатиме перед законом королівства. Навіть якщо покарання буде найсуворішим.

У залі стало тихо.

Кішан повернувся до батька.

— Я прошу вас не дозволити цим людям залишитися безкарними.

Діма мовчав кілька секунд.

Потім його голос пролунав твердо:

— Я все чув.

Усі завмерли.

Виявилося, що ще до початку розмови Діма чув частину розповіді з коридору.

Він знав, що сталося.

— Я хотів захистити Руслана, — сказав Діма. — Хотів створити союз із аль-Халіф і був готовий піти на багато чого заради безпеки нашої родини.

Він подивився на Кішана.

— Але я не дозволю, щоб через цей союз у нашому палаці панували образи й жорстокість.

Мохена стала поруч із чоловіком.

— Ти чув усе, що сказала Аврелія?

— Так.

Діма повернувся до охоронців.

— Відвести винних.

Халіме зблідла.

— Ваша Високість, благаю!

Феруза впала навколішки.

— Пощади нас!

Інші дівчата також почали благати.

— Ми більше ніколи цього не зробимо!

— Пробачте нас!

— Ми не знали, що принц Кішан так…

Діма підняв руку.

— Досить.

Його погляд був суворим.

— Ви знали, що робите.

Халіме плакала.

— Принце, будь ласка…

Кішан дивився на них без жалю.

— Ви повинні були подумати про це до того, як погрожували Хінді.

Діма віддав наказ охороні передати справу відповідним королівським властям і застосувати найсуворіше передбачене покарання до тих, хто вчинив замах на фізичну недоторканність гості.

Халіме зрозуміла, що цього разу врятуватися без наслідків не вдасться.

Мохена тихо сказала:

— Справедливість повинна бути для всіх.

Кішан подивився на батька.

— Дякую.

Діма підійшов до сина.

— Я був надто суворим із тобою.

Кішан здивовано подивився на нього.

— Батьку…

— Я думав лише про безпеку Руслана і забув, що ти теж маєш серце.

Кішан усміхнувся.

— Я розумію.

— І якщо Хінда справді та дівчина, яку ти кохав у персиковому саду…

Кішан усміхнувся ще ширше.

— Так.

Діма вперше за весь вечір посміхнувся.

— Тоді, можливо, доля сама зробила те, чого я намагався досягти політикою.

Кішан обійняв батька.

— Дякую.

---

Кішан майже біг до покоїв Хінди.

Вона стояла біля вікна, коли двері відчинилися.

— Кішане!

Він підійшов до неї.

— Я все знаю.

Хінда опустила очі.

— Мені шкода, що через мене виникли проблеми.

— Не говори так.

Він узяв її за руки.

— Ти ні в чому не винна.

Хінда подивилася йому в очі.

— Твій батько…

— Він усе зрозумів.

У її очах з'явилися сльози.

— Правда?

— Правда.

Кішан усміхнувся.

— Тепер ніхто не завадить нам бути разом.

Хінда не стримала усмішки.

Вона обійняла його.

Кішан міцно притиснув її до себе, а потім вони ніжно й щиро поцілувалися.

Поцілунок був довгим, сповненим радості після страху та напруги останніх годин.

— Я думала, що втратила тебе, — прошепотіла Хінда.

— Ти мене не втратиш.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

За дверима Аврелія та Афіна випадково побачили їх.

Аврелія усміхнулася.

— Нарешті.

Афіна тихо засміялася.

— Схоже, тепер у Кішана точно немає причин бути нещасним.

Поруч стояли Іван і Галина.

Вони теж були раді бачити, що молоді люди нарешті знайшли одне одного.

Іван усміхнувся.

— Доля іноді дуже дивна.

— Але справедлива, — відповіла Галина.

Аврелія подивилася на них.

— Головне, що вони щасливі.

Та не всі в палаці раділи.

У віддаленій частині королівської резиденції Халіме залишилася наодинці.

Її гнів тільки зростав.

Вона втратила вплив.

Її план провалився.

Але поруч із нею знову з'явилася Самія.

— Ти програла через власну необережність.

Халіме різко повернулася.

— Тоді допоможи мені.

Самія посміхнулася.

— Я вже знаю, що робити.

— Що?

— Ми не будемо більше чіпати Хінду.

— А кого?

Самія подивилася в бік коридору.

Там саме проходила Афіна.

— Її.

Халіме зрозуміла.

— Афіну?

— Так.

— Але Аврелія одразу втрутиться.

— Саме цього я й хочу.

Самія говорила тихо.

— Якщо ми змусимо Афіну постійно потрапляти в неприємності, Аврелія буде змушена весь час її захищати.

— І що це дасть?

— Втома.

Самія зробила паузу.

— Аврелія почне відчувати, що через неї та її сестру в палаці постійно виникають проблеми.

Халіме повільно усміхнулася.

— А потім?

— Потім ми підштовхнемо її до рішення поїхати.

— Назавжди?

— Назавжди.

Самія подивилася на Афіну, яка зникла за поворотом.

— Вона навіть не підозрює, що тепер стала нашою мішенню.

Халіме кивнула.

— Але як саме ми її підставимо?

Самія загадково усміхнулася.

— Завтра в палаці буде прийом.

— І?

— На ньому Афіна зробить те, чого насправді не робила.

Халіме здивовано подивилася на неї.

— Ти хочеш підставити її?

— Саме так.

Вони ще не знали, що їхню розмову знову почув хтось із прислуги.

Але цього разу служниця не втекла.

Вона залишилася в тіні й уважно запам'ятала кожне слово.

Тим часом Аврелія поверталася до своїх покоїв.

Вона була щаслива за Кішана та Хінду.

Але десь у глибині душі її не залишало дивне відчуття.

Наче палац ще не сказав їй усієї правди.

Наче за красивими мармуровими стінами досі ховалася небезпека.

І зовсім скоро вона мала переконатися, що її передчуття не обмануло.

Бо наступною жертвою змови мала стати Афіна.

Звісно. Продовжую цю сюжетну лінію на Кіпрі, зосередившись на допиті Азиза, болю Аміра та рішенні еміра Ібрагіма не допустити братньої крові.

Кіпр.

Ніч огорнула королівську резиденцію.

Ще кілька годин тому тут панувала тривога, а тепер коридори були майже порожні. Біля дверей однієї з охоронюваних кімнат стояли двоє вартових.

За дверима перебував принц Азиз.

Він був під вартою.

Після всього, що сталося, емір Ібрагім більше не міг дозволити йому вільно пересуватися палацом.

Азиз сидів у кріслі, дивлячись у підлогу.

Він мовчав.

Навіть коли двері відчинилися, принц не підвів голови.

До кімнати увійшов емір Ібрагім.

За ним ішов принц Амір.

Щойно Амір побачив зведеного брата, його обличчя змінилося.

У його очах палала така ненависть, якої Азиз ще ніколи не бачив.

— Це він? — тихо запитав Амір.

Ібрагім кивнув.

— Так.

Амір зробив крок уперед.

— Ти навіть не уявляєш, що я зараз відчуваю.

Азиз мовчав.

— Ти завдав болю Амірі.

Уперше Азиз підняв очі.

— Я…

— Не смій виправдовуватися!

Голос Аміра пролунав у кімнаті.

— Ти залишив її в пустелі!

Азиз відвів погляд.

— А ще ти намагався позбутися Анастасії. Ти кинув її в море!

Азиз стиснув щелепи.

Амір не стримався й кинувся до нього.

Його рука вже була піднята, але емір Ібрагім миттєво став між синами.

— Амір!

Принц зупинився.

— Відійди.

— Батьку, після всього, що він зробив…

— Я сказав: відійди.

Амір важко дихав.

— Але він заслуговує покарання!

— Заслуговує, — спокійно відповів Ібрагім. — Але не від руки свого брата.

Амір дивився на батька.

— Чому ти його захищаєш?

Емір похитав головою.

— Я його не захищаю. Я захищаю тебе від вчинку, про який ти можеш шкодувати все життя.

Амір опустив руку.

Він ще кілька секунд дивився на Азиза з ненавистю.

— Я ніколи тобі цього не пробачу.

Азиз нічого не відповів.

— І я ніколи не забуду, що ти зробив із Амірoю.

Амір розвернувся.

— Іди, — наказав Ібрагім.

Принц зупинився біля дверей.

— Батьку…

— Залиш нас.

Амір важко зітхнув і вийшов.

Перед тим як двері зачинилися, він ще раз озирнувся на Азиза.

У його погляді не було нічого, крім болю та розчарування.

---

Коли вони залишилися вдвох, емір Ібрагім сів навпроти сина.

Кілька секунд він просто дивився на нього.

Не як правитель.

Як батько.

— Азизе.

Принц мовчав.

— Подивися на мене.

Азиз повільно підняв очі.

— Навіщо ти це зробив?

Мовчання.

— Чому ти завдав болю Амірі?

Азиз стиснув пальці.

— Я не хотів…

— Не хотів?

Голос Ібрагіма залишався спокійним, але в ньому відчувалася величезна сила.

— Ти не випадково залишив її в пустелі.

Азиз мовчав.

— Ти не випадково вчинив із нею так.

Емір нахилився вперед.

— А тепер скажи мені правду.

Азиз опустив голову.

— Я не можу.

— Не можеш чи не хочеш?

— Не знаю.

Ібрагім важко зітхнув.

— Я пам'ятаю тебе зовсім іншим.

Азиз підняв очі.

— Колись ти був хлопчиком, який біг до мене, коли йому було страшно. Я думав, що зможу виховати тебе сильним, але добрим.

На обличчі Азиза промайнула тінь жалю.

— Я помилився?

Азиз не відповів.

Ібрагім продовжив:

— Ти завдав болю принцесі Амірі.

— Так.

— Ти залишив її в пустелі.

Азиз заплющив очі.

— Так.

— А потім ти намагався позбутися Анастасії.

Азиз здригнувся.

— Я хочу знати, де вона.

Принц мовчав.

— Куди ти її відвів?

Тиша.

— Азизе!

— Я не знаю.

Ібрагім уважно подивився на нього.

— Що означає — не знаєш?

— Я справді не знаю, де вона зараз.

— Ти кинув її в море.

— Я…

Азиз замовк.

— Я думав…

— Що?

— Що все закінчиться.

Ібрагім похитав головою.

— Ти навіть не знаєш, чи вона жива.

Азиз опустив очі.

Ці слова вперше змусили його усвідомити всю тяжкість власних вчинків.

Можливо, Анастасія була жива.

А можливо, ні.

І саме невідомість була найстрашнішою.

— Ми знайдемо її, — твердо сказав Ібрагім. — І якщо вона жива, я поверну її додому.

Азиз мовчав.

---

Ібрагім не зупинився.

— А тепер Джастин.

Азиз напружився.

— Ти побив його на очах у принцеси Емми.

— Він…

— Мене не цікавить, що він зробив.

Голос еміра став жорсткішим.

— Ніхто не має права піднімати руку на людину в присутності моєї доньки, тим більше на очах у принцеси Емми.

Азиз опустив голову.

— Я не пробачу тобі цього.

Він зробив паузу.

— І я не пробачу того, що ти зробив з Амірoю.

Азиз тихо прошепотів:

— Батьку…

— Не називай мене зараз так, ніби це може змінити твої вчинки.

Принц замовк.

Ібрагім підвівся.

— Ти залишишся під вартою.

— А Стейсі?

Емір холодно подивився на нього.

— Про це я теж уже прийняв рішення.

Азиз зблід.

— Батьку…

— Стейсі буде депортована з королівства.

— Але вона…

— Досить.

Ібрагім не дозволив йому договорити.

— Її присутність більше не потрібна при нашому дворі.

Азиз стиснув кулаки.

— А моя донька?

Ібрагім на мить замовк.

— Твоя донька залишиться під захистом королівської родини.

— Я хочу її побачити.

— Побачиш, коли буде безпечно.

Азиз підняв голову.

— Ви забираєте в мене все.

Ібрагім сумно подивився на нього.

— Ні, Азизе. Це не я забираю в тебе все.

Він зробив паузу.

— Ти сам поступово втрачав людей, які любили тебе.

Ці слова виявилися болючішими за будь-яке покарання.

Азиз відвернувся.

За дверима тим часом стояв Амір.

Він не пішов далеко.

Він чув останні слова батька.

До нього підійшла Емма.

— Аміре.

Він подивився на сестру.

— Я хотів його вдарити.

— Я знаю.

— Я ненавиджу його.

Емма поклала руку йому на плече.

— Ти маєш право злитися.

— Але батько не дозволив.

— Бо він мудрий.

Амір важко зітхнув.

— Я не розумію, як Азиз міг так змінитися.

Емма подивилася на двері.

— Можливо, ми ніколи не дізнаємося всієї правди.

— Анастасія…

— Її потрібно знайти.

Амір кивнув.

— Так.

У його очах з'явилася рішучість.

— Поки ми не знайдемо її, я не заспокоюся.

---

У своїх покоях емір Ібрагім стояв біля вікна.

Перед ним лежала карта Кіпру.

— Знайдіть Анастасію, — наказав він охоронцям. — Перевірте берег, порти, лікарні, кожне місце, де могла опинитися людина після падіння у воду.

— Так, Ваша Величносте.

— І не припиняйте пошуки, поки не отримаєте відповідь.

Охоронці вклонилися та вийшли.

Ібрагім залишився сам.

Він дивився в темряву.

Йому було важко не думати про своїх дітей.

Один син був охоплений ненавистю.

Інший сидів під вартою.

Донька пережила страшні події.

А десь там, за морем, могла перебувати Анастасія.

Жива.

Або…

Емір не дозволив собі закінчити цю думку.

— Вона жива, — тихо сказав він сам собі. — Я знайду її.

Катар.

Наступного дня королівський палац аль-Шаф прокинувся зовсім іншим.

Від самого ранку коридорами снували служниці, охоронці перевіряли кожен зал, а придворні готувалися до великого свята.

Цього дня мало відбутися весілля принца Кішана та принцеси Хінди аль-Халіф.

Але весілля було не єдиною причиною радості.

Незабаром до Катару мала прибути частина королівської родини, щоб разом відсвяткувати ще одну важливу подію — народження малюків шейха-принца Тимофея та Арлетти.

Палац готувався до подвійного свята.

Скрізь були квіти, золоті стрічки, східні ліхтарі та великі столи з частуваннями.

Поки емір Ібрагім перебував на Кіпрі, головним господарем урочистостей став його старший син Діма.

Саме він свого часу підтримав ідею союзу з аль-Халіф і організував весілля свого сина.

Тепер же Діма дивився на підготовку до свята з гордістю.

— Сьогодні Кішан нарешті буде щасливий, — сказав він Мохені.

Вона усміхнулася.

— І Хінда також.

— Я навіть не уявляв, що вони вже давно кохають одне одного.

— Іноді діти знаходять свою долю раніше, ніж батьки встигають усе вирішити.

Діма засміявся.

— Схоже, нам варто частіше слухати дітей.

Мохена подивилася на чоловіка з теплою усмішкою.

— Особливо тобі.

Діма кивнув.

— Особливо мені.

У великій залі вже збиралися гості.

Представники племені аль-Халіф прибули до палацу в святковому вбранні.

Хінда була неймовірно красивою.

На ній була розкішна сукня східного стилю, а її волосся прикрашали тонкі золоті ланцюжки.

Кішан не міг відвести від неї очей.

— Ти прекрасна, — прошепотів він.

Хінда усміхнулася.

— А ти сьогодні дуже серйозний.

— Я боюся прокинутися і зрозуміти, що все це сон.

— Тоді я тебе розбуджу.

Вона простягнула руку.

Кішан узяв її.

— Тепер я точно не відпущу.

Неподалік стояла Аврелія.

Вона дивилася на них і щиро раділа.

Поруч були Афіна, Іван, Галина та Фонтина.

— Нарешті вони разом, — сказала Афіна.

— І це найкраще, що могло статися, — відповіла Аврелія.

Вона ще не знала, що це буде один із останніх моментів, коли вона почуватиметься спокійною в цьому палаці.

Серед гостей була і Самія.

Вона посміхалася.

Але ця усмішка була зовсім не святковою.

Вона уважно спостерігала за Аврелією та Афіною.

Саме сьогодні вона збиралася здійснити свій план.

Її мета була проста.

Забрати в королеви Елени найдорожче — її улюблену онуку Аврелію.

Самія знала, що Аврелія надзвичайно близька зі своєю сестрою.

Тому удар по Афіні стане ударом по Аврелії.

І Самія чекала лише слушної нагоди.

Тим часом батьки Афіни — Луїза та Самір — були змушені залишити палац.

Їм необхідно було терміново вирушити до Афганістану, щоб владнати важливі родинні справи.

Перед від'їздом Луїза обійняла доньку.

— Будь обережною.

— Не хвилюйся, мамо.

— Ми скоро повернемося.

Самір теж поцілував Афіну в чоло.

— Бережи сестру.

— Обіцяю.

Вони навіть не підозрювали, що вже через кілька годин їхня донька зникне.

Свято почалося.

Музика лунала в головній залі.

Гості вітали молодят.

Кішан і Хінда стояли поруч, приймаючи побажання.

Діма був задоволений.

Усе відбувалося саме так, як він планував.

Але Самія чекала.

Коли Афіна на кілька хвилин залишила залу, щоб пройти до іншого коридору, Самія непомітно подала знак Халіме.

Та вже чекала.

— Зараз, — прошепотіла Самія.

Халіме кивнула.

Афіна йшла коридором.

Вона навіть не помітила, як за нею зачинилися двері.

— Хтось тут є?

Відповіді не було.

Раптом позаду з'явилася Халіме.

Афіна встигла лише обернутися.

— Що ви…

Далі вона не встигла сказати.

Через кілька хвилин Афіна опинилася у старому підземному приміщенні палацу.

Це був таємний підвал, про який знали одиниці.

Саме Халіме знала про нього.

Вона зачинила важкі двері.

Афіна намагалася підвестися.

— Відчиніть!

Але ніхто не відповів.

Двері залишилися замкненими.

Афіна опустилася на холодну підлогу.

Їй було страшно.

Але вона намагалася не плакати.

— Аврелія мене знайде…

Вона повторювала ці слова, ніби це могло надати їй сил.

Але ніхто не знав, де вона.

Ніхто.

Свято продовжувалося.

Кішан та Хінда після церемонії вийшли до саду.

Вони хотіли побути наодинці.

— Сьогодні все змінилося, — сказала Хінда.

— На краще?

— На найкраще.

Кішан усміхнувся.

— Я кохаю тебе.

— А я тебе.

Вони обійнялися.

А в цей час Діма отримав повідомлення, що його родина вже готується до зустрічі на Кіпрі.

Він вирішив особисто вирушити туди.

— Я залишаю палац на вас, — сказав він радникам.

Ніхто не міг передбачити, що саме його від'їзд стане ідеальним моментом для змовниць.

Аврелія тим часом помітила, що Афіни немає.

— Де моя сестра?

Іван озирнувся.

— Я не бачив її після початку церемонії.

Галина занепокоїлася.

— Може, вона в покоях?

— Ні, — відповіла Аврелія. — Я вже перевіряла.

Фонтина раптом підбігла до них.

У руках вона тримала складений аркуш.

— Ваша Високість…

— Що це?

— Я знайшла листа.

Аврелія розгорнула його.

На папері було лише кілька слів.

«Якщо хочеш побачити свою сестру, приходь туди, де палац приховує свої таємниці.»

Нижче було вказано місце.

Старий підземний коридор.

Аврелія зблідла.

— Це пастка.

— Безперечно, — сказав Іван.

— Але там Афіна.

Галина поклала руку їй на плече.

— Ми підемо разом.

— Я теж, — сказала Фонтина.

— Ні, — відповіла Аврелія. — Ти залишишся.

— Але…

— Якщо ми не повернемося, ти повинна повідомити охороні.

Фонтина кивнула, хоча в її очах стояли сльози.

Аврелія, Іван і Галина рушили до підземного коридору.

Вони довго йшли темними сходами.

Навколо панувала тиша.

— Авреліє, будь обережна, — сказав Іван.

— Я знаю.

— Якщо це пастка…

— Я знаю.

Вона міцно стискала лист.

Нарешті перед ними з'явилися старі двері.

Аврелія поклала руку на ручку.

— Афіно?

Тиша.

Вона відчинила двері.

— АААФІНО!

Її крик пролунав підземеллям.

На холодній підлозі лежала її сестра.

Афіна була виснажена, бліда й майже не рухалася.

Аврелія кинулася до неї.

Вона впала навколішки, підняла сестру на руки й міцно притиснула до себе.

— Афіно! Сестричко!

Афіна повільно розплющила очі.

— Авреліє…

— Я тут.

Сльози текли по обличчю Аврелії.

— Я тут, чуєш? Я тебе знайшла.

Вона обіймала сестру так, ніби боялася знову її втратити.

Потім швидко зняла свій плащ.

Це був особливий плащ, який колись подарувала їй бабуся — королева Елена.

Аврелія загорнула в нього Афіну.

— Тобі холодно.

— Тепер уже ні.

Аврелія притиснула її до себе.

Іван відвернувся, приховуючи власні емоції.

А потім його погляд упав на Халіме.

Вона стояла біля входу.

— Це ти! — гнівно вигукнув Іван. — Це ти її сюди привела!

Халіме відступила.

— Я…

— Ти довела її до такого стану!

Галина стала поруч.

— Як вам не соромно?

Раптом із-за Халіме вийшла Самія.

На її обличчі була нахабна усмішка.

— Я… я хочу, щоб ви зрозуміли, що я нічого особистого не маю проти вас.

Аврелія повільно підвела голову.

— Тоді навіщо ви це зробили?

Самія подивилася їй прямо в очі.

— Я хочу, щоб ви залишили палац.

Аврелія завмерла.

— Що?

— Ви правильно почули.

— Ви хто така, щоб мені наказувати?

Самія усміхнулася.

— Я людина, яка знає, що вашій бабусі, королеві Елені, не буде спокою, поки ви залишаєтеся тут.

Аврелія притиснула Афіну до себе.

— Погрожуєте мені?

— Попереджаю.

Самія зробила крок уперед.

— Якщо твоя сестра тобі дорожча за все, ти поїдеш.

Аврелія мовчала.

— Ви більше не будете плутатися під ногами тих, хто керує цим палацом.

Самія подивилася на Аврелію.

— Після того, як ти втручалася в історію з Хіндою, тобі тут уже не місце.

Аврелія подивилася на Афіну.

Потім на Івана.

Потім на Галину.

У її серці щось зламалося.

Вона зрозуміла.

Палац більше не був для неї домом.

Тут були інтриги.

Влада.

Гроші.

Змова за змовою.

І якщо вона залишиться, під ударом буде не тільки вона.

Її сестра.

Її друзі.

Її родина.

І Аврелія прийняла рішення.

— Добре.

Іван здивовано подивився на неї.

— Авреліє…

— Ми їдемо.

— Ти впевнена?

Вона зі сльозами подивилася на Афіну.

— Я врятую сестру. Мені байдуже, хто стоїть за цим.

Іван підійшов до неї та обійняв.

— Кохана, нам справді час.

Аврелія заплакала.

— Ти правий.

Вона ще раз обійняла Афіну.

— Ми повернемося додому.

Аврелія поспішила до покоїв своєї прийомної матері.

Євгенія саме сиділа біля вікна.

Побачивши Аврелію, вона одразу зрозуміла, що сталося щось страшне.

— Дитино?

Аврелія підійшла й обійняла її.

— Мамо…

Євгенія здригнулася.

Вона була тією жінкою, яка виростила Аврелію на Санторіні.

Саме вона була поруч із нею в найважчі роки.

— Що сталося?

— Ми їдемо.

Євгенія розгублено подивилася на неї.

— Куди?

— Додому.

— Але твоя справжня родина…

Євгенія замовкла.

— Ти ж так хотіла дізнатися про них.

Аврелія витерла сльози.

— Я вже достатньо дізналася.

— Авреліє…

— Мамо, давай підемо, поки охорона нас не помітила.

Євгенія ще кілька секунд дивилася на неї.

Потім підвелася.

— Якщо ти вирішила, я піду за тобою.

Аврелія знову її обійняла.

— Я люблю тебе.

— І я тебе.

Усе відбулося дуже швидко.

Аврелія посадила ослаблену Афіну на коня.

Маленька Азиза їхала поруч.

Фонтина також вирішила не залишати їх і допомогла Євгенії сісти на іншого коня.

Іван та Галина вже зібрали речі.

Галина витерла сльози.

— Ура!

Усі подивилися на неї.

— Ми їдемо додому!

Іван усміхнувся.

— Так.

Він обійняв Аврелію.

— Ми їдемо в Санторіні.

Аврелія подивилася на нього.

— Так.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Це наш дім.

Вони рушили вперед.

Аврелія останньою озирнулася.

Перед нею височів величний мармуровий палац аль-Шаф.

Колись вона мріяла бути його частиною.

Тепер він здавався їй холодним.

Вона бачила в ньому не тільки красу.

Вона бачила інтриги.

Зраду.

Боротьбу за владу.

Людей, які готові були завдати болю навіть невинним заради власних планів.

Аврелія тихо прошепотіла:

— Мені тут більше не місце.

Вона подивилася на палац востаннє.

— Пробачте мене, моя родино.

Потім згадала про Луїзу та Самира.

Її справжніх батьків.

— Пробачте, мамо. Пробачте, тату.

Вона не знала, що вони ще нічого не знають.

Не знали, що вона залишає палац.

Не знали, що вона забирає із собою Афіну.

Не знали, що причина — змова.

Аврелія глибоко вдихнула.

— Моє життя там.

Вона вказала вперед.

Туди, де чекало море.

Туди, де був Санторіні.

Туди, де на неї чекала Євгенія.

Де її любили без титулу.

Без корони.

Без політичних домовленостей.

Вона торкнулася рукою плаща королеви Елени, яким була накрита Афіна.

— Бабусю, я не перестану тебе любити.

Сльоза скотилася по її щоці.

— Але я повинна захистити сестру.

Аврелія пустила коня вперед.

Іван та Галина рушили за нею.

Фонтина повела Євгенію.

Афіна, ще слабка, трималася за сестру.

За мить вершники зникли за дюнами.

Позаду залишився величний палац.

Попереду — безкрайня дорога.

Аврелія більше не озиралася.

Вона знала лише одне.

Вона втратила своє місце при дворі.

Але не втратила найдорожче.

Сестру.

Матір.

Друзів.

І свою свободу.

Десь далеко в палаці Самія дивилася у вікно й думала, що перемогла.

Вона ще не знала, що її план мав зовсім інший наслідок.

Бо Аврелія не зламалася.

Вона просто пішла.

І одного дня повернеться.

Але вже не як дівчина, яка просить прийняти її.

А як жінка, яка сама вирішуватиме, де її дім.

І коли колона вершників зникла серед пустелі, Аврелія востаннє прошепотіла:

— Санторіні… ми повертаємося додому.

Продовжую цю лінію як главу 33 — із розкриттям справжньої історії Хадіри та Самії, таємницею сина Даніеля й очікуванням повернення королеви Елени.

Глава 33. Таємниця Хадіри

Катар.

Палац уже стих після великого свята.

Ще зовсім недавно мармурові зали були наповнені музикою, сміхом і привітаннями молодят. Кішан та Хінда отримували побажання від гостей, придворні святкували подвійне свято, а Діма поспішав завершити останні справи перед поїздкою на Кіпр.

Але тепер у палаці залишилася лише тиша.

Саме цією тишею скористалася служниця Хадіри.

Вона вже кілька днів стежила за Самією.

Не тому, що хотіла завдати їй шкоди.

Навпаки.

Її наказала спостерігати сама Хадіра.

Жінка давно не довіряла Самії.

Вона знала, що та прийшла до палацу не заради миру.

І тепер служниця побачила те, що підтверджувало найгірші підозри.

Самія разом із Халіме стояла в одному з потайних коридорів і тихо розмовляла.

— Аврелія поїхала, — сказала Халіме.

— Саме цього я й хотіла, — відповіла Самія.

— Але Афіна?

— Вона залишилася живою.

— Ти обіцяла, що Аврелія буде знищена.

Самія холодно усміхнулася.

— Я сказала, що заберу в королеви Елени найдорожче.

— І ти думаєш, що перемогла?

— Аврелія залишила палац. Для мене цього достатньо.

Служниця, яка стояла за колоною, прикрила рот рукою.

Вона почула достатньо.

Тепер вона знала: викрадення Афіни було не випадковістю.

Самія справді хотіла змусити Аврелію залишити Катар.

Але служниця вирішила не йти до Саміра чи Діми.

Вона мала доповісти Хадірі.

Бо Хадіра могла зробити те, чого не могла зробити проста служниця.

Розкрити правду перед самою королевою Еленою.

У своїх покоях Хадіра сиділа біля маленької колиски.

У ній мирно спав її онук.

Малюк був сином Самії та колишнього еміра Даніеля — сина еміра Ібрагіма.

Хадіра обережно поправила ковдру.

— Спи, маленький.

Дитина тихо ворухнулася.

Хадіра усміхнулася, але в її очах було багато болю.

Колись вона була першою дружиною Даніеля.

Вона любила його.

По-справжньому.

Вона вірила йому й будувала з ним майбутнє.

Але одного дня все зруйнувалося.

Самія з'явилася в житті Даніеля таємно.

Вона стала його коханням.

Хадіра довго не знала про це.

А коли дізналася, було вже пізно.

Самія чекала дитину.

Дитину Даніеля.

Таємниця, яку приховували, стала однією з причин великого скандалу при дворі.

Даніель втратив владу.

Його усунули від правління.

Правда про приховані стосунки стала відома родині.

І відтоді життя багатьох людей змінилося назавжди.

Хадіра не могла забути, як Даніель пішов від неї.

Не могла забути, як інша жінка забрала її чоловіка.

Але ще більше вона не могла пробачити Самії того, що та принесла стільки хаосу в родину аль-Шаф.

Саме тому Хадіра зробила те, чого ніхто не очікував.

Вона прихистила Самію.

Не через любов.

Не через прощення.

А тому, що хотіла тримати ворога поруч.

Щоб знати кожен її крок.

Щоб одного дня відкрити правду.

Щоб Самія сама потрапила у пастку власних інтриг.

Хадіра ще раз подивилася на дитину.

— Ти не винен у тому, що зробили твої батьки.

Вона ніжно провела пальцями по маленькій ручці.

— Ти залишишся тут. У безпеці.

Хадіра знала, що хлопчик не повинен страждати через гріхи дорослих.

Вона не збиралася карати невинну дитину.

Але Самію вона пробачати не хотіла.

Раптом у двері тихо постукали.

— Увійдіть.

До кімнати зайшла служниця.

— Ваша Високість…

— Що ти дізналася?

Служниця опустила голову.

— Я стежила за Самією, як ви наказали.

Хадіра підвелася.

— Говори.

— Вона справді організувала те, через що принцеса Аврелія залишила палац.

Хадіра завмерла.

— Що?

Служниця розповіла все.

Про Халіме.

Про викрадення Афіни.

Про підземний підвал.

Про лист, який заманив Аврелію до пастки.

Про слова Самії.

Хадіра слухала мовчки.

Чим більше вона чула, тим сильніше стискала руки.

— Вона справді це зробила?

— Так, Ваша Високість.

— І через неї Аврелія поїхала?

— Так.

Хадіра відвернулася.

Її погляд упав на портрет королеви Елени.

— Нерозумна дівчина…

Служниця здивовано подивилася на неї.

— Ви про Самію?

— Так.

Хадіра похитала головою.

— Вона не розуміє, з ким зв'язалася.

— З ким?

Хадіра подивилася на портрет.

— Із родиною аль-Шаф.

Вона зробила паузу.

— І найбільше вона не розуміє, що означає розгнівати королеву Елену.

Хадіра підійшла до вікна.

Перед нею простягався нічний Катар.

— Самія думає, що перемогла.

— Вона так і вважає.

— Нехай.

У голосі Хадіри з'явилася дивна холодна впевненість.

— Я дозволю їй повірити в це.

Служниця мовчала.

— Коли повернеться королева Елена, я розповім їй усе.

— Усе?

— Абсолютно все.

Хадіра почала перелічувати:

— Як Самія обманювала.

— Як вона використовувала Халіме.

— Як підставила Афіну.

— Як змусила Аврелію залишити палац.

— І як вона роками носила в собі ненависть до родини аль-Шаф.

Служниця слухала, затамувавши подих.

— Ви думаєте, королева Елена покарає її?

Хадіра сумно усміхнулася.

— Я знаю Елену багато років.

Вона подивилася на портрет.

— Вона завжди була мудрою.

— Але суворою.

— Справедливою, — виправила Хадіра.

Вона сіла біля колиски.

— Елена ніколи не карає людину тільки через чутки.

— Тоді…

— Я дам їй докази.

Служниця кивнула.

— А поки королеви немає?

Хадіра задумалася.

— Поки королева Елена недоступна, ми чекатимемо.

— Ви не збираєтеся нічого робити?

— Я вже зробила.

Хадіра подивилася на служницю.

— Я залишуся в Катарі.

— Але Самія може дізнатися, що ви знаєте.

— Нехай.

В її голосі не було страху.

— Я більше не боюся Самії.

Тим часом Самія поверталася до своїх покоїв.

Вона була задоволена.

Аврелія поїхала.

Афіна була принижена.

Халіме допомогла здійснити задум.

Самія вважала, що нарешті завдала родині аль-Шаф удару.

Але дорогою вона зустріла Хадіру.

— Добрий вечір, — сказала Самія.

Хадіра подивилася на неї.

— Добрий.

— Ви чомусь дивитеся на мене так, ніби хочете щось сказати.

— Ні.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Самія посміхнулася.

— Тоді добраніч.

Вона пішла.

Хадіра дивилася їй услід.

— Ти ще не знаєш, що сама відкрила двері власній загибелі, — тихо сказала вона.

Але Хадіра мала на увазі не фізичну смерть.

Вона хотіла, щоб Самія втратила владу над людьми, втратила довіру і нарешті постала перед королівською родиною такою, якою була насправді.

Наступного ранку Хадіра отримала новину.

Королева Елена поки що не могла повернутися до палацу.

Вона була далеко й займалася важливими справами родини.

Хадіра зітхнула.

— Тоді чекатимемо.

Вона не поспішала.

Вона знала: поспіх може зруйнувати все.

Тому наказала служниці:

— Збери всі докази.

— Так.

— І нікому не кажи, що я знаю правду.

— Навіть Саміру?

— Навіть йому.

— А якщо Самія знову щось зробить?

Хадіра поглянула на колиску.

— Тоді я втручуся.

Вона ніжно накрила дитину ковдрою.

— Але поки я хочу побачити, наскільки далеко вона готова зайти.

А далеко від Катару Аврелія вже наближалася до Санторіні.

Дорога була довгою.

Афіна спала, загорнута в плащ королеви Елени.

Євгенія їхала поруч.

Іван та Галина трималися неподалік.

Фонтина не відставала.

Аврелія дивилася вперед.

Вона не знала, що в Катарі залишилася людина, яка могла врятувати її репутацію.

Вона не знала, що Хадіра вже збирає докази.

Не знала, що Самія ще пошкодує про кожен свій крок.

Аврелія лише знала одне.

Вона повертається додому.

Туди, де море пахне свободою.

Туди, де її виростила Євгенія.

Туди, де вона зможе захистити Афіну.

А за її спиною залишався палац.

Але не назавжди.

Увечері Хадіра знову стояла біля колиски.

Вона дивилася на свого онука й тихо прошепотіла:

— Ти будеш знати правду, коли виростеш.

Вона замовкла.

— Ти дізнаєшся, ким був твій батько.

Її голос затремтів.

— І чому все пішло не так.

Хадіра витерла сльозу.

— Але я не дозволю, щоб ти став заручником чужої помсти.

Вона поцілувала дитину в чоло.

Потім знову подивилася на портрет королеви Елени.

— Моя люба свекрухо…

Хадіра усміхнулася крізь сльози.

— Я чекатиму на тебе.

Вона знала, що коли Велика королева повернеться, у палаці більше не буде колишньої тиші.

Бо правда вийде назовні.

І тоді Самії доведеться відповісти за все.

За Хінду.

За Афіну.

За Аврелію.

За обман.

За роки ненависті.

І навіть за те, що колись вона приховала від усіх правду про Даніеля та їхнього сина.

Хадіра не хотіла помсти заради помсти.

Вона хотіла справедливості.

Саме тієї справедливості, яку завжди відстоювала королева Елена.

А поки Олена була далеко, Хадіра залишалася в Катарі.

Вона чекала.

І берегла докази.

Бо знала: коли королева повернеться, жодна таємниця більше не залишиться під замком.