Раді Вас бачити!

Розділ 24. Приїзд у Кіпр

Ранок у палаці аль-Шафів настав тихо.

Здавалося, нічні тривоги залишилися десь далеко, а величезний мармуровий палац знову жив своїм звичним життям. Яскраве сонце піднялося над Дохою й золотими променями залило високі колони, куполи, балкони та фонтани. Мармурові підлоги сяяли так, що здавалося, ніби весь палац був укритий сріблом і золотом.

Ніхто ще не помітив нічого незвичайного.

Ніхто не знав, що двоє членів королівської родини цієї ночі зникли.

Руслан вирушив разом із Моанною, рятуючи кохану від небезпеки, про яку інші ще навіть не здогадувалися.

А Жасмин залишила палац зовсім з іншої причини — вона вирішила назавжди відмовитися від колишнього життя та поїхати до монастиря, залишивши маленьку Нурію під захистом своєї родини.

Їхні таємниці поки що залишалися непоміченими.

Але ранок уже готував для родини аль-Шаф нові випробування.

За сніданком усі говорили переважно про майбутню подорож на Кіпр.

— Треба перевірити, чи всі речі вже завантажили в літак, — сказав один із шейхів-принців.

— Особливо подарунки для Емми, — додала принцеса Тамара.

Та згадка про Емму одразу змінила настрій за столом.

Їхня улюблена принцеса втекла разом із Джастіном, і тепер родина мала летіти на Кіпр, щоб розібратися в ситуації.

Деякі шейхи-принци були відверто незадоволені її вчинком.

— Вона поводиться надто безрозсудно, — сердито промовив один із них. — Втекти без дозволу, залишити палац і поїхати з людиною, якій родина ще не довіряє…

— Емма вже доросла, — спокійно заперечила одна з принцес.

— Доросла людина теж повинна думати про наслідки.

Розмова продовжилася, а ніхто навіть не замислився, чому Руслан досі не з'явився на сніданку.

---

Тим часом у своїх покоях принцеса Вікторія вже давно прокинулася.

Вона стояла перед дзеркалом і поправляла своє розкішне плаття. Срібляста тканина мерехтіла під сонячним світлом, а вишиті орнаменти нагадували маленькі зорі.

Вікторія виглядала як справжня принцеса.

Але її увага була зовсім не на сукні.

Вона повернулася до ліжка.

Дем'ян ще спав.

Він лежав спокійно, трохи повернувшись на бік. Вікторія сіла поруч і ніжно провела долонею по його спині.

Дем'ян поворухнувся.

Через мить він перевернувся, і Вікторія побачила його спину.

На ній залишилися старі шрами.

Вона завмерла.

Вона вже бачила їх раніше, але щоразу, коли її погляд зупинявся на цих слідах минулого, у грудях виникав біль.

Вікторія обережно торкнулася одного зі шрамів.

І згадала Україну.

Ту страшну ніч, коли вони опинилися в небезпеці через Георга — чоловіка, який погрожував королівській родині та хотів підпалити їхню віллу.

Саме тоді Дем'ян знову ризикував собою заради Вікторії.

Вона пам'ятала, як після тієї події допомагала йому з раною.

Пам'ятала кров на його одязі.

Пам'ятала його мовчання.

І саме тоді вперше побачила старі шрами.

Тоді вона зрозуміла: Дем'ян не може просто залишити минуле позаду.

Його минуле й досі переслідувало його.

А разом із ним — історія Мустафи, батька Еміне.

Колись Дем'ян підняв на нього руку.

Вчинок, про який він шкодував досі.

Хоча обставини були складнішими, ніж розповідали люди, на Кіпрі давно поширилися чутки.

Для багатьох він залишався просто «психом», небезпечною людиною, яка втратила контроль.

Ніхто не хотів слухати його пояснення.

Ніхто не хотів знати, що стояло за тією історією.

Вікторія ж знала інше.

Вона знала людину, яка ховалася за цими чутками.

Добру.

Турботливу.

Іноді надто мовчазну, але готову ризикувати собою заради тих, кого любить.

Вона нахилилася до Дем'яна й ніжно поцілувала його старий шрам.

Потім ще один.

— Ти не твоя помилка, — прошепотіла вона.

Дем'ян поворухнувся й повільно розплющив очі.

— Вікторіє?..

— Доброго ранку, коханий.

Він сонно усміхнувся.

— Ти вже одягнена?

— Так.

Дем'ян сів на ліжку й провів рукою по обличчю.

— А я, мабуть, проспав.

Вікторія сіла поруч.

— Нічого страшного.

Він подивився на неї, а потім помітив, куди спрямований її погляд.

— Ти знову дивишся на мої шрами.

Вікторія не відвела очей.

— Так.

— Не треба.

— Чому?

Дем'ян замовк.

— Бо вони нагадують мені про те, ким я був.

Вікторія взяла його за руку.

— Ні. Вони нагадують про те, через що ти пройшов.

Дем'ян гірко усміхнувся.

— Люди на Кіпрі думають інакше.

— А мені байдуже, що вони думають.

Він подивився на неї.

— Вікторіє…

— Я серйозно. Ти врятував мене в Україні. Ти ризикував собою, хоча міг просто залишитися осторонь. Ти ніколи не ставився до мене як до принцеси, якій потрібно поклонятися.

Вона ніжно стиснула його пальці.

— Ти кохаєш мене не через мій титул. Не через гроші. Не через владу моєї родини. Ти кохаєш мене за те, ким я є.

— Саме так, — тихо відповів Дем'ян.

— І я кохаю тебе таким самим.

Він подивився на неї з ніжністю.

— Навіть після всього, що ти знаєш?

— Особливо після всього, що я знаю.

Вікторія знову торкнулася його шраму.

— Я не дозволю твоєму минулому зруйнувати наше майбутнє.

Дем'ян мовчав.

Його очі стали вологими.

— Я іноді думаю, що не заслуговую на тебе.

Вікторія одразу похитала головою.

— Не кажи так.

Вона нахилилася й поцілувала його.

— Ти заслуговуєш на щастя.

Після цього Вікторія на мить замислилася.

Їй спала на думку одна людина.

Її дідусь Анвар.

Він завжди ставився до Дем'яна з особливою повагою. Саме Анвар досі був йому вдячний за те, що лікар урятував його онучку від страшного ув'язнення в Саудівській Аравії.

Анвар не забув того дня.

І, на відміну від багатьох інших, він знав, ким насправді був Дем'ян.

— Я поговорю з дідусем, — твердо сказала Вікторія.

Дем'ян здивовано подивився на неї.

— Про що?

— Про тебе.

— Вікторіє, не треба.

— Треба.

Вона підвелася.

— Я хочу, щоб твоє ім'я очистили.

Дем'ян похитав головою.

— Це не так просто.

— Я знаю.

— Люди вже зробили висновки.

— Тоді ми дамо їм факти.

Вона повернулася до нього.

— Я хочу дізнатися все про твоє життя до нашої зустрічі. Де ти жив, де працював, кого лікував, кому допомагав. Ти ж мав власну клініку?

Дем'ян кивнув.

— Так.

— І лікував там бідних людей?

— Так. Багато хто не міг дозволити собі нормальне лікування. Я не міг просто дивитися на це.

Вікторія усміхнулася.

— Ось бачиш? Це і є справжній ти.

Вона взяла його за руку.

— Ти не той, ким тебе називають. Ти лікар, який лікував людей, навіть коли вони не могли заплатити.

— Але минуле все одно залишиться.

— Минуле залишиться. Але воно більше не буде керувати твоїм життям.

Дем'ян дивився на неї кілька секунд, а потім усміхнувся.

— Ти неймовірна.

— Я просто кохаю тебе.

Вона нахилилася й ще раз ніжно поцілувала його в щоку.

— І я не збираюся дозволити нікому забрати в тебе майбутнє.

Вікторія вже вирішила: сьогодні вона знайде Анвара.

Її дідусь мав достатньо авторитету, щоб почати розбиратися в старій історії Дем'яна. Він міг знайти свідків, документи, пацієнтів його приватної клініки та людей, яким лікар колись допоміг.

Можливо, правда була саме тим ключем, який нарешті зруйнує чутки.

Вікторія подивилася у вікно.

Яскраве сонце заливало палацовий сад.

Попереду була поїздка на Кіпр.

Але цього разу Вікторія збиралася їхати туди не просто як принцеса.

Вона їхала як жінка, яка вирішила захистити коханого.

І якщо для цього доведеться підняти старі таємниці, знайти свідків і змусити впливових людей почути правду — вона зробить це.

Бо Дем'ян уже одного разу врятував її.

Тепер настав її час врятувати його ім'я.

Розділ 25. Розмова, сповнена тепла

Після сніданку принцеса Вікторія разом із Дем’яном попрямувала до покоїв її дідуся — колишнього еміра Анвара.

Анвар любив ранок. Біля великих вікон його покоїв уже падало сонячне світло, а на маленькому столику стояв ароматний арабський чай із м’ятою. Поруч лежали старі книги, кілька фотографій родини та невелика шкатулка з пам’ятними речами.

Разом із ним була його дружина, шейха Султана.

На ній було розкішне фіолетове абаю, прикрашене тонкою вишивкою, а на тканині поблискували маленькі сріблясті монетки. Коли Султана рухалася, вони тихо дзвеніли, створюючи ніжну мелодію.

Анвар сидів у кріслі й читав газету, коли почув стукіт у двері.

— Заходьте, — тепло промовив він.

Двері відчинилися.

— Дідусю! — усміхнулася Вікторія.

Анвар одразу відклав газету.

— Ось і моя люба внучка!

Вікторія підійшла до нього й міцно обійняла.

— Я скучила.

— А я вже думав, що ти забула про старого дідуся.

— Ніколи!

Анвар засміявся.

— Ну тоді я спокійний.

Султана теж усміхнулася.

— Вікторіє, ти сьогодні така гарна.

— Дякую, бабусю.

Вікторія поцілувала її в щоку, а потім повернулася до Дем’яна.

— Я хочу з вами поговорити.

Анвар уважно подивився на молодого лікаря.

— Я вже здогадався.

Дем’ян трохи розгубився.

— Ви здогадалися?

Колишній емір усміхнувся.

— Коли моя внучка приходить до мене разом із тобою і говорить таким серйозним голосом, це означає, що справа важлива.

Султана тихо засміялася.

— Анвар завжди помічає все раніше за інших.

Вікторія сіла поруч із дідусем.

— Дідусю, я хочу попросити тебе про допомогу.

— Проси.

Вона на мить подивилася на Дем’яна, а потім сказала:

— Я хочу, щоб ти допоміг очистити його ім’я.

В Анвара одразу змінився вираз обличчя.

— Я давно хотів із тобою про це поговорити, Дем’яне.

Дем’ян здивовано підняв очі.

— Про мене?

— Так. Я знаю, що люди на Кіпрі досі згадують стару історію з Мустафою. Але я також знаю, що люди дуже часто бачать лише один бік правди.

Дем’ян опустив погляд.

— Я не заперечую того, що сталося.

Анвар спокійно відповів:

— І саме це мені в тобі подобається. Ти не тікаєш від відповідальності.

Султана поставила перед гостями чашки з чаєм.

— Візьміть. Розмова буде довгою.

Вікторія усміхнулася.

— Дякую, бабусю.

Султана сіла поруч із чоловіком.

— Розкажи нам усе, Дем’яне. Не те, що говорять люди. А те, що було насправді.

Дем’ян кілька секунд мовчав.

— Я припустився помилки. Дуже серйозної. І я шкодую про неї досі. Але люди вирішили, що я просто небезпечна людина. Ніхто не захотів дізнатися, що було до цього.

Анвар нахилився вперед.

— А що було до цього?

Дем’ян почав розповідати.

Про своє життя.

Про роботу лікарем.

Про маленьку приватну клініку, яку він відкрив для людей, які не могли дозволити собі дороге лікування.

— Іноді пацієнти не мали навіть грошей на ліки, — тихо сказав він. — Я не міг їх просто відправити додому.

Султана подивилася на нього з теплом.

— Ти лікував їх безкоштовно?

— Якщо міг — так.

Анвар усміхнувся.

— Тепер я ще більше переконаний, що ти гідний моєї внучки.

Вікторія одразу взяла Дем’яна за руку.

— Я це знала від самого початку.

Дем’ян трохи усміхнувся.

— Дякую.

Анвар відкинувся на спинку крісла.

— Ти знаєш, чому я ніколи не ставився до тебе так, як інші?

— Ні.

— Бо я пам’ятаю день, коли ти врятував Вікторію.

Дем’ян мовчав.

— Мої онучки доньки Алануд могли залишитися в Саудівській Аравії, — продовжив Анвар. — Я навіть не хочу уявляти, що могло з ними статися. А ти ризикував собою, щоб її звідти витягнути.

Вікторія стиснула руку Дем’яна.

— Він завжди мене захищав.

Анвар подивився на них обох.

— Тому я ніколи не дозволю, щоб тебе визначали лише старі чутки.

Дем’ян похитав головою.

— Але як це змінити?

— Правдою, — твердо відповів Анвар.

Султана кивнула.

— Потрібні свідки, документи, люди, яких ти лікував. Твоя клініка, записи пацієнтів, твої колишні колеги. Нехай люди побачать не чутки, а факти.

Вікторія радісно подивилася на бабусю.

— Саме цього я й хотіла!

Анвар усміхнувся.

— Тоді ми почнемо.

Дем’ян здивовано запитав:

— Ви справді допоможете мені?

Анвар підвівся й підійшов до нього.

Він поклав руку йому на плече.

— Дем’яне, ти врятував мою онучку Вікторію і моїх інших онучок. Я не забув цього.

Потім він тепло усміхнувся.

— А тепер ти вже не просто людина, якій я вдячний. Ти чоловік, якого кохає моя Вікторія.

Вікторія зніяковіло усміхнулася.

Султана засміялася.

— Подивися на неї, Анваре. Вона зараз почервоніє.

— Бабусю!

Усі засміялися.

Навіть Дем’ян уперше за довгий час відчув, як важкий камінь на його серці став трохи легшим.

Анвар знову сів у крісло.

— І знаєте що?

— Що? — запитала Вікторія.

— Після Кіпру ми обов’язково відвідаємо твою стару клініку, Дем’яне.

— Мою клініку?

— Так. Хочу особисто побачити місце, де ти допомагав людям.

Султана усміхнулася.

— А я хочу познайомитися з твоїми колишніми пацієнтами.

Дем’ян опустив голову, приховуючи хвилювання.

— Я навіть не знаю, що сказати.

Вікторія ніжно прошепотіла:

— Скажи лише, що більше не будеш самотужки боротися зі своїм минулим.

Дем’ян подивився на неї.

— Добре.

Анвар підняв чашку чаю.

— Тоді домовилися.

Султана теж підняла свою чашку.

— За правду.

Вікторія усміхнулася.

— За правду.

Дем’ян приєднався до них.

— За нове життя.

Анвар тепло подивився на молодих.

— І за те, щоб у моєї внучки нарешті було щастя.

У покоях колишнього еміра знову залунав сміх.

А сріблясті монетки на фіолетовому абаї Султани тихо задзвеніли, ніби підтримуючи цю маленьку сімейну обіцянку.

Попереду на них чекав Кіпр, старі таємниці й непроста боротьба за добре ім’я Дем’яна.

Але тепер він знав: він більше не сам.

Тим часом у покоях королеви Олени панувала ранкова метушня.

На великому ліжку лежали сукні, хустки, прикраси та дорожні речі. Незабаром королівська родина мала вирушити на Кіпр, і Олена особисто перевіряла свій гардероб.

Вона взяла до рук світлу сукню, приклала її до себе перед дзеркалом, а потім поклала назад.

— Ні, цю я візьму на вечір, — тихо сказала вона служниці.

Аміра складала речі до валізи, коли раптом у двері постукали.

— Ваша Величносте?

— Так?

— До вас прийшла Те Йон. Вона каже, що це дуже важливо.

Олена здивовано підняла голову.

— Те Йон?

— Так, Ваша Величносте. Та сама дівчина, яку свого часу врятував принц Руслан.

Королева на мить задумалася.

— Впустіть її.

Аміра відчинила двері.

До покоїв увійшла Те Йон. Вона була стривожена, але намагалася триматися спокійно.

— Ваша Величносте…

Олена відклала сукню.

— Те Йон, що сталося? Ти виглядаєш так, ніби принесла дуже погані новини.

Те Йон опустила погляд.

— Я боюся, що саме так і є.

Єлена одразу відчула тривогу.

— Аміро, залиш нас.

— Так, Ваша Величносте.

Служниця вклонилася й вийшла.

Двері зачинилися.

У кімнаті залишилися лише дві жінки.

Олена підійшла до Те Йон.

— Говори.

— Це стосується принца Руслана.

При згадці імені сина обличчя Олени одразу змінилося.

— Що з ним?

— Він у небезпеці.

— Яка небезпека?

Те Йон зробила глибокий вдих.

— Ви не знайте події в Кембриджі?

Олена здивовано дивиться на Те Йон.

— Ні

— Значит ваш чоловік емір приховував щоб захистити вас. І не лише на нього, — тихо додала Те Йон. — Його хотіли вбити разом із Моанною.

Олена зблідла.

— Моанною?

— Так.

Королева мовчки дивилася на неї.

— Але ж тоді нам сказали, що небезпека минула.

— Я теж так думала. Але останнім часом до мене почали доходити інші відомості.

— Які?

Те Йон набралася сміливості.

— Люди еміра Яссіна можуть бути причетні до цього.

Олена різко підвела голову.

— Що ти сказала?

— Я не можу стверджувати це на сто відсотків. Але інформація, яку я отримала, дуже серйозна.

— Продовжуй.

— Мені повідомили, що Моанну хочуть усунути.

Олена стиснула пальці.

— За що?

— Через Руслана.

— Але вона його кохана!

— Саме тому.

Олена відійшла до вікна.

— Господи…

Те Йон продовжила:

— Є люди, які не хочуть, щоб Моанна стала майбутньою правителькою поруч із Русланом. Вони бояться, що вона повторить вашу долю.

Олена повільно повернулася.

— Мою долю?

— Так.

У кімнаті запала тиша.

Олена зрозуміла, про що йдеться.

Колись і сама вона була жінкою, яка опинилася поруч із майбутнім правителем, не відповідаючи уявленням тих, хто хотів контролювати королівський двір.

Її шлях до корони був непростим.

І тепер історія могла повторитися з Моанною.

— Вони хочуть позбутися її лише тому, що вона кохає мого сина? — тихо запитала Олена.

— Боюся, що так.

Обличчя королеви змінилося.

Материнська ніжність поступилася гніву.

— Ніхто не має права вирішувати, кого кохати моєму синові.

Те Йон кивнула.

— Саме тому я прийшла до вас.

Олена раптом зупинилася.

— Але чому Руслан мені нічого не сказав?

Те Йон мовчала кілька секунд.

— Тому що він вирішив діяти сам.

— Що це означає?

— Руслан дізнався про загрозу. Він зрозумів, що Моанна може стати мішенню.

Олена вже здогадувалася про відповідь.

— Де він?

Те Йон опустила очі.

— Він поїхав.

— Куди?

— Разом із Моанною.

Олена завмерла.

— Він… утік?

— Він не тікав заради себе, Ваша Величносте.

— А заради неї?

— Так.

Те Йон говорила тихо, але впевнено.

— Він сказав, що якщо залишиться у палаці, Моанна буде в небезпеці. Тому вирішив вивезти її подалі. Він хоче врятувати її.

Олена заплющила очі.

На мить перед нею постала картина її сина, який, мабуть, серед ночі прийшов до коханої, розповів їй про небезпеку й вирішив залишити все заради її життя.

Вона була матір’ю.

І хоча вчинок Руслана був небезпечним і безрозсудним, вона могла його зрозуміти.

— Він завжди був таким, — тихо сказала Олена. — Якщо любить, то до кінця.

Те Йон усміхнулася.

— Саме тому я не змогла мовчати.

Олена раптом насупилася.

— Але я не розумію іншого.

— Чого саме?

Королева повернулася до неї.

— Чому мій чоловік приховав від мене інформацію про замах на нашого сина?

Те Йон мовчала.

— Якщо Руслану справді загрожує небезпека, чому я не знала? — продовжила Олена. — Чому мені ніхто нічого не сказав? Чому я дізнаюся про це від тебе, а не від свого чоловіка?

У її голосі вже звучав не просто гнів.

Там була образа.

Олена багато років жила поруч із еміром, довіряла йому й разом із ним захищала родину.

А тепер з’ясувалося, що від неї могли приховувати небезпеку, яка стосувалася її власного сина.

— Ваша Величносте, я не знаю, чому так сталося, — чесно відповіла Те Йон. — Але Руслан теж не знає, кому може довіряти.

Олена важко зітхнула.

— Він мав прийти до мене.

— Він боявся, що якщо повідомить родину, люди Яссіна дізнаються про його плани.

Олена нічого не відповіла.

Вона дивилася у вікно.

Десь далеко зараз був її син.

Можливо, він ішов пустелею.

Можливо, ховався від переслідувачів.

А поруч із ним була дівчина, яку він кохав і яку хтось хотів убити.

Олена стиснула руки.

— Я не дозволю цьому статися.

Те Йон підняла голову.

— Ви допоможете йому?

— Я його мати.

У голосі Олени прозвучала твердість.

— Я можу сварити Руслана за те, що він зник без дозволу. Можу вимагати від нього пояснень. Але спочатку я маю переконатися, що він живий і Моанна в безпеці.

Те Йон полегшено видихнула.

— Дякую.

Олена подивилася на неї.

— І тобі дякую.

— Мені?

— Так. Ти могла промовчати. Але прийшла сюди.

Те Йон усміхнулася.

— Я просто повертаю борг вашому синові. Колись він врятував мене. Тепер я хочу допомогти врятувати його.

Олена підійшла до неї й поклала руку на плече.

— Тоді ми зробимо все можливе.

Вона вже хотіла вийти з покоїв, але зупинилася біля дверей.

— Те Йон.

— Так?

— Нікому більше не розповідай про цю розмову.

— Розумію.

— І якщо Руслан зв’яжеться з тобою — негайно повідом мені.

— Обіцяю.

Олена відчинила двері.

Перед тим як вийти, вона ще раз подивилася на Те Йон.

— Мій син не повинен був залишатися з цим наодинці.

Після цих слів королева вийшла.

Те Йон залишилася сама.

Вона підійшла до вікна, склала руки й тихо прошепотіла молитву.

— Нехай вони будуть живі… Нехай Руслан встигне захистити Моанну. І нехай королева знайде спосіб допомогти їм.

А далеко від палацу, серед безкрайніх пісків, Руслан, Моанна та Сем продовжували свій небезпечний шлях.

Вони ще не знали, що тепер у них з’явилася несподівана союзниця.

Мати Руслана вже знала правду.

І королева Олена була готова боротися за свого сина — навіть якщо для цього доведеться кинути виклик тим, хто ховав правду від неї роками.

Тим часом, поки в палаці готувалися до поїздки на Кіпр, принцеса Еліс разом із Сафією вирішили навідатися до покоїв Жасмін.

Вони хотіли поговорити із сестрою, але, щойно відчинили двері, одразу зрозуміли, що щось не так.

У кімнаті було незвично тихо.

— Жасмін? — покликала Еліс.

Відповіді не було.

Сафія зайшла слідом.

— Можливо, вона в іншій кімнаті?

Еліс озирнулася.

На кріслі лежала складена хустка Жасмін, а біля шафи стояла порожня дорожня сумка.

І тут із дитячої колиски почувся плач.

— Нурія! — вигукнула Еліс.

Вона швидко підійшла до колиски й обережно взяла маленьку племінницю на руки.

Нурія плакала, розмахуючи крихітними ручками.

— Тихо, маленька, — лагідно прошепотіла Еліс, притискаючи дитину до себе. — Тітонька тут.

Сафія занепокоєно дивилася на порожню кімнату.

— А де Жасмін?

Еліс похитала головою.

— Не знаю.

Вона почала озиратися й раптом помітила на столику білий конверт.

На ньому було написано лише одне слово:

«Моїй родині».

Еліс завмерла.

— Сафіє…

— Що?

— Тут лист.

Сафія підійшла ближче.

Еліс обережно відкрила конверт і почала читати.

З кожним рядком її обличчя ставало дедалі сумнішим.

Жасмин писала, що більше не може жити у страху.

Що смерть Орхана зламала її.

Що вона боїться, що через неї постраждають її рідні.

І найстрашніше — вона вирішила залишити палац.

Вона написала, що хоче поїхати до монастиря та прийняти постриг, щоб назавжди відмовитися від свого минулого життя.

Еліс притиснула Нурію до грудей.

— Ні…

Сафія прочитала останні рядки.

— Вона залишила доньку нам…

У кімнаті запала тиша.

Нурія поступово заспокоїлася на руках Еліс, але сама принцеса ледве стримувала сльози.

— Жасмин не могла зробити це сама, — прошепотіла вона. — Вона не могла просто піти й залишити дитину.

Сафія підійшла до вікна.

— Вона була зламана після смерті Орхана. Пам’ятаєш, як вона говорила, що боїться за Нурію?

Еліс кивнула.

— Але монастир…

Вона стиснула лист.

— Ми повинні її знайти.

Сафія серйозно подивилася на неї.

— Треба негайно повідомити охорону.

Еліс уже хотіла натиснути кнопку виклику, але Сафія зупинила її.

— Ні.

— Чому?

— Подумай. Якщо зараз підняти тривогу, весь палац дізнається, що Жасмин зникла. Почнуться пошуки, допити, охорона перекриє дороги.

— Але ми повинні її знайти!

— Саме тому краще діяти тихо.

Сафія підійшла ближче.

— Якщо Жасмін справді поїхала до монастиря, вона могла бути ще недалеко. Якщо ми зараз виїдемо, то зможемо наздогнати її раніше, ніж хтось інший дізнається про її втечу.

Еліс задумалася.

Вона подивилася на маленьку Нурію.

— Ти права.

Сафія кивнула.

— Візьмемо лише двох людей, яким довіряємо. Без зайвого шуму.

— А Нурія?

Еліс ніжно погладила дитину по голівці.

— Вона поїде з нами. Я не залишу її саму.

Сафія швидко підійшла до шафи.

— Тоді треба діяти зараз.

Еліс поклала лист у свою сумочку.

— Якщо Жасмін дійсно вирішила назавжди піти в монастир, ми повинні встигнути поговорити з нею.

— І переконати її повернутися?

Еліс подивилася на сестру.

— Не знаю.

Вона тихо зітхнула.

— Але хоча б скажемо їй, що вона не сама.

Нурія раптом тихо схлипнула.

Еліс усміхнулася крізь сльози.

— Чуєш, маленька? Ми знайдемо твою маму.

Сафія взяла дорожню сумку.

— Тоді поїхали.

Через кілька хвилин вони непомітно залишили покої Жасмін.

Поки в палаці всі займалися майбутньою подорожжю на Кіпр і ніхто ще не знав про зникнення принцеси, Еліс та Сафія вже готувалися вирушити на пошуки.

Вони знали лише одне:

Жасмін не можна залишити саму.

І десь далеко, дорогою до монастиря, сама Жасмін ще не здогадувалася, що її сестри вже вирушили за нею.

А маленька Нурія, загорнута в теплу ковдру, спокійно спала на руках Еліс, ніби вірила, що її мама обов’язково повернеться.

Після ранкових турбот палацовий сад нарешті огорнула тиха й затишна атмосфера.

Шейх-принц Тимофій прогулювався алеями разом з Арлеттою. Навколо них розквітали троянди, які він колись наказав висадити спеціально для неї.

Арлетта зупинилася біля куща й нахилилася до квітів.

— Які вони прекрасні… — усміхнулася вона, вдихаючи ніжний аромат троянд.

Тимофій стояв поруч і з любов’ю дивився на неї.

— Я радий, що тобі подобається.

— Це ти наказав їх посадити?

— Звичайно. Я хотів, щоб у тебе було місце, де ти завжди почуватимешся щасливою.

Арлетта поклала руку на свій округлений живіт.

Тимофій ніжно накрив її долоню своєю.

— А тепер тут росте ще одне наші дві маленькі щастя.

Арлетта усміхнулася.

— Ти так хвилюєшся.

— Ще й як.

— Навіть більше за мене?

— Можливо.

Він лагідно погладив її живіт.

— Але я обіцяю тобі: коли настане час народжувати, я буду поруч. Я не залишу тебе ні на хвилину.

Арлетта подивилася йому в очі.

— Дякую тобі за те, що ти є.

Тимофій ніжно поцілував її в чоло.

— І я дякую долі за тебе.

Арлетта на мить замислилася.

Їй згадалося, якою вона була колись.

Тоді її мати вперше побачила Арлетту після важких подій і відразу занепокоїлася.

— Доню, ти така худенька та блідна…Все у тебе добре? Ти хоча б харчуєшся?

Арлетта тоді лише мовчала.

У той період її життя було пов’язане з шейхом Аль-Масрі, який утримував її проти її волі. Все планувала колишня дружина шейха-принца Тимофія, щоб її усунути та віддала її аль-Масрі. Тимофій не зміг залишитися осторонь, він її врятував.

Він виступив проти нього поранив його книжалом в спину і захистив Арлетту, показавши, що не дозволить нікому знущатися з його жінкою, яку кохає.

Саме після цього Тимофій сказав її матері, взявши ніжну руку Арлетти та цілував:

— Я берегтиму Арлетту. Не дозволю більше нікому завдати їй болю. Берегтиму її, як найніжнішу квітку.

Тоді ці слова могли здатися лише красивою обіцянкою. А арлета знала що він завжди виконує свою обіцянку і знає що він любить її дуже, заради неї готова на все.

Але минув час.

І тепер Арлетта стояла серед троянд, сяюча від щастя, з округленим животом, під яким билося маленьке життя. Аж дві маленькі.

Тимофій знову ніжно провів долонею по її животу.

— Я ж казав, що берегтиму свою кохану.

Арлетта засміялася.

— Ти пам’ятаєш кожне своє слово.

— Бо я не даю обіцянок, яких не збираюся дотримуватися.

Він нахилився й ніжно поцілував Арлетту.

Саме в цей момент до саду приїхала її мати.

Вона вийшла з автомобіля й завмерла, побачивши доньку.

Арлетта була зовсім іншою.

Не тією худенькою та наляканою дівчиною, яку мати колись бачила.

Перед нею стояла щаслива жінка, яка світилася зсередини.

Її округлений живіт одразу привернув увагу матері.

Тимофій стояв поруч, тримаючи Арлетту за руку.

Мати Арлетти усміхнулася.

— Доню…

Арлетта повернулася.

— Мамо!

Вона підійшла до неї й обережно обійняла.

Мати поклала руку на її живіт.

— Яка ти щаслива…

— Я дуже щаслива, мамо.

Тимофій підійшов ближче.

— Я обіцяв вам, що берегтиму її.

Мати подивилася на нього.

І цього разу в її погляді вже не було колишньої недовіри.

Вона зрозуміла, що колись помилялася.

Вона дивилася лише на титул Тимофія — шейх-принц, член королівської родини.

А тепер побачила його серце.

Вона побачила чоловіка, який не просто називав Арлетту своєю коханою, а справді дбав про неї.

— Тимофію, — тихо сказала вона, — я хочу попросити в тебе пробачення.

Шейх-принц здивовано подивився на неї.

— За що?

— Колись я боялася тебе лише через твій титул. Я думала, що влада може змінити людину.

Вона поглянула на Арлетту.

— Але тепер я бачу, що ти зробив мою доньку щасливою.

Арлетта взяла Тимофія за руку.

Мати продовжила:

— Дякую тобі за неї. І дякую твоїй матері, королеві Олені, за те, що вона виховала такого сина.

Тимофій зворушено усміхнувся.

— Для мене найбільше щастя — бачити Арлетту щасливою.

Мати ніжно погладила доньку по щоці.

— Ти справді розквітла, моя дівчинко.

Арлетта усміхнулася, а Тимофій обійняв її за плечі.

Навколо них пахли троянди.

Сонячне світло золотило сад.

А маленькі життя під серцем Арлетти нагадувало всім, що після найтемніших часів може настати світлий ранок.

І мати Арлетти зрозуміла головне: донька знайшла не просто принца. Вона знайшла чоловіка, який став для неї опорою.

Тим часом дружина шейх-принца Савви — Брітні — вирішила на деякий час залишити палац і вирушити до Америки.

Її прийомна донька Амаліна залишилася під наглядом нянь у палаці. Бритні запевнила їх, що незабаром повернеться, а сама вирушила у Вашингтон із таємною метою.

Її цікавила не політика й не королівські справи.

Її цікавила людина з минулого Дем’яна.

Еміне.

Колишня наречена Дем’яна перебувала під вартою після трагічної історії зі смертю її чоловіка Хасана. Після народження доньки дитину забрали від неї, а сама Еміне опинилася за ґратами.

Її життя перетворилося на суцільне випробування.

Але останнім часом ситуація стала ще страшнішою.

За словами людей, які доповіли Бритні, Еміне піддавали жорстокому поводженню. Її навіть намагалися вивезти в невідомому напрямку.

Бритні дізналася про це через своїх людей і вирішила втрутитися.

Вона організувала для Еміне переведення до лікарні у Вашингтоні, забезпечила їй найкраще доступне лікування та охорону.

Але допомога мала свою ціну.

Бритні не збиралася робити це просто з милосердя.

У неї був план.

Вона хотіла помститися Вікторії.

І знала, що найболючішим ударом для принцеси буде Дем’ян.

А якщо поруч із ним знову з’явиться Еміне?

Можливо, старі почуття повернуться.

Можливо, Вікторія почне сумніватися.

Саме на це й розраховувала Бритні.

У лікарняній палаті Еміне лежала під крапельницею.

Вона була дуже слабкою.

Поруч стояла охорона, а лікарі час від часу перевіряли її стан.

Один із них уважно подивився на синці на її обличчі.

— Що з вами сталося?

Еміне одразу опустила очі.

— Я… ударилася.

— Об що?

Вона на секунду задумалася.

— Об м’яч.

Лікар недовірливо подивився на неї.

— М’яч?

Еміне кивнула.

— Так. Я невдало впала.

Лікар хотів щось додати, але в цей момент двері палати відчинилися.

До кімнати увійшла Бритні.

На ній був елегантний костюм, а її впевнена постава одразу видавала людину, яка звикла, що їй підкоряються.

Вона зупинилася біля ліжка.

— Брехня.

Еміне здригнулася.

Бритні підійшла ближче.

— Тебе побили.

Еміне мовчала.

— І я знаю, хто за цим стоїть.

Жінка повільно підняла очі.

— Хто?

— Олександра.

Еміне насупилася.

— Дочка президента?

— Саме вона.

Бритні сіла у крісло поруч.

— Вона давно має своїх людей і вплив на тих, хто перебуває під вартою. Тебе використали як беззахисну мішень.

Еміне нічого не відповіла.

Бритні подивилася на охоронців.

— Залиште нас.

Охоронці переглянулися.

— Але…

— Я сказала: залиште нас.

Вони вийшли.

Двері зачинилися.

Тепер у палаті залишилися лише дві жінки.

Еміне насторожено дивилася на Бритні.

— Навіщо ви мені допомогли?

Бритні усміхнулася.

— Нарешті правильне запитання.

— Я вам нічого не винна.

— Я знаю.

— Тоді чого ви хочете?

Бритні нахилилася вперед.

— Я хочу запропонувати тобі нове життя.

Еміне недовірливо засміялася.

— Мені?

— Тобі.

— Після всього, що сталося?

— Саме після всього.

Бритні зробила паузу.

— Я знаю твою історію, Еміне. Знаю про Хасана. Знаю про твою доньку. І знаю про Дем’яна.

При згадці його імені Еміне завмерла.

Бритні помітила це.

— Ти досі його кохаєш?

Еміне відвела погляд.

— Це не ваша справа.

— Можливо.

Бритні усміхнулася.

— Але я можу повернути тебе до нього.

Еміне подивилася на неї.

— Що?

— Я можу відправити тебе на Кіпр.

Еміне мовчала.

— Там твоя родина. Там Дем’ян. І там Вікторія.

Ім’я принцеси прозвучало особливо.

— Ви хочете, щоб я забрала його у Вікторії?

— Я хочу, щоб ти отримала шанс повернути те, що колись втратила.

Еміне заплющила очі.

Перед нею виник образ Дем’яна.

Їхнього минулого.

Їхніх розмов.

Того часу, коли вона вірила, що саме він буде поруч із нею все життя.

Брітні тихо продовжила:

— Я не змушую тебе.

— А що ви отримаєте?

— Скажімо так… у мене є свої причини не любити принцесу Вікторію.

Еміне зрозуміла.

— Ви хочете використати мене.

Бритні не заперечувала.

— Можливо.

Вона підвелася.

— Але я не збираюся тримати тебе в клітці. Я дам тобі можливість поїхати на Кіпр. Ти зможеш зустрітися з Дем’яном і поговорити з ним.

Еміне довго мовчала.

— А якщо він мене більше не кохає?

Бритні подивилася їй просто в очі.

— Тоді ти дізнаєшся правду.

Еміне опустила погляд на свої руки.

Їй було страшно.

Але десь глибоко всередині ще жевріла надія.

Бритні це помітила.

— Відпочивай. Лікарі кажуть, що тобі потрібен час.

Вона попрямувала до дверей, але перед виходом зупинилася.

— Одужуй, Еміне.

Жінка подивилася їй услід.

— А коли я зможу поїхати?

Бритні обернулася.

— Як тільки лікарі дозволять.

На її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Твоя історія з Дем’яном ще не закінчена.

Двері зачинилися.

Еміне залишилася сама.

Вона дивилася у стелю, не знаючи, що чекає на неї попереду.

А десь далеко, на Кіпрі, Вікторія ще навіть не підозрювала, що минуле її коханого знову наближається до їхнього життя.

І цього разу воно прийде не випадково.

Його привезе сама Брітні.

Розділ 32. Гнів королеви

Тим часом королева Олена вийшла з палацу впевненою, величною ходою.

На ній була елегантна сукня, а легкий вітер ворушив край її накидки. Вона не озиралася назад. У її погляді читалася рішучість.

Біля сходів уже чекала машина.

Коли Олена прямувала до неї, з палацу вибігла її вірна служниця Аміра.

— Ваша Величносте! — схвильовано покликала вона. — Куди ви їдете?

Олена зупинилася.

Вона подивилася на Аміру не як на звичайну служницю, а як на людину, якій довіряла роками.

Аміра одразу зрозуміла цей погляд. Вона занепокоєно насупилася.

— Ваша Величносте… ви справді їй вірите? Можливо, це пастка.

Олена відповіла спокійно:

— Я вірю Те Йон.

— Але чому?

Королева на мить замислилася.

— Тому що мій син колись урятував її життя. Він не залишив її напризволяще, коли міг пройти повз. Я добре знаю Руслана. Він не допомагає людям заради вигоди.

Вона зробила паузу.

— І я не думаю, що Те Йон стала б брехати йому після всього, що він для неї зробив.

Аміра тихо сказала:

— Вона могла помилитися.

— Могла.

Олена подивилася вдалину.

— Але якщо вона права?

Аміра замовкла.

— Якщо хоча б частина сказаного правда, — продовжила Олена, — я не можу сидіти в палаці й чекати, поки мого сина знайдуть вороги.

Її голос став твердішим.

— Руслан — не просто мій син. Він спадкоємець Катару.

Аміра опустила голову.

— Пані…

— І я підозрюю, що мій чоловік щось приховав від мене.

Аміра обережно перебила:

— Ваша Величносте, можливо, емір просто хотів вас захистити.

Олена різко подивилася на неї.

— Захистити?

— Він знає вас. Він знає, що ви зробите, якщо хтось завдасть шкоди вашій дитині.

Аміра трохи усміхнулася.

— Ви підете до кінця, навіть якщо доведеться самій зустрітися з людиною, яка становить небезпеку.

Олена на мить замовкла.

— Можливо, ти маєш рацію.

Вона важко зітхнула.

— Але я все одно повинна знати правду.

Аміра підійшла ближче.

— Тоді будьте обережні, Ваша Величносте.

— Буду.

— А що сказати емiру?

Олена вже відкрила дверцята автомобіля.

— Скажи, що я поїхала у справах.

— А Кіпр?

— Я приїду пізніше.

Аміра кивнула.

— Я все підготую.

Олена сіла в автомобіль.

Перед тим як двері зачинилися, вона подивилася на Аміру.

— Дякую тобі.

Аміра усміхнулася.

— За що?

— За те, що ти завжди поруч.

Служниця опустила очі.

Вона пам’ятала той день, коли сама могла загинути, і саме Олена свого часу врятувала їй життя.

Відтоді Аміра служила королеві не через наказ.

Вона служила їй із вдячності.

Автомобіль рушив.

Аміра ще довго стояла біля палацу, проводжаючи поглядом машину.

— Бережи себе, Ваша Величносте… — тихо прошепотіла вона.

Олена дивилася у вікно автомобіля.

Її думки були лише про одне.

Емір Яссін.

Чоловік, якого вона ще зовсім недавно знала лише за дипломатичними зустрічами.

Тепер його ім’я викликало в неї лють.

Як він посмів?

Як хтось міг наказати вбити її сина?

Її Руслана.

Її спадкоємця.

Її дитину.

Олена стиснула пальці.

— Якщо це правда… — тихо сказала вона.

Але тут же зупинилася.

Вона не хотіла робити висновків без доказів.

Проте одне питання не давало їй спокою.

Чому її чоловік нічого їй не сказав?

Чому приховав інформацію про замах?

Олена знала відповідь.

Емір Ібрагім кохав її.

Він знав, що, почувши про небезпеку для Руслана, вона могла діяти імпульсивно.

Могла сама вирушити до ворогів.

Могла поставити під загрозу себе.

Але навіть розуміючи це, Олена не могла позбутися образи.

— Ти хотів мене захистити… — прошепотіла вона. — Але я маю право знати правду про власного сина.

Автомобіль продовжував рух.

Раптом пролунав дзвінок телефону.

Олена подивилася на екран.

Мама. Мирослава.

Королева здивувалася.

— Мамо?

Вона одразу відповіла.

— Алло?

З іншого боку почувся схвильований голос Мирослави.

— Олено, доню, ти можеш зараз говорити?

— Так. Що сталося?

— Я не знаю, як тобі це сказати…

Олена одразу насторожилася.

— Мамо, кажи.

— Це стосується Ані.

Олена завмерла.

— Ані? Моєї племінниці й хрещениці?

— Так.

— Що з нею?

Мирослава важко зітхнула.

— Вона поїхала з України.

Олена насупилася.

— Куди?

— Разом із принцом Ахмедом.

На кілька секунд Олена втратила дар мови.

— З Ахмедом?

— Так.

— Але чому?

Мирослава мовчала.

Потім тихо сказала:

— Тому що сталося страшне.

Олена відчула тривогу.

— Що саме?

— Той чоловік, який переслідував Аню…

Олена стиснула телефон.

— Насильник?

— Так.

Мирослава ледве стримувала сльози.

— Ахмед убив його.

Олена заплющила очі.

На мить у неї перед очима промайнули всі події останніх днів.

Руслан.

Моанна.

Яссін.

Тепер Аня.

Здавалося, проблеми одна за одною обрушувалися на родину.

— Вона жива?

— Так. Вона зі мною говорила перед від’їздом.

Олена видихнула з полегшенням.

— Головне, що вона жива.

Мирослава тихо відповіла:

— Вона сказала, що більше не хоче залишатися там, де її будуть підозрювати як і Ахмеда. Ахмед вирішив захистити її.

Олена замислилася.

Вона розуміла цей вчинок краще, ніж хотіла б.

Мирослава ще кілька секунд мовчала, а потім сказала:

— Аня зараз у безпеці. Вона разом з Ахмедом.

Олена відчула полегшення.

— Де вони зараз?

— В одному з готелів. Ахмед сказав, що вони чекатимуть там.

— У якому саме?

Мирослава назвала готель.

Олена одразу зрозуміла, де він розташований.

Її автомобіль якраз прямував у той район — неподалік від вілли Аль-Масрі, куди вона сама прямувала у важливій справі.

— Мамо, я знаю, де це.

— Справді?

— Так. Ваш готель зовсім поруч із місцем, куди я зараз їду.

Мирослава трохи заспокоїлася.

— Тоді, може, ти зможеш побачитися з Анею?

— Обов’язково.

Олена зробила паузу.

Вона свідомо не стала розповідати матері про Руслана, Моанну та небезпеку, яка зараз нависла над її сином. Вона не хотіла лякати Мирославу, поки сама не знала всієї правди.

— Мамо, передай Ані та Ахмеду, щоб вони залишалися в готелі й нікуди не виходили.

— Добре.

— Я сама знайду їх, щойно закінчу свої справи.

— Аню бережи, доню.

— Берегтиму.

Олена завершила дзвінок і поклала телефон.

Вона ще кілька секунд дивилася у вікно.

Тепер її шлях пролягав до вілли Аль-Масрі.

А зовсім поруч перебували її племінниця Аня та принц Ахмед.

Олена тихо сказала водієві:

— Продовжуйте їхати. Спочатку мені потрібно вирішити одну дуже важливу справу.

Потім вона знову взяла телефон і написала матері:

«Нехай Аня та Ахмед чекають у готелі. Я сама до них приїду.»

Мирослава майже одразу відповіла:

«Добре, доню. Вони чекатимуть.»

Олена поклала телефон у сумочку.

Вона не знала, що чекає її біля вілли Аль-Масрі.

Але була впевнена в одному: сьогодні вона не дозволить страху зупинити її.

Тим часом королівська родина аль-Шаф прибула на Кіпр.

Королівський літак м'яко приземлився в аеропорту, і невдовзі біля трапа з'явилася офіційна делегація Кіпру. Сам президент республіки прибув зустріти еміра Ібрагіма та його родину.

Цього разу серед членів сім'ї не було королеви Олени. Вона залишилася поза цією поїздкою, оскільки вирушила до еміра Яссіна у своїх справах.

Ібрагім спустився трапом першим. Поруч із ним ішли його діти, онуки та інші члени родини.

Президент привітав еміра й потиснув йому руку.

— Ваша Високосте, радий вітати вас на Кіпрі. Для нас велика честь приймати вашу родину.

— Дякую за гостинність, — відповів Ібрагім.

Президент на мить став серйознішим.

— Я також хочу особисто попередити вас про ситуацію з безпекою.

Ібрагім уважно подивився на нього.

— Я слухаю.

— Ми отримали інформацію, що під час вашого перебування можуть відбутися протести. Частина людей досі негативно ставиться до вашої родини через політичні рішення минулих років.

— Які саме?

— Особливо це стосується тих, хто виступав проти вашої родини після переговорів, у яких ви підтримали припинення вогню між Туреччиною та курдськими представниками.

Ібрагім спокійно кивнув.

— Моя дружина королева Олена зробила те, що вважалс необхідним заради миру.

— Я це розумію. Але не всі це розуміють.

Президент оглянув кортеж.

— Тому наші охоронці супроводжуватимуть вас протягом усього маршруту. Ми також перекриємо окремі ділянки дороги, щоб ніхто не зміг наблизитися до вашої родини.

— Дякую, — відповів Ібрагім. — Ми не хочемо конфліктів із місцевими жителями.

— І ми також. Але безпека вашої родини для нас на першому місці.

Незабаром кортеж рушив.

Попереду їхали автомобілі кіпрської поліції, за ними — машини охорони, а в центрі колони рухався великий темний лімузин.

Саме в ньому сиділи Ібрагім, Вікторія, Дем'ян та інші члени родини.

За вікнами поступово змінювався краєвид.

Місто залишилося позаду.

Дорога вела до села Агія-Марина-Хрисохус.

Для більшості членів родини ця поїздка була лише черговим дипломатичним візитом.

А для Дем'яна — поверненням у минуле.

Він сидів мовчки.

Його руки лежали на колінах, але пальці час від часу нервово стискалися.

Вікторія це помітила.

Вона мовчки взяла його за руку.

Дем'ян подивився на неї.

Вона усміхнулася.

— Я тут.

— Я знаю.

Він подивився у вікно.

Перед його очима промайнули спогади.

Колись, після закінчення медичного навчання у Сполучених Штатах, він приїхав на Кіпр.

Тоді він був зовсім молодим лікарем.

Йому потрібні були гроші, тому він деякий час працював у ресторані своїх родичів на Санторіні, а потім повернувся на Кіпр.

Він мріяв про власну клініку.

І зрештою відкрив її.

Невелику.

Просту.

Без розкішних меблів та дорогого обладнання.

Але двері цієї клініки були відкриті для всіх.

Особливо для бідних людей.

Якщо пацієнт не мав грошей, Дем'ян усе одно його лікував.

Якщо людина не могла купити ліки, він намагався допомогти.

Для нього медицина була не способом заробити статки.

Вона була покликанням.

А потім у його житті з'явилася Еміне.

Їхня зустріч була випадковою.

Вони буквально зіткнулися одного дня.

Тоді Дем'ян ще не знав, що ця зустріч назавжди змінить його життя.

Він хотів допомогти їй.

Хотів бути поруч.

Але саме через цю історію згодом у його житті з'явився Хасан.

І все закінчилося трагедією.

Дем'ян досі пам'ятав той день.

Пам'ятав свій гнів.

Пам'ятав, як штовхнув Мустафу батька Еміне.

Пам'ятав, як побачив його непритомним і вирішив, що чоловік загинув.

А потім почалося пекло.

Чутки.

Звинувачення.

Погляди людей.

Для багатьох він перестав бути лікарем.

Він став просто людиною, яку називали небезпечною.

Дем'ян повільно видихнув.

Вікторія сильніше стиснула його руку.

— Не думай про це зараз.

— Я намагаюся.

— У тебе є я.

Він подивився на неї.

— І твоя родина.

— Саме так.

Вікторія усміхнулася.

— Ти більше не самотній молодий лікар, який колись приїхав сюди.

Дем'ян усміхнувся у відповідь.

— А зараз я сиджу в машині з родиною аль-Шаф.

— І зі своєю дружиною-принцесою.

— Це найкраща частина.

Вікторія тихо засміялася.

На сусідньому сидінні Арлетта спостерігала за ними з теплою усмішкою.

Поруч Тимофій поправив для неї подушку.

— Так зручніше?

— Так.

— Добре.

Арлетта подивилася на Вікторію та Дем'яна.

— Вони такі милі.

Тимофій усміхнувся.

— Усі закохані.

— Можливо, це Кіпр так діє.

Вікторія почула їх і засміялася.

Але сміх швидко стих.

Кортеж наближався до села.

На вулицях уже зібралися люди.

Турецька та грецька громади з цікавістю спостерігали за колоною автомобілів.

Для багатьох темний королівський лімузин був справжньою рідкістю.

Діти вибігали до доріг, дорослі діставали телефони.

Охоронці стежили за натовпом і не дозволяли людям наближатися до автомобілів.

Але не всі зустрічали гостей привітно.

Трохи далі стояла група протестувальників.

Вони тримали плакати й голосно вигукували політичні гасла.

Ібрагім подивився у вікно.

— Не звертайте уваги.

Дем'ян майже не чув його.

Він дивився на людей.

І раптом почав упізнавати обличчя.

Ось старий чоловік, якому він колись лікував серце.

Ось жінка, якій він допоміг із ліками.

А ось хлопець, якого він колись лікував після важкої хвороби.

Дем'ян відчув, як у нього перехопило подих.

— Я їх знаю…

Вікторія подивилася на нього.

— Кого?

— Людей.

Він майже пошепки додав:

— Я лікував їх.

І саме тоді він побачив його.

Мустафу.

Чоловік стояв трохи осторонь натовпу.

На його шиї залишався старий шрам.

Той самий, який Дем'ян пам'ятав багато років.

Його серце шалено забилося.

Руки затремтіли.

Вікторія одразу зрозуміла, кого він побачив.

Вона повернулася до нього.

— Коханий…

Дем'ян не відповів.

Він не міг відвести погляд.

Перед ним знову постала та страшна сцена з минулого.

Він думав, що вбив Мустафу.

А тепер чоловік стояв перед ним живий.

— Я думав, що він помер, — тихо сказав Дем'ян.

Вікторія взяла його обличчя долонями.

— Подивися на мене.

Він нарешті перевів погляд на неї.

— Пам'ятай: я з тобою.

Вона міцно стиснула його руку.

— У тебе є я. У тебе є моя родина. Ти більше не самотній.

Дем'ян повільно кивнув.

Тоді до них підійшов Анвар.

Він почув слова Вікторії й твердо сказав:

— Вона має рацію.

Дем'ян подивився на нього.

— Дідусю…

— Спочатку ми поговоримо з людьми, яких ти лікував.

Анвар подивився у вікно на мешканців села.

— Нехай вони самі розкажуть, яким лікарем ти був.

Дем'ян мовчав.

— Потім ми виступимо перед журналістами, — продовжив Анвар. — Ти розкажеш правду.

Ібрагім теж приєднався до розмови.

— І я виступлю разом із тобою.

Дем'ян здивовано подивився на еміра.

— Ви справді це зробите?

— Звичайно.

Ібрагім говорив спокійно.

— Твоє ім'я повинно бути очищене не лише заради тебе. А заради правди.

Вікторія усміхнулася.

— Я ж казала.

Анвар кивнув.

— Ми знайдемо колишніх пацієнтів, твоїх колег, документи клініки. Якщо є люди, які пам'ятають, як ти їм допомагав, вони повинні мати можливість розповісти про це.

Дем'ян відчув, як очі наповнилися сльозами.

Він опустив голову.

— Дякую вам.

Ібрагім поклав руку йому на плече.

— Не дякуй.

Анвар усміхнувся.

— Ти давно став частиною нашої родини.

Дем'ян подивився на Вікторію.

Вона усміхалася й досі тримала його за руку.

Він тихо сказав:

— Я навіть не знаю, чим заслужив таку підтримку.

Вікторія відповіла:

— Кохання не треба заслужити.

Вона нахилилася до нього.

— Ти просто повір у себе.

Дем'ян глибоко вдихнув.

Він знову подивився на Мустафу.

Той стояв серед людей і теж дивився на нього.

Їхні погляди зустрілися.

Між ними залишалося багато років мовчання.

Багато образ.

Багато запитань.

Але цього разу Дем'ян не відвів погляду.

Він більше не хотів тікати від минулого.

Він хотів зустрітися з ним.

Ібрагім помітив погляд Дем'яна.

— А щодо того, хто стоїть там…

Дем'ян напружився.

Емір говорив тихо:

— Ми самі розберемося з Мустафою.

— Але…

— Покладися на нас.

Дем'ян кілька секунд мовчав.

Потім кивнув.

— Добре.

Він знову подивився на Вікторію.

Вона ніжно усміхнулася.

І в цей момент Дем'ян зрозумів: яким би важким не було його минуле, тепер він мав майбутнє.

Майбутнє, у якому поруч була жінка, яку він кохав.

Жінка, яка не злякалася його шрамів.

Не повірила чуткам.

Не залишила його самого.

І тепер, коли темний лімузин зупинився біля центральної площі Агія-Марина-Хрисохус, Дем'ян уперше за багато років був готовий вийти назустріч людям.

Не як обвинувачений.

Не як той, кого називали небезпечним.

А як лікар.

Як чоловік Вікторії.

І як людина, яка нарешті хотіла розповісти свою правду.