Спочатку:
На сторінку книги
Глава 31. Той, хто повернувся
А тим часом на північному сході Катару, далеко від гучних палацових коридорів і політичних суперечок, розташовувалася земля племені Аль-Бані Адман.
Це плем'я завжди було особливим.
Тут не любили вихвалятися зброєю, не прагнули завойовувати сусідні землі й ніколи не вважали силу єдиним способом вирішення конфліктів.
Для Аль-Бані Адман мир був не просто словом.
Це була їхня традиція.
Їхні шатра й великі будинки завжди залишалися відкритими для гостей. А серед найпочесніших гостей протягом багатьох років була королівська родина Аль-Шаф.
Шейх Шах Аль-Бані Адман особисто підтримував дружні стосунки з великим еміром Ібрагімом.
Колись, багато років тому, обидві родини навіть мріяли про шлюб своїх дітей.
Тоді Руслану та Райї було лише по шістнадцять років.
Усі навколо говорили, що це був би прекрасний союз.
Принц і принцеса.
Дві родини.
Два народи.
Але Ібрагім та Шах вирішили не змушувати дітей.
— Коли вони виростуть, самі вирішать, кого хочуть бачити поруч із собою, — сказав тоді Ібрагім.
Шах погодився.
І час показав, що рішення було правильним.
Руслан подорослішав.
Райя теж.
Але серце Райї так і не змінилося.
Вона продовжувала любити його.
Не як майбутнього нареченого.
Не як спадкоємця престолу.
А просто як Руслана.
Коли ж вона дізналася, що вороже плем'я Гагар поранило принца, її серце ніби зупинилося.
— Руслан…
Райя не могла спокійно сидіти.
Вона ходила кімнатою, стискаючи пальці.
Вона була принцесою.
Але водночас була воїном.
І якби хтось посмів сказати, що жінка не здатна битися за того, кого любить, Райя сама довела б протилежне.
Коли пораненого Руслана привезли до її вілли, Райя першою кинулася назустріч.
Принц лежав непритомний.
На його грудях уже виднілася пов'язка.
Райя сіла поруч.
Її пальці обережно торкнулися його кучерявого волосся.
Вона гладила його по голові й не могла стримати сліз.
— Руслане… будь ласка…
Її голос тремтів.
— Нехай моя благодать перейде до тебе. Нехай усе моє щастя перейде до тебе… тільки одужай.
Вона нахилилася ближче.
— Мій батько врятує тебе. Я не дозволю, щоб ти помер.
Райя витерла сльози.
— Ти ще маєш жити, чуєш мене? У тебе є ті, хто тебе любить.
Вона знову провела рукою по його волоссю.
— І я одна з них.
Минуло кілька годин.
У великій кімнаті вілли панувала тиша.
Руслан лежав на широкому ліжку.
Його груди були перев'язані, а обличчя залишалося блідим.
Він повільно відкрив очі.
Спочатку все було розмитим.
Стеля.
Світло.
Запах лікувальних трав.
Руслан спробував поворухнутися.
Різкий біль пронизав груди.
— Де я?..
Поруч почувся знайомий, ніжний голос.
— Синку…
Руслан завмер.
— Ти у віллі шейха Шаха Аль-Бані Адман.
Голос затремтів.
— Ти сильний, мій хлопчику. Ти впорався.
Руслан повільно повернув голову.
І побачив її.
— Мамо?..
Олена сиділа біля його ліжка.
Зазвичай вона була сильною.
Гордо тримала голову.
Нікому не показувала сліз.
Але зараз перед нею лежав її син.
Її дитина.
Той самий хлопчик, якого вона колись тримала на руках.
Той, кого могла втратити через жорстокість людей, які не цінували людського життя.
Олена усміхнулася крізь сльози.
— Так, мій син.
Руслан, забувши про біль, спробував підвестися.
— Не треба! — одразу зупинила його Єлена.
Але він усе одно простягнув руки.
— Мамо…
Вона нахилилася до нього.
Руслан обійняв її.
Єлена притиснула сина до себе й заплющила очі.
— Мій хлопчик…
Вона гладила його по волоссю.
— Ти навіть не уявляєш, як я боялася тебе втратити.
Руслан тихо відповів:
— Я тут.
— Так…
Олена поцілувала його в чоло.
— Ти тут.
Вона намагалася усміхнутися.
Але Руслан раптом помітив щось на її руці.
Його погляд змінився.
На зап'ясті матері виднівся синяк.
Він був темним і помітним навіть під світлом лампи.
Руслан одразу став серйозним.
Так, як личило майбутньому правителю.
— Що це?
Олена завмерла.
— Що?
Руслан показав на її руку.
— Синець.
Олена швидко прикрила зап'ястя рукавом.
— Нічого страшного.
— Мамо.
У його голосі вже не було слабкості.
— Хто це зробив?
Олена опустила погляд.
Вона не очікувала, що він помітить.
Синець залишився після того, як емір Хуссейн схопив її за руку.
Її шкіра була ніжною, тому навіть сильний дотик залишив слід.
— Напевно, десь ударилася, — тихо сказала вона.
Руслан не повірив.
— Ти ніколи не брешеш мені.
Олена подивилася йому в очі.
— Я не хочу, щоб ти зараз про це думав.
— Але хтось заподіяв тобі біль.
— Руслане…
— Хто?
Єлена торкнулася його щоки.
— Мій син, ти щойно вижив. Ти ледве відкрив очі. Твоє завдання зараз — одужати.
— А моє завдання як принца — захищати свою родину.
Олена на мить замовкла.
Вона побачила перед собою вже не хлопчика.
Перед нею був майбутній правитель.
І водночас її син.
— Я сама розберуся, — прошепотіла вона.
Руслан стиснув щелепу.
Він не збирався забувати побачене.
Раптом двері розчинилися.
До кімнати буквально влетіла Моанна.
— Руслан!
Вона підбігла до ліжка.
— Ти прокинувся!
Руслан усміхнувся.
Моанна обійняла його так міцно, що він тихо застогнав від болю.
— Обережніше! — одразу сказала Єлена.
Моанна відсахнулася.
— Пробач!
Її очі наповнилися сльозами.
— Мій принце… мій коханий… пробач мені.
Руслан узяв її за руки.
— За що?
— Я повинна була бути поруч.
— Моанно…
Він ніжно торкнувся її щоки.
— Не проси вибачення.
— Але…
— Ти моя сила.
Вона заплакала.
Руслан витер сльозу з її обличчя.
— Ти моє життя.
Моанна схилилася до нього й обережно притулилася до його плеча.
Єлена дивилася на них із теплою усмішкою.
Їй було важливо побачити, що син не сам.
Що поруч із ним люди, які справді його люблять.
У дверях з'явився Сем.
— Мій друже!
Він мало не побіг до ліжка.
— Ти живий!
Руслан засміявся.
— Як бачиш.
— Ми так за тебе переживали!
Сем потиснув йому руку.
— Я вже думав, що доведеться самому розповідати всім, який ти був героїчний.
— Тільки не перебільшуй.
— Я? Ніколи!
Моанна засміялася крізь сльози.
Олена теж усміхнулася.
На кілька хвилин у кімнаті стало по-справжньому тепло.
Ніби війни, вороги й небезпека залишилися десь далеко.
Але Олена знала — це лише коротка мить спокою.
Вона подивилася на сина.
І знову згадала його погляд, коли він побачив синець.
Руслан нічого не забув.
Через кілька хвилин до кімнати увійшов шейх Шах.
Це був високий, худорлявий чоловік із доброзичливим обличчям. Його темне волосся було зібране в невеликий хвостик на потилиці, а коротка борода підкреслювала риси обличчя.
На ньому був традиційний одяг племені Аль-Бані Адман.
Він усміхнувся.
— Як почувається наш гість?
Руслан перевів на нього погляд.
— Набагато краще.
Шах підійшов ближче.
— Це добре.
Він подивився на Олену.
— Ваша величносте, ваш син дуже сильний.
— Дякую вам, шейху, — відповіла Олена.
Шах повернувся до Руслана.
— Ласкаво просимо на землі Аль-Бані Адман, принце Руслане, спадкоємцю престолу Аль-Шаф.
Руслан усміхнувся.
— Дякую, шейху Шаху. Я чув від батька багато хорошого про ваше плем'я.
— А я багато років чув про тебе.
Шах усміхнувся ширше.
— Ще коли ти був маленьким хлопчиком.
Руслан здивовано підняв брови.
— Невже?
— Так. І моя донька Райя теж пам'ятає тебе.
Моанна на мить стала серйознішою.
Руслан помітив це, але нічого не сказав.
Шах продовжив:
— Колись наші родини мріяли, що ви з Райєю станете подружжям.
Олена тихо засміялася.
— Це було дуже давно.
— І ми тоді вирішили не втручатися в їхнє майбутнє, — відповів Шах.
Руслан кивнув.
— І це було правильно.
Він подивився на Моанну.
— Моє серце вже зробило свій вибір.
Моанна усміхнулася.
Шах уважно подивився на них, а потім доброзичливо кивнув.
— Тоді я радий, що моє плем'я змогло прихистити людину, яка вже знайшла свою половинку.
Руслан подивився на шейха.
— Я ніколи цього не забуду.
Шах поклав руку йому на плече.
— І не треба.
Він усміхнувся.
— У Аль-Бані Адман ми не залишаємо друзів самих у біді.
За вікном почувся тихий вітер.
Єлена подивилася у вікно.
Їй раптом здалося, що спокій, який вони знайшли тут, може стати початком чогось нового.
Але Руслан усе ще думав про інше.
Про синець на руці матері.
Про Хуссейна.
Про те, хто посмів підняти руку на Велику шейху Аль-Шаф.
Він заплющив очі.
Я дізнаюся правду.
І цього разу принц Руслан не збирався чекати дозволу ні в кого.
Продовжу сцену приблизно на 6900 символів, зосередившись на почуттях Моанни й Руслана, внутрішньому болю Райї та атмосфері племені Аль-Бані Адман.
Розділ. Серце робить свій вибір
Шейх Шах ще кілька секунд стояв біля дверей, дивлячись на Єлену.
— Думаю, їм зараз потрібно побути удвох, — тихо сказав він.
Єлена кивнула.
Вона й сама це розуміла.
Після всього, що сталося з Русланом, після двох страшних днів, коли його життя буквально висіло на волосині, йому потрібен був спокій.
— Моанна майже не відходила від нього, — сказала Єлена. — Вона дуже його любить.
Шах тепло усміхнувся.
— Це видно навіть тому, хто не знає їхньої історії.
До них підійшов Сем.
— Я теж залишу їх, — сказав він. — Нехай поговорять.
Єлена востаннє подивилася на сина.
Руслан лежав на ліжку, а Моанна сиділа поруч.
Її рука все ще тримала його долоню.
Єлена тихо зачинила двері.
Шах і Сем разом із нею вийшли з кімнати.
Коридор вілли поступово спорожнів.
А за вікнами вже починався вечір.
---
Шейх Шах ішов разом із Єленою внутрішнім двориком.
Вони мовчали.
За високою стіною простягалася пустеля, залита золотим світлом сонця.
Скільки років минуло відтоді, як Руслан і Райя ще підлітками бігали цими землями?
Здавалося, ціле життя.
— Дивно, — промовила Єлена.
— Що саме?
— Колись ми думали, що діти самі вирішать, ким стануть.
Шах усміхнувся.
— І вони вирішили.
Єлена подивилася вдалину.
— Так.
Вона знала, що Руслан зробив свій вибір.
І знала, що тепер Моанна стала для нього тією людиною, заради якої він готовий був ризикувати навіть власним життям.
---
У кімнаті панувала тиша.
Моанна все ще не могла повірити, що Руслан нарешті прокинувся.
Вона обіймала його, ніби боялася відпустити.
Але в її пам'яті знову й знову виникали останні два дні.
Два страшні дні.
Руслана мучила висока температура.
Він то приходив до тями, то знову провалювався в сон.
Іноді щось незрозуміло шепотів.
Іноді кликав матір.
А одного разу прошепотів її ім'я.
— Моанна…
Вона тоді ледь не розплакалася.
Вона не спускала з нього очей.
Брала чисту тканину, змочувала її прохолодною водою й клала йому на лоб.
— Тримайся, мій любий…
Вона повторювала ці слова десятки разів.
Коли тканина нагрівалася, вона знову змочувала її.
Коли Руслану ставало гірше, вона кликала шейха Шаха, у нього буда освіта лікаря, щоб надавав принцу Руслана лікарські трави, щоб температура збилась та легче дихання стало.
А коли він засинав, Моанна просто сиділа поруч. Вона щотижня міряла йому температуру , стало трішки меньше.
Їй було страшно заплющити очі.
Вона боялася, що прокинеться — а Руслана вже не буде.
І вона звинувачувала себе.
За ту жінку з племені Гагар.
За своє рішення.
За те, що намагалася допомогти іншій людині.
Руслан пішов за нею.
Руслан ризикував собою заради неї.
І тепер Моанна не могла позбутися думки:
А якби він не прийшов?
А якби я залишилася сама?
А якби він загинув?
Від цих думок їй ставало моторошно. І тепер судячи по його стану температура впала, і Моанна стало набагато легше, коли побачила його з відкритими очима та як обійняв свою матір королеву Олену.
Вона знову обійняла його.
— Мій любий…
Руслан відкрив очі.
— Я тут.
Моанна усміхнулася крізь сльози.
Вона обережно торкнулася його чола.
Потім різко згадала щось.
— Зачекай!
Вона підвелася.
— Що?
— Ще треба перевірити температуру.
Вона швидко взяла термометр.
— Я хочу переконатися, що жар остаточно спав.
Моанна сіла поруч і вже хотіла поставити термометр, але Руслан перехопив її руку.
— Моанно…
Вона подивилася на нього.
Руслан забрав термометр і поклав його на тумбочку.
— Але…
— Я знаю, що ти хвилюєшся.
Він ніжно торкнувся її щоки.
— Я все знаю.
Моанна завмерла.
— Ти навіть не уявляєш, як я боялася.
— Уявляю.
— Ні…
Її голос затремтів.
— Я бачила тебе таким слабким. Ти горів від температури, а я нічого не могла зробити.
Руслан провів пальцями по її щоці.
— Ти зробила все.
— Я повинна була бути обережнішою.
— Ні.
— Якби я не пішла до тієї жінки…
— Моанно.
Його голос став серйозним.
— Подивися на мене.
Вона підняла очі.
— Я зробив свій вибір.
Моанна мовчала.
— Коли я побачив тебе в небезпеці, я не думав про наслідки.
Він усміхнувся.
— Я просто знав, що не можу дозволити тобі загинути.
У Моанни по щоках покотилися сльози.
— Ти ледь не помер.
— Але не помер.
— Ти міг…
— Не говори цього.
Руслан притиснув її руку до своїх губ.
— Я тут.
Моанна схилилася до нього.
— Я так кохаю тебе.
Руслан усміхнувся.
— А я тебе.
Вона обійняла його.
— Я більше ніколи не хочу тебе втрачати.
Руслан гладив її по волоссю.
— І не втратиш.
Вони притулилися чолами.
На кілька секунд просто заплющили очі.
Ні слів.
Ні страху.
Лише вони.
Потім Руслан ніжно поцілував її.
Спочатку зовсім легко.
Моанна відповіла.
Поцілунок став довшим і теплішим.
Вони знову притулилися одне до одного, ніби хотіли надолужити ті години страху, які пережили нарізно.
Та Руслан був ще слабким після поранення.
Моанна першою відсторонилася.
— Тобі потрібно відпочивати.
Він тихо засміявся.
— Навіть зараз ти думаєш про моє здоров'я.
— А хто ще буде?
— Моя мама.
— І Сем.
— І шейх Шах і принцеса Райя.
— І я.
Руслан усміхнувся.
— Особливо ти.
Моанна поклала голову йому на плече.
— Особливо я.
За дверима хтось стояв.
Принцеса Райя.
Вона прийшла лише на кілька хвилин.
Хотіла переконатися, що Руслану справді краще.
Вона не збиралася заходити.
Але почула голоси.
І зупинилася.
Через прочинені двері Райя побачила їх.
Руслан і Моанна сиділи поруч.
Він дивився на неї так, як колись Райя мріяла, щоб він дивився на неї.
Моанна тримала його за руку.
Вона була поруч із ним.
Там, де Райя хотіла бути.
Райя відчула, як у грудях щось боляче стислося.
Вона заплющила очі.
Отже, це правда.
Руслан зробив свій вибір.
Не вона.
Моанна.
Райя витерла сльозу.
— Ти щасливий, — прошепотіла вона так тихо, що ніхто не почув.
Вона не хотіла їм заважати.
Ніколи.
Навіть якщо її власне серце зараз розбивалося.
Райя відступила від дверей.
Вона пішла коридором, намагаючись триматися рівно.
Але очі зрадницьки наповнювалися сльозами.
Вона була принцесою.
Вона була воїном.
Вона звикла бути сильною.
Але навіть воїн не завжди може наказати власному серцю перестати любити.
На подвір'ї кілька молодих жінок із племені тихо розмовляли.
Вони побачили Райю.
Одна з них прошепотіла:
— Кажуть, ця чужоземка скоро стане дружиною майбутнього еміра.
Інша тихо засміялася.
— А Райя стільки років чекала…
— Тихіше.
— Що? Я лише кажу…
Райя зупинилася.
Вона повільно повернула голову.
Її погляд став холодним і строгим.
Дівчата одразу замовкли.
Вони знали Райю.
Знали, що за її спокійним обличчям ховається характер воїна.
Райя зробила кілька кроків до них.
— Не обговорюйте Моанну.
Дівчата опустили очі.
— Вона нічого вам не зробила.
Ніхто не відповів.
— І не смійте принижувати жінку тільки тому, що вона приїхала здалеку.
Її голос був спокійним.
Але настільки твердим, що дівчата відразу знітилися.
— Так, принцесо.
Райя подивилася на них.
— У кожної людини є право на власне щастя.
Вона розвернулася.
Одна з дівчат тихо прошепотіла:
— Принцесо Райє…
Райя не обернулася.
Вона продовжила йти.
Коли опинилася сама, нарешті дозволила собі заплакати.
Вона підняла очі до вечірнього неба.
— Руслане…
Сльози котилися по її щоках.
— Я стільки років тебе любила.
Вона усміхнулася крізь сльози.
— Але якщо вона робить тебе щасливим… я не стану вам заважати.
Райя витерла обличчя.
— Напевно, мені справді час тебе відпустити.
Вона ще раз подивилася на вікна вілли.
Там, за одним із них, був Руслан.
І з ним була Моанна.
Райя повернулася й пішла в бік саду.
Вона не знала, скільки часу знадобиться її серцю, щоб забути.
Але знала одне.
Вона не дозволить своїй любові перетворитися на ненависть.
Бо якщо вона справді любила Руслана, то мала прийняти його вибір.
А в кімнаті Руслан раптом подивився на двері.
— Що сталося? — запитала Моанна.
Він похитав головою.
— Нічого.
Але чомусь йому здалося, що хтось щойно стояв за дверима.
Моанна поклала голову йому на груди, дуже обережно, щоб не завдати болю.
Руслан обійняв її.
За вікном повільно згущувалися сутінки.
А вдалині пустеля зберігала свої таємниці.
Одна з них була про Райю.
Інша — про синці на руці Єлени.
А третя, найнебезпечніша, чекала попереду.
Бо Руслан ще не знав, що той, хто завдав болю його матері, зовсім не збирався залишати родину Аль-Шаф у спокої.
Олена стояла біля високого вікна, за яким повільно згасав вечір. Пустеля за стінами вілли вже набувала золотаво-рожевого відтінку, а далеко на горизонті сонце ховалося за піщаними дюнами.
Вона мовчала.
У сусідній кімнаті залишалися Руслан і Моанна. Нарешті вони могли побути разом після тих страшних днів, коли всі боялися за життя принца.
Але думки Олени не відпускали її.
— Ви думаєте про Хуссейна? — тихо запитав Шейх Шах.
Олена повернулася до нього.
— Так.
Шах стояв неподалік, схрестивши руки на грудях. Його обличчя було серйозним.
— Я теж про нього думаю. Якщо мої припущення правильні, напад на Руслана був не випадковістю.
— Це помста, — тихо сказала Єлена.
Шах кивнув.
— За смерть його сина. За шейха Арафата.
Олена важко зітхнула.
— Хуссейн ніколи не пробачить родині аль-Шаф того, що сталося. Він вважає, що саме ми забрали в нього сина.
— Але чому? — Шах нахмурився. — Чому він звинувачує всю вашу родину? Чому хоче помститися Руслану, який навіть не був причетний до тієї історії?
Олена на мить опустила погляд.
— Тому що для нього кров важливіша за правду.
Шах мовчки слухав.
— Арафат викрав принцесу Емму, — продовжила Олена. — Він забрав її проти її волі. Емма була налякана. Вона не могла захистити себе. І тоді мій пасинок, принц Ахмед, втрутився.
— Він захищав її?
— Так.
Голос Єлени став твердішим.
— Ахмед не шукав помсти. Він захищав честь своєї сестри. Він не міг просто стояти осторонь, коли невинну принцесу силоміць забирали від родини.
Шах повільно кивнув.
— Тепер я розумію.
Він зробив кілька кроків кімнатою.
— У наших землях існує закон, який ніхто не може ігнорувати. Якщо чоловік викрадає невинну принцесу та торкається її проти її волі, покарання може бути найсуворішим.
— Саме так, — відповіла Єлена. — Ахмед знав, що робить. Він знав, що може втратити власне життя, але все одно пішов на це заради Емми.
Шах важко видихнув.
— І все одно Хуссейн вимагає помсти.
— Так.
— Але ж помста не поверне йому сина.
Олена подивилася на нього.
— Не поверне.
— Тоді навіщо він хоче пролити ще більше крові?
— Бо горе перетворилося на ненависть.
Шах замовк.
За вікном вітер підняв легкий пісок, який тонкими хвилями побіг пустелею.
— Руслан не винен у смерті Арафата, — нарешті сказав Шах.
— Я знаю.
— Моанна теж не винна.
— Я знаю і це.
Олена стиснула пальці.
— Але Хуссейн може не зупинитися. Спочатку він намагався залякати нас. Потім почав діяти через інших. Тепер Руслан ледве не загинув.
Шах подивився на неї.
— Ви думаєте, що наступним ударом стане війна?
Олена не відповіла одразу.
— Я боюся, що він збирає сили.
Шах серйозно кивнув.
— Тоді вам потрібно готуватися.
— Ми будемо.
— І якщо Хуссейн піде проти аль-Шаф, він піде не тільки проти вашої родини.
Олена здивовано глянула на нього.
— Шах...
— Ви з Ібрагімом багато років були моїми друзями. Наші племена не раз підтримували одне одного. Те, що Руслан і Райя не стали подружжям, нічого не змінює.
Єлена ледь усміхнулася.
— Я знаю, що колись наші родини мріяли про їхній шлюб.
— Так.
Шах усміхнувся сумно.
— Але діти виросли. Вони самі зробили свій вибір.
Єлена подумала про Моанну.
— Руслан обрав її.
— І я це бачу.
Шах подивився у бік дверей, за якими перебував принц.
— Моанна любить його. І Руслан любить її.
— Саме тому я не хочу, щоб через нашу родину вона стала мішенню.
— Вона вже стала частиною вашої родини, — спокійно відповів Шах. — А якщо одного дня вона стане дружиною майбутнього еміра, вона буде не просто жінкою поруч із Русланом.
Олена мовчала.
— Вона стане майбутньою правителькою, — додав Шах.
Ці слова прозвучали серйозно.
— І саме тому її треба захистити.
Олена кивнула.
— Я зроблю все, що зможу.
— Не самі.
Вона підняла на нього очі.
— Що ви маєте на увазі?
Шах підійшов ближче.
— Якщо Хуссейн виступить проти аль-Шаф, Аль-Бані Адман не залишиться осторонь.
— Ви справді готові допомогти?
— Так.
Олена на мить завмерла.
— Навіть після того, як Руслан не одружився з Райєю?
Шах усміхнувся.
— Я б не назвав нашу дружбу настільки слабкою.
Олена вперше за довгий час усміхнулася.
— Дякую.
— Не дякуйте. Просто пам'ятайте: старі друзі не залишають одне одного у важку хвилину.
Раптом у коридорі почувся звук кроків.
Олена повернула голову.
Двері відчинилися.
На порозі стояв чоловік похилого віку з прямою поставою. Незважаючи на роки, у його погляді залишалася сила людини, яка колись приймала рішення за цілу державу.
— Анвар, — здивовано промовила Олена.
Колишній емір усміхнувся.
— Вибачте, що перериваю вашу розмову.
Шах одразу підійшов до нього.
— Давно вас не бачив.
— Я теж скучив за вами, старий друже.
Вони потиснули руки.
Анвар озирнувся.
— Де Руслан?
Олена відчула, як її серце стислося.
— Він відпочиває.
— Я чув, що він був у небезпеці.
— Так.
Погляд Анвара став тривожним.
— Я хочу його побачити.
Олена кивнула.
— Звичайно. Але обережно. Він ще слабкий.
Анвар зробив крок до дверей.
Та раптом зупинився.
— Єлена.
— Так?
— Я хочу побачити не принца.
Вона здивовано подивилася на нього.
Анвар усміхнувся.
— Я хочу побачити свого онука.
Ці слова зворушили Олену.
— Тоді ходімо.
Шах теж пішов разом із ними.
Коли двері кімнати відчинилися, Руслан повернув голову.
Він побачив матір, Шаха...
А потім чоловіка, якого не очікував побачити тут.
— Дідусю?..
Анвар завмер.
Його очі заблищали.
Руслан спробував підвестися, але Анвар одразу махнув рукою.
— Не вставай.
Він підійшов до ліжка й обережно сів поруч.
Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.
А потім Анвар поклав руку на плече онука.
— Я думав, що приїду побачити тебе здоровим.
Руслан усміхнувся.
— Я теж на це сподівався.
Анвар тихо засміявся, хоча в очах стояли сльози.
— Ти зовсім не змінився.
— А ви постаріли.
У кімнаті пролунало тихе здивоване:
— Руслан!
Це сказала Єлена.
Але Анвар несподівано засміявся.
— Нехай говорить. Це мій онук.
Моанна, яка весь цей час сиділа поруч, усміхнулася.
Анвар перевів погляд на неї.
— А ти, мабуть, Моанна.
Вона трохи розгубилася.
— Так, ваша високість.
— Не називай мене так.
Анвар простягнув їй руку.
— Якщо ти була поруч із моїм онуком тоді, коли йому було найважче, для мене цього достатньо.
Моанна взяла його руку.
— Я просто не могла залишити його.
Анвар подивився на Руслана.
— Тоді я радий, що він зробив свій вибір.
Руслан глянув на Моанну.
Вона відповіла йому таким самим теплим поглядом.
А за вікном пустеля вже занурювалася в ніч.
Та далеко за її межами хтось інший теж робив свій вибір.
Емір Хуссейн не збирався пробачати.
І цього разу родині аль-Шаф доведеться зустріти небезпеку не поодинці.
Бо поруч із ними вже стояли старі друзі.
І навіть ті, хто колись мріяв про інший шлюб для Руслана, тепер мали зрозуміти: його серце вже зробило свій вибір.
Райя стояла на балконі, спершись руками на холодні кам'яні поручні.
Ніч огорнула пустелю.
Над головою сяяли мільйони зірок, а далеко внизу мерехтіли вогники поселення Аль-Бані Адман. Легкий вітер ворушив краї її довгого плаття й розпускав пасма волосся.
Але Райя цього майже не помічала.
Вона почувалася так, ніби всередині неї утворилася величезна порожнеча.
Колись вона уявляла цей вечір зовсім інакше.
Колись вона думала, що саме тут, на одному з таких балконів, поруч із нею стоятиме Руслан.
Вона бачила це у своїх мріях.
Вони говоритимуть про майбутнє, дивитимуться на зорі, а потім він візьме її за руку.
Вона буде його дружиною.
А він стане її чоловіком.
Роки тому ця думка здавалася Райї настільки природною, що вона навіть не сумнівалася у своєму майбутньому.
А тепер...
Руслан був поруч.
Але поруч із ним була інша.
Моанна.
Райя заплющила очі.
Вона ще пам'ятала той момент, коли побачила їх разом.
Погляд Руслана на Моанну.
Його ніжність.
Його голос.
Так не дивляться на людину, яку просто цінують.
Так дивляться на ту, без кого не уявляють свого життя.
Райя повільно видихнула.
— Я знала це...
Вона витерла сльозу.
— Знала, що колись доведеться тебе відпустити.
Їй було боляче.
Дуже боляче.
Але разом із цим у її серці не було злості.
Вона не шкодувала про те, що врятувала його від племені Гагар.
Якби їй довелося знову опинитися перед небезпекою, вона зробила б те саме.
Навіть знаючи, що після цього Руслан повернеться до Моанни.
— Я все одно врятувала б тебе...
Райя усміхнулася крізь сльози.
— Бо люблю тебе.
Вона замовкла.
Потім тихо додала:
— Але, мабуть, моя любов не повинна означати, що я маю забрати тебе в тієї, кого ти обрав.
Вона подивилася на небо.
— Може, настав час жити для себе.
— Нарешті ти це зрозуміла.
Райя здригнулася.
Вона різко обернулася.
У дверях балкона стояв принц Хакім.
Молодший брат Руслана.
Він увесь цей час супроводжував їх у подорожі. Був поруч, коли вони переходили пустелю, коли виникали труднощі, коли Руслан опинився у небезпеці.
Але Райя ніколи не дивилася на нього так, як зараз.
— Хакім?
— Я не хотів тебе лякати.
— Я просто не почула, як ти підійшов.
Він усміхнувся.
— Ти була дуже далеко звідси.
— Усього лише стояла на балконі.
— Я не про це.
Райя опустила погляд.
Хакім підійшов ближче.
— Ти думала про Руслана.
Вона не відповіла.
Цього було достатньо.
— Я бачив тебе сьогодні, — продовжив він. — Ти стояла біля дверей і дивилася на нього та Моанну.
Райя стиснула пальці.
— Я не хотіла їм заважати.
— Я знаю.
— Він щасливий.
— Так.
— І я хочу, щоб він був щасливий.
Хакім уважно подивився на неї.
— Навіть якщо не з тобою?
Райя насилу усміхнулася.
— Особливо якщо не зі мною.
Хакім опустив голову.
Він знав, наскільки їй важко.
І саме тому довго не наважувався сказати те, що носив у серці роками.
— Райя...
— Що?
Він зробив крок до неї.
— Ти коли-небудь думала про те, що людина, яку ти шукаєш, може бути зовсім поруч?
Райя здивовано подивилася на нього.
— Що ти маєш на увазі?
Хакім нервово всміхнувся.
— Нічого.
Він уже хотів відступити.
Але Райя зупинила його.
— Ні. Ти щось хотів сказати.
Хакім мовчав.
Він був сміливим у бою.
Міг без страху зустріти небезпеку.
Міг вирушити разом із братом через пустелю.
Але зараз йому було страшніше, ніж під час будь-якої битви.
— Я боявся сказати.
— Чому?
— Бо ти любила Руслана.
Райя завмерла.
Хакім продовжив:
— Я бачив це. Бачив, як ти дивишся на нього. Як переживаєш за нього. Як говориш про нього.
— Хакім...
— І я мовчав.
Він усміхнувся сумно.
— Роками.
Райя дивилася на нього, не розуміючи.
— Чому?
— Бо боявся.
— Ти?
— Так.
Хакім тихо засміявся.
— Уяви собі.
Потім його обличчя стало серйозним.
— Я боявся, що одного дня Руслан передумає. Що він зрозуміє, що Райя — це та, з ким він хоче бути. І тоді я назавжди залишуся для тебе лише його братом.
Райя не могла повірити власним вухам.
— Ти...
Вона затнулася.
— Ти мене кохаєш?
Хакім кивнув.
— Так.
Це просте слово прозвучало тихо.
Але для Райї воно було гучнішим за будь-який крик.
Вона дивилася на нього й раптом почала згадувати.
Як Хакім завжди опинявся поруч.
Як під час подорожі запитував, чи не втомилася вона.
Як непомітно залишав для неї воду.
Як одного разу віддав їй свій плащ, коли вночі стало холодно.
Як під час небезпеки завжди перевіряв, чи вона в безпеці.
Вона просто не помічала.
Або не хотіла помічати.
— Чому ти ніколи не казав?
— Бо боявся зруйнувати навіть те, що маю.
— А що ти мав?
Хакім усміхнувся.
— Можливість бути поруч із тобою.
Райя відчула, як на очі знову навертаються сльози.
Але цього разу вони були іншими.
— Хакім...
— Я нічого від тебе не вимагаю.
Він одразу додав:
— Не хочу, щоб ти забула Руслана за одну ніч. Не хочу ставати заміною. Якщо твоє серце ще належить йому — я це прийму.
Райя дивилася на нього.
— Але я хочу, щоб ти знала правду.
Він простягнув руку.
Не наказуючи.
Не примушуючи.
Просто залишив її між ними.
Райя довго дивилася на його долоню.
Потім поклала свою руку в його.
Хакім обережно стиснув її пальці.
І в ту мить Райя відчула щось незвичне.
Тепло.
Спокій.
Не той біль, який вона відчувала, дивлячись на Руслана.
Не ту тривогу, яка багато років супроводжувала її любов.
А відчуття, що вона комусь потрібна.
Що хтось чекав.
Хтось бачив її справжню.
Не принцесу.
Не доньку Шаха.
Не майбутню дружину Руслана.
Просто Райю.
— Ти справді так давно мене кохаєш? — прошепотіла вона.
— Дуже давно.
— І я нічого не помічала...
— Ти була закохана в іншого.
Райя опустила очі.
— Мабуть, я надто довго дивилася вперед і не помічала того, хто весь цей час ішов поруч.
Хакім нічого не відповів.
Він просто тримав її руку.
Райя повернулася до пустелі.
Вогники поселення мерехтіли вдалині.
Десь там був Руслан.
Той, кого вона любила.
Той, кого вона сьогодні вирішила відпустити.
Їй усе ще було боляче.
Але біль уже не здавався кінцем її життя.
— Я не можу обіцяти тобі кохання сьогодні, — тихо сказала вона.
Хакім кивнув.
— Я знаю.
— Моє серце ще болить.
— Я знаю.
— Але...
Райя подивилася на нього.
— Я не хочу, щоб ти йшов.
Хакім завмер.
— Ти впевнена?
Райя вперше за довгий час усміхнулася по-справжньому.
— Залишся.
Він стиснув її руку трохи міцніше.
— Залишуся.
Вони стояли поруч на балконі.
І Райя раптом зрозуміла одну просту річ.
Іноді кохання, за яким ми женемося роками, виявляється не тим, яке здатне подарувати нам спокій.
А справжнє почуття може тихо чекати зовсім поруч.
Не вимагаючи.
Не змушуючи.
Просто залишаючись поруч.
Райя востаннє подивилася в бік кімнати Руслана.
Її серце ще стислося.
Але цього разу вона не відвернулася зі сльозами.
Вона просто сказала подумки:
«Будь щасливий, Руслан».
Потім подивилася на Хакіма.
Він усе ще тримав її руку.
І вперше за багато років у темряві перед нею засвітилася маленька надія.
Можливо, її історія кохання тільки починалася.
Минуло зовсім небагато часу.
Ніч уже остаточно огорнула землі Аль-Бані Адман, але навколо вілли все ще горіли численні ліхтарі. Їхнє тепле світло відбивалося у воді фонтанів, а легкий вітер приносив із пустелі запах піску та нічних квітів.
Райя й Хакім усе ще стояли на балконі.
Вони трималися за руки.
Спочатку Райя почувалася незвично. Вона не звикла до такого простого жесту. До того, що хтось просто тримає її руку й не вимагає нічого натомість.
Хакім мовчав.
Він не хотів квапити її.
А Райя вперше за багато років не хотіла тікати від власних почуттів.
Раптом унизу почувся сміх.
Райя подивилася через балюстраду.
— Подивись.
Хакім підійшов ближче.
У сад вийшли Руслан, Моанна та Сем.
Руслан ішов повільно, ще трохи обережно після пережитого, але вже без тієї слабкості, яка була в ньому кілька днів тому. Моанна крокувала поруч, час від часу поглядаючи на нього так уважно, ніби досі боялася, що він може раптово зникнути.
Сем ішов трохи позаду.
Сад унизу був прекрасним.
Між високими пальмами тягнулися вузькі кам'яні доріжки. Уздовж них росли орхідеї, висаджені в невеликі клумби. Їхні ніжні квіти майже світилися під місячним сяйвом.
У центрі саду працював великий фонтан.
Вода тихо спадала каскадами, створюючи навколо заспокійливий шум.
Райя довго дивилася на Руслана.
Колись вона могла годинами мріяти про те, щоб стояти поруч із ним.
Тепер він був унизу.
Але її серце більше не рвалося до нього.
Було трохи сумно.
Та це вже був не той біль.
— Ти готова? — тихо запитав Хакім.
Райя подивилася на нього.
— До чого?
— До того, щоб спуститися?
Вона усміхнулася.
— Так.
Хакім міцніше стиснув її руку.
Вони разом спустилися сходами.
---
Руслан саме зупинився біля фонтану.
— Як же тут красиво, — сказала Моанна.
— Я пам'ятаю цей сад ще з дитинства, — відповів Руслан. — Але зараз він здається зовсім іншим.
— Можливо, тому що ти дивишся на нього вже після того, як повернувся до життя, — усміхнувся Сем.
Руслан засміявся.
— Можливо.
Раптом із протилежного боку саду почувся знайомий голос.
— Руслан!
Принц обернувся.
До нього майже біг Іслам.
За ним поспішали принцеси Сьюзі та Аманда.
— Брате!
Іслам навіть не дав Руслану нічого сказати й міцно його обійняв.
— Ти живий!
Руслан засміявся.
— Як бачиш.
— Ми так хвилювалися!
Сьюзі одразу обійняла Руслана з іншого боку.
— Ти навіть не уявляєш, як ми чекали новин!
Аманда витерла сльозу.
— Коли сказали, що ти поранений, ми думали...
Вона не договорила.
Руслан обійняв її.
— Не думай про це. Все вже позаду.
— Ти нас так налякав, — прошепотіла Аманда.
— Вибачте.
Іслам відпустив брата й подивився на Моанну.
— А ти...
Моанна трохи розгубилася.
— Я Моанна.
— Я знаю.
Іслам усміхнувся.
— Та ми вже всі знаємо, хто ти.
Руслан подивився на нього.
— І що це означає?
— Те, що ти нарешті перестав приховувати свої почуття.
Сьюзі засміялася.
— І ми дуже раді за вас.
Моанна усміхнулася.
— Дякую.
У цей момент до них підійшли Хакім і Райя.
Іслам одразу помітив брата.
— Хакім!
Вони привіталися, а потім Іслам подивився на Райю.
Райя стояла трохи осторонь.
Вона не знала, чи варто підходити до Руслана.
Колись вона без вагань зробила б це.
Тепер усе змінилося.
Руслан помітив її.
Його обличчя стало серйознішим.
Він зробив крок уперед.
— Райя.
Вона підняла очі.
— Руслан.
Між ними на кілька секунд запала тиша.
Навколо продовжував дзюрчати фонтан.
Руслан подивився на неї з вдячністю.
— Я хотів сказати тобі це раніше.
Райя мовчала.
— Дякую.
Вона трохи нахмурилася.
— За що?
— За те, що врятувала мене.
Райя опустила погляд.
— Я не могла вчинити інакше.
— Але ти ризикувала собою.
— Ти зробив би те саме.
Руслан усміхнувся.
— Так.
Він на мить замовк.
— Я ніколи цього не забуду.
Райя подивилася на нього.
І в її очах уже не було того болю, який він бачив раніше.
— Тоді просто будь щасливим.
Руслан завмер.
Моанна стояла поруч і мовчки слухала.
— Я постараюся, — відповів Руслан.
Райя кивнула.
— Цього достатньо.
Вона не сказала йому про свою розмову з Хакімом.
Не сказала про те, що вперше дозволила іншій людині взяти себе за руку.
Не сказала, що її серце нарешті почало відпускати минуле.
Це було тільки її рішення.
Її новий початок.
Райя повернула голову.
Хакім стояв неподалік.
Він не втручався в їхню розмову.
Просто чекав.
Коли їхні погляди зустрілися, він усміхнувся.
Райя відповіла йому такою самою усмішкою.
І Руслан це помітив.
Він нічого не сказав.
Лише ледь усміхнувся.
Можливо, тепер він теж зрозумів.
Не всі історії кохання закінчуються разом із людиною, яку ми колись уявляли поруч.
Деякі закінчуються тоді, коли серце нарешті знаходить у собі сили відпустити.
А інші тільки починаються.
— Райя, — тихо покликав Хакім.
Вона підійшла до нього.
Він простягнув руку.
Цього разу Райя навіть не вагалася.
Вона взяла його долоню.
Іслам, Сьюзі та Аманда переглянулися.
Сьюзі ледь усміхнулася.
Аманда прошепотіла:
— Здається, у нашій родині з'явилася ще одна історія кохання.
Іслам тихо засміявся.
— Схоже на те.
Хакім почув це.
— Я все чую.
Усі засміялися.
Навіть Райя.
І цей сміх був для неї особливим.
Бо ще кілька годин тому вона стояла сама на балконі й думала, що її серце назавжди залишиться в минулому.
А тепер вона стояла серед людей, які любили її.
Поруч був Хакім.
Той, хто був поруч увесь цей час.
Той, хто не змушував її забути Руслана.
Той, хто просто чекав.
Райя подивилася на нього.
Їхні руки були з'єднані.
— Дякую, — тихо сказала вона.
— За що?
— За те, що не перестав чекати.
Хакім усміхнувся.
— Я ніколи не хотів, щоб ти поспішала.
Райя подивилася на зоряне небо.
— Тепер я не боюся майбутнього.
— Чому?
Вона перевела погляд на нього.
— Бо знаю, що не зустріну його сама.
Хакім ніжно стиснув її руку.
Тим часом Руслан обійняв Моанну за плечі.
Сем стояв поруч, спостерігаючи за всіма.
Сад наповнювався тихими голосами, сміхом і шелестом пальм.
Фонтан продовжував співати свою тиху мелодію.
А Райя востаннє подивилася на Руслана.
Вона більше не бачила перед собою чоловіка, якого втратила.
Вона побачила друга.
Людину, якій бажала щастя.
А потім повернулася до Хакіма.
І зрозуміла:
минуле вона вже відпустила.
А майбутнє тепер стояло поруч і тримало її за руку.
У покоях поступово стихли голоси.
Свято в саду залишилося десь далеко за дверима, а в кімнаті панувала тиха, майже домашня атмосфера. Лише місячне світло пробивалося крізь легкі східні штори й сріблястою смугою лягало на підлогу.
Руслан сидів на краю ліжка.
Він уже почувався значно краще, хоча рухався обережно. Поруч на невеликому столику стояла склянка води, ліки й чиста пов'язка.
Навпроти нього сидів Анвар.
Колишній емір уважно дивився на онука.
Він ніби намагався побачити в його обличчі того хлопчика, якого пам'ятав багато років тому.
Але перед ним уже сидів дорослий чоловік.
Майбутній правитель.
Людина, яка щойно пройшла через небезпеку й усе одно думала не про себе.
— Ти став дуже серйозним, — тихо сказав Анвар.
Руслан усміхнувся.
— Напевно, життя змусило.
— Життя завжди щось від нас вимагає.
Анвар ненадовго замовк.
— Але я хочу поговорити з тобою про те, що відбувається у нашій родині.
Руслан підняв очі.
— Я слухаю.
Анвар глибоко вдихнув.
— Поки ти був далеко, вдома теж багато чого змінилося.
— Що сталося?
Обличчя старого еміра стало теплішим.
— У твого старшого брата, шейха принца Тимофея, народилися діти.
Руслан завмер.
— Справді?
— Так.
Старий Анвар показував фото мальків, на обличчі принца вперше за довгий час з'явилася щира,
— Малюки?
— Двоє.
— Хлопчик і дівчинка?
Анвар засміявся.
— Ти все ще вмієш вгадувати.
Руслан теж засміявся.
— Я так радий...
Він опустив голову.
— Дуже шкода, що мене там немає.
Анвар уважно подивився на нього.
— Скоро буде велике свято. Усі зберуться.
Руслан кивнув.
— А я не зможу побачити їх.
У його голосі прозвучав сум.
— Не зможу взяти їх на руки. Не почую, як вони вперше заплачуть. Не побачу, як родина святкуватиме їхнє народження.
Анвар промовчав.
Руслан відкинувся на подушку.
— Я так багато пропускаю.
— Руслан...
— Я навіть не знаю, коли зможу повернутися.
Він подивився у вікно.
— А ще...
Анвар одразу зрозумів, що внук думає не тільки про новонароджених дітей.
— Вікторія?
Руслан кивнув.
— Моя маленька сестра скоро вийде заміж за Дем'яна.
Він усміхнувся.
— Я стільки разів уявляв цей день.
— І тепер боїшся, що не побачиш?
— Так.
Руслан опустив погляд.
— Я хочу бути поруч. Хочу побачити, як вона йде до Дем'яна. Хочу обійняти її. Хочу сказати, що пишаюся нею.
Він тихо видихнув.
— А раптом мене там не буде?
Анвар пересів ближче.
— Будеш.
Руслан подивився на нього.
— Ви так упевнено це говорите.
— Бо знаю тебе.
— Але Хуссейн...
Руслан замовк.
Саме це ім'я одразу змінило атмосферу.
Анвар став серйозним.
— Так. Хуссейн небезпечний.
— Він хоче помститися.
— Я знаю.
— І якщо він продовжить...
— Тоді ми будемо готові.
Руслан стиснув пальці.
— Я не боюся за себе.
Анвар насупився.
— А за кого?
Руслан не відповів одразу.
Потім тихо сказав:
— За них.
— За родину?
— За всіх.
Він назвав подумки кожного.
Матір.
Батька.
Вікторію.
Братів.
Сестер.
Моанну.
Особливо Моанну.
— Я вже втягнув у це Моанну.
Анвар уважно подивився на онука.
— Не говори так.
— Але це правда.
Руслан провів рукою по волоссю.
— Вона могла жити спокійно. У неї могло бути інше життя. Без небезпеки, без переслідувань, без племінних конфліктів, без страху за завтрашній день.
Він замовк.
— А тепер вона поруч зі мною.
Анвар мовчав.
— І я іноді думаю, що мав відпустити її.
Слова давалися Руслану важко.
— Дозволити їй піти.
— Ти хотів би цього?
Руслан одразу підняв голову.
— Ні.
Відповідь прозвучала без жодного сумніву.
— Ні, дідусю.
Анвар ледь усміхнувся.
— Тоді навіщо ти мучиш себе?
Руслан опустив погляд.
— Бо боюся.
Анвар завмер.
— Чого саме?
Руслан довго мовчав.
— Що одного дня через мене вона постраждає.
— І тому ти хочеш відмовитися від неї?
— Я думав про це.
Анвар похитав головою.
— Ні.
— Дідусю...
— Послухай мене, хлопчику.
Анвар підняв руку й ніжно торкнувся його щоки.
Руслан завмер.
У цьому жесті було стільки тепла, що він раптом відчув себе маленьким хлопчиком.
Таким, яким був багато років тому.
Анвар погладив його по щоці.
— Головне в нашій родині — не відпускати тих, кого ми любимо, тільки тому, що нам страшно.
Руслан мовчав.
— Страх не завжди означає, що треба тікати.
Анвар дивився йому просто в очі.
— Іноді страх означає, що людина для тебе настільки важлива, що ти не хочеш її втратити.
Руслан відчув, як защеміло в грудях.
— Але якщо я не зможу її захистити?
— Тоді захищатимеш разом з нею.
— А якщо небезпека стане сильнішою?
— Тоді поруч стоятиме твоя родина.
Анвар усміхнувся.
— І твої друзі.
— Шах?
— Шах.
Руслан теж усміхнувся.
— Він справжній друг.
— Саме так.
Анвар прибрав руку від його обличчя, але залишив долоню на плечі онука.
— Запам'ятай одну річ.
— Яку?
— У нашій родині ніхто не повинен залишатися сам на сам зі страхом.
Руслан кивнув.
— Я зрозумів.
— Ні, — лагідно сказав Анвар. — Ти поки що тільки почув.
Руслан здивовано подивився на нього.
— А зрозумієш тоді, коли перестанеш думати, що мусиш урятувати всіх сам.
Принц замислився.
Ці слова влучили точно в його серце.
Він справді звик брати на себе чужий біль.
Звик іти першим.
Звик ризикувати собою.
А тепер поруч була Моанна.
І вона не хотіла, щоб він ішов сам.
— Вона сказала мені, що любить мене, — тихо промовив Руслан.
Анвар усміхнувся.
— А ти?
— Я люблю її.
— Тоді все просто.
Руслан засміявся.
— Для вас усе просто.
— Ні.
Анвар похитав головою.
— Просто я вже прожив довге життя й знаю: люди часто втрачають щастя не тому, що не можуть його отримати, а тому, що самі від нього відмовляються.
Руслан замислився.
За дверима почувся тихий сміх.
Моанна розмовляла з кимось у коридорі.
Руслан одразу впізнав її голос.
І його обличчя змінилося.
На ньому з'явилося тепло.
Анвар це помітив.
— Іди до неї.
— Але...
— Ніяких «але».
Руслан підвівся.
Він зробив кілька кроків, але потім зупинився.
— Дідусю?
— Так?
— Дякую.
Анвар усміхнувся.
— За що?
— За те, що нагадали мені, ким я є.
— А ким ти є?
Руслан на мить задумався.
Потім відповів:
— Людиною, яка не повинна боятися любити.
Анвар кивнув.
— Ось тепер ти зрозумів.
Руслан відчинив двері.
Моанна стояла в коридорі.
Побачивши його, вона одразу усміхнулася.
— Тобі вже краще?
Руслан підійшов до неї.
— Значно.
— Ти втомився?
— Ні.
Він узяв її за руку.
— Я просто зрозумів дещо важливе.
Моанна здивовано подивилася на нього.
— Що саме?
Руслан усміхнувся.
— Я більше не збираюся тебе відпускати.
Моанна завмерла.
А потім її очі наповнилися сльозами.
Вона обійняла його.
Руслан притиснув її до себе.
А в дверях залишився Анвар.
Він дивився на них і тихо усміхався.
Бо знав:
попереду на його родину чекали важкі випробування.
Але поки вони трималися одне за одного, жодна буря не могла легко їх роз'єднати.
