Спочатку:
На сторінку книги
Після розповіді Оті Керфі нарешті наважився сходити у печери Сивої Зонн.
Оті сказала, що дівчатам потрібно допомогти з ремонтом теплиць і обробкою врожаю. Вони, звичайно, й самі чудово вправлялися, але з «богами» у них було спільне господарство. Бо з людьми тітки Фа боги не хотіли мати жодної справи.
Керфі хотів бачити й вивчати все.
Цей світ вражав його дедалі більше. Тут люди пристосувалися жити без благ цивілізації, але водночас поруч із ними працювала атомна станція. Вони жили серед холоду, у печерах, вирощували їжу під скляною стелею, ремонтували старі системи й користувалися тим, що залишилося від давно зниклої цивілізації.
І при цьому існували два зовсім різні соціальні устрої.
З одного боку — диктатура й релігійний фанатизм великої печери. З іншого — майже вільний світ Сивої Зонн, де жили самі жінки, спільно вели господарство й допомагали одна одній.
Керфі раптом зрозумів, наскільки для таких малих груп важливо, кого люди оберуть собі за лідера.
Хоча він досі не розумів, як можна було коритися божевільній Фа.
Сьогодні у світі Сивої Зонн був день врожаю.
Усі зібралися в теплиці. Одні збирали овочі й фрукти, інші сортували врожай, готували паростки для зовнішніх городів. Скоро мала прийти весна, сніг мав зійти, а земля великої рівнини була масна й родюча.
Сива Зонн працювала разом зі своїми людьми.
Керфі спостерігав за нею.
Вона керувала, але не кричала. Не підганяла. Не вимагала. Просто просила зробити те чи інше — і люди робили.
Керфі ніколи не бачив, щоб до простої людини, яка фактично керувала цілою громадою, так ставилися оточуючі.
Оті усміхнулася. Вона вже добре навчилася читати емоції на обличчі Керфі.
— Сива Зонн трохи відьма. Магиня. На її планеті дуже розвинена легка магія: травництво, навіювання. Вона тут і лікар, і біолог, і агроном. Крута жінка.
Оті на мить подивилася на Зонн.
— Але бачиш, також заразилася місцевою старістю.
— Звідки ти знаєш, що я думаю про неї?
— У тебе всі думки видно на обличчі.
Керфі скривився.
— До друга заходив? - запитала Оті.
— Зайду пізніше… Він мене точно не потребує.
І саме тоді вони почули голос Сивої Зонн:
— Таю, глянь ще з іншого боку. Так добре, що ти мене «чуєш», бо моє горло вже не може видавати голосні звуки. Обережно, дивись, щоб тебе не змило. Там потік сильний.
Керфі прослідкував за її поглядом.
Сива дивилася нагору, під саму скляну стелю, де тягнулися рейки й труби.
Вона повернулася до Керфі й мовила, наче просто продовжила їхню розмову:
— Таю, тут твій друг. Тобі допомога не потрібна? Думаєш, він нагору не дістанеться? Сам впораєшся?
Оті засміялася.
Здавалося, її страшенно веселило спантеличене обличчя халкейця.
— У вас тут є телефони? — запитав Керфі.
— У нас є рація, але вона масивна й мало чим нагадує мобільний телепатофон, — відповіла Оті.
Сива Зонн хитро усміхнулася:
— Як це халкеєць не знає, що таке телепатія? Йдемо, дитинко. Ти хлопчик сильний, моїм дівчаткам треба допомогти носити овочі до холодильника.
Вона зробила паузу.
— Холодильник у нас не електричний.
І знову засміялася.
— А що Тай робить? — не витримав Керфі.
— У нас зламалася система водопостачання. Тут безліч труб від атомної станції, часом забиваються, зсуваються. Тай ремонтує систему.
І тоді назустріч їм вибігли п’ятеро дітей і двоє щенят.
Вони ганяли коридорами, які починалися за теплицею. Там було безліч малих печер, що служили жінкам за житло.
Одне щеня було біле й велике, друге — сіре. Діти бігали в яскравому одязі, різні за кольором шкіри, як і всі мешканці печерного світу.
Біле щеня раптом змінило форму.
Керфі вже знав, що це означає.
До нього підбіг Айре.
Оті й Сива Зонн уважно спостерігали за Керфі.
Він не відсторонився.
Не злякався.
Не відступив.
Керфі просто присів біля Айре.
— Ну що, малий? Як справи?
Айре одразу почав розповідати.
Швидко, плутано, перескакуючи з одного на інше, — про ігри, солодощі, дітей і щось таке важливе, що Керфі не встигав за всім одразу.
Він слухав.
І раптом подумав, що ще зовсім недавно не знав, що таке вовкулаки.
Не вірив у магію.
Не знав, що люди можуть жити тисячі років.
Не знав, що серед диких снігів може існувати теплиця, що працює завдяки атомній станції.
А тепер сидів у печері й слухав маленького вовченя, яке розповідало йому про свої ігри та солодощі.
Світ палринського журналіста розширювався.
Змінювався.
Ставав дедалі химернішим.
