Спочатку:
На сторінку книги
Керфі був сильним і впертим. Готовий був іти в тонких черевиках аж до тих далеких гір. Чи довго блукати засніженою рівниною в пошуках корабля, що впав. Згадав про буревій у верхніх прошарках планети, застогнав від безсилля. Адже він не знав, коли його викинуло з борту. Як взагалі вижив.
Тупцяв у снігу, сніг рипів під ногами — невдоволено. Навколо — жодного сліду, який могла б залишити жива істота. Огледів крісло, може, ще працює гравітаційна подушка — от би переробити це крісло на гравітав. Тай би напевно зміг.
Вирішив іти. Якщо його катапультувало, то корабель полетів далі. Але куди? Жодного приладу для орієнтації у просторі, жодних знань про планети, де немає цивілізації. Жодних навичок виживання.
— Ото я влип, — повторив хлопець.
Тоді почув крики, наче хтось когось підганяв.
— Хой! Хой! — лунало над засніженою рівниною й, здавалося, відлунювало ехом. — Хой! Хой!
Керфі розвернувся в бік, де чулися крики. І побачив дві наче іграшкові фігурки, що їхали на якихось гравітавах. А попереду мчали білі коні? Ні, то були не коні, то були собаки — страхітливо великі. Керфі не наважився піти назустріч. Таки є тут цивілізація, отже є надія повернутися додому.
Надія знову розтанула, коли люди й собаки наблизилися. Халкеєць побачив, що собаки тягнули санки. Люди правили стоячи. Хоч до санок і тяглової сили додумались, промайнуло в голові халкейця.
Санки з місцевими зупинилися біля Керфі. Вони були замотані в тканину й хутро так, що здавалися тваринами, які стали на задні лапи.
Здоровезна біла морда білого пса опинилася біля обличчя прибульця. Керфі відсахнувся.
Керманич засміявся, й хлопець почув тонкий жіночий голос.
— Не бійся. Білка не кусається.
— Лише розриває навпіл, — додав другий керманич чоловічим голосом.
Вони зняли з облич пов'язки й щось схоже на сонцезахисні окуляри. Одна була білолиця, гарненька дівчина з кирпатим носом і веснянками, другий — бородатий чоловік з густими рудими бровами.
— Добридень, — мовив чоловік. І запитав: — А де корабель?
